Непомітно пролетіло літо, а за ним осінь. На початку грудня з Січі братчики привезли до Красного важкопораненого козака Трохима Бойчука.
Раніш він із своєю сім’єю мешкав у повітовому містечку Гранові, але під час одного з набігів татари вбили його дружину, а малих діточок затоптали кіньми. Тому козака привезли лікуватися до його батьків.
Від нього сусіди дізнались, що їх односельчанин козак Самійло Гардовий приїде додому на Різдво. Ця новина блискавично поширилась по селу. Син Самійла, дізнавшись цю новину, щодуху побіг додому.
– Мамо, мамо, – як навіжений увірвався в хату окрилений Іванко, – тато живий! Скоро до нас приїде! Я допіру дізнався. Чого ж ви плачете, мамо? Все ж добре?
Хлопець розгубився, бо мати замість того, щоб зрадіти, заплакала.
– Мамо, ви чого? – запитав стривожений син.
– Та то я від радості! Ідіть до мене, діточки!
І мати міцно обійняла сина. Від печі до них підійшла і пригорнулась старшенька донька Оріяна.
– Як добре, діточки, що закінчується цей високосний рік, а новий рік починається так добре – батько до нас приїздить, – витираючи сльози, промовила мати.
Одним словом, очікування Святого вечора було надзвичайно приємним. Повільно минали довгі, важкі зимові, напрочуд холодні дні.
Після Пилипівки, тобто після пилипівського посту, що перед Різдвом, всі почали готуватися до одного з найбільших християнських свят.
– Оріяно, донечко, – попросила мати, – допоможи мені, сонечко, будь ласка, бо роботи багато. Та й ти, синочку, міг би нам пособити. Не весь же час тобі тільки на вулиці гасати?
Хлопчик почервонів і винувато закліпав очима.
– Із задоволенням, мамо, – відгукнувся Іванко, – що робити?
– Я буду казати. А ти так не хвилюйся, синочку, я не дорікаю.
І Марія почала роботу, по ходу навчаючи дітей. Із дріжджового пшеничного тіста вона зліпила два валика, скрутила їх у джгут і зігнула у формі підкови. Кінці наклала один на другий із запасом, щоб вийшли ріжки.
– Запам’ятайте, діточки, найперший різдвяний хліб роблять для корови.
– Для корови? – приснув від сміху Іванко.
– Бо вона наша годувальниця? – здогадалася Оріяна.
– Так, доню. Називають цей хліб «рожеством», «різдвяником» або просто «різдвом». Спечене «рожество» спочатку кладуть на горщик із кутею, а потім його треба повісити на гвіздок над образами.
– А для чого, мамо? – зацікавилась Оріяна.
– Бо його потрібно берегти доки корова не отелиться. Перше, що треба дати їй їсти – це водичку із кусочками «рожества». Тоді корова буде кріпкою і швидше сил набереться.
Здавна на Поділлі до Різдвяно-Новорічних свят печуть кілька різновидів святкового хліба. На Святий вечір на покуті кладуть «хазяїна» – три святкових хліби один поверх іншого.
– Житній хліб – це «хазяїн», він лежить насподі, на ньому тримається все, – продовжує розповідати мати, – «Василь» – найбільший, наче тулуб, а «йорданський калач», менший за «Василя» – голова.
Іванко слухає маму й посміхається. В неї, як у всіх земляків замість калач виходить «колач». Хлопець уже знає, що в інших краях все-таки кажуть «калач». Ці калачі з білого пшеничного борошна діти носять на вечерю у Святвечір хрещеним, родичам, бабам-повитухам.
– «Василь» – це новорічний коровай, – продовжує тим часом мати свою розповідь, – хоч його зазвичай печуть, оце як ми, також напередодні Різдва.
Марія замісила його із здобного дріжджового тіста, зверху виліпила прикраси.
– Раніше, у дохристиянські часи, ці прикраси були магічними знаками. Дивіться, обов’язково має бути вісімка, це знак вічного життя. Щоб був хороший урожай, треба ліпити колоски.
– Мамо, а птахи до чого? – запитала Оріяна, розглядаючи готового «Василя».
– Птахи – то душі наших померлих, вони охороняють урожай. Випікаючи «Василя», господиня повинна бути в гарному настрої – аби рік удався врожайний. Зараз настрій у мене пречудовий, адже батько до нас приїде!
Марія поставила коровай у піч і заспівала:
– Ой, Василю, Василечку,
Ой, не гони кури по подвір’ячку.
А наші кури знесуть яєчко,
А ми спечемо тай Василечка! Це, дітки для того, щоб в господарстві все велося.
– Мамо, а чому Святвечір ще називають сочевником? – поцікавився Іванко.
– Назва сочевник походить від назви ритуальної страви цього вечора – сочива або куті, тобто розмоченого пшеничного зерна з сухофруктами і медом. А ще раніше так називався круглий пиріг із прісного тіста.
Так, у приємних трудах і розмовах линув час.
* * *
І хоч як чекала сім’я батька, а приїхав він несподівано. Було це за день до Різдва Христового. Весь день дув скажений вітрюган, хуртовина не вщухала, і сьогодні батька вже ніхто не чекав.
Надворі настала глупа ніч. Упоравшись по господарству, мати закрила зсередини двері в хаті, вона вже розстеляла ліжко, як почувся кінський тупіт, тихе кінське іржання, потім важкі кроки, і хтось владно, сильно постукав у двері. Всі в хаті на якусь мить переполошилися.
– Хто там? – сполохано спитала Марія.
– Пугу, пугу, козак з Лугу, – почули всі такий знайомий, такий рідний голос.
– Самійле! – зойкнула і кинулась до дверей Марія.
– Тату, таточку! – вслід за нею поспішили діти.
Радісна новина враз розігнала всім домочадцям сон. Марія відчинила двері, і в хату увійшов її чоловік. В кімнатці одразу стало тісно, бо Самійло Гардовий широкоплечий, кремезний, здоровий як дуб.
Він в порозі струсив з себе сніг, перший зайшов до світлиці, зняв шапку, тричі перехрестився на ікони в красному кутку і тільки після цього згріб всю сім’ю в свої ведмежі обійми. Всім на радощах хочеться розплакатись, але тільки Оріяна не приховує сліз. Втім Марія не стрималась і забилася в нестримному риданні, але це були сльози щастя.
Коли всі наобіймалися, націлувалися, батько повісив на стіну шаблю і пояс, всипані самоцвітами. Оріяна мимоволі задивилася на самоцвіти, якими були всіяні руків’я шаблі, піхви та пояс.
Потім Самійло вийшов з хати, щоб поставити стомленого коня у хлів та погодувати його. Іванко не витримав, накинув свитку і прожогом вискочив слідом за батьком. Дуже вже заскучав хлопчик за ним. Він допоміг батькові розсідлати коня, дати тому сіна, приніс води.
Потім вони повернулись до хати. У Самійла з собою велика дорожня торба, в якій знайшовся мішечок грудкуватої чорної солі, багато солоної риби, трохи пшона і пшеничного борошна. Іванко помітив в торбі кулелійку, але батько її виймати не став.
– Риба аж із самого Криму, – посміхнувся батько.
– Чумаки привезли? – наївно запитала Оріяна.
– Ні, доню, це ми там били ординців, визволяли наших людей з полону.
Дивиться Іванко на свого батька і надивитися не може, слухає і не наслухається. Марія також дивиться на любого чоловіка, і голова її кружиться від щастя.
– Самійле, ти голодний? – лагідно запитала Марія чоловіка, поклавши йому руки на плечі. – Я зараз щось зметикую на вечерю.
Чоловік поклав свою долоню на руку дружини.
– Ні, кохана, ми на привалі соломахи поїли. Думали, сьогодні додому вже й не доберемось, така заметіль була та темрява. Але потім на наше щастя віхола вщухла, визирнув місяць, а потім небо вияснилося до самого крайнеба. Все було видно – і Волосожар, і Чумацький шлях. Давайте, може, вже лягати спати, бо я таки добряче стомився з дороги.
– Любий, а ще хтось з наших односельців цього разу з Січі приїхав, чи ти один? – поцікавилась Марія.
– Не один. Зі мною ще приїхав Сашко Сомик.
– А той твій друг, веселий такий, що приїздив з тобою минулого разу?
– Сашко лірник? Він поранений, залишився лікуватися на Січі, – тяжко зітхнувши, відповів Самійло. – Він дуже хотів поїхати зі мною, але не зміг.
– Шкода, хороша людина, добра, – пошкодувала дружина. – Ну, дасть бог, вилікується, то наступного разу неодмінно візьми його із собою. Йому ж більше і приткнутися ніде, крім як на Січі.
– Добре, люба, я згоден з тобою, – пообіцяв чоловік і посміхнувся. – Як же добре вдома! І пахне далеким-далеким літом.
Спати сім’я лягла вже далеко за північ, бо всім хотілося поговорити з батьком і чоловіком, послухати його, торкнутися до нього. А він люто боровся зі сном і розповідав про свої пригоди дотепно і весело. За цими розмовами час минав непомітно. Потім всі зморені, але щасливі, нарешті поснули.