В червні 1580-го року від Різдва Христового в селі Красному, над річкою Соб, на Поділлі, тривожно закалатав церковний дзвін, сповіщаючи про напад татар.
Чотирнадцятирічний хлопчик Іванко Гардовий, який йшов в ліс за грибами, зупинився, вирішуючи, куди йому тепер? Додому повертатись надзвичайно небезпечно, але й у лісі гарантії, що він залишиться непоміченим, також ніякої немає.
– Іванко! – почувся знайомий голос Петрика Сомика. – А йди-но до нас!
Під великим горіховим кущем Іванко побачив восьмирічних Петрика, Яцька Швеця і ще трьох хлопчиків. Іванко нахилився і побіг до хлопчиків широкою улоговиною.
– Що ви тут робите?
– Ми тут граємось. Ось, викопали землянку – бордюг.
Вітер тихо свистить у буйних верховіттях дерев, над лісом пливе церковний дзвін з Красного, гублячись у лісовій далечині. В лісі пахне сирістю і грибами. Десь ліворуч, у чагарниках, раніше мирно жебонів невеликий струмочок, але цього літа він пересохнув.
– А чому саме землянку? Її ж можуть помітити?
– До сьогоднішнього дня ще ніхто не помітив, – гордо відповів Петрик. – А землянку зробили, бо нам так легше, ніж викопати яму, зробити ляду, як в льоху.
– Де ж та ваша землянка? – озирнувся по боках Іванко.
– А ти знайди, – хитрувато примружив очі Петрик.
Іванко почав уважно роздивлятися навкруги. Щось було не так на цій галявині. Він згадав, як минулого літа збирав тут суниці, і тоді біля старого дубу був невеликий рівчачок, а тепер його нема! Навіть навпаки, замість рівчака тепер там якийсь горбок. Чудасія!
То он воно що! Хлопчики просто поглибили рівчак, зробили рівними стіни, а потім зробили дах! Вхід, напевне, вони зробили від дерева в густих кущах.
Так воно і виявилось. Петрик дуже засмутився, що Іванко так швидко знайшов і саму землянку і вхід до неї.
– Не сумуй, Петрику. Те, що я її знайшов ще не означає, що інші її так само легко знайдуть! Ти сам щойно казав, що до сьогоднішнього дня її ніхто не знайшов!
Тут Яцько покликав всіх на узлісся.
– Хлопці, дивіться! Гайда сюди! Бігом!
Хлопці побачили, що татари вже відрізали дорогу до села.
– Добре, що ми не побігли додому, – сказав Петрик.
З криївки хлопців видно, як з їхнього села по дорозі до Гайсина біжать люди, сподіваючись укритися в фортеці. Щоб дати людям можливість добратися до міста, з нього назустріч ворогу вимчав невеликий кінний загін. Він заступив дорогу татарам.
– Господи, – перехрестився Іванко, – спаси хрещений люд!
– Чому ми ще не козаки, і не можемо ворога бити? – зітхнув Михайлик Яремчук.
Після нещадної січі поріділий загін козаків відступив у Гайсин за фортечні мури і гармати, а кримчаки повернулись в Красне й почали грабувати село й палити хати на околиці.
– Дивіться, – знову сказав Яцько і показав рукою в бік від села.
Діти побачили пораненого козака, який намагається вибратись подалі від села. Іванко весь підібрався, зрозумівши, що треба негайно діяти. Страх, який він відчув спочатку, став покидати його.
– Значить так, – суворо сказав Іванко, – нам треба негайно мчати до пораненого. Петрик і Мишко за мною, решта чекайте тут.
– Іванку, – боязно відповів Михайлик, – татари скрізь.
– Е-е, чи пан, чи пропав, – сказав Іванко. – Ідемо! Мерщій!
І не слухаючи більше заперечень, Іванко поспішив до пораненого. Мишко поборов страх і пішов за ним, слідом побігли і всі інші хлопчики. Ховаючись за кущами терну, ліщини, за горбками хлопці досить швидко прокралися до козака.
Назад повертались довго, бо таким гуртом непоміченими пройти важко, один необережний крок може стати останнім. Хлопчики спустились у видолинок і врешті-решт їм вдалося добратися до лісу так, що жодний бусурман їх не помітив.
– А пам’ятаєте, – пригадав Петрик, – до нас татари-крамарі приїздили? Я ж вам ще тоді казав, що то вивідачі!
– Пити, – попросив козак хриплим голосом.
Він попив з фляги й в знемозі втратив свідомість.
– І що воно тепер робити? – розгубився Петрик.
– Значить так, – почав командувати Іванко, – зараз перенесемо його до землянки, і перев’яжемо рани, щоб зупинити кров. Це зараз саме головне. Потім подумаємо про інше.
Міняючись, бо нести козака важко, хлопчики все-таки змогли донести його до землянки, а потім і в середину. Плечі дітей здригаються від втоми і щойно пережитого хвилювання.
Тепер час подумати про те, як зупинити кров. Поки Іванко думав, Петрик заліпив рани на плечі козака і на голові землею й туго перев’язав смужками тканини, які він відірвав від своєї сорочки.
– Хто ж це землею рани лікує? – здивувався Іванко.
– А хіба чим? – повернувся до Іванка Петрик.
– Добре було б заліпити рану павутинням, але де її стільки набрати? Хіба по кущам походити, назбирати з гілок?
– Пізно, – сказав Дмитрик Старостенко, який останнім зайшов до землянки, – турки в лісі.
Він швидко закрив за собою двері. Хлопці уже були в безпеці, але Іванко затулив хлопчику долонею рота.
– Ти нічого не плутаєш? – здивувався Іванко. – Точно турки? Може це частина татар, що напали на наше село?
– Що я турків ніколи не бачив? – навіть трохи образився Дмитрик. – Я ще добре пам’ятаю, як вони нападали на нас три роки назад.
Іванко похнюпився. В голові роєм в’ються думки і спогади. Тоді турки наробили русинам багато шкоди, пограбували, спалили цілі села, а багатьох людей полонили і забрали в рабство.
В родині Гардових турки тоді вбили батьків Самійла і Марії – бабусь і дідусів Іванка. Від таких думок хлопцю стало сумно на серці.
– Це не ті, що напали на наше село, то татари, а це турки. Вони прийшли звідкись із глибини лісу.
Тепер годі було й думати потикатися до лісу.
– Що ж, – хитнув головою Іванко, побачивши, що хлопчики розгубилися, – давайте подивимось, що у нас є, бо може доведеться тут сидіти довго. Хтозна, коли ті турки звідси підуть?
Якщо не рахувати глиняних пищиків, рогаток й їм подібних дитячих скарбів, в землянці з цінного знайшовся буханець хлібу і напівпорожня фляга з водою. Навіть ножа у хлопчиків немає. Доведеться тепер туго.
– Отакої, – здивувався Іванко, – не густо. Але все-таки це краще, ніж нічого.
Іванко подумав, що якби в нього був свій подібний сховок, то треба, щоб в ньому обов’язково були: зброя, одяг, міхи з водою, запас харчів, кресало… всього і не перерахуєш. От якби все те було зараз тут, то вижити і врятувати пораненого було би набагато простіше.
Ще хлопчик подумав, що треба було набрати води, та вже пізно. Значить, потрібно буде вночі вибратися по воду. Харчів мало, а ще ж поранений, йому треба добре харчуватися, щоб швидше одужати. Та й взагалі без їжі не можна ніяк. Недарма старі люди кажуть, і соловей голодний не співає.
– Чуєш, Іванку, – запитав Петрик, – а ти знаєш, чому наших козаків називають лицарями?
– Чом ні? Звісно знаю. Розповісти? Наша Січ Запорізька то такий лицарський орден який боронить не тільки наших людей, нашу землю, а й віру нашу православну. А ще козаки ведуть себе навіть по відношенню до ворогів дуже шляхетно, по лицарські.
Дітлахи слухають Іванка, затамувавши подих.
– Як польська шляхта? – запитав Михайлик.
– Зовсім ні, навіть навпаки. Козаки ведуть себе порядно, чесно, справедливо. А тепер всі анічичирк!
Та хлоп’ята вже і самі почули, що хтось ходить по даху їх сховку. Це були турки, але вони не знайшли притулку хлопчиків. Діти замовкли, тільки час від часу кидають тривожні погляди на двері землянки.
Вже під вечір Іванко накраяв половину хліба і виклав його на лист лопуха. Діти взялись до їжі. Козак хоч і опритомнів, але відчуває нехіть до їжі. Під вечір закінчилася вода. Виходити із землянки надзвичайно небезпечно, але іншого виходу просто немає.
Вночі, нехтуючи небезпекою, Іванкові вдалося зробити успішну вилазку до річки Кислячки за водою. Водиця була чиста, холодна, і хлопчик із задоволенням напився досхочу. Весь час йому доводиться бути насторожі.
Ніким не помічений повернувся він до землянки, але до свого сховку добратися не зміг – скрізь були турки. Він зміг пробратися до криївки тільки під ранок, коли уже благословлялося на світ, і більшість турок міцно спали. Хлопчик зірвав кілька листків подорожнику і ще прихопив із собою вологого моху.
– Ну ти, Іванку і відчайдуха, – захоплено сказав Петрик.
Напівживого козака всю ніч трусила пропасниця, а ліків немає. Під ранок козак прийшов до тями, поворухнувся і мимоволі застогнав від гострого болю. Очі його горять хворобливим блиском. По змученому обличчю видно, що справи в козака кепські.
– Хто тут з вас головний? – стомлено запитав він, ледве ворушачи сухими, спраглими губами. – А ну дай-но мені, хлопче, мою торбу.
Іванко й забув, що при козакові була невелика торба. В ній знайшлися порох і кресало. Коли рану на плечі розв’язали, козак, долаючи біль, насипав на неї пороху, викресав вогонь, але порох не загорівся.
– Сукровиця намочила порох. Допоможіть, хлопці.
Іванко обклав рану вологим мохом, щоб не обпалити зайвого і насипав ще пороху. Потім сам підпалив його. Рука в козака затрусилася, немов у пропасниці, а сам козак кілька разів вилаявся. Оглянули рану, виявилось, що частина рани все ще кровоточить.
Знову насипали пороху і підпалили його. Козак від гострого болю втратив свідомість. Але на цей раз вся рана затяглася, кров більше ніде навіть не сочиться.
– От і добре, – полегшено зітхнув Іванко, – тепер прикладемо листя подорожнику. Шкода тільки, що козак втратив свідомість.
В інших дітей радісно заблищали очі. Зажевріла надія, що козак вичуняє.
– Може воно і на краще, – розсудливо сказав Михайлик, – бабуня казали, що сон лікує. А вона точно знає.
Іванко побачив на торбі мідну накладку, на якій був викарбуваний герб і ініціали якогось польського шляхтича. Козак знову застогнав і поворухнувся.
– Терпи, козаче, отаманом будеш, – якось мимоволі вирвалося у Петрика.
Козак не зміг стримати гіркої посмішки, повернув до Петрика своє відкрите, мужнє обличчя, і сказав:
– А ти знаєш, хлопче, що слово отаман походить від старослов’янського слова Атман, що означає бог?
– Ні, не знав. Ви б попоїли, вам треба сил набиратися, щоб одужати.
– Дякую, хлопче, але я вже не тішу себе такою надією, – кволо усміхнувся козак.
Видно, що навіть говорити козаку боляче. Він весь час тремтить, як у лихоманці. Він ще раз посміхнувся, понурив голову і втратив свідомість.
Іванко відчув, що йому також необхідно поспати. Важкий день і безсонна ніч далися взнаки. Наказавши хлопчикам не виходити з землянки, Іванко ліг спати.
Прокинувся він опівдні, і почув як хлопці тихо розмовляють між собою.
– Що ти вигадуєш, який ще вітряник? – насміхається Петрик над Яцьком.
Яцько, гарячкуватий і задерикуватий, як півень, сперечається з другом.
– А такий. В лісі є лісовик, а в степу – вітряник. Він може такий вітер підняти, що траву з корінням повириває. Захоче, може худобу розігнати! Бігме, є! О, Іванко прокинувся!
Козака безперервно б’є пропасниця і мучить спрага. Він ще більше зблід. Іванко витер хусткою спітнілий лоб пораненого. Зажуреним поглядом дивиться козак на хлопчиків. Він обвів поглядом дітлахів і закрив очі. Як виявилося невдовзі, назавжди.
– Мати Василева, – мимоволі вирвалось в Михайлика.
– Не лайся, – осудливо промовив Іванко.
Під вечір Іванко надзвичайно обережно вибрався з бордюгу і з радістю дізнався, що ні турків, ні татар вже ніде немає. Діти повернулись додому, де їх з радістю зустріли щасливі батьки. Вдома діти довідались про те, що лядське військо разом з реєстровими козаками відбили напад татар і турок.
Наступного дня козака поховали на цвинтарі хутору Киселин, бо він до лісу знаходиться набагато ближче, ніж Красне чи тим більше Гайсин.
– Хай з богом спочиває, – сказав останні слова місцевий батюшка отець Костянтин, віддаючи останню шану загиблому козаку, і покрив червоною китайкою обличчя померлого.
Чоловіки швидко засипали свіжу могилу. Після похоронів хлопчики пішли на поле бою збирати уламки стріл, ґудзики, ножі й інші дитячі скарби.