ЩО ПОТРІБНО ЛЮДИНІ ДЛЯ ЩАСТЯ?
Ще півтора роки тому я не могла би собі й виобразити, що нікопольців - мешканців міста Нікополь, розташованого на березі Каховського моря, заскоче війна, а більшість з них - вимушена еміграція. І що укохане нами місто-казка, місто-мрія, колиска української історії і перлина степової природи зостанеться залишеним на невизначений час.
Розлетілися, мов насіння з пухнастої кульки кульбаби, здмухнете поривом наглого вітру. "Нас по світу - цвіту, цвіту" - писала колись нікопольська поетеса Лідія Ковальчук-Чуб. Тож де тепер оті всі, віднесені еміграцією? Як склалися їхні долі?
---
Моє друге життя почалося в Лодзі - місті, яке направду трохи недолюблюють більшість українців. Адже їм більш симпатичнішими є Познань Краків і Варшава.
"Лодзь є брудним і не кольоровим, з напівзруйнованими старовинними будівлями", "і клімат там препоганий, бо нема жаркого літа як в Україні" - часто чула я від інших.
Але моє осібне враження від побачених уперше краєвидів Лодзя було контраверсійним: я відчула емоцію зачарування. І цілковито усвідомленого прагнення: "хочу щоби цей "човник" став моїм" (Лодзь з польської мови тлумачиться як "човник").
Ось уже понад рік я досліджую це польське місто, його архітектуру, історію, культуру і соціум. І все більше закохуюсь у цей "величний кораблик". І усвідомлюю, що тільки особи обмежені не здатні помічати усіх тих скарбів які тут є очевидними.
Фільм польського режисера Анджея Вайди "Земля обіцяна" 1974 р., створений в стилі жорсткого соціального реалізму і, навіть, подекуди моторошного натуралізму, оповідає про те як будувався Лодзь, і як важко було вижити у цьому, цілком байдужому до тебе - людини місці. Лодзь направду схожий на рай, в якому щастя дається важко, і який без наполегливості та боротьби легко втратити. Так характеризували місто від самого початку його заснування, і так характеризують його до тепер, уже 600 років поспіль. Тож слабким і малодухим тут не місце.
Центрум-Лодзь - серце головної вулиці міста Петраковської. Воно називане тут "стайнею єдинорогів", адже поруч з неймовірно красивою аркою над транспортною зупинкою (безпосередньо "стайнею"), красується металева скульптура єдинорога, який летить уперед, а його задня частина тіла разом із крилами перетворилися на довгий хвіст комети. Певно, це метафоричний символ унікальності і неповторності, що тануть у часі, залишаючи за собою довгу смугу фантомного золотого пилу, який згодом перетворюється на емоцію чарівності для тих хто його бачить. І якщо будучи в Лодзі ти відчуєш як цей дощик золотого пилу поволі спадає згори на тебе, то будь певним - ти опинився саме там де мусиш бути, і це непросте місто саме для тебе.
Тут на "стайні" часто можна чути містичну й трохи тривожну музику талановитого польського скрипаля Lukasа Janu Music, який постійно грає у Лодзі і іноді в Берліні. А всюди в адміністраціях, в банках, в трамваях й на вулицях звучить переважно наша "солов'їна". І так може видатися, що українців у Лодзі нині більше ніж поляків.
"Що ж потрібно людині для щастя?" - розмірковую я, гуляючи Петраковською й слухаючи магічну гру лодзького скрипаля Lukasа Janu Music. А навколо себе споглядаю ввічливі усмішки поляків, які ласкаво промовляють до мене "прошу", уступаючи мені дорогу, або відповідаючи на численні мої запитання. "Певно, хороші люди найбільше потрібні людині для щастя" - мислено надаю собі відповідь. І так дивно мені від того, що поляки плотно посунулися й впустили нас українців до себе у цей непростий момент світової історії. Я допитливо заглядаю у їхні вічі і прочитую там тривожні передчуття й страшне усвідомлення: "ви і ми нині в одному човні історії".
---
Але як же так можна: одразу з першого погляду закохатися у чуже місто?
О, тут немає жодних секретів. Адже кожен нікополець, який хоча би раз побував у Лодзі, неодмінно скаже вам: "Хто бачив Нікополь - той бачив Лодзь. Це по суті одне і те саме. Тільки Лодзь трохи більший за розміром і більш сучасніший".
CZEGO POTRZEBUJE CZ;OWIEK DO SZCZ;;CIA?
Opowiadanie
(Zastosowano nurty artystyczne i stylistyczne: impresjonizm oraz ekspresjonizm)
Jeszcze p;;tora roku temu nie mog;am sobie wyobrazi;, ;e nikopolc;w – mieszka;c;w ukrai;skiego miasta Nikopol, po;o;onego nad brzegiem Morza Kochowskiego, zaskoczy wojna, a wi;kszo;; z nich – przymusow; emigracj;. I ;e nasze ukochane miasto-bajka, miasto-marzenia, kolebka ukrai;skiej historii i per;a stepowej przyrody pozostanie opuszczone na czas nieokre;lony.
Odlecieli;my jak gdyby ziarna z puszystej kulki mniszka lekarskiego, zdmuchni;ty przez nag;y podmuch wiatru. "I nas na ca;ym ;wiecie - kwiatek, kwiatek..." – napisa;a kiedy; nikopolska poetka Lidia Kowalczuk-Czub. Wi;c gdzie s; ci wszyscy teraz, kt;rzy przemin;li/wyjechali z powodu emigracji? Jak potoczy;y si; ich losy?
---
Moje drugie ;ycie zacz;;o si; w ;odzi – mie;cie, kt;rego wi;kszo;; Ukrai;c;w w;a;ciwie jakby nie lubi;a. Chyba wi;cej lubi; Pozna;, Krak;w i Warszaw;.
„;;d; jest brudna i ma;o kolorowa, ze zniszczon; zabytkow; zabudow;”, „a klimat tam kiepski, bo nie ma tak gor;cego lata jak w Ukrainie” – cz;sto s;ysza;am od innych.
Jednak moje osobiste wra;enie z pierwszych widzianych krajobraz;w ;odzi by;o kontrowersyjne - nie pozwoli;o mi na jednoznaczn; ocen; miasta, ale poczu;am emocj; fascynacji. I w pe;ni ;wiadome pragnienie: „Chc;, ;eby ta «;;d;» sta;a si; moja”.
Od ponad roku ju; poznaj; to polskie miasto, jego architektur;, histori;, kultur; i spo;ecze;stwo. I coraz bardziej zakochuj; si; w tym „majestatycznym statku”- ;odzi. I zdaj; sobie spraw;, ;e tylko niemaj;ce poczucia pi;kna osoby nie s; w stanie dostrzec tych wszystkich skarb;w, kt;re s; oczywiste.
Film polskiego re;ysera Andrzeja Wajdy „Ziemia obiecana” 1974 roku, utrzymany w stylu surowego socrealizmu, a miejscami wr;cz upiornego naturalizmu, opowiada histori; budowy ;odzi, oraz jak trudno by;o przetrwa; w tym mie;cie zupe;nie oboj;tnym na Ciebie – cz;owieka. ;;d; naprawd; wygl;da jak raj, w kt;rym trudno spotka; szcz;;cie i kt;re bez wytrwa;o;ci i walki mo;na lekko straci;. Tak charakteryzowa;o si; miasto od samego pocz;tku jego powstania i tak charakteryzuje si; do dzi;, przez 600 lat z rz;du. Dlatego nie ma tutaj miejsca dla s;abych umys;ami.
Centrum-;;d; - to serce g;;wnej ulicy miasta Piotrkowskiej. Miejsce to nazywane jest „stajni; jednoro;c;w”. Poniewa; obok niesamowicie pi;knej wiaty nad przystankiem komunikacyjnym (bezpo;rednio „stajni;”), prezentuje si; metalowa rze;ba jednoro;ca lec;cego do przodu, a kt;rego cia;o i skrzyd;a przekszta;caj; si; w d;ugi ogon komety. Prawdopodobnie jest to metaforyczny symbol wyj;tkowo;ci i niepowtarzalno;ci, kt;ry z czasem zniknie, pozostawiaj;c po sobie d;ug; smug; fantomowego z;otego py;u, p;;niej zamieniaj;cego si; w emocj; uroku dla tych, kt;rzy go zobacz;. Wi;c je;li b;d;c w ;odzi czujesz, ;e z g;ry spada na Ciebie deszcz tego z;otego py;u, to b;d; pewien – jeste; dok;adnie tam, gdzie powiniene; by;, a to trudne miasto jest przeznaczone dla Ciebie.
Tu na „stajni” cz;sto mo;na us;ysze; mistyczn; i nieco niepokoj;c; muzyk; utalentowanego polskiego skrzypka Lukasa Janu (Lukasa Janu Music), kt;ry stale koncertuje w ;odzi, a czasem tak;e w Berlinie. A wsz;dzie w urz;dach, w bankach, w tramwajach i na ulicach, bardzo cz;sto brzmi mowa naszego ukrai;skiego „s;owika”. I tak mog;oby si; wydawa;, ;e w ;odzi jest wi;cej Ukrai;c;w ni; Polak;w.
„Wi;c czego cz;owiek potrzebuje do szcz;;cia?” – my;l;, spaceruj;c Piotrkowsk; i s;uchaj;c magicznego wyst;pu ;;dzkiego skrzypka Lukasa Janu (Lukas Janu Music). A wok;; siebie kontempluj; grzeczne u;miechy Polak;w, kt;rzy ;yczliwie m;wi; mi „prosz;”, ust;puj;c drogi lub odpowiadaj;c na moje liczne pytania. „Prawdopodobnie dobrzy ludzie s; tym, czego cz;owiek najbardziej potrzebuje do szcz;;cia” – odpowiadam sobie w my;lach. I jestem bardzo zdziwiona faktem, ;e Polacy „;cisn;li si;” i wpu;cili do siebie nas Ukrai;c;w w tym trudnym momencie historii ;wiata. Patrz; z ciekawo;ci; w ich oczy i czytam w nich niepokoj;ce przeczucia i przera;aj;c; ;wiadomo;;: „wy i my p;yniemy teraz t; sam; ;odzi; historii”.
---
Ale jak to mo;liwe: zakocha; si; w obcym mie;cie od pierwszego wejrzenia?
Oj, nie ma tu ;adnych tajemnic. Przecie; ka;dy mieszkaniec Nikopola, kt;ry cho; raz by; w ;odzi, z pewno;ci; powie: „Kto widzia; Nikopol, ten widzia; ;;d;. To w zasadzie to samo. Tylko ;;d; jest nieco wi;ksza i bardziej nowoczesna”.
---
Redaktor teksta: Maria El;bieta Sajenczuk
02.09.2023 r.