Онук " самовара".*
1.
Ваня Татаров поспішав. Часу обмаль, а треба ще спакувати і лазерну лінійку і валізку з викрутками, шліфувальну машинку, електродриль, шуруповерт та багато дрібного скарбу, що він накрав у майже порожньому селі на Харківщині. Мешканці села ті, що не втекли і не були страчені, сиділи по підвалах. Виходити їм заборонили. Тому всі солдати вільно ходили по хатах і кожен брав собі все, що хотів.
Мама просила щось привезти з побутової техніки, але то все фігня, а от добрий інструмент йому не по кішені. Як не зараз назбирати, то коли ж... Офіцери позабирали собі найкраще , а солдати — все, що офіцери не взяли. Якби ще якіхось грошенят знайти, та де там... Навіть банківської картки не має. Гроши Валька всі отримує— картка в неї, та ще бреше, що нічого на картку не надходило. А командир каже, що повинно надходити. Чомусь до Валькі довіри ніякої нема, а командир — людина. З такими думками Ваня закінчив пакувати свої трофеї, обгорнув скотчем картонний ящик і вже хотів повертатися до своїх, аж раптом помітив ще одні двері. Розповіді про скарби, що місцеві нацикі залишили у помешканнях, про сейфи з валютою та коштовностями, затьмарили і обережність і здоровий глузд. А раптом він зараз знайде не якісь викрутки, а золото або валюту. І Ваня відчинив двері.
Щось ніби квакнуло, а потім спалахнуло і Ваня полетів, принаймні йому так здалося, перед тим, як він остаточно втратив свідомість.
- Бля, какого х...! Кто растяжку поставил?
- Так сказали всё заминировать.
- Ота ведьма старая Ванька прокляла! Помнишь, он её недострелил, так она вопила " Щоб тэбэ розирвало вилупок!
- Завали хлебало!
- Хорошо медицина рядом. Хотя... ноги отрвало и руку правую... чем так жить, лучше не жить совсем.
- Водяра есть?
- Пошарь по хатам.
- Татаров уже пошарил. Одна нога здесь, а другая улетела...
Ваня чув голоси, ніби поряд, і одночасно волав від нестерпного болю, поки йому щось не вкололи і біль вщух, стало тепло і він полетів за великими червоними птахами до зірок.
***
Валька Татарова тицяла у телефоні, тількі марно. " Абонент находится вне зоны действия сети" повторював робот. Валька нервувала — її чоловік здавалося її " кінул" Грошей на картку не надходило, а люди кажуть, що по двісті тисяч платять. А люди брехати не будуть. Той Ваня думає, що якщо йому автомат дали, то можна гроши приховувати і на дзвінки не відповідати. Нічого, вона на пиві шість років простояла, ще не народився той, хто її обдурить. Валя закурила і подзвонила свекрусі.
- Мама Лида, Ванька вам звонил?
- Валя, это ты?
- Я! Говорю Ванька давно звонил вам?
- Давно. Я ему тоже звонила, только он не ответил. Может лупит нацистов этих бандеровских.
- Мама Лида, если будет звонить, спросите про деньги. На карту ничего не пришло.
- Спрошу, Валюша, обязательно спрошу. У меня батарея течёт, я уже её и тряпками обматывала и тазик подставля...
Валя натиснула червону кнопку. Немає сенсу це слухати. На зв'язок не виходив, про гроши нічого не відомо. Все зрозуміло, точніше нічого не зрозуміло і треба розібратися. От же ж засранець, не вкрасти, не посторожити... Дівки вже хизуються шубами і білизною, пакунки з Білорусії надходять, а мені як завжди дуля з маком... Валя знов закурила, але настрій був зіпсований абсолютно. Від цигарки стало гірко і навіть нудотно. " Да что я как лохушка какая-то! Нужно в военкомат идти! Пусть деньги дают и найдут этого засранца!" Валя рішуче розтерла по землі недопалок, пригладила руками волосся і швидко попрямувала до районного військомату.
***
Березнева погода може доконати кого завгодно. Особливо якщо ти на межі звільнення. Головний лікар вже не натякав, казав прямо — " ещё один косяк, Бахман, и вылетишь с волчьим билетом!" А як працювати, коли суглоби ниють и ноги-руки не слухаються, у голові дзвін, в очах — туман?! А якщо маленьку, дуже маленьку чарочку — тридцять миллілітрів всього, проковтнути і кавовим зернятком заїсти, то ніхто ні про що не здогадаєтся. А очі як у орла і суглоби не болять, можна гори звернути. Задля впевненості, щоб ніхто не унюхав, Бахман взяв ще кавове зернятко і попрямував у прийомне відділення — привезли багато поранених. Клята спецоперація — поранених нема куди вже розміщувати, а вони не закінчуються...
Вісім годин на ногах, вісім годин тількі кров, гній, матюки, злість і лють. Останній поранений, який потрапив на стіл до Бахмана був безнадійним. Відірвані ноги, рука, що висіла на сухожиллях, пошкоджене око та ще й контузія. Бахману до смерті хотілося хильнути, та де там — навіть у туалет вийти не міг, бо потім треба буде знов митися, а це час, якого обмаль. Його зміна закінчилася, та хіба можна кинути цього обрубка. Дихає, живий — требя надати допомогу.
Ще три години Бахман провозився з пораненим Іваном Татаровим. Коли пораненого вивозили з операційної, у Бахмана потемніло в очах, і якби не анестезіолог Морозов, то він би впав як сніп. У ординаторській Бахман трохи підживився розведеним спиртом і додому дістатися вистачило сил. Не роздягаючись, він впав на ліжко, намацав під матрацем пляшку, вицмулив залишки і за декілька хвилин захропів.
***
Валька добігла до військомата швидко і зупинилася біля ґанку віддихатися. Щоб налаштуватися на розмову, закурила цигарку, озирнулась, помітила якусь стареньку, яка сиділа на лаві і щось їла. " Мабуть діда виглядає"— подумала Валька, відразу забувши про стареньку.
На вході Вальку зупинив черговий. Без документів( а Валька паспорта з собою не взяла) він відмовився пускати жінку у військомат і кликати начальство теж відмовивсч. І дарма Валька голосно грубіянила і сварилася, сподіваючись, що хтось вийде поцікавитися що ж відбуваєтся. Нікому ніякого діла не було до її лайки. Так і пішла вона ни з чим. Знов зателефонувала Ванє, знов механічний голос сказав :" абонент находиться вне зоны действия сети".. Валька обматюкала Ваню, військомат, чергового і весь цей " конченый мир", в якому жінка не може отримати гроши і купити собі щось приємне, де комусь — все — і шуби, і міксєр, і коштовності, і білизна дорога, а іньшим — жаба цицьку дала. Вже час бігти працювати — напарниця погодилася на пару годин підмінити. Валька побігла на роботу. Напарниця Валі — Альона, поки Валька перевдягалась і критично оглядала вітрину ( Валя працювала у крамниці " Вино-водка") , трусила волоссям, поправляла зачіску, та ще й відтягувала комір, щоб було видно її нові сережки, каблучку, та ланцюжок з кулоном. Валька нарешті помітила прикраси, і кров вдарила їй у голову.
- Откуда драгоценности?
- Саша прислал.
- А где он?
- Сейчас в Белорусии. А до этого под Киевом воевал. Ирпень, кажется...Ты не представляешь, как эти нацики живут! Ну наши там шороху навели! Я подробности не выясняла, да и ни к чему...
- Да, главное, что прибарахлилась. И золотишком обвешалась. А подробности и вправду ни к чему. Меньше будешь знать крепче будешь спать.
- А что твой Ваня? Где он?
- Под Харьковом. Только связи с ним нет.
- Может телефон потерял? Кстати, Санька говорил, что он мне айфон подходящий добыл и плашет.
- Б...ь, иди домой уже, Альона! — здавалося, що ще одна мить і Валя вчепиться Альонї у обличчя. Альона згадала, що хвалитися недобре і поспішила геть з магазину.
Чорна заздрість душила Валю, темніло в очах, тремтіли руки. Вона як скажена визвірялася на покупців- п'яничок, жбурляла решту, обзивала їх. Здавалося, що вона навмисне так поводиться, вона була готова до бійки, вона хотіла бійки, але пияки давно звикли і до матюків і до принижень, тому вони хапали горілку або дешеве вино і йшли геть.
***
Сон п'яниці міцний але нетривалий. Бахман прокинувся ще до світанку. Попив води, зловив другу хвилю сп'яніння, закуняв. Прокинувся остаточно коли двірники почали шкребти лопатами і шарудити мітлами. Від голоду його занудило — Бахман згадав, що майже добу не їв. Пішов на кухню, відкрив холодильник. Пельмені у паперовій пачці злиплися, та більше немає нічого і Бахман кинув цей мом тіста з м'ясом у окріп. Снідав швидко, бо запізнюватися на роботу — це знов розмова з головним лікарем, точніше нияких розмов — звільнення з " волчим билетом". І куди він піде? Отож бо... На роботу прийшов вчасно, навіть встиг здійснити ранковий рітуал — тридцять міллілітрів і кавове зернятко потім ще кавове зернятко. Обхід хворих, призначення, потім перев'язки. Тількі зібрався поїсти, як привезли нових поранених. Так день промайнув, наче мить. Вже закінчивши усі справи, Бахман чомусь пішов до пораненого Татарова. Той марив, температура під сорок.
- Что про него известно? Откуда родом? Номер телефона? Родственники?— розпитував Бахман медсестру .
- Ничего про него не знаю. Телефон его в вещах, вещи на складе.
- Хорошо, дай мне его талончик, я пойду на склад и возьму телефон. Нужно сообщить семье.
Бахман взяв папірець і поплентав на склад. Він вже сердився і сварив себе за те, що втрутився в справи, які його не стосуються. Він відчував, що нічого хорошого з цієї затії не буде, та все одно прямував до складу. Комірниця без зайвих слів віддала йому телефон Татарова.
Вже вдома Бахман відкопав зарядний пристрій для телефону Вані, підключив телефон заряджатися, залив окріпом лапшу швидкого приготування, вицмулив склянку вина і увімкнув телефон. На щастя телефон був не запоролений і Бахман почав переглядати контакти у телефоні. " Валя жена" — номер, який Ваня набирав найчастіше. Бахман вирішив подзвонити спочатку дружині. З мамою Вані Татарова він вирішив поговорити пізніше.
***
Валя Татарова вирішила, що треба зняти стресс. Вона не вживала "казьонку", а от самогон від рідної тітки поважала. І у той самий момент, коли перши три рюмки зігріли і розігнали сум, в неї задзвонив мобільний. Дзвонив Ванька. " Щас я тебе устрою, гад паршивый!"
- Алё, Ванька, засранец, ты куда пропал? Это что за дела?
- Здравствуйте, Валентина. Вас беспокоит хирург Курской клинической больницы Бахман Григорий Наумович.
- Что с Ванькой?
- Ваш муж тяжело ранен. Желательно вам приехать в Курск.
- В Курск?! Мне до вас двое суток добираться. Работу мне бросить? Я не могу!
- Я понял. Извините.
Ось, нічого не вийшло. І це я ще не розповів, що за поранення. Доведеться матері дзвонити.
- Алё, Ванечка, сыночек!
- Ванечка ранен. Я его врач. Ваня в Курской клинической больнице. Ранение тяжёлое. Вы сможете приехать?
-:Ась? Ваня раненый?
- Да, ранение тяжелое.
- Ох ты боже мой! Да у меня и денег нет таких... Я постараюсь — Бахман чув, як жінка плаче, кріз сльози розповідає про невістку-зміюку, про іржаві батареї, про те, що їсти немає чого і йому здавалося, що його поглинає якесь смердюче болото. Він більше не міг чути безладні голосіння.
- Я вам завтра позвоню- Сказав і натиснув відбій.
Відчував, знав, що не треба було дзвонити, що нічого з цієї витвки не буде, але характер в нього такий — що поробиш...
До ночі Бахман вицмулив дві пляшки дешевого вина, потім довго не міг заснути, бо вино дало таку печію, що здавалося усі нутрощі вогнем палають. " Кляте життя, кляті люди, клята робота, клята війна!"- думав він, повертаючись то на один бік, то на іньший на свєму незручному скрипучому ліжку.
***
Ліда Багрова була колись красуня. Красою свєю ніколи не хизувалася, були тихіше води, працелюбна і добра. Мати Ліди — Клавдія виховувала дочку суворо. Життя в неї було важке, характер чоловічий. А що поробиш — всього сама домоглася. Батька Ліда пом'ятала погано. Таких, як її батько, люди влучно і жорстоко називали " самовари", іноді " самовари Сталіна". У Другу світову вони втратили після поранень кінцівки, були абсолютно безпорадні, скалічені, зламані війною, не потрібні ані своїм родичам, ані країні, за яку вони воювали. Жалюгідна пенсія — триста карбованців, які після реформи перетворилися у тридцять... Хтось промишляв у потягах, хтось на базарах, хтось потрапив у залежність до бандитів у так звані " атртєлі". Віктор цілісенький день у спеку і у дощ просив милостиню . Збирав немало. Хтось згадував війну і поранених та загиблих друзів та родичів, хтось радів, що в нього аж дві руки та дві ноги, хтось таким чином вгамовував сумління. Дирява шапка, шо лежала біля Віктора, наповнювалася швидко. Тоді якийсь непомітний хлоп забирав шапку з грошима, а на її місце кидав таку саму шапку, але порожню. Після важкого дня Вітю годували якоюсь баландою і відносили у маленьку комірку на тапчан спати.
***
Клава зустріла Віктора випадково. Вона кинула у шапку двадцять копійок, а потім весь день і всю ніч згадувала де вона могла його бачити. Тількі вночі вона згадала, як у Іжевську, де вона навчалась на курсах медсестер, на танцювальному вечорі у льотній школі познайомилася з красенем Віктором Багровим. І ось, майже через дев'ять років, вона знов його зустріла. Точніше зустріла те, що від нього залишила війна. Як Клава витягнула Віктора з пазурів " артєлі" — окрема історія. Допомогло те, що міліциянти отримали наказ позбавитися інвалідів, всіх розкидати по специальних закладах, щоб не мозолили очі, а очільників " артєлі" кинути за грати. Так "пощастило" Клаві і Віктору. Навіщо Клава — залізна жінка, яка пройшла війну санінструктором, яка повернулася додому з спаленим серцем, звалила на себе таку долю, вона сама не знала. Чи то звичка страждати, чи потреба піклуватися і захищати когось, чи може слабка надія, що хоч єдина істота буде її кохати хоч з подяки, незрозуміло.
***
Віктор спочатку був лагідний, люблячий. Але дуже швидко звик до того, що Клава живе задля нього і почалося. Бити її він не міг, але образи і матюки чули не тількі Клава, а ще й дві вулиці поряд. Коли Клава завагітніла, почалося пекло. Ніяк Віктор не вірив, що дитина від нього. Дорікав постійно, обзивав шльондрою, виповзав на подвір'я і кричав цілими днями що Клавка шльондра, що на війні на спині воювала "одним місцем". Клава народила доньку. Доньку назвала Лідою на честь акторки Лідії Смірнової. Після народження доньки щось в неї зламалося і Клава вже не терпіла знущаннь та образ Віктора, вона почала йому відповідати, спочатку словами, потім ляпасами, а потім лупцювала його до крові. Коли Ліді виповнилося чотири роки її батько вже не кричав і не матюкався. Він почав боятися Клаву. Помер він від інсульта. Клава з Лідою пішли на першотравневу демонстрацию. Віктор ніби спав і Клава не схотіла його піднімати, мити і годувати. " Спить і чорти з ним! Повернемося додому, тоді погодую". Але коли повернулися, то Віктор вже холодів. Поховали і ніби не було геройського льотчика-винищувача, нагородженого двома орденами вітчизняної війни, ніби він все своє життя жив обрубком та утриманцем... Клава на поминках ревіла і волосся рвала на собі — чи Віктора оплакувала чи свою гірку загублену долю, хто зна...
***
Мабуть все своє тепло і ніжність вона витратила на Віктора, на доньку вже не лишилося. Дівчина росла слухняною, добре вчилася і допомогала матері. Іноді обійме матир, притулиться до неї, щоб хоч якусь ніжність відчути, а Клава поплескає її легенько по спині: "Ліда, що за дурниці?"— от і вся тобі ніжність. У десятому класі Лідка закохалася. Гєна Татаров з паралельного класу, красень і спортсмен — гордість школи, освічився Ліді після випускного. Клава і родина Татарових були проти, та хто батьків слухав... Одружилися у червні, у жовтні Гєну забрали до армії. Пів року у Таджикістані, а потім Афганістан. Ліда, поки чекала чоловіка, вывчилася на швачку, почала працювати у ательє, та брати замовлення додому. Заробляти стала непогано, чекала чоловіка, мріяла, що прийде з армії Гєна і заживуть вони нарешті.
Гєна повернувся живий. З сивим волоссям, темною, ніби обпеченою шкірою і без ніг. Гєна був впевнений, що Ліда його покине — надивився він, поки його перекидали з шпиталю у шпиталь на таких як сам — покинутих і нікому не потрібних. І прикро, хоч кричі, що усі живуть собі, роблять вигляд ніби нічого не відбуваєтся. Цинкові домовини отримують, ховають, кажуть слова у які ніхто не вірить і все. Бог дав — бог взяв.
***
Ліда не кинула його. Вона була щаслива, що її чоловік вцілів і повернувся додому. Як пташечка раділа кожному його доброму слову. Гєна витримав це щастя майже рік. Ліда була вагітна, йому набридло працювати у майстерні, як машина з ранку до вечора з обідньою перервою. Гєна посварився з " бугром" і звільнився. Гєна не був дуже цінним робітником. Його інвалідність давала можливість сплачувати трохи меньші податки, та він не один у світі інвалід.
На грошенята, як мухи на мед, злетілися якісь знайомі і почалася така гульба, така пиятика, що Гєна потрапив додому через тиждень брудний, смердючий, голодний і без копійки. Ліда була щаслива, що чоловік живий, що знайшовся. Відмила, відігріла, пробачила і втрату роботи і загул.
З того часу почалося " веселе життя". Спочатку не часто — десь раз на три місяці Гєна тиждень або на два пиячив без зупинки. У ці дні Ліді здавалося, що в нього сатана вселився. Він починав росповідати про війну у Афганістані. Про вбивства, катування, про артобстріли кішлаків, про знищення всього— хатин, жінок, старих і дітей. Оціх розповідей Ліда боялася навіть більше, чим побоїв. Так, Гєна знущався з неї. Вона могла втекти і не могла. Страх сковував її тіло і вона покірно підходила до Гєни, знаючи, що зараз він вдарить. Невідомо скількі б тривав цей суцільний жах, але контузія і пияцтво доконали Гєну. В один з запоїв в нього почалася біла горячка і "швидка" доставила його у псіхлікарню.
Виховувати дитину самотушки не просто, та без страху, знущань, насильства, Ліда підбадьорилася, почала брати замовлення, навіть спромоглася зробити косметичний ремонт у квартирі. Ваня дорослишав, Ліда з ранку до ночі шила та в'язала. Так і жили зводили кінці з кінцями.
Ваня вчитися не любив, книжки не читав. Закінчив середню школу і пішов на завод працювати. Вечірню школу закінчив і прийшла повістка з військомату. Після армії Ваня зовсім віддалився від матері. Познайомився на вечірці у своїх знайомих з Валею. Стали разом жити, про Ліду зовсім забули. Згадували тількі якщо щось було потрібно. А у Ліди погіршився зір, вона вже не могла шити і в'язати, довелося міняти роботу. Пішла у гуртожиток вахтеркою. Заплатня невелика, та що їй одиначці потрібно.
***
Бахман майже не спав вночі, печія і важкі думки, потім ще примарився хлопчик який розстріляв десятьох солдатів у Афганістані. Бахман у молоді роки був романтиком. Доктор Чєхов, милосердя, емпатія... Тому, наслухавшись всілякіх пропагандистів потрапив до Афганістану. Життя дуже швидко витрусило весь цей мотлох з його мізків. Він і пити почав, щоб не з'їхати з глузду, щоб не вбити когось. Раніше, коли в нього ще були друзі, вони часто запитували його — чому він досі не в Ізраілі. Як їм пояснити, що тут — у забутому богом Глазові — він чужинець, але в Ізраілі він взагалі — інопланетянин. А двірників, будівників і вантажників там і без нього вистачає. Потім друзів не залишилося, він вже не міг прокинутися і заснути без заповітних тридцяти міллілітрів і питання про Ізраіль якось відпало. Підстаркуватий п'яничка нікому там не потрібен. А в лікарні міста Глазов ще терплять його присутність. Він навіть може когось врятувати, вилікувати солдата, щоб він знов міг вбивати, грабувати, руйнувати... Так, він не глухий і не сліпий, на жаль — він чує скрізь, як старі та молоді, чоловіки і жінки кожного дня радіють чужим смертям, радіють захопленню чужих земель, радіють чужому горю. Як хизуються легкопоранені кількістю вбитих, розтріляних, закатованих. І це не з Афганістана почалося... Ось сам себе розбурхав так, що без анестезії не обійтися. А обіцяв собі, що у вихідні — тверезість норма життя. Та з таким життям краще не тверезіти.
***
Ліда, отримавши звістку про сина, подзвонила Валі. Та невістка, яка нарешті дочекалася грошенят на картку чоловіка, щоправда прийшло тількі десять тисяч, розмовляти з Лідою не стала. Вона сиділа у кафе з подругою і двома приємними кавалєрами. Ваня — відпрацьований матеріал. Не така в неї любов, щоб ховати себе живцем. Без ніг, без руки, без ока — це ж навіть сам труси не зніме. Нє, такого щастя їй не треба.
Ліда розуміла, що на невістку немає ніякої надії. Ваню вона вже викреслила з життя. Вона і здорового його зневажала, а пораненого каліку і хвилини терпіти не буде. Хоча це ж вона погнала недолугого чоловіка у контрактники. Але змінити щось вже неможливо, тому треба десь взяти гроши, та їхати до Курська. Вона вирішила, що потрібну сумму ніхто позичати не захоче, тому треба позичати у всіх потроху. Так і вчинила. Два дні бігала по знайомим, вимолювала, потім на роботі пішла до директора і їй назбирали трохи грошей, написала заяву на відпустку за сімейними обставинами, купила найдешевший квіток і вирушила до Курська.
***
У квітні Ліда занедужала. Зранку боліла голова, вона навіть ворушитися не могла від того болю, ще й в горлі наче цвяхи іржаві застрягли. Ваня вже кричав " Давай жрать, ты там сдохла или где!!!" Ліда сповзла з ліжка, натягнула на себе одежу і хитаючись пішла на кухню. Добре, що зварила їсти з вечора, бо не посилила б готування у такому стані. Ваня не припиняв кричати і матюкатися. " Сынок, не кричи пожалуйста. Я кажется заболела. Сейчас покормлю тебя, потерпи, милый."- Ліда намагалася хоч якось заспокоїти сина, який почав жбурляти все, до чого міг дотягнутися. Вона обережно зайшла до сина у кімнату, поставила тацю, допомогла йому сісти. Сніданок був простий— каша з підливою та кисла капуста з цибулею. Ваня їв і сварив мати з набитим ротом. Кріхти каши вилітали з рота, потрапляли на простирадла, на килимок на стіні і Ліда думала, як важко знімати та чистити той килимок. Ваня з'їв сніданок, жбурнув тарілкою в матір, але не поцілив. " Ну давай чай тащи!" - наказав він. Ліда принесла чай та хліб з маслом і цукром. Коли син був маленький він називав такий бутерброд " пироженком" і дуже любив." А что — конфет или сгущёнки в этом доме нету?"- запитав він. " Ваня, сынок, так вчера закончились! Я куплю."- Ліда ледь не плакала від болю і слабкісті. Ваня доїв " пироженку", запив чаєм і протягнув порожню чашку. Ліда хотіла чашку прибрати, але Ваня міцно схопив її за руку. " А вчера купить конфет не могла, падла? Издеваться решила над убогим? Ты думаешь, если я калека, так издеваться можно? " він викручував руку матері, смикав, щоб зробити боляче, потім відпустив руку і встиг вдарити по обличчю. Ліда вже ридала вголос." Сынок, за что ты так со мной? Я же всё для тебя!" Вона швидко, як змогла, вийшла з кімнати сина.
Мила посуд, нічого не бачила крізь сльози. Згадала Гєну, його таке страшне " Ну иди сюда, ближе..." перед тим як починав її бити. Життя на якийсь час послабило зашморг, щоб все повторилося знов і той зашморг її задавив. Скількі ще вона витримає... Перед очами пішли різнокольорові кола. Ліда злякалася, що знепритомніє, а що ж тоді буде з Ванєй. Вона відкрила аптечку і почала шукати щось від головного болю. Був аспірин, були ще якісь розчинні таблетки, були пілюлі, що лікар призначив Ванє, але той їх пити відмовився — мовляв, що овочем бути не хоче.
" Слышишь, метнись за конфетами, пулей!" — схоже Ваня не збирався заспокоюватися. Ліда кинула у склянку з водою таблетку аспірина, випила і через п'ятнадцять хвилин, коли біль вщух, вдяглася і пішла за цукерками для сина.
***
Бахман сидів у головного лікаря у кабінеті і чекав чергової догани, або чогось гіршого — головний попереджував, що звільнить. Він, поки головний підписував папери, намагався згадати, який саме косяк привів його до цього кабінета, але нічого згадати не міг.
- Бахман, ты моей смерти хочешь?
- Нет, конечно. А что не так?
- Всё не так! Кто тебя за язык тянет?! Тебе проблем захотелось? Какого фуя ты разговорился, какого .... ты про " самовпры Сталина" вспомнил? А теперь ты везде, мне звонят уже и из ФСБ и спрашивают почему я пригрел у себя иногента? Вот я и думаю — зачем мне иногент?
- По статье или по собственному?
- Не выёживайся, Бахман! Работай пока! Только не умничай, я тебя умоляю! Свободен!
Бахман вийшов з кабінету главлікаря. Він не розумів нічого. На тому тижні була зарплатня, потім він чомусь поперся у кафе. Точно — до нього за стіл умостилася якась краля і вони довго розмовляли. Бахман був вже добре на підпитку, кралечка ще сміялася і казала " доктур, ты на кочерге". А потім його чомусь потягнуло на відвертості... Що він міг наплести у такому стані... Та начхати і на главлікаря і на ФСБ... Ніч відчергує і далі як бог дасть.
У відділенні було якось тривожно. Якось голосно розмовляли пациєнти, з палат де були розміщені легко поранені лунали матюки, і регот. " Невже бухло хтось приніс? Так, він відчував цей запах, коли випили, ще й закусили... От чортівня! Та ще й галас такий, а у відділенні повно важких." Бахман прямував до ординаторський, він кивнув Тосє — новенькой медсестрі. " Григорий Наумович, вам истории болезней дать? Я уже все назначения выписала в свой журнал." — процвірінькала Тося. Бахман ще раз кивнув і Тося подала йому папку з історіями хвороб. " В мене могла бути така дочка"— чомусь подумав він — Ні, я б з глузду з'їхав, якби дочку хтось образив. Краще син. Теж — ні. Сина загребли б у солдати і він зараз вбивав би людей за те, що вони хочуть жити у вільній країні. Або сидів за гратами, за ухиляння від військової служби. С таким життям починаєшь радіти, що один, що німає ні дружини ні дітей." Бахман працював з документами — не любив він цю писанину, та треба. А якщо нехтувати — потім взагалі у папірцях потонути можна.
Бахман з тими папірцями провозився аж до ночі. Він походив по ордінаторський, покрутив головою, бо шия затерпла і вирішив перевірити важкопоранених. Бахман вийшов у коридор. Чомусь Тосі не було на місці. Хоча у аідділені сильно не посидиш — і системи треба ставити і уколи. Працює дівчина. Коли Бахман проходив малу операційну то почув за дверима якесь вовтузіння. Він, ще не підозрюючи нічого поганого, відчинив двері. Тосю тримали двоє чоловіків з палати одужуючих. Ще один зривав з дівчини трусики. Бахман схопив бікс з інструментами і почав бити гвалтівників. Його вистачило на одну чи дві хвилини. Тося встигла втекти. А потім Бахмана повалили на підлогу і били його, аж поки не вдерлися у відділення міліционери і не скрутили покидьків. Черговий лікар, який прибіг з прийомного відділення констатував смерть.
***
Ванє після шпиталю, після того, як повернувся додому, дізнався, що Валя вже крутить з якімось прорабом, жити не хотілося. Він весь час думав як це зробити, щоб закінчилося це пекло, ця залежність, це щохвилинне приниження. Але коли немає руки і ніг і самотушки навіть поїсти не в змозі, вкоротити собі віку не так просто. Мати бігала біля нього, всім його примхам потурала, і від цього всепробачання Ваня зненавидів її. Кожного дня він вигадував якісь вимоги, докоряв їй своїм каліцтвом і дуже скоро почав бити матір. За те що заглядає до нього у кімнату, за те, що довго не заглядає, за сніданок, за обід , за вечерю, за те, що чай дуже гарячий, за те, що чай охолов... Він все чекав, що вона вдарить у відповідь. Та де там. Ваня пом'ятав свою бабцю Клаву — та його б вже скрутила, та єдину руку відірвала. Мама на неї не схожа. Тєрпіла. Ось нехай і терпить.
Сьогодні був день прикордонника і Ваня послав матір за горілкою. Сьогодні йому конче треба випити, а те, що він ніякого відношення не має до прикордонників, то нікого не стосуєтся. Щось довго не повертаєтся стара. Де її чорти носять?! Нарешті Ваня почув, що мати повернулася.
- Слышишь, бухло принесла?
- Да, Ваня, не кричи. Сейчас картошечки сварю с селёдочкой, а потом выпьешь и закусишь.
- Давай бутылку и иди вари картошку с селёдкой, а я для аппетита приму. Открой только.
Ліда, не сперечаючись, відкоркувала пляшку, налила горілку і подала сину. Той хильнув, витер губи і видіхнув: " Харашо! Чего стала как столб, давай картошку вари!" І Ліда поспішила готувати закуску.
Коли Ваня приговорив пів пляшки, а Ліда подала йому картоплю з оселедцем, він раптом почав розповідати їй про спецоперацию. І Ліда ніби знов побачила його батька. Тількі той ніби страждав від всього, що скоїв, а Ваня — навпаки — пишався. Навіть про стару жінку, яку він декілька разів поранив і тількі потім вбив, а вона поки не померла прокляла його всіма прокльонами. Ліда заплакала. А Ваня від цього так розлютився, що почав бити її мискою з під картоплі. Ліда ледь втекла від нього. Ваня ще покричав, поматюкався, а потім міцно захропів.
Ліда відчувала таку нестерпну тугу, що навіть сліз не було. Вона б згодилася терпіти і побиття і приниження, якби її син був героєм, захисником своєї землі. А він пішов, щоб заробити гроши вбивати у чужу країну. Навіщо? Може йому просто подобаєтся вбивати, мучити, грабувати? Тоді його каліцтво — заслужена кара. А їй кара за те, що виховала це чудовисько. Але в неї вже так було. З Гєною. Ще раз пройти це адове коло в неї не стане сил.
Ліда помила посуд, пішла до себе в кімнату, склала свої речі. Поклала біля кроваті усі документи свої і сина. Знов повернулася на кухню. Відкрила газ на усі конфорки. Пішла до себе у кімнату. Лягла у ліжко і закрила очі.
Головний лікар клінічної лікарні — Ігор Матвійович Панін зачинився у своєму кабінеті після бесіди зі слідчим. Вбивство лікаря пациєнтами, та ще й спроба згвалтування — це така пляма на репутації лікарні, це — ганьба. Але це все меркне на тлі смерті Гриши. Панін і Бахман разом навчалися і нааіть товарищували. Після того, як Гриша повернувся з Афганістану з ним стало неможливо спілкуватися. Він став пити, він у всьому бачив тількі погане, він обтяжувався спілкуванням, здавалося, що він, не встигнувши зустрітися з друзями, вже мріє, що вони залишать його на самоті. Ігор Матвійович відкрив ящик столу і довго шукав свій альбом з світлинами. Ось, ось їх спільна світлина. Боже, які ж вони були тоді щасливі! Гриша дивиться, здається у саму душу... Він міг би стати великим науковцем, усі викладачі пророкували йому таке майбутнє... Його зламала система, війна у Афганістані, відсутність майбутнього. Невже усі мрії, усі прагнення мали закінчитися тим, що його забили з звірячою жорстокістю покидьки, якіх він лікував?! Гриша врятував дівчину. Наостанок свого життя, він врятував життя — хірургу це — звичайне діло.
Гриша дивився з світлини ніби у самісеньку душу Паніну, навіть не підозрюючи, що дивиться у порожнечу.
*Самоварами"цинічно, та дуже влучно називали у СРСР, після Другої Світової війни понівечених вибухами людей — інвалідів, у яких не було рук і ніг. Доля ціх "обрубків війни" донині невідома. Багато з них вважаєтся безвісти зниклими.