На Юрія-змієборця ще до схід сонця свяченою вербою Марія вигнала випасатися худобу. Іванко солодко потягуючись, вийшов із хати.
– Мамо, – позіхаючи запитав Іванко, – а навіщо так рано?
– Щоб худоба збила юріївську росу. Ще моя бабуся казала, що святий Юрій має золоті ключі від землі. Він її відкриває і випускає росу.
– Синку, – невдоволено промовив батько, – а ти молився, як встав? Ні? Починай днину з богом, і добре тобі буде. Запам’ятай це.
Марія взяла хлібину, замотану в рушник, яку тримала в руках Оріяна, зашепотіла замовляння до корови. Іванко напружив слух і почув:
– Юрію-Григорію, паси мою корову. Будь сонечком ясним, будь місяцем красним, ясними зорями принось хазяйці молока цебрами, сир возами, а масло, щоб не поїдали і божу матір споминали.
– Мамо, то він Юрій чи Григорій? – запитав Іванко.
Але матері не було часу відповісти, тому замість неї став розповідати батько. Він розпалив прямо в воротах невелике багаття, і тепер підійшов до дітей.
– Тату, а навіщо ти вогонь розпалив у воротах?
– Сьогодні, синку, свято Георгія-змієборця. В нас на Поділлі на нього кажуть Юр. На Київщині і в центрі – Юрій. На Чернігівщині кажуть Григорій, на Сумщині – Ригорій, на Полтавщині та Слобожанщині – Гурій або Грицькогурій. До речі, Георгій в перекладі з грецької мови означає «землероб».
– Цікаво і дивно, – не стримався і знову потягнувся Іванко.
– Святого Юрія шанують як покровителя тепла, рослинності й плодючості. В піснях він має срібну або зелену сурму, від голосу якої «всі ліси позацвітали, а всі пташки повилітали». Від Юрія починається справжнє тепле літо. Щоб бути здоровим і красивим потрібно добре вмиватися юріївською росою. Промити очі, щоб добре бачити. Босоніж походити, щоб ноги не боліли і втоми не знали. Доню, ти куди? Вмиватися?
– І вмиватися, – зашарілася Оріяна, – і роси назбирати.
– Як це? – здивувався Іванко. – І навіщо?
– Юріївську росу можна збирати по житі, по траві. Ось в таку чисту тканину, – показала Оріяна чисту латку полотна, – а потім зцідити у чистий посуд. Як назбираю цей глечик, поставлю його за іконами. А як треба буде від хворості якої, можна нею вмиватися чи натиратися. І обов’язково допоможе!
– Слухай, а звідки ти знаєш? – вражено запитав Іванко.
– Мама навчила. Якби ти більше дома тримався і менше з хлопцями гуляв, то й ти б теж знав, – докірливим голосом відповіла старша сестра.
Іванко потупив очі, бо трохи відчуває за собою провину.
– Нехай погуляє, – розсміявся батько, – а то не помітить, як і дитинство пролетить. А ще юріївську росу збирають знахарі та відьми, щоб відібрати в корів молоко. Ти питав, синку, для чого я розпалив вогонь у воротах. Переганяємо через цей вогонь худобу, щоб захистити її від відьом.
Іванко слухає батька з широко розкритими очима.
– Обсипаємо її свяченим маком, і відьма тільки тоді зможе підступити до корови, як визбирає весь мак. Ще стелимо під ноги коровам рушник, підкочуємо під них свячені яйця, щоб не хворіли.
– А замок? – знову запитав син.
– Потрібно аби корова переступила через замкнений замок, щоб вберегти її від вовків, – охоче пояснив батько.
Самійло повісив на шию корові ключ від замка і промовив.
– На замок закриваю, вовчі зуби, щоб не рвали моєї корівки.
– Як цікаво, – здивувався Іванко. – І все це потрібно знати?
– А як же? Он пастухи, яких громада наймає на все літо пасти череду, на Юрія постять, ходять до церкви, ставлять святому свічу й читають молитву: «Ставлю я, Господи, скотинку на луки, вручаю Тобі, Господи, на руки. Святий Спас, щоб Ти мені скотинку спас. Пресвятий Ягорій! Сохрани овець од ябедників, од ябедниць і засунь їх Господи, чавунною лавою!»
В кінці вулиці показалася довга процесія із священиком на чолі.
– Тату, що це? – озирнувся на процесію Іванко.
– Щоб добре вродила нива і не вибив її град, треба обійти поля.
Самійло взяв корзинку з їжею, і вся родина приєдналась до ходи. Коли обійшли людські поля, всі розійшлися обідати по своїм полям. Мати стала накривати обід.
– Мамо, а що це так смачно пахне? Яєчня? – поцікавився Іванко, бо дуже любить жарені яйця. – Щось мене голод смокче за пупа.
– Так, синку, це «пряженя».
Так в Красному називають яєчню з цілими жовтками. Вона нагадує сонце і має викликати сонячне тепло.
– Доброго дня, – привітав їх Лесь Коберник, город якого межує з городом Гардових. Всі йому відповіли. З дальнього кінця городу прийшов Мирослав.
– Всім доброго дня. Здрастуй, Оріяно.
Оріяна зустрілась з захопленим поглядом парубка. З затамованим подихом дивиться він на дівчину.
– Здрастуй, Мирославе, – зашарілась дівчина.
Самійло з Марією перезирнулись і тепло посміхнулись. Марії також давно подобається Мирослав – працьовитий, не з полохливого десятка, широкий в плечах, неквапливий в рухах, скупий на слова.
Жінка обвела дочку і Мирослава лагідним поглядом.
– Синку, не гайся, – позвав Лесь Мирослава.
– Іду, тату, – з погано прихованим жалем відповів Мирослав, – до побачення, Оріяно. Я радий був тебе побачити.
– Я теж, – зашарілась дівчина.
Після обіду Самійло з Марією почали качатися по житу. Іванко помітив, що й інші люди парами качались по пшениці, по житу чи вівсу, що в кого посіяне.
– Це щоб жито родило, – пояснила мати, – так старші люди казали нам. Нам – старі, а ми молодшим. Але там, де люди покаталися, жито і справді гарне росте.
Оріяна, прикривши рукою рота, солодко позіхнула.
– Цікаво, – розсміявся Іванко, – чим це ти вночі займалася, що не виспалась?
– Ти спав, лінюх безтурботний, – образилась сестра, – а ми з мамою встали удосвіта, худоба у хліві ще лежала.
– Навіщо ж так рано? – губиться в здогадках Іванко.
– Треба було посіяти огірки, щоб вони гарно вродили і не було пустоцвіту. На це пішов час.
– Он як. Вибач, сестро. Я не знав, – засоромився Іванко.
По його очах видно, що він не прикидається, що йому дійсно соромно.
– Іванку! – покликав батько. – А ну подивись, синку, чи не сховалась часом десь в нашому житі ворона?
– Тату, де ж їй сховатися, як те збіжжя зійшло горобцю по коліна?
– Так, – зітхнув батько, а за ним і мати.
– Поясніть і мені, щоб я теж знав, – попросив Іванко, переводячи погляд з батька на матір.
– Прикмета така є, синочку, якщо цього дня ворона сховається в житі, то буде врожайне літо. Якщо ж ні, то нас чекає лиха година, – відповіла мати, повернувши до сина своє зажурене обличчя.
І батьки знову важко зітхнули. Оріяна й Іванко також одразу стали серйозними.
– Ти пам’ятаєш, люба, 14 січня туману не було, от і врожаю не буде. І 19 числа був дуже холодний день, за прикметами хліб буде рідкий.
– Пам’ятаю. Схоже, врожай буде на ягоди, фрукти та овочі, а на хліб і гречку ні.
Після цих слів настала напружена мовчанка. Порушила її тужлива пісня. Бурлаки озирнулись і побачили, на краю сусіднього поля сидить сліпий кобзар, грає і співає. Поряд з ним стоїть хлопчик поводир.
– Мене татари в полон взяли,
На галеру веслярем продали…
– Ідемо, послухаємо, – запропонував Самійло, – Маріє, збери бідолашним неборакам щось поїсти. Бачиш, обидва такі худі, аж світяться.
Марія подивилась на обличчя кобзаря блідо-землистого кольору і їй стало навіть страшно. Її серце розтинає неймовірний жаль.
– Чайки в небі квилять, плачуть,
Мої очі світ не бачать…
Мовчазні й схвильовані Бурлаки зачудовано слухали українських пісень. Коли кобзар закінчив співати, Самійло запитав:
– Як вас звати, батьку?
– Чара. А поводиря Гліб. Дякуємо за хліб-сіль, – вклонився кобзар.
– Вам і ночувати нема де, еге ж? То ідемо з нами. В нас тісно, але вам місце знайдемо.
– Дякуємо, люди добрі, нам місця і в сіновалі буде в самий раз.
Самійло з Марією подивились на село. Марія пригорнулась до чоловіка.
– Подивись, любий, село наше потопає в зелені, воно ніби обгорнене солодкою дрімотою. Все тут ніби створене для мирного, щасливого життя.
– Так, мила, от тільки вороги наші не дають нам жити ні мирно, ні щасливо.
На наступний день Самійло поїхав на базар до Гайсина і привіз звідти гарну, мальовану скриню. Він заніс її до хати і поставив перед Оріяною.
– Тримай, доню, час вже тобі сватам рушники готувати, – ховаючи усмішку, сказав батько.
В Оріяни аж голова запаморочилася від цих слів, а її щоки вкрилися рум’янцем. Дівчина зашарілася і ніяково посміхнулася. А ще батько подарував дочці дзеркальце в срібній оправі.
* * *
В цей самий час король Речі Посполитої Стефан Баторій зустрічався з козацьким гетьманом Яном Оришевським. Зустріч проходить в королівському палаці у Варшаві.
– Пане гетьмане, ти не гірше за мене розумієш, що наше посполите воїнство годиться лише проти ворога, озброєного луком і списом. У війнах з Московією ми на таке військо спиратися не можемо.
– Розумію, ваша світлість.
– Чого я тільки не робив, – скрушно похитав головою король, – де я тільки не шукав справжніх і відданих воїнів.
Гетьман, мовчки, кивнув головою. Йому добре відомо, що король наймав на службу угорських гайдуків, німецьких рейтарів та ландскнехтів, шотландських піхотинців. А ще намагався створити солдатів з польських хлопів, муштруючи їх у лановій піхоті. Проте очікуваного результату так і не отримав.
– Я прийшов до висновку, що є тільки один вихід – зробити ставку на Запорізьке військо. Звісно, воно ще не організоване, але вже зараз воно грізне для любих ворогів. Саме воно може стати порятунком для нашої країни.
– Мій ясновельможний король, воно може стати і загибеллю для польської держави, – насмілився висловити свою думку козацький гетьман.
– Дуже може бути, пане гетьмане. Дуже може бути, але іншого виходу я просто не бачу. Запорозькі роти вже зарекомендували себе у походах на Полоцьк, Луки і Псков. Зарекомендували себе просто чудово. Зараз запорозький козак має з нашої скарбниці 15 флоринів грошима і 4 литовські аршина сукна на рік. Було б дуже добре збільшити козакам платню і нагороди.
– Цілком згоден з вами, – вклонився гетьман. – Тим більше нам вдалося перетворити розбійницьку вольницю на Військо Запорозьке низове. І я бачу в цьому і свої заслуги.
– Ти правий, – король рішуче підвівся з крісла. – Пообіцяй мені, Яне, що якщо зі мною щось станеться, ти продовжиш опікуватися козаками й тими землями сарматськими.
– Обіцяю, – цілком щиро пообіцяв гетьман і вклонився королю.