Уже невдовзі прийде осінь.
Ми усі розбіжимося по русифікованих містах...
На вулиці стояла серпнева спека. 32 градуси, що душили пів дня, перетворилися у 16 вечірніх. Деінде дмухав вітерець.
Уляна відкрила дверцята холодильника і дістала звідти бутель домашнього калинового вина. Вийшла на вулицю, вмостилася під виноградником. Скоро осінь, - подумала дівчина. Скоро осінь...
Скільки разів вона собі це говорила?
В цю мить хотілося забути про осінь, або швидше не забути про неї, а просто зупинити час. Хотілося залишитися в батьківському домі якнайдовше. Вона не любила повертатися до села, до місця свого народження, але мусила віддавати данину, і щоразу поверталася. Коли ж наступала пора повертатися до міста, дівчину огортав сум. Сум, який не мав логічного пояснення. Просто приходив і сидів поряд з нею, вдихаючи аромати домашнього вина.
За два тижні прийде 33 осінь для Уляни, від коли її знайшли в житі.
Вперше вона буде їхати звідси, і ніхто не буде її проводжати. Вперше ніхто не буде її міцно обіймати та гірко плакати. Дитина їде, кидає неню, а та все гірко ридає. Щемливо знайоме відчуття.
Це літо було зовсім іншим. Воно було без маминого борщу з пампушками, без розповідей татуся про далекі часи.
З будинку, в якому десятиліттями творилося життя, вирвали серце.
Запанувала тиша.
Змінилося абсолютно все.
Морена стела всі спогади, що нагадували про щасливу сім'ю Остапенків, яка жила на краю села поміж дикого лісу.
Зникло все, окрім калинового вина. Вина, яке зараз хмелить розум Уляни та шматує і так поранену душу.
Скоро прийде осінь...