[q]
Йшов 1710 рік, відгриміли баталії полтавської битви. У Володимирський магістрат прибула сотня козаків на чолі з обозним Війська Запорозького, полковником Полтавського полку Григорієм Черняком. Він прибув з універсалом гетьмана України Івана Скоропадського про надання йому земельних угідь на Володимирщині. Так було покладено початок "Черняківському фільварку", до землеволодінь якого входили села Тишковичі і Стара Лішня. Кордони угідь пролягали на околицях сіл Будятичі, Калусів (сьгодні Гряди), Низкиничі, Грибовиця, Литовеж і Осмиловичі.
Хто ж такі ті Черняки? Першу згадку про них знаходимо у листі волинської шляхти до луцьких міщан у справі Луцького брацтва від 1619 року. Серед відомих діячів Волині таких як Лаврентій Древинський і Іван Виговський - майбутній гетьман України, значиться ім'я підчашника Григорія Черняка. Його нащадок Федір Черняк був соратником гетьмана Богдана Хмельницького і командував Чигиринським полком під час козацько-польської війни. Помер у 1650 році. Леонтій Черняк був командиром Полтавського полку протягом 1680-1682 та 1689 років.
Найвідоміший з цієї козацької родини був Іван Леонтійович Черняк, котрий також був полковником Полтавського полку в 1708-1714 та 1717 роках. Заповіт полковника полтавського Івана Леонтійовича Черняка був написаний 12 лютого 1722 році. В документі розподілив усі свої маєтності між рідними, при чому наперед визначив кому мало відійти майно, яке відписав дружині, тим самим позбавивши її права що-небудь продавати чи дарувати. В тому ж році заповідач помер беручи участь у будові Ладозького каналу, а ще у 1744 р. його дружина була жива й володіла 41 двором та 3 млиновими колами. Похований у Полтаві. По тому командиром полку став його син Яків Іванович Черняк. Разом із Яковом, також у чині полковника служив його родич, згаданий вище Григорій Черняк - власник Тишкович, котрий збудував у селі кам'яну Іоанно-Зачанівську церкву.
У 1865 році власником земель був Іван Іванович Черняк, якого царський уряд за причетність до польського повстання примусив продати частину земель російському надвірному раднику Олександрові Дунікову тім Тишковичі і Стару Лішню.
Останній з роду Черняків Іван Іванович мав дві доньки Євдокію та Юлію. Перша вийшла заміж за литовського поміщика Льва Станіславовича Фабриця і переїхала до Литви. Від так було вирішено продати земельні угіддя і осередок маєтку статському радникові Григорію Кириловичу Богуславському, що працював суддею у Володимирі-Волинському. Частину землі купили селяни, котрі переїхали сюди із Сокальського повіту. Так завилася колонія Нова Лішня.... (Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь. Матеріали ІХ наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції 20-23 січня 1998 року. Луцьк 1998, С. 11https://books.google.com.ua/bo...ssCh2skQ44)
[/q]
Таким образом, Збаражская волость, которая была отчизной Федька Несвижского и бояр Мокосеев в 12-13 веке принадлежала болоховским князьям, то есть входила в землю Болоховскую, а значит, что и Мокосеи были также в прошлом болоховскими князьями.
в описи 1552 г. Винницкого замка речь идёт о «болаховцах», что даёт возможность говорить, что и Винницкий повет и Хмельницкий (Хмельник), как отчизна Федька Збаражского и Гринька Соколецкого ранее входили в Болоховскую землю. Ну а прозвание тещей Гринька Соколецкого своего сына "Болхом" говорит о том, что он родился на Болоховской земле.
Как известно, Великая Моравия занимала в том числе и территорию современной Украины, а именно Львовскую и Ивано-Франковскую области, то есть Червонную Русь.https://ru.wikipedia.org/wiki/...topluk.png Так вот каким образом мы наблюдаем Немир Резановичей и в Городке и в Жидачеве и в Олеско. Выходит так, что Немир Резановичи, если были потомками Болоховских князей, то они не были единственным родом среди них, а в числе других родов болоховских (волоховских) поселены в Подолье где-то с 12-го века, а до этого Червонная Русь могла быть их точкой опоры, то есть родиной каваров.
Современный город Болехов (в 14-м веке Болехов Волошский) мог быть основан теми же волохами-болохами, причём не после падения Болоховских князей, а до этого. Думаю, что не случайно гнёзда большинства русской шляхты герба Корчак находились именно на этой территории (Прохницкие, Боратынские, Сенновские, Чурилы, Бажи, Дершняки, Бибельские и т. д. ). Вполне очевидно, что корни этой шляхты следует искать, в том числе среди восьмого племени венгров - каваров, которое по сути не было фино-угорским, а тюркско-хазарским по своему происхождению.
Я хочу вернуться к Гриньку Соколецкому. Предлагаю обсудить его возможных детей. Привожу отрывок из " княжеской грамоты ".
(( А к той и к Соколецкой волости придала Ему наша старьшая братья и мы Збыновъ потокъ весь верх вплоть до оустья а село Глиненец8, а Вороновицу9, а Прилукъ10, а Ильинь;11, а на реке стёхъ люди садит.А также теща его книги Андриёнова и Виницицкая оуздала господину Гринькову и своим детям свои деревни перед нами и перед всем нашим советом и с нашей волей на имени: деревня Микулиньи12, 5, Стрёжевку16, и со всем с тем, что к тому прислушать — то и ему вечно есть и его последует.
Вот эта фраза
Виницицкая оудала господину | Гриньковы и своим детям свои деревни перед нами и перед всем нашим советом и с нашей волей по имени: село Микулиньце12, Летыню13, Вочинь14, Дешковцы15, Стрежевку16.
Возможно никакой миграции на Волынь не было, а наоборот они двигались с запада на восток. Мы имеем данные о присутствии Резановичей в Червонной Руси, а также мои исследования, что князья Болоховские на самом деле были и бояре галицкие, то есть подопечные Данила Галицкого, входившие в союз с венграми, Ольговичами, татарами против него. В таком случае и Резановичи (прозвище от с. Рожище на Волыни) были галицко-волынскими боярами и князьями болоховскими одновременно. Естественно, что их опорной территорией первоначально была Червонная Русь, поскольку кавары сразу же заняли ещё в 10-м веке территорию павшей от венгров Великой Моравии, а именно западные области современной Украины. Если вспомнить венгров Мокосеев с их огромными владениями от Чарторыи до Бужка, то мы убедимся, что это вполне реально. Если Резановичи и не были прямыми потомками Мокосеев, то близкими родственниками уж точно были, а значит и близкими князей Збаражских.
И ещё одно. Похоже, что я ошибся, что кроме известного по Архиву Сангушков земянина Ставецкого — Васка Митковича (Archiwum ksiazat Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. T.3, S. 161, 209, 310, 377) сыном Митка Казариновича был ещё и Никифор, а внуком Демьян и правнуком Пафнутий — все владимирские епископы. Дело в том, что слово "предок" употреблялось особенно часто владыками в значении "предшественник", а "потомки" в значении "последующие владыки". Это, кстати, очевидно и с последнего документа за 1521 год.
Наверх ##11 июня 2015 15:16 16 января 2021 16:17
Продолжение
Это еще не все. Внимательно читаем последующую историю того же села Тишковичи:
[q]
Йшов 1710 рік, відгриміли баталії полтавської битви. У Володимирський магістрат прибула сотня козаків на чолі з обозним Війська Запорозького, полковником Полтавського полку Григорієм Черняком. Він прибув з універсалом гетьмана України Івана Скоропадського про надання йому земельних угідь на Володимирщині. Так було покладено початок "Черняківському фільварку", до землеволодінь якого входили села Тишковичі і Стара Лішня. Кордони угідь пролягали на околицях сіл Будятичі, Калусів (сьгодні Гряди), Низкиничі, Грибовиця, Литовеж і Осмиловичі.
Хто ж такі ті Черняки? Першу згадку про них знаходимо у листі волинської шляхти до луцьких міщан у справі Луцького брацтва від 1619 року. Серед відомих діячів Волині таких як Лаврентій Древинський і Іван Виговський - майбутній гетьман України, значиться ім'я підчашника Григорія Черняка. Його нащадок Федір Черняк був соратником гетьмана Богдана Хмельницького і командував Чигиринським полком під час козацько-польської війни. Помер у 1650 році. Леонтій Черняк був командиром Полтавського полку протягом 1680-1682 та 1689 років.
Найвідоміший з цієї козацької родини був Іван Леонтійович Черняк, котрий також був полковником Полтавського полку в 1708-1714 та 1717 роках. Заповіт полковника полтавського Івана Леонтійовича Черняка був написаний 12 лютого 1722 році. В документі розподілив усі свої маєтності між рідними, при чому наперед визначив кому мало відійти майно, яке відписав дружині, тим самим позбавивши її права що-небудь продавати чи дарувати. В тому ж році заповідач помер беручи участь у будові Ладозького каналу, а ще у 1744 р. його дружина була жива й володіла 41 двором та 3 млиновими колами. Похований у Полтаві. По тому командиром полку став його син Яків Іванович Черняк. Разом із Яковом, також у чині полковника служив його родич, згаданий вище Григорій Черняк - власник Тишкович, котрий збудував у селі кам'яну Іоанно-Зачанівську церкву.
У 1865 році власником земель був Іван Іванович Черняк, якого царський уряд за причетність до польського повстання примусив продати частину земель російському надвірному раднику Олександрові Дунікову тім Тишковичі і Стару Лішню.
Останній з роду Черняків Іван Іванович мав дві доньки Євдокію та Юлію. Перша вийшла заміж за литовського поміщика Льва Станіславовича Фабриця і переїхала до Литви. Від так було вирішено продати земельні угіддя і осередок маєтку статському радникові Григорію Кириловичу Богуславському, що працював суддею у Володимирі-Волинському. Частину землі купили селяни, котрі переїхали сюди із Сокальського повіту. Так завилася колонія Нова Лішня.... (Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь. Матеріали ІХ наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції 20-23 січня 1998 року. Луцьк 1998, С. 11https://books.google.com.ua/bo...ssCh2skQ44)
[/q]
Но главная интрига в том, если мы зададим себе вопрос: а кто подсказал казацкому полковнику Полтавского полка Григорию Черняку попросить себе во владения именно волынское родовое гнездо Немир-Резановичей? Вряд ли причиной этому был лишь волынский след, который оставили предки Черняка. Здесь, очевидно, сыграло роль более сильное обстоятельство. И это обстоятельство - это жена полковника Григория Черняка. Его женой на то время была Евдокия Ивановна Сулима. Смотрим О. В. Кривошея ТЕСТАМЕНТИ ЯК СКЛАДОВА ФАМІЛЬНИХ АРХІВІВ http://www.br.com.ua/referats/...666-3.html или Суб’єкти спадкування на матеріалах тестаментів представників козацько-старшинських родин (друга половина XVII -
[q]
18 вересня 1750 р. «при старости лет своїх» в містечку Богодухові склала заповіт донька генерального хорунжого Івана Сулими Євдокія, в першому шлюбі була дружиною бунчукового товариша Григорія Івановича Черняка, а в другому - бригадира Данила Юрійовича Опочиніна. Це була досить забезпечена жінка, яка володіла частиною майна батька та двох чоловіків. Своїм спадкоємцем назвала брата полковника Семена Івановича Сулиму, якому вона заповіла слобідку Данилівку та хутір Полуозерівський в Полтавському полку з умовою, щоб він їх продав, а кошти віддав на спомин її душі в дівочий Пушкарівський монастир, також зобов’язала його віддати племінникам - бригадиру Григорію Васильовичу Осипову з дружиною Євдокією Семенівною та бунчуковому товаришу Лубенського полку Андрію Івановичу Новицькому з дружиною Марією Семенівною одяг, посуд, деяку худобу, коштовні прикраси, донькам брата Семена Пелагеї - коштовності, а Марії (яка при ній мешкала й виховувалася) - коштовності, гроші, хутряні вироби.
[/q]
Проверяем информацию:
Смотрим "Мотыжинский архив. Акты переяславского полка. XVII-XVIII в. Киев, 1890, стр. 63-66".http://www.runivers.ru/bookrea...3/mode/1up Здесь действительно находится от "1750 года 18 сентября Духовное завещание вдовы бригадира Опочинина, Евдокии Ивановны, дочери генерального хорунжого Ивана Сулимы", из которого можно ясно увидеть, что первым мужем Евдокии Ивановны Сулимы был бунчуковый товарищ (это очень почетное звание) и полтавский полковник Григорий Черняк. Кроме того, в этом же издании можно посмотреть родословную Сулим,http://www.runivers.ru/bookrea...7/mode/1up из которой видно, что Евдокия Ивановна приходилась внучкой известному козацкому гетьману Ивану Михайловичу Сулиме.
Кажется уже не вызывает никакого сомнения, что именно Евдокия привела своего мужа на волынскую родину Немиричей, поскольку в известном завещании Романа Олизара Волчкевича его покревными выступают, как Немирич, так и Сулима, а женой князя Стефана Збаражского ведь тоже была Катарина Сулимянка (1604, 1607 гг.), которые почему-то претендовали на Левковичи-Невмиричи. Думаю, сейчас становится очевидным, что взаимосвязь с Каменщизной-Левковщизной шла не только через княгиню Марию Степанскую (Ровенскую), а и через Катарину Сулимянку, родословная которой, к сожалению, пока неизвестна.
К следующему сообщению