Діти з Красного рибалили на Собу, дехто купався трохи осторонь. Менші діти з галасом вовтузяться на мілині, зчиняючи веселий шарварок. Було дуже тепло, навіть спекотно, над дітьми – безхмарне голубе небо.
Іванко робить меншим хлопчикам поплавки з кори і з пір’я, розташувавшись в затінку столітньої верби. Аж раптом всі почули нелюдські крики страху і болі в кущах на схилі. Іванко першим побіг подивитися, що там таке сталося.
Він не може позбутися тривожного відчуття, що холодить серце. Побачивши, ошелешений хлопець враз подався назад. Там лежить мертвий татарський лазутчик, а по ньому повзає цілий виводок лісних гадюк. Певно, розвідник повз і натрапив на кубло отруйних змій.
– Агов! Що там, Іванко?
– Біда, хлопці. Татарове! Ховайтесь, хто куди! Бігом!
І діти, не роздумуючи довго, квапливо сипонули врозтіч. П’ятеро дітлахів шубовснули у воду, виломили довгі комишини і взявши їх до рота, сховалися у прибережних верболозах у воду з головою.
Троє підлітків перевернули невеликий, видовбаний з липи човник, перекинули через днище кілька великих каменюк, перев’язаних мотузками так, що човен занурився у воду. Після цього хлопці пірнули під нього і виринули під ним. В човнику було повітря, тож є чим дихати.
Іванко і собі хотів приєднатися до них, але сусідський хлопчик дев’ятирічний Петрик Сомик погукав його до себе.
– Іванко! Ходи за мною, тут є потаємна печера. Біжімо мерщій!
– А ти не вигадуєш? Звідки тут печера взялася? – здивувався Іванко.
– Є! Хай мене грім поб’є, якщо я брешу!
– О! Ніби вже й гримить, – пожартував Іванко.
Петрик тільки нетерпляче махнув рукою. Він ступив крок, зашпортнувся, заточився і ледве не впав.
– Тільки треба пірнути під скелю, назовні входу немає.
І він першим пірнув у воду. Іванкові нічого не залишається, як пірнути вслід за Петриком. Пливти майже і не довелося, якийсь метр, може півтора, і він виринув вже у печері. Було темно і вогко. Іванко мимоволі повів плечима і сказав:
– Немов у могилі.
– Тихо, – приклав Петрик палець до губ, і прошепотів, – анічичирк! Дотримуйся тиші, і підіймись сюди. Швидше, Іванку!
Майже під стелею він обережно вийняв камінець із стіни, і в печеру одразу проникло сонячне світло.
– Ой! – зойкнув Петрик, дивлячись у шпарину.
– Що там? – кинувся до нього Іванко.
Через щілину він побачив, що в човні, під яким заховались його друзі, є отвір. Повітря виходить через нього, і за бульбашками у воді дуже добре видно, де знаходиться схованка хлопців. Але саме головне – сильною течією човен несе до берега, на якому хлопців чекають кінні і піші татари.
Ординці терпляче чекали, поки течія не винесла човен з хлопцями на мілину. Троє хлопчаків виринули із води і одразу побачили татар. Двоє з підлітків заклякли на місці, а старший брат Петрика Олесь не розгубився і кинувся у воду, нирнув і поплив під водою.
Але вода в Собу така чиста і прозора, що його добре видно звідусіль. Мабуть ті кримчаки, які знаходились тут, не вміють пливати, бо ніхто не кинувся ловити хлопця у воді. Кілька кіннотників зняли луки і почали стріляти в Олеся. Кілька разів вони промахнулися, але потім одна стріла поцілила хлопцеві прямо під ліву лопатку.
Води річки стали червоними. Олесь перестав гребти і взагалі більше не рухається. Сильна течія підхопила його неживе тіло і понесла до містечка Гайсин, що знаходиться на дві версти нижче за течією.
Іванко прикусив до крові нижню губу. Вони з Петриком стежать за кожним кроком ординців. В цей час двох інших хлопців вже міцно зв’язали. Тепер їм не минути рабства.
– Не пручайся, – міцно, мов обценьками, схопив один з татар хлопчика.
– У-у-у, – завив Петрик, обхопивши голову руками.
Тут ззовні якийсь кримчак наступив на шпарину, через яку в печеру проникало світло, земля осипалася і перекрила доступ світла. В печері знову стало темно і незатишно.
Татарин зупинився, вийняв шаблю з піхов і почав нею штрикати в те місце, де провалилася його закаблука. Але Іванко, ніби відчуваючи, що таке може бути, підпер знизу землю великим пласким камінцем.
– Саліме, що там в тебе? – покликав татарина його приятель.
– Та, певно здалося, – махнув рукою Салім, сховав шаблю в піхви і поспішив до інших ординців.
Хлопці більше нічого не бачать, не чують, і саме головне – втратили відчуття часу. Вони чують, як над ними ходять, чують голоси, але не можуть розібрати на якій мові говорять ці люди.
– Іванку, а що ти побачив там в кущах, звідки долинув крик? – пригадав Петрик. – Іванку!
– Що? – перепитав Іванко, бо задумався і не почув питання Петрика.
– Що ти бачив там в кущах?
– Мертвого татарина, по якому повзають гадюки.
– А ти вбив хоч одну гадюку? Ні? Я чув, що бог за кожну вбиту гадюку прощає сто гріхів!
– Може я ще в своєму житті так сильно не нагрішив?
– Ну, хай би було на всяк випадок, наперед. Не завадить.
Іванко не став відповідати, прислухаючись до голосів зверху. А на горі односельці шукають хлопців.
Ті п’ятеро хлопчиків, які ховались під водою, нічого розповісти не змогли, бо нічого не бачили і не чули. Вони почали визирати тоді, коли від холоду вже не могли знаходитись у воді. На той час татари вже поїхали, і дітей шукали їх батьки. Хлопчики в промоклій до рубця одежі повилазили на крутий берег.
Безутішна Софія Сомик шукає своїх синів Олеся і Петрика, але не знаходить. Вона навіть принесла з дому пасхальні яйця, які тримала в красному кутку біля ікон. За повір’ям, якщо є утопленик, і кинути у воду таке яйце, то тіло спливає наверх.
– Ой, лишенько моє! Бідна Софія, – зітхнула Марія Гардова, хоча сама не може знайти ні дочки, ні сина, – не допоможуть ті яйця. Тут така швидка течія і чисте дно, що немає як тілу зачепитися.
– А ще таки великі чорториї, – неголосно промовив дід Шкварка, – що ніхто з дітей з них вибратися і не зміг би.
На радість обом жінкам мокрі Іванко і Петрик нарешті вибралися із печери і одразу потрапили в обійми до своїх матерів. Обидві не можуть натішитись тим, що знайшли своїх синів.
– Зачекайте, мамо, – вирвався Іванко з материних обіймів, – маю дещо розказати. Тітко Софія, вашого Олеся татари вбили. Застрелили з лука. А Михайлика Яремчука і Дмитрика Старостенко захопили в полон.
Це чули десятки односельців, що допомагали безутішним матерям в пошуках їх дітей. Ця тяжка звістка ударила матерів, ніби обухом.
– Синку, – запитала Марія, – а ти не знаєш, де наша Оріяна?
– Вона із старшими дівчатами збиралась купатися вище за течію, за старим млином. А що, її немає? – перепитав Іванко, намагаючись приховати страх за любу сестру.
Мати не встигла відповісти, як із кущів вибіг Яцько Швець, дев’ятирічний хлопчик, кращий друг Петрика Сомика. Він ще здалеку закричав на весь голос.
– Тітко Маріє, вашу Оріяну й інших дівчат татари схопили в ясир!
– Як? – прошепотіла помертвілими губами жінка.
Від такої новини Марія затремтіла, як вишенька під вітром. Вона стоїть, здається, ні жива, ні мертва. Це горе чорною тінню лягло на материне обличчя. Вона мов остовпіла, холонучі від думки, що може вже ніколи не побачить свою донечку.
Ця страшна звістка блискавично розповсюдилась по вулицям села. Слід було поспішати. Все село піднялося на ноги. Марія була украй прибита лихом. Іванко подумав, що ніколи не бачив мати такою пригніченою і засмученою. Інші люди також стоять в нерішучості. У всіх дуже тяжко на душі.
– Плачем горю не поможеш, – насупившись, порушив мовчанку на диво похмурий і мовчазний дід Шкварка. – А що, панове, братове, невже так і дамо тим поганим татарам забрати діточок наших?
Ці слова багатьох людей вивели з остовпіння. Батьки швидко перезирнулись. Всі зрозуміли, що мають на щось зважитись.
– Ні, – чоловіки пожвавішали і разом закричали, – не дамо! Наздоженемо і вирубаємо тих клятих людоловів в пень!
Чоловіки спішно зібрались, озброїлись і як вихор помчали в погоню по сліду за кримчаками, сподіваючись врятувати своїх дочок і синів. Жінкам, дітям й іншим селянам залишилось тільки чекати. Матері побиваються в невтішному горі. Новина про те, що татари полонили дітей, наводить сум на всіх односельців.
– Доню моя, доню, – сплеснула руками і в розпачі заголосила одна з жінок, – не чесати вже мені твої коси. В горі свій вік коротати і мені, і тобі.
– Мило помирати в тім краю, де тебе народила рідна мати, а що тебе чекає на клятій чужині? – вторить їй інша зовсім зніченим голосом.
Жінки плачуть в голос, не стримуючись, старі люди поопускали голови. Марія переживає горе мовчки. Вона ходить по хаті, мов потороча. Іванкові навіть страшно дивитися в сумні, заплакані, запалі очі матері.
Всіх матерів, чиїх дітей татари забрали в ясир обсіли чорні думи. Хтось почав молитися.
* * *
Довгих пів дня, не жаліючи коней, гналися чоловіки за ординцями і таки надвечір наздогнали! Татар затримав міст через Південний Буг. Кожний рік під час льодоходу цей міст руйнувався, і люди відбудовували його заново.
А в цьому році ще не встигли його відновити. Навіть ніякого натяку на переправу немає. Татари вирішили скоротити путь і відхилилися від свого звичайного маршруту на південь, але відсутність мосту стала для них повною несподіванкою.
Кримчаки вирішили тут відпочити, дочекатись ранку, а вже потім вирушати далі, вздовж берегу.
Ось біля цього мосту, вірніше біля його руїни, чоловіки і наздогнали татар. Ординці як раз оточили Оріяну, розглядають її і, прицмокуючи язиками, посміхаються:
– Якші! Якші!
– Справжня квітка раю! Вона стане окрасою любого гарему!
– За неї багато грошей отримаємо!
Козаки і селяни вволю нагодували коней, щоб ті не іржали, приладнали зброю, щоб не було чути брязкоту. Недалеко від берега росте багато дерев, тому русини змогли підібратися до ординців непомітно і досить близько.
– Ну що, з богом, браття-молодці!
– Начувайтесь, нелюди! – грізно промовив Василь Голобля.
Чоловіки перехрестились і вдарили коней. Прищуливши вуха, коні рвонули з місця учвал. Глухо і грізно застугоніла земля.
Татари не чекали нападу, вони як раз вечеряли, коли надвечір на них зненацька мов вихор налетіли переслідувачі. Людолови на мить сторопіли від несподіванки. Першим до тями прийшов їх старший.
– До бою! Прокляття Аллаха на ваші голови! Коня мені!
Бій завирував по всьому полю. Крики лютої ненависті наповнили повітря. Їх доповнюють стогін поранених, хрипіння конаючих, страшна злоба й прокляття. Бій не вщухає ні на хвилину. Всюди точиться жорстока різанина.
Втоми і страху ніхто з батьків дітей не відчуває. Здається, немає такої сили, яка б могла їх зупинити.
В Оріяни від хвилювання серце от-от вирветься з грудей, і в дівчини мимоволі вихопився зойк. Її волошкові очі потемніли від хвилювання. Усі дівчата нараз притихли.
Сили сторін були майже рівні. Татари всюди чинять впертий, відчайдушний опір. Але русини тиснуть, долаючи цей жорстокий опір.
– Бийте їх, – гукнув щосили один з батьків полонених дівчат, – не дайте їм опам’ятатися! Бийте недовірків проклятих!
У небі зграями шугає вороння – вічний супутник військ і кривавих бойовиськ. Русини б’ються, не послаблюючи натиску. Вечірня тиша сповнилася передсмертними криками вмираючих, стогоном, мольбами, лайками і прокльонами поранених, що лежать впереміш з убитими.
– Не милуйте їх, – вигукнув громовим голосом батько Михайлика Яремчука, – вони нашого брата не милують!
– Вперед, доблесні сини Магомета, – щосили кричить неймовірно розлючений ватаг ординців. – Вперед!
– Товчи, хлопці, гадів! Громи їх!
Люті нападники з півдня чинять завзятий, оскаженілий опір. Під копитами гуде земля. Січа була страшна, але дітей таки вдалося відбити. Залишки татарського чамбулу поскакали вздовж Південного Бугу на схід. З грудей в багатьох русинів вирвався радісний стогін.
– Ну що, – оглядаючи тіла вбитих татар, не злізаючи з коня, басовито промовив батько Дмитрика Старостенко, – поживилися, як пес макогоном?
У всіх в серцях бушує радість. Потроху всі приходять до тями. Діти, хоча ще не оговтались від страху, враз пожвавішали, відмовились їсти й відпочивати, так їм хочеться якнайшвидше поїхати подалі від татар.
Вони, не злізаючи із стомлених коней, гризли сухарі, пили воду і просили батьків не зупинятися.
Щасливі дівчата й хлопці разом із своїми батьками повернулися додому в Красне наступного дня. Обливаючись сльозами, з небувалою радістю й захопленням зустрічали односельці визволених хлопців і дівчат, та чоловіків, які змогли відбити їх в татар. Врятовані діти переходять з одних обіймів до інших.
– В який страшний час ми живемо, – глибокодумно зітхнув дід Шкварка. – Коні людоловів топчуть нашу землю.
– Яке все в цьому світі мінливе і коротко плинне, – скрушно похитав головою Василь Голобля.
– Щастя яке, – витерла хусткою заплакані очі Марія Гардова, – доню, побудь зі мною, щоб я надивилася на тебе, кровиночка моя рідна.
В обох на серці відлягло. Оріяні навіть на якусь хвилину навіть здалося, що вони зовсім і не розлучалися. Вдома на дівчинку чекає ще одна радість – на кілька днів приїхав батько. Тож настрій у всіх в сім’ї Гардових піднесений.