Листи осiнi (Петр Скорук) / Проза.ру

В листах юнацьких загубився слід
моєї дівчини, яку любив я.
Писав багряній осені: «Привіт!
У чемодані запорошене лиш листя...»

Не відшукати вже слідів її
у переплетенні стежок віднині,
нічого більше – тільки біль,
і лишок почуттів, і самотиння.

Кому довірити лиш тайну їй?
Хіба лиш тільки жменьці листя...
Життя перебирає купу моїх днів,
в незнане кличе й осінь свище...

            1972 р.

   P.S. Але осінь все розставляє на місця. Наводить лад у думках і позбавляє непотрібних очікувань. Передчувати вже нема чого – літо минуло.
   У вересня дивовижна здатність закохувати себе поступово. Поки ти переживаєш відхід літа, поки звикаєшся з думкою, що попереду довгі холоди, вересень прикрашає крони дерев осінньою сивиною, приглушує і розтушовує світло, але робить яскравіше кольори: кадмій помаранчевий і лимонний, охра світла і золота . Щойно виринувши зі стану зневіри - літо пішло, ... пішло літо!
   Літо наситилося і повільною, обережною ходою йде. Воно щедро вплітає у твоє волосся перші павутинки та золото променів, дихає медовим теплом, цілує прощально-ніжно твою сиву скроню. Прокинувшись одного ранку, ти раптом зрозумієш, що повітря пахне зовсім інакше .... воно пахне зрілою стиглістю, пахне червонобоким яблуком і бурштиновим медом, пахне налитим солодким соком грону винограду. Літо йде, але воно ще тут, воно ще обіймає і балує тебе нудними, струменями, схопленими вранці і вечорами холодком, днями. Сонце вже не обпалює так сильно, а немов цілує твої плечі. Сизим серпанком тягнеться вечірня прохолода, а нічне небо над головою, як перська парча, на якій розкидали діаманти зірок і ці діаманти можна зібрати руками таке воно близьке, А тиша? Ви відчуваєте, яка в повітрі стоїть тиша, що чути, як час відраховує секунди...?! Все це дар - довіра, яка завжди приходить після довгого шляху разом.
   Літо йде ....., але обіцяє повернутися ..... воно завжди повертається.

- «ФІЛОСОФСЬКИЙ ПАРОМ або ВІДГОЛОСКИ ДАЛЕКОГО МАЙБУТНЬОГО» (зі старих блокнотів-записників 1970-2000 р.р.)