I
Ми з нею завжди жартували. Довелося навіть вигадати пароль. Щось на кшталт «стоп-слова» у завзятих коханців. Коли хтось із нас промовляв те слово – жартам кінець – починалася до біса серйозна розмова. Словом тим стало, як ви вже, напевне, здогадалися, «Ларміналь». Бо потрібно було щось неіснуюче, аби випадково не проскочило у звичайній розмові.
Скільки пам’ятаю її – була вона коротко стриженою білявкою, користувалася яскравою помаранчевою помадою та посміхалася так широко, що кожен мав змогу оцінити роботу її дантиста – не дарма зо три роки носила залізні брекети, що робили її щелепи схожими на блискучі колії рідної Укрзалізниці. Під тим металевим каркасом вічно збиралися кріп, базилік, цибуля та інша городина. Зазвичай я не повідомляв їй про те, що салат «Цезар» частково лишився назовні і зараз, не соромлячись, засмагає на шезлонгу її кутнього зуба.
Волосся її пахло лавандою, а жарти – міцною кавою, в котру щедро насипали перцю: від того гумору серце починало битися чимдуж сильніше. ЇЇ довгі тонкі пальці створені були для геніальної піаністки, але грали виключно на дисплеї смартфону.
Я намагався підтримувати її після чергового розриву стосунків з колишніми. Кілька разів навіть зводив з її майбутніми колишніми хлопцями. Натомість вона раз-по-раз витягала мене з депресій, як за шкірку витягають дурного кота, що знову впав в одну й ту ж глибоку калюжу.
Ми були надто схожими, щоб закохатися одне в одного, і надто різними, щоб занудьгувати удвох.
- Ларміналь! – сказала вона того вечора, обіруч схопившись за філіжанку макіато.
- Ларміналь! – погодився я, замовляючи фрапе.
- Я їду на ПМЖ до Канади.
- Ого! Без прелюдій?
- До біса прелюдії.
- Ну, я радий за тебе.
- Ні, не радий.
- Звісно, не радий. На іншу півкулю клятої планети від’їздить єдина людина, котра мене розуміє.
- Це вже чесніше.
- Але я обіцяю, що знайду у своїй чорній, мов легені заядлого курця, душі змогу потішитися твоєму щастю. Ти ж цього давно прагнула.
- Так.
- Пообіцяй мені єдину річ.
- Що завгодно.
- Заприсягнися, що ніколи – чуєш? - ніколи не станеш вболівальницею керлінгу.
- Урочисто клянуся! Що це взагалі за спорт? Веселіше спостерігати як горобці розмножуються за вікном.
- Тоді я спокійний. Навіть допоможу збирати валізи. Ти ж точно забудеш покласти щось важливе.
- Якщо надумав підкинути туди щось заборонене, аби мене депортували, то раджу подумати ще раз.
- Дідько! Майже вийшло!
- Люблю тебе, мудрагелю.
- Я тебе теж, стервочко.
II
Того року на день народження з Канади мені прийшло щось важке та продовгувате. Певна річ, то були знаряддя для керлінгу. Їх з радістю взяла собі сусідська бабуся: щіткою мила підлогу, а двадцяти кілограмовою шайбою-каменем притискала капусту, квасячи її.
Ми спілкуємося по вихідних. Віддалено пиячимо по інтернету. Обговорюємо серйозні теми. На інші бракую часу. Океан жартів висох, і на його самісінькому дні відчайдушно хапають повітря кити спогадів, помираючи. Слово «Ларміналь» нам більше не потрібне. Може, хтось візьме його собі? Шкода марнувати слова. Не так багато їх лишилося у світі. Принаймні оригінальних.