Наступного ранку Самійло з Іванком ходили купати й чистити коня. Потім Самійло лагодив дах хати, обору. Іванко в цей час грався дорогою батьковою шаблею із самоцвітами, яку той забрав в якості трофея у вбитого ним багатого татарина.
– Ой, мамо, я десь свій гребінець загубила, – позіхаючи, сказала Оріяна, – мабуть, як татари мене схопили.
– Що ж, доню, прямо зараз підемо, купимо тобі новий.
Марія з любов’ю і посмішкою дивиться на свою донечку. Останню добу вона не знаходила собі місця, поки Оріяна не повернулась з полону. Немає у світі більш сильного і постійного почуття, ніж почуття любові матері до своїх дітей.
– Куди підемо? В Гайсин? Сьогодні ж не базарний день.
– Ні, підемо на хутір Киселин. Там живе майстер-гребінник.
Марія взяла вузлик з грошима і вони з Оріяною направились на хутір, який знаходиться всього в одній версті від Красного на північний схід.
– А що, синку, – запропонував Самійло, – давай-но ми з тобою приємно здивуємо маму й Оріяну?
В очах Самійла грає розумна лукавинка. Видно, що він настроєний добродушно.
– Чим здивуємо? – трохи розгубився Іванко.
– Поки вони повернуться з Киселина, приготуємо обід? – підморгнув батько сину.
– Я не проти, а що ми приготуємо? Я мало що вмію готувати, – зізнався Іванко, – все мама готує, іноді сестра.
На обличчі в Іванка вираз розгубленості, він винувато розвів руки.
– Треба вчитися, синку. Що ти за козак, якщо не годен зготувати хоча би щось нехитре на обід? Їсти ж любиш?
Іванко замість відповіді пирхнув мов кіт.
– А приготуємо ми куліш. Допоможеш?
– Питаєш! Звісно, допоможу. А що робити?
– Для початку принеси ту пательню, саму більшу, знаєш?
– Це ту, на якій можна відразу 30 яєць посмажити? Звісно знаю. Зараз принесу.
Хлопець підтюпцем побіг за чарою. Коли Іванко приніс пательню, батько якраз розрізав великий шмат сала.
– Тату, це що, все на куліш? – здивувався хлопець.
– Звісно ні, я кусень кілограми на два засолю із часником, перцем, лавровим листям, щоб взяти із собою в дорогу. Мені ж скоро повертатися на Січ. А тепер дивись і вчись.
На велику пательню батько нарізав великими шматками свинину і почав її обсмажувати. На меншій пательні Самійло смажить порізані кубиками моркву і цибулю. Потім він шарами виложив все це у велику гусятницю. Додав в печеню молотий перець, лавровий лист, часник.
Гусятницю поставив у піч. Попутно батько навчає сина.
– Козацький куліш можна назвати «кашею з сокири». До нього можна додавати що завгодно – м’ясо, рибу, гриби. Але обов’язково пшоно. Коли ми ходимо у морські походи, воно просто незамінне. Навіть якщо пшоно в шторм намокне в морській воді, воно не зіпсується. Просто треба його просушити і все.
Потім Самійло з сином нарізали сало шматками 2х2 сантиметри, потім підсмажили його в казані, згодом додали промите пшоно.
– Ще запам’ятай, Іванку, не можна сало пересмажувати.
Через десять хвилин Самійло залив все водою і вкинув до казана свинячу кістку й обрізане з неї м’ясо. Зняв піну, і як закипіло, додав нарізані кубиками моркву і цибулю.
– Половину солі треба насипати одразу, – продовжує вчити сина Самійло, – так швидше закипить. Коли знімаєш піну, треба вкинути трохи перцю – меленого і горошком, лаврового листя. Решту солі додаємо вже в кінці – із кропом та петрушкою.
По дорозі мати стала розповідати доньці про того майстра, до якого вони йдуть.
– Це дуже хороший майстер, доню. Він із села Хомутець, в якому більшість чоловіків займаються виготовленням гребінців з діда-прадіда. Зараз в нашій окрузі таких майстрів залишилось не так і багато.
– А чому? Гребінці ж усім потрібні? Здається, це справа вигідна.
– Час такий непевний, доню. То турки село спалять, то татари, от люди й розбігаються хто куди.
– А з чого той майстер робить гребінці?
– Наскільки я знаю, з коров’ячих рогів та дерева.
Дорога до Киселина не зайняла багато часу. За розмовами Марія з дочкою й не помітили, як підійшли до хати майстра.
– Ой! – прикрила з несподіванки ніс руками Оріяна. – А що то так смердить?
– Смердить? – розсміявся старий носатий дід, визираючи із-за плоту. – Що це ти, дитино, скривилась, як півтора нещастя? Га-га-га!
Дівчина одразу здогадалась, що це і є той майстер, до якого вони йшли. Вона закліпала від незручності, бо майстер почув її слова.
– Так ця робота, доню, дійсно трохи вонюча, не приємна, – відповів майстер і приязно усміхнувся, – що є, то є.
– А що це так недобре тхне? – зашарівшись, запитала Оріяна.
Вона помітила, що під стріхою хати гуде великий рій мух.
– А ти знаєш, як роблять гребінці? – запитав майстер і, не дочекавшись відповіді, охоче почав розповідати. – Спочатку ріг добре розпарюється, щоб добре розм’якнув. Потім треба сильно стукнути об колоду, щоб випав маслак. Це такий кістяний виріст усередині.
Тут на вулиці почувся тупіт копит і рев багатьох корів.
– Що це, мамо? – занепокоєно запитала Оріяна. – Куди це в такий час женуть отару? Хіба трапилось що?
– То нічого дивного, доню, – заспокоїла Марія дочку. – Це з Гранова в Німеччину женуть круторогих волів на продаж. Вони там дуже цінуються.
Життєрадісний дід тим часом продовжив свою розповідь.
– Кінець рогу обрізую тоненькою пилкою. Отриманий циліндр кладу в чавунний казан із водою й на великому вогні розварюю в печі.
Оріяна відвернулась від старого майстра, приховуючи те, що вона позіхає, бо чесно кажучи, ця розповідь їй зовсім не цікава.
– От при цьому з рогу і витікає смердюча юшка, запах якої ти, доню, відчула. Розпарюю, розрізаю, висушую повністю, а вже потім на вогні вигріваю, розправляю. Далі роблю плашку, і вже тоді з неї витіваю що, куди й як мені треба.
Майстер дістав гребінця у формі трапеції з зубцями з обох боків. З одного боку зубчики були густі, маленькі й гострі, з другого – рідкі й більші.
– Оцей – лупу вичісувати, – почав пояснювати дід, – голову помити, рідшим боком гарненько розчесати. А після того густим гребінцем, і лупи не буде ніколи. Краще нічого й бути не може – усе вичісує. А ще ним гарно масаж робити, ану давай руку.
І дід почав водити гребінцем по руці, а потім по спині дівчини.
– Будеш такий масаж робити, до тебе ніяка холера не пристане і про лікарів геть забудеш!
– Діду, покажіть, що у вас ще є? – попросила Марія.
Старий охоче виклав на стіл під грушею різні гребінці. Тут були такі самі гребінці від вошей, і «попівки» – великі рогові гребінці з рідкими зубчиками, якими священики розчісують свої довгі бороди й волосся, а ще є вгнуті гребінці, які використовують жінки для підтримування волосся і ще багато інших.
– Оце жіночий, спеціально для довгого волосся, – простягнув дід Оріяні «попівку».
– А що це за такий великий гребінь з ручкою?
– То чоловічий. Я їх роблю із великих рогів волів. Обов’язково роблю непарну кількість зубців, тоді волосся не випадає й лисини не буде, – чи то серйозно, чи то жартома промовляє старий майстер.
– Зрозуміло, – кивнула Оріяна.
– Оці шпильки роблю з коров’ячої ратиці. Дерев’яні гребінці виточую на верстаті. Роблю їх з твердого дерева. Краще всього граб, дуже міцне дерево. Добрі виходять з груші, яблуні, клена. А от з берези вже слабші. Беріть, що вам бог на душі положить.
Поки Марія з Оріяною вибирали нові гребінці та шпильки, з хати вийшов онук майстра. Він чемно привітався і пішов кудись за хату.
– Онука свого не хочете навчити цьому ділу? – поцікавилась Марія.
– Вже навчив, але він не хоче гребінці робити. От торгувати ними – інша справа, на це він згоден, – посміхнувся майстер.
– Діду, – попросила Марія, – а покажіть-но нам ще гребінки для прядки.
– От голова, – вдарив старий рукою по нозі, – я ж і сам хотів вам запропонувати. Забув. Що то вік.
І він виніс ночви, повні дерев’яних гребінців. Оріяна також стала їх роздивлятися. Вона давно знає, що дерев’яною гребінкою чешуть вовну, волокно, прядиво. Вставляють її в отвір спеціальної довгої дощечки – днища, на яке сідає пряля. Буває, отвір для гребня роблять прямо в лаві. На нього надівають мичку – пучок конопель або льону – і випрядають з неї нитки.
Жінки розчісуються переважно роговими гребінцями, але якщо випадало волосся або боліла голова, використовували ткацький. Ним також чесалися, щоб не хотілося спати під час прядіння.
На дерев’яному гребні від прядки відрізають пупа новонародженій дівчинці, щоб була хорошою ткалею. Хлопчику – на сокирі, щоб був добрим господарем. Щоб дитина спокійно спала, кладуть гребінь в колиску. Люди вірять, що він захищає немовля від злих сил.
Два з’єднані зубцями гребні можуть захистити худобу від нападу хижаків – «замкнути вовкам губи й зуби». Якщо хворіє корова, то господиня закидає гребінь на грушу, де він має лежати до одужання худоби.
– Новим роговим гребінцем спочатку треба розчесати кота, собаку або свиню, щоб довше не ламалися зубці, – повчає майстер Оріяну.
Не можна класти гребінку на стіл, діжу, вікно, бо ангел не сяде, трапиться якась неприємність. Гребінь, яким розчісували небіжчика, кладуть йому в труну, щоб і на тому світі йому було чим розчісуватися.
Розчісуючи косу, дівчата тягнули її за кінчик із словами: «Рости, коса, до пояса, від пояса до долу», а потім ховали гребінь від сторонніх очей, бо через нього можна наслати порчу.
Також ворожили: розчесавши волосся роговим гребнем, клали його під подушку і промовляли: «Буду хреститься, буду молиться, який сон мені насниться: хто мене розчеше, той мене візьме».
– Зовсім ви мене заговорили, – посміхнулась Марія, – а мені ж ще мандрики з капустою готувати!
– Мамо, я тобі допоможу, і буде швидше. Ти міси тісто на коржики, а я стушкую капусту.
Мати з дочкою розплатилися, попрощалися з майстром і поспішили додому. Коли вони відійшли досить далеко від подвір’я майстра почули, як гудуть бджоли, густо пахне медом і вощиною.
Самійло тим часом доварює куліш. За п’ять хвилин до закінчення приготування страви він додав дрібно порізані сало й часник, а ще влив 100 грам горілки. Коли все закипіло, Самійло зняв казан з вогню.
– От і все, синку. Півгодини ще настоїться, і можна буде їсти. Має вийти густе, наче каша.
Вдома Марія з Оріяною з подивом дізнались, що чоловіча половина сім’ї приготувала обід. Жінка принюхалась до запаху готових страв.
– Пахне смачно, а що це? – запитала Марія.
– Мийте руки і прошу до столу, зараз дізнаєтесь!
Іванко розставив миски, ложки, хліб, а Самійло дістав з печі запашну печеню і, не мішаючи, виклав на тарілки. Куліш всипала всім Марія.
– Яке смачне м’ясо, прямо тане в роті, – блаженно посміхнулась Оріяна. – Нас зустріли, як найдорожчих гостей!
– Так ми з тобою і є самі найдорожчі гості, – розсміялась мати.
– До такої страви добре випити чарку горілки, – також посміхнувся Самійло.
Він встав, приніс з погребу карафінку горілки. На теплі скло враз запотіло. Самійло налив собі й дружині, і вони випили. Після цього Марія почала їсти, а Самійло сказав:
– Наша горілка сама краща. Довелось мені якось пити польський бімбер, це їх самогонка.
– І яка вона? – поцікавилась Марія.
Вона посміхнулась, зустрівшись із захопленим поглядом чоловіка.
– Схожа на нашу буряківку, але більш смердюча.
– Куди ж ще більш? Їж вже, бо вистигне, – посміхнулась дружина. – Ви з Іванком молодці, дуже смачно! А вечерю вже ми з дочкою приготуємо. Постараємося, щоб було не гірше! Правда, Оріяночко?
Іванко слухає розмову неуважно, бо з задоволенням сьорбає гаряче, напрочуд смачне вариво. В цей час повз їх подвір’я проходив Сашко Сомик. Він зупинився біля воріт і глибоко вдихнув носом запахи, що йдуть від казана.
– А що це у вас так гарно пахне на всю вулицю? Прямо слина потекла!
– Заходь, друже, поки не захлинувся, пообідаємо разом! – запросив Самійло.
– Дякую, але я поспішаю.
– Сашко, хіба можна відмовляти товаришу? – посміхнулась Марія. – Заходь!
– Не запрошуй його, люба, – ховаючи посмішку, промовив Самійло, – треба його провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих друзів!
– О! Та тут ще й наливають? Оце діло! Зайду! – Сашко потираючи руки, підійшов і примостився біля столу. – Смачного всім!