Я десь вичитав, що з дня виникнення християнства, сміх - ознака людського: - «Людина є тварина мисляча, смертна і здатна сміятися». А Максим Горький додав: «...сміється - значить, не скотина»
Сміх може бути радісний і сумний, добрий і гнівний, розумний і дурний, гордий і задушевний, поблажливий і запобігливий, зневажливий і зляканий, образливий і підбадьорливий, нахабний і боязкий, дружній і ворожий, іронічний і простосердечний, саркастичний, багатозначний і безпричинний, тріумфуючий і виправдувальний, безсоромний і збентежений, веселий, сумний, нервовий, істеричний, знущальний, фізіологічний, тваринний. Буває навіть похмурий сміх!
«Сміх – дитя інтелекту!» - сказав Петро Скорук, але «сумний дух сушить кістки» - додав Соломон (Притчі, 17,22).
У роки юності я сміявся без видимих причин, але з роками сміх поступово слабшав, а потім зовсім кудись зник. Рятівний, як антибіотик, він виникав у мені все рідше й обережніше.
Тепер я все частіше згадую, як ми сміялися в молодості з друзями, як буквально потопали в сміху, занурюючись по маківки, мало не гинули в ньому, а коли спливали з безодні схлипів, то були знесилені і скрючені, але, дивно, щасливі.
Оси нашого сміху свердлили дірки, через які в душу проникав чарівний вітер свободи, який гуляв і розорював, як кватирки, кожну клітину організму.
У ті часи день брязкотів святковими дзвонами, не даючи перепочинку, обіцяючи нові й нові удачі, і одкровення. Але з роками ці дзвони звучали глухо, глухо, глухо...
Я помітив, що тепер постарілі одночасно зі мною, друзі теж сміялися все рідше і рідше. Та й зустрічатися вони стали один з одним теж рідше, час від часу.
Ми перестали сміятися.
Ще нещодавно в нашому житті було все: і радості, і прикрощі, і спокій, і азарт, і сміх і сльози... Тепер цього немає. Ми навіть перестали просто посміхатися. Все зводиться від "не дуже" до "безнадійно". Так, нічого не стоїть на місці. Але лише в один бік, - учора гірше не може бути, а завтра ще не зовсім було погано. День за днем, по наростаючій. Або - низхідній?
Ми перестали сміятися.
Маска нашого лиця складається у гримасу, а голосові зв'язки вимовляють від «хі-хі-хі» до незаразливого «ха-ха-ха». Непомітно бачимо під цією маскою і за цими звуками зовсім інше: біль, розгубленість, напруження... Очікування приходу...
Тепер життя вже не посміхається, а просто глумливо посміхається і регоче нам в обличчя.
- «МИНУЛЕ», 2020 р.