І ось настав Святвечір. Буря не вщухає, мороз вимальовує на вікнах чудернацькі візерунки, а в хаті натоплено і по-святковому затишно.
Як і раніше, коли батькові вдавалося бути з родиною за святковим столом, він сховався за хлібом і запитав дітей, чи вони його бачать. Діти мають відповісти: «Ні», але Самійло такий високий, широкоплечий та широкогрудий, що його видно з усіх боків, як не ховайся.
– Ні, – все-таки відповіла Оріяна, а Іванко опустив очі і пирхнув від сміху.
– Дай, боже, щоб і на той рік не бачили, щоб і на наступний рік хліб уродив, – промовив батько, а Іванко знову приснув зі сміху.
– Помолимося усі, – запропонувала мати, – щоб перша зірочка Різдвяна здійснила головне бажання кожного русина – принесла якнайшвидше мир на рідну землю! Нехай Господь огорне своїм благословенним покривом кожного козака, кожну родину, нехай дасть нам усім сил, терпіння, мужності та незламної віри у щасливе, безхмарне, мирне майбутнє!
Серед дванадцяти страв на Святвечір на столі було багато пиріжків із різною начинкою – капустою, горохом, вишнями, сливками, маком. Ці пиріжки роздали дітям.
– Треба запам’ятати, із якою начинкою дістався пиріжок, – повчає Самійло дочку і сина, – якщо наступного року заблукаєте, то мусите пригадати, із чим був пиріжок на Святий вечір. І тоді одразу знайдете дорогу додому, ось так.
– А це правда, тату? – здивувався Іванко.
– Твоє щастя, що в мене характер не такий, як був в твого діда, а то ти вже заробив би ложкою по лобі за таке дурне питання!
– Ой, який добрий книш, – відволікла на себе увагу батька Оріяна.
– Ще б пак, – сміється мати, – адже це ти їх робила!
– Дай-но, доню, і я спробую, – потягнувся Самійло за книшом.
Цей святковий хліб роблять так: поверх виліпленої з тіста круглої хлібини накладають маленьку – її ще називають «хліб з душею». Книшом накривають кутю і пригощаються всі, хто зібрався за святковим столом. Вважається, що його пахощами живляться душі померлих родичів, які «прилітають» на Святвечір.
В один із книшів Марія пихнула дрібку солі та свічку і поставила його біля дідуха. Там цей книш буде стояти протягом усіх Різдвяних свят.
– Діти, – покликала Марія, – пригощайтесь «голубами».
Цих «голубів» з пісного дріжджового тіста також випекла Оріяна. Наготувала вона їх багато, щоб і за столом всім вистачило, а ще для того, щоб дарувати їх малим колядникам.
Коли прийшов час носити вечерю, Оріяна з Іванком пішли разом. Вони взяли один калач на двох. Буває, що старші діти не хочуть іти з меншими, тоді мати пече калача кожному, але сім’я в Гардових дуже дружня, тому ні в кого й гадки немає, щоб діти ходили окремо.
Марія, збираючи вечерю, насипала в миску куті, поклала зверху кілька вареників, поверх калач і зав’язала все в білу хустину.
Хрещені чи родичі, до яких заходили Оріяна з Іванком, садовили їх до столу, а вечерю клали на стіл. Пригощали дітей своїми стравами, давали гостинці та гроші. Потім розв’язували принесену вечерю, пробували кутю. Брали один вареник і калач, а натомість досипали своєї куті, клали свій вареник і свій калач, зав’язували хустинку.
Так діти ходили від одних родичів до інших, міняючи вечерю в кожній хаті. Додому принесли калач з останньої хати. В Іванка повна пазуха горіхів, медівників та пряників.
Святковий ранок на Різдво розпочався з того, що Самійло зняв «йорданський калач» і «Василя», поклав їх на рушникові поряд. Потім взяв «хазяїна», поцілував його, перехрестив ножем і накраяв для кожного члена родини. З цього почався святковий сніданок.
«Василь» із «Йорданським калачем» залишились на столі чекати своєї черги: на старий Новий рік з’їдять «Василя», а на Водохреща – «Йорданський калач». «Василем» також частують посівальників. Господиня хрестить ножем «підошву» хліба, крає його на скибки і дає дітям разом із грошима.
– Марія, як там Трохим? – запитав Самійло дружину після сніданку, коли діти вже встали із-за столу.
– Та, – відвела очі дружина, – тане, мов свічка. Люди кажуть, що топче стежку на той світ. Ти б сходив до нього, провідав?
– Неодмінно, люба. Я цілком поділяю твою думку, тож обов’язково сходжу.
Ввечері Самійло пішов до свого побратима Трохима Бойчука, який все ще лікується вдома. Там на козака з нетерпінням чекає добрий десяток сусідів. Всім цікаво почути новини.
– А що, пане Самійле, – першим запитав старий дід Шкварка, – які там новини у світі? Де був? Що чув? Бо ми давно ніяких новин не чули.
Раніше Шкварка також був низовим козаком, але на старість ослаб, не став лишатися на Січі і переїхав до Красного, звідки він родом, і де живе його рідна сестра з родиною.
– Невже зовсім нічого не чули? – посміхнувся, бо не повірив Самійло.
– Ну, так, хіба що трохи, – хитро посміхнувся в сиві вуса старий козак, – знаємо, що в 77-му році помер кримський хан Девлет І Гірей, а в 78-му кошовий отаман Іван Підкова. Чули, що ляхи все воюють.
– Так, вони захопили Великі Луки, Заволоччя і ще кілька міст. Правда, їх розбили під Настас’їним, але вони все пруть і пруть. Але є й приємні новини. В липні минулого року надруковані всі біблійні книги, називаються «Острозька Біблія». Видані вони церковнослов’янською мовою.
Самійло подивився на стіну, біля якої стоїть ліжко його бойового товариша. На цій стіні висить зброя: мушкет, два пістолі, два турецькі ятагани, кілька кинджалів й коштовно оздоблена шабля.
– Слава богу, – тричі перехрестився батюшка отець Костянтин, який також присутній. – Який же я радий! Я чув про це, але зізнаюсь, не повірив. Так значить, це правда?
– Правда, отче, істинна правда. Князь Василь-Костянтин Острозький за свій кошт надрукував ці книги. Думаю, тепер церковнослов’янська мова стане поширюватися серед слов’янського православного світу.
За столом панують невимушеність, дружелюбність, простота почуттів.
– Відверто кажучи, – хмуро промовив батюшка, – давно вже час. Польський король із своєю шляхтою та ксьондзами дуже тиснуть на нас, щоби ми визнали зверхність Папи Римського.
– Так, так, – підтвердив Трохим, – якщо частина православних перейде до них, це буде розкол. Католики стануть ще сильнішими, а ми слабшими.
– З усіх боків обложили, – зітхнув височенний і худющий Василь Голобля, – ти послухай, Самійло, що в нас робиться, бо ви там у своїй Січі, мабуть і не знаєте такого. На панщину до польських магнатів шість днів на тиждень ходи, чинш плати.
– За поле треба платити зерном, – перебив Василя дід Шкварка, – подимне за хату – плати, рогатизну – за худобу дай корову чи бичка. Маєш вулики – дай пану мед. На млині зерно мелеш – давай борошно.
Самійло слухає, і всередині нього все єство закипає від обурення.
– Не повіриш, Самійле, риби в Собу зловив – дай пану. Вполював звіра – також частину дай. Таке ярмо на шию накинули, що дихнути не можна, – сипав словами як горохом старий Шкварка. – Віриш, немає вже сили терпіти.
– Та й це ще не все. Є наказ польського короля і місцевих панів-магнатів – тих чоловіків, які тікають на Січ, карати на смерть, – голосно додав Василь. – Панські гайдуки вдень і вночі полюють на нашого брата.
Трохим Бойчук поставив на стіл велику полив’яну миску гарячої житньої затірки. Одразу смачно запахло, бо затірка була з м’ясом дикого вепра. Самійло достав із-за халяви юхтового чобота ложку. Для інших гостей Трохим приніс свої ложки, а ще велику паляницю і ніж.
– Пригощайтесь, пане-браття.
На якийсь час балачки припинились. Опісля Трохим виставив ще медовухи та медові коржі з маком.
– Ото шинкарці біда, – всміхнувся дід Шкварка, – ми до неї сьогодні не підемо, і грошей не принесемо, бо тут є, що випити!
– Нічого з нею не трапиться, не збідніє, не розориться, – скривився Трохим.
– Дозвольте, браття, слово сказати, – піднявся Сашко Сомик, – бажаю вам козацької мужності, дідівської гідності, батьківської мудрості, незламної сили і волі, здоров’я і щастя, благополуччя та родинного затишку, мирного, ясного неба! За наше славне військо Запорізьке!
І Сашко першим випив, потім сів і став їсти. Поки чоловіки їли, було чути, як на вулиці молодь співає старі колядки. Для дівчат співали про заміжжя, для хлопців – про козацьку вдачу, сміливість. Кілька раз проспівали про народження Ісуса Христа.
Після вечері розмова відновилася.
– А розкажи нам, пане Самійло, що ти цікавого бачив в Московщині? – першим порушив мовчанку і нетерпляче посовався на місці дід Шкварка.
– Не був я на Московщині, – знизав плечима Самійло.
– Як то, не був? Ми ж знаємо, що влітку запорозькі козаки на чолі із козацьким старшиною Яном Оришевським зробили рейд по московських землях, взяли штурмом і спалили кілька містечок та замків, в тому числі місто Стародуб.
– А потім повернули до Почепу, але там вас відбили, і ви повернулися додому з великою здобиччю, – додав Василь Голобля.
Яна Оришевського в цих краях добре знають, бо він заснував в двох верстах від Красного нове містечко Гайсин, в якому є невеличка фортеця в якій ховаються від набігів турок та татар місцеві жителі. Він же отримав для Гайсина торгові привілеї, і влаштував тут кілька власних маєтків.
Якщо вже мова зайшла за Яна Оришевського, то потрібно сказати, що походить він із спольщеної української шляхти. Народився він в Оришеві Ляцькому Белзького воєводства, там має частину дідичного, а ще отримав правом «до живоття» кілька великих надань.
У вересні 1577 року в таборі над Лятарньою король Стефан Баторій надав Оришевському привілей на три розлогі пустки Брацлавського староства: Копистрин біля Кучманського шляху над рікою Мурафою, Гайсин та Гогуль над річкою Соб – лівою притокою Південного Бугу.
Формально, згідно з королівським універсалом від 16 вересня 1578 року, коли був сформований загін із запорожців чисельністю 530 чоловік, очолив його черкаський староста князь Михайло Вишневецький. Загін брав участь в багатьох походах проти московітів, але Вишневецький в ньому фактично і не з’являвся. Командував загоном Оришевський, якого козаки почали називати гетьманом.
– В тому поході була тільки частина запорожців, – пояснив Самійло. – Інша частина боронила південь від татар, шарпала їх по улусам в Криму. Я був серед тих, хто ходив на Крим.
– А звідки тоді в тебе тульська пищаль? Раніше в тебе її не було!
– Просто друг подарував, повернувшись з того походу. От і все.
– Скажи, товаришу, – звернувся Шкварка до Самійла так, як звертаються запорожці один до одного, – не доводилось тобі, часом, мірятися силою з Іваном Підковою? Ти ж дужий козак, підкови розгинаєш!
Шкварка особисто знав покійного гетьмана мало не тридцять років, ще з 1550-го року, коли Підкова прийшов на Січ. Та ще й не сам прийшов, а привів із собою цілий козацький полк. Разом вони ходили в морські походи під проводом Самійла Кішки, а потім вже під керівництвом самого Івана Підкови палили передмістя татарських приморських поселень.
– Що я? – усміхнувся Самійло. – Таку фізичну силу, як Підкова мало хто має. Я на власні очі бачив, як покійний кошовий, узявшись зубами за край бочки меду, перекинув її через голову!
– А я сам бачив, – з задоволенням пригадав старий Шкварка, – як він волячим рогом пробивав дубові ворота. А ще він міг зупинити віз, в який було запряжено шестеро коней, схопивши його за заднє колесо!
– Я також кілька разів пробував, пробити дубові ворота волячим рогом, але не зміг, – зізнався Самійло.
– Скажи, Самійле, чи правда, що Іван Підкова був рідним братом загиблого у боротьбі з турками молдавського господаря Івоні?
Чоловіки з нетерпінням чекають відповіді козака.
– Відверто кажучи, не знаю. Але чим ще можна пояснити те, що три роки тому молдавська знать саме Підкові запропонувала трон господаря Молдавії?
– Вони вірили, що Підкова зможе звільнити Молдавію від турецького ярма, – кивнув дід Шкварка.
– Так. І Підкова із загоном козаків вирушив до Молдавії. На допомогу йому поспішив його побратим кошовий отаман Шах із шістьма сотнями запорозьких козаків. Серед них був і я.
– Що ж ти мовчав? – аж підскочив Шкварка. – То ти був у тому поході? Ану розкажи нам все, як там було насправді, бо в нас люди чого тільки не вигадують! Не знаєш, чому й вірити!
– Як тільки ми перейшли Дністер, до нас приєднались молдавські повстанці. Вони проголосили Підкову господарем Молдавії. Але Петро Кульгавий, поставлений господарем турками, не хотів втратити свою владу і виступив проти нас з турецьким військом. Наші загони були меншими в декілька разів, тому турки і Кульгавий були впевнені у перемозі.
Іванко, який прийшов з батьком навістити Бойчука, як зачарований слухає розповідь батька про справжній бій.
– В центрі своїх бойових порядків Кульгавий поставив 500 яничарів з гарматами та вогнепальною зброєю. Вони відкрили по нам шалену стрілянину, а ми попадали. Турки вирішили, що вбили нас і кинулись вперед. Ми підхопились і відкрили по ним вогонь з рушниць, поклавши на місці більше 300 яничарів!
– І до нас дійшли чутки про ту баталію, – посміхнувся в сиві вуса дід Шкварка. – Ніби серед турок одразу поповзла чутка, що серед запорожців є чаклун, який вміє замовляти кулі. А як воно там було насправді?
– Чаклунства ніякого не було. Просто, коли ми бачили, що турецькі гармаші підносять до гармат гніт, ми одразу падали на землю. Це турки вирішили, що ми ставали невразливими для їх куль завдяки чаклунству. Турків опанував забобонний страх, і вони самі кинулись тікати.
Всі присутні весело розсміялися після цих слів.
– Кульгавий після цієї поразки відправив до турецького султана своїх послів із скаргами на козаків, що вигнали його з Молдавії. Султан дав йому підкріплення, але пообіцяв зняти голову і призначити іншого господаря, якщо той не вижене Підкову. Ми виступили назустріч турецьким військам, коли вони підходили до міста Ясси.
– Це коли турки збирались затоптати вас копитами худоби?
Самійло кивнув і продовжив свою розповідь.
– Того разу вже турки вирішили вдатися до хитрощів. Вони вислали вперед вершників-гарцівників, а за ними погнали велику череду худоби. Турки розраховували, що їх гарцівники спровокують нас на атаку, після чого вони затопчуть нашу піхоту худобою. Але Підкова розгадав їх задум, і ми в атаку не пішли.
Оповідач відпив трохи узвару, аби промочити горло, і продовжив.
– Коли турки наблизились до нас, ми відкрили безперервний вогонь, перебили тих гарцівників і змусили худобу повернути назад. Шаленіючи від пострілів, від голосних звуків і диму, від ран та болю, худоба почала давити самих турків.
Присутні слухають розповідь козака, не стримуючи своєї бурхливої радості.
– Ми обійшли бусурманів і з флангів вдарили по них так, що вони майже і не оборонялися! Правда, Кульгавий із залишками турецького війська встиг таки втекти.
– Все одно молодці! – захоплено вигукнув дід Шкварка.
– Однак всі розуміли, що своїх сил для визволення Молдавії від турок в нас не вистачає. Тому гетьман звернувся до польського короля Стефана Баторія з проханням взяти Молдавію під свій захист.
– Однак король побоявся погроз султана напасти на Польщу.
– Саме так. Через гонця Стефан Баторій наказав Підкові залишити Молдавію.
– Щоб, значить, не дратувати турок? – з розумінням кивнув Голобля.
– Підкова виконав той наказ, але султан почав вимагати від короля, голови нашого гетьмана. Король наказав воєводам зловити нашого ватажка, але ті побоялися відкрито виступити проти нього.
– І як завжди вдалися до обману, підлості та зради, – кивнув отець Костянтин.
По кімнаті прокотилось глибоке зітхання.
– Так. Брацлавський воєвода поїхав до Підкови і почав вмовляти того, щоб він повинився перед королем за те, що зачіпав турків без його відома. Казав, що Підкова лицар, а король поважає лицарів і пробачить його.
– Та не так сталося, як гадалося, – гірко зітхнув і нахнюпився дід Шкварка.
– Підкова послухав воєводу і поїхав до короля. Той наказав закувати нашого гетьмана в кайдани і кинути до в’язниці. Але і після цього турецький султан продовжував вимагати, щоб король видав йому Івана Підкову. Король, побоюючись козацького бунту, вчинив інакше. Два роки назад в присутності турецького посла нашому козацькому отаманові відрубали голову.
– Сором і ганьба, – вигукнув дід Шкварка.
Чоловіки спохмурніли і деякий час сиділи мовчки, поринувши в сумні роздуми. Тишу знову порушив Самійло.
– Так, дуже прикро, але заради справедливості треба визнати, що більшість польських визначних людей засудили цю ганебну зраду короля щодо борця з турецькими гнобителями.
– А що запорожці? – підняв брову Василь Голобля.
– Коли на Січ долетіла звістка про зрадливу страту гетьмана, ми всі поклялися, що будемо мститися і туркам, і полякам. І передчуваю, без великої війни ми з поляками миром не розійдемося. Король наказав коронному гетьману об’єднатися з кримськими татарами і розігнати Січ.
По кімнаті прокотився грізний гул обурення.
– Ти ба, яка наволоч!
– А свій попередній Універсал, писаний при гетьмані Ружинському, обернув так, ніби він наданий тільки реєстровим козакам, хоча насправді Універсал належить саме запорозьким козакам, – додав Самійло.
– Так завжди було. Казав пан – кожух дам, та тільки слово його тепле, – скрушно хитає головою дід Шкварка.
– Крім цього пан король заборонив усім старостам продавати козакам військові припаси, а тих, хто чинитиме опір – знищувати.
– А дзуськи йому! – з гнівом і обуренням стали голосно говорити чоловіки. – Облизня той ясновельможний король спіймає! Ловити нашого брата в Дикому полі чи Великому Лузі, все одно, що ловити вітер в полі!
– Це точно! Легко сказати, та хай спробує це здійснити, – з твердою впевненістю сказав Сашко Сомик.
У грубці весело палахкотять сухі дрова, приємне тепло розливається по хаті. А в чоловіків починає закипати лють.
– Так ти, Самійле думаєш, що король прагне знищити наше козацтво?
Всі нетерпляче чекають на відповідь козака.
– Ні. Я схильний думати, що король намагається прибрати козаків до своїх рук, щоб спрямовувати нас на тих, кого він має за ворогів. Одне скажу точно – нас не зупинять ніякі накази польського короля, і ми, як ходили, так і будемо ходити проти турків і татар.
– Оце правильно! – схвально вигукнув Василь Голобля.
– Оце по-нашому! – кивнув дід Шкварка. – А що то за історія була, як ви турецькі гармати в річці утопили?
– Ми повертались з походу на Січ з великою здобиччю, і серед неї було 12 турецьких гармат. Коли король довідався про це, то послав проти нас військо, щоб нас знищити, а гармати повернути султану. Побачивши, що сили надто нерівні, ми потопили ті гармати в річці, а самі розчинилися в наших безмежних степах.
Іванко посміхається, так йому подобається те, що козаки знаходять вихід з будь якого становища, навіть із здавалось би безвиході. Такий народ неможливо скорити!
– А з татарами що там вийшло цього року? – пригадав Голобля.
– Проти хана Мехмед-Гірея, який успадкував трон від померлого Девлет-Гірея, виступили два його брати. Але військам хана вдалося загнати заколотників аж до Дніпра.
– Як? На наші землі? Це ще що за новина?
– Так. Козаки Оришевського розгромили татарські загони на нашій землі, схопили братів Гіреїв і відіслали їх до Черкас старості Михайлу Вишневецькому.
Чоловіки засиділись в хаті Бойчука надовго, бо розходитись нікому не хотілось. Хміль ударив у голови, спалахнули суперечки. Жвава, цікава розмова точилася мало не до ранку. Потім добре захмелілі гості почали розходитися. Самійло затримався довше всіх.
– Дякую, пане-брате, що зайшов провідати мене. Відчуваю, як поїдеш на Січ, то більше і не побачимось, – сумно сказав Трохим.
– Не журись, козаче, ще мед питимеш! Ми з тобою ще неодмінно повоюємо, ось побачиш! Хай тобі зозуля накує сто років! Будемо жити, друже!
Високий, дужий, мов дуб, сильний духом Самійло говорить впевнено.
– Сто років? Знаєш, товаришу, а я зовсім не впевнений, що хочу стільки прожити. Та й ряст я в минулому році не топтав, – тяжко зітхнув Трохим і одвів стомлені очі.
Зимові свята пролетіли, як один день, у житті родини Гардових це був найщасливіший час. Але свята промайнули, і Самійло повернувся на Січ. Його щастя, як і в кожного запорозького козака, коротке – знову походи, бої.