Ми – клапоть і вінець творіння! Нас немало.
Ми навчені жорстоким досвідом землі.
Ми ще живі, хоч нерішучі, як бувало,
біля шорсткої шурхотливої петлі.
Той, хто не в казці, а на власні очі
на помаху думок вже пролетів і там,
як бісер, бризки кровот;чать
в кінці тих сторінок, мелодій, справ.
Ми – тіні в снах синівських знову,
ми - лепет листя згаслої пори,
відгомін пристрасті, відлуння крові,
в ночі над Бугом схлип сови.
Ми вінницьким бредемо старим парком
танцюєм під гітару і «біоміцин»,
з дівчатками у сукнях тих яскравих,
з твістом, з «бітлами». Ми – батьки!
Мов, тільки сивий сніг вчорашній
вологу тополь нам віддав.
Нам сумно, весело і трохи страшно,
ще гірко і солодко нам.
Ми п’ємо чарку добру і пророчу,
дощу - тепло, надії - силует,
стаккато - щастя, дум - гіркоту
а осінь-старість - серцю мед.
Ми – вінничани! Ми не марними ногами
бродили-танцювали між боїв, тривог,
отців й дітей. Хай вічні будуть драми,
але онуки з нами. Значить з нами Бог!
- "ВІННИЦЯ: ...живе без нашої згоди", том 8