День Незалежності України 2120 на Запорізькій АЕС
Новела
(написана під псевдонімом Nikon Muhibi)
Жанр: Література абсурду
(в новелі зображено гранично беззмістовні дії та події і використано такі елементи: сатира, чорний гумор, невідповідність фактів, зневажання розуму, протиріччя, що стосуються філософського стану буття "нічим").
---
Наближався День Незалежності України 2120. Ну, майже ювілейна дата. І хоча Гені не дуже подобалося це слово "незалежність", бо воно усяк час нагадувало йому про його залежність, але тим не менш святкувати цю днину він почав уже напередодні, завчасно. Отак, щоби уже доконче закарбувати цей день у своїй, і не лише своїй пам’яті, як величну і грандіозну подію планетарного розмаху та масштабу.
Святкувати незалежність він почав на воді – на березі Дніпра. Там, відзначаючи, він згадував як іще зовсім недавно жив у Африці в Єгипті. Але відтоді як екологія і клімат Землі кардинально змінилися, він перебрався жити сюди, в Україну. Адже жодної різниці між Єгиптом та Україною він на собі не відчував. Екологія і клімат тепер усюди були абсолютно однаковими.
На третій день вшановування незалежності, завдяки внутрішньому спогляданню по Кабалі Міхаеля Лайтмана, Гена почав осягати розумом структуру будови цього Світу і його триєдинства на всіх рівнях реальності. У цей день він відчув магію і містичність цифри три, яка тепер здавалася йому найзагадковішим втіленням символізму, де в єдиний клубок, неначе змії, зліталися Світ речей і Світ ідей, а символ ставав певним умовним знаком, який їх з’єднує. В цей третій день Генина душа переповнилася переживаннями, неясними настроями, тонкими почуттями і враженнями, в яких змішувалося все: минуле, теперішнє і майбутнє; інь, янь і виникало щось третє – взаємопорозуміння між ними; поставали Отець, Син і Святий Дух; чоловік, дружина, дитина; народження, життя, смерть…
У певний момент Гена усвідомив, що йому слід охолодитися і він пірнув у води Дніпра.
У вечірніх сутінках на іншому березі річки майоріли іскристі червоні вогники Запорізької атомної електростанції, яка працювала і до нині – сімдесят дев’ять років зверх норми експлуатації, хоча закрити її повинні були ще у 2041. "Про яку екологію, про який клімат може бути мова?", думав пливучі Гена.
Аж раптом поблизу шостого ядерного реактору блиснуло якесь сяйно-іскристе неонове світло і над містом Енергодар здійнялася у небо біло-блакитна хмара. "Хм…", подумав Гена, "треба усе перевірити", і поплив в сторону ядерного реактору.
—
Поруч з АЕС хмара зробилася особливо густою і видимість ледь сягала радіусу трьох метрів. У цій в’язкій густині гуснули усі звуки і чутно було лише плескіт води довкола та обіч. У середині цієї хмари Гена відчув себе мов у вологому коконі і тиша неначе вакуум надавила йому на вуха. Йому стало моторошно і лячно, "а може це вибухнув один з атомних блоків?", подумав він, "і слід було навпаки – тікати". Але щось надмістичне і щось надреальне вабило та манило його усе ділі й далі, у таємничі глибини неонової хмари.
За певний час Гена вгледів у далині якусь темну цятку. "Можливо, це берег?", подумав він, і поплив в її напрямку. По мірі наближення Гена усвідомив, що то зовсім не берег, і не острів, і не корабель, а щось таке нез’ясовне, якийсь велетенський плавун, якась гігантська незмірна конструкція, що за формою нагадувала йому ковчег. Громісткий підмурок і стіни цієї велетенської будови щільно поросли густим очеретом, а зверху над нею сяяло яскраве блакитне неонове світло.
Гена обережно пробрався крізь гострі кілки комишів і поліз угору до світла. Раптом, на самій вершині, шлях до сяйва заступила йому якась величезна чорна тінь. Гена здійняв наверх голову і побачив, що звідти на нього дивляться дві кроваво-червоних вогняних зіниці. Гена зжахнувся і ледь не покотився назад униз.
– Ти хто? – зжався він увесь від жаху.
– Містер Ч. – спокійно відповіла тінь.
Гена виліз на вершину і оглядів цю моторошну примару. Це було якесь досі невидане ним створіння, нічого подібного котрому він іще ніколи не бачив. Тінь мала тулуб і чотири лапи, але стояла на двох із них, точно на ніжках людина, і у неї була кругла голова, по боках якої стирчали два величезних гігантських вуха, які бувають лише у слонів.
– Шо ти є? – острахнувся Гена.
– Розумієш, Геннадій, якщо тебе цікавить моя особиста думка, – тінь почухала свою п’ятку, – то я всім про це говорю: я – філософ. Ну, ти ж мене розумієш, це отут, усередині. – і містер Ч приклав лапу до своїх пласких грудей.
Гена уважно подивився на лице Ч і його великі слонячі вуха.
– А якщо ти, Геннадій, питаєш у принципі, то я – плід хворої уяви того, хто мене бачить.
Гена розкрив пащу, вилупив на чудовисько зеньки і застиг на місці не моргаючи.
– Та ти сідай, Геннадій, сідай, в ногах правди нема. – запропонував Ч. – Скажу тобі відверто, ти трохи мені завадив, бо я тут якраз русалок рибалив. – Ч узяв в лапи вудку, нанизав на крючок черв’яка і закинув вудилище подалі у Дніпро.
– А звідки ти знаєш як мене звати? – нарешті оклигав Гена, навіть не помітивши абсурдності тези про існування дніпровських русалок.
– Я, Гена, все знаю. Я все про всіх знаю – робота у мене така. – підморгнув йому Ч кроваво-червоним вогняним оком.
– А звідки ти тут?
– Розумієш, Гена, я із творчої династії. Мій прадід був архітектором, він будував усілякі складні об’єкти. Дід був розробник-конструктор – він створював механізми. А тато… О, а мій тато був пластичним хірургом, він створював справжніх людей! Тато був чистим богом.
Гена вдруге поглянув на вуха Ч.
– Мого тата усі обожнювали, усі любили. Ну, окрім деяких невдячних криводушних пацієнтів.
Гена знову глянув на вуха Ч.
– А я от, наприклад, не розумію, ну як його можна було не любити. Він був таким веселим і говірким, за словом в кишені не ліз ніколи, бо його перло і без кишень. Він був занадто багатий на слова, чувак. – містер Ч глянув на Гену, – Я дуже любив його слухати. Він щовечора читав мені "Капітал" Маркса, отак прямо томік за томіком, томік за томіком – ну дуже консеквентний був чоловік тато. Або читав мені медичні енциклопедії: діагнози, етіології, патогенези, симптоми, перебіг хвороб, лікування, прогнози… Розумієш, Гена? Ну як його можна було не любити?
– Лови!!! – раптом скрикнув Гена і сам викинувся з висоти ковчега вниз у Дніпро.
Містер Ч навіть не відреагував.
Зверху над гігантською плавучою конструкцією сяяло неонове блакитне світло, це було скупчення кількох зірок – сузір’я Великої ведмедиці. Ч приладнав у комишах вудку, ліг на траву, відкинувшись на спину і закинувши лапи за голову, та всміхнувся сузір’ю ведмедиці. Ведмедиха теж усміхнулась ласкаво йому у відповідь.
Аж раптом вудка у комишах засмикалася і Ч, підстрибнувши, став витягувати новенький улов. Знизу з комишів показалася крокодиляча паща, начеплена на великий крючок.
– О, це знову ти, Гена!
Переляканий на смерть Геннадій утратив здібність говорити ясно і тому тихо та нерозбірливо щось мугикав собі під ніс: – Я… там… русалка була… Я подумав… можу її зловити…
– Гена, – спокійно промовив Ч, – тут немає ніяких русалок. І риби тут теж немає. І мене, Гена, тут також немає. Тут є лише ти і відстійник-охолоджувач атомного реактору. А більше осьдечки нікого і нічого немає. Ну-у, хіба що… – і Ч, застигши на хвильку, заглядівся на сяюче неонове світло зверху на небі, – Хіба що ота купка блакитних зірок. – і Ч указав увись лапкою.
Гена витріщився на небо з розкритою пащею і теж застиг на хвилинку.
– Та ти сідай, Геннадій, сідай, в ногах правди нема. – знову запросив його Ч.
Крокодил сів у траву, піджав під себе лапи, і ледве тямлячи намагався збагнути як йому тепер вибратися звідси до дому.
– Слухай, Гена, – сказав Ч, – а тобі не здається, що у тебе якесь не надто вражаюче ім’я? Ти не думав над цим? Може б тобі змінити його на якесь більш монументальне, якесь більш промовисте? Ну, наприклад Гольдерлін. А? Як тобі? Звучить? А можна я буду звати тебе Гольдерлін?
Крокодил роздивлявся у далині густої неонової хмари вектор напрямку звідки він сюди приплив і куди йому тепер слід тікати. А містер Ч раптом уставився на Гену кроваво-червоними вогняними зіницями і обдивлявся його уважно-пронизливим ущипливим поглядом.
– Шо? – острахнувся крокодил погляда Ч.
– От дивлюсь я на тебе, Гольдерлін, і думаю, а якщо би тобі зробити пластику: отак трішечки вкоротити пащу, трохи видовжити вуха і лапи, пришити копита і розрізати на тонесенькі смужечки хвіст, то ти став би схожим тоді на конячку. І містер Чарльз Дарвін назвав би тебе "еволюцією видів".
У крокодила вічі округлилися й полізли з орбіт. А Ч нанизав черв’яка на крючок і знову закинув вудилище.
– Розумієш, Гольдерлін, мій тато, він же ж був не просто пластичним хірургом, він був іще і психологом, і трішечки пастором для своїх пацієнтів, він допомагав їм збагнути у чому головний сенс буття, наприклад.
– У чому ж? – дрижачі запитав крокодил.
– А у тому, – відповів Ч, – щоби ти, Гекльберрі Фінн, у підсумку залишився живим і здоровим. Хоча, усе ж таки головніше – живим.
Крокодил знову зиркнув на вуха Ч, а потім мислено сконцентрувався і зосередився на життєво важливій для нього у цю мить думці: "Так! Так! Треба негайно згадати з чого усе це почалося. Треба… треба… тре… тре… третій день святкування… триєдинство реальності… Три! Три… магія цифри три: Світ речей, Світ ідей і символ, що їх поєднує… Отець, Син, Дух Святий… народження, життя, смерть…".
– Ага-а-а!!! – зненацька закричав якийсь чоловічий голос із комишів, – Попалися, браконьєри!!!
В очереті почувся гримкий шурхіт і відтіль показалася корма невеликого чотирьохколісного човна. І Ч миттю підскочив та гайнув у бік прибульця.
– Та ви що, морди козлячі, ващє рамси попутали?!! Вам хто патент на вилов тута риби надав?!! – лементував прибулий мужик.
Почувся глухий звук: "пдщ", потім щось захрустіло, неначе зламані кісточкі, і загуділо, мов увімкнений міксер. "Мабуть мотор на човні завівся" – подумав крокодил. Знову зашелестів очерет і звідти вийшов Ч з великим веслом у лапі і якимсь невеличким відром.
– Що це? – запитав крокодил.
– Трофеї. – відповів Ч.
Гена зазирнув у відро:
– Так це ж не риба… Це схоже на якесь желе… це гоголь-моголь якийсь.
– Це - служба річкової охорони. – пояснив Ч.
Гена відчув як у його ніздрях здибилося волосся від жаху. Але він зібрався з духом і знову зосередився мислено: "Так. Треба негайно усе згадати… День незалежності… Енергодар… Неонове світло…".
– Гольдерлін! – загадково промовив містер Ч, закинувши крокодилу свою лапу на шию, і прихлопуючи нею по його плечі. – А ти вмієш отак висовувати і скрадати кігті на лабетах, як ото роблять роз’ятрені кицьки? – і він увігнав свої кігті в крокодиляче плече, а потім ще й шкрябонув ними по його м’ясу міцно.
Гена від болі заскавулів і закляк на місці, але від дикого страху, що його охопив, навіть не зворухнувся, хоча відчував як плече запекло шпарко і на місці подряпин проступили крапельки крові. Крокодил лише водив навкруги випученими очима, видивляючись собі хоч який-небудь шлях для втечі з цього моторошного, кошмарного місця. Обзираючись, Гена помітив на небі дивний пасьянс із зірок і, вказавши на нього лапою, сказав:
– Дивись, Ч, там собака!
Ч іще дужче заглибив свої кігті у крокодилячу плоть і тихо йому відповів:
– То Велика ведмедиця, Гольдерлін, – таке небесне сузір’я.
– Уввау-уф! Ввауф! Ввауф! – залаяв крокодил на небо.
І Велика ведмедиця зненацька повернула до крокодила і містера Ч свою сувору морду.
– Ща я лапу бігом помию! – підскочив миттю Ч і вихором втік у глушину очерету.
– Гольдерлін, – ніжно сказала крокодилу ведмедиця, – у крайніх випадках треба лаяти "до-по-мо-жіть!", і тоді я зможу стати тобі у пригоді. – підморгнула вона йому зеленим оком.
Гену трусило і тіпало.
– Де я? – запитав крокодил у медведихи.
– Не бійся, не варто. Тут ти у себе вдома, а відтепер іще й під моїм захистом. – підморгнула вона йому другим помаранчевим оком.
– Мл-мл-мл-мл! – почулося хамливо-дражливе з глушини очерету і звідти на пів неба вистромився довжелезний зміїний язик. – Мл-мл-мл-мл! – тріпався він хамсько-нахабно у повітрі.
Ляпс – швогрнула ведмедиця по язику кігтистою лапою, і він зник.
– М! – підморгнула ведмедиця Гольдерліну і розпалася в небі на окремі іскристі зірки, що світилися блискучим неоновим світлом.
"Світло… Світло… Неонове світло… Біло-блакитна хмара…" – нервово-напружено пригадував крокодил. "День незалежності… Енергодар… атомний реактор…".
Ч вийшов із очерету і Гена побачив, що у вухастого монстра закривавлена червоною кров'ю уся морда. Від цього страхіття Гена так задубів на місці, що вже й годі було думати про якусь там нікчемну втечу.
– Фупа фові на фукафє, фой пофяфковий нофіф на фукафє…* – тихо бормотав собі під ніс Ч якусь химерну пісеньку, за мотивом схожу на пісню Віктора Цоя "Група крові", і кігтем нашкрябував на своєму плечі цифру одиницю.
– Ну фо? Фак фі фуф бєф мефя? – запитав Ч у крокодила скривавленим ротом. – Нє фагіф іффо?**
– Нє фагіф. – відповів крокодил.
– Скафи ф, туф іфтєфєфно, пфафда? Та?***
– Та. – змирився Гена.
– Хххх! – захрипів, сміючись Ч, – І ефо, Фена, тофо нафяво!****
– Хххх! – захрипів йому у відповідь Гена.
– Піфли швідфи, а то шофо фиба шьофотфі нє фовитьфя.*****
– Піфли. – погодився Гена, озираючись навкруги та обережно тихо думаючи: "може десь там трапиться шанс і я драпону кінець-кінцем звідси, і упливу назад в Африку, якнайдалі від цього абсурдного, нісенітного місця, бо там вдома в Єгипті хоча би зрозуміло що навкруги коїться".
– Хххх! – захрипів, сміючись Ч, – Нафіть і не фумай! Тепеф ффе куфом – Укфаїна: і Ніф, і Дніпфо, і Сіфефський Донефь, і… – Ч задрав уверх голову, глянув на небо на Велику зоряну ведмедицю, і промовив їй: – І Онтафіо, і Міфіган… Тепеф ффе, Міфка, – Укфаїна, куди не пфиви.******
Містер Ч і крокодил спрямували вузенькою стежечкою, на яку падали промені неонового світла сузір’я Великої ведмедиці. Але раптом дорогу їм перегородила купка якихось дрібних істот, кількістю штук зо тринадцять. Один із них, найдрібніший, виперся уперед, розкинув широко в сторони лапки та об’явив їм погрозливо: – Ану! Ану йдіть сюди! – і почав стрибати неначе боксер на спортивному рингу.
– Що це? Річкові блохи? – запитав Гена у Ч.
Містер Ч обережно відгорнув веслом купку дрібних бліх у бік дороги, отак дуже ніжно, щоби не дай Боже ненароком не погубити цей унікальний ланцюг еволюції видів, і вони з крокодилом пішли далі, туди, куди їх звала і запрошувала своїм зірковим сяйвом Велика ведмедиця.
– А фі тах мофеф?******* – запитав Ч у Гени і, натягнувши на свій кумпол шляпку з широкими полями, він встановив на її боці весло та побіг стежкою уперед, втримуючи рівновагу так, щоби весло з капелюшка не звалилося.
Гена подивися услід незбагнено-химерному й екзотично-морочливому чудовиську, взяв у лапу відро, в якому плескалася служба річкової охорони і пішов слідом за Ч.
На небі, палаючи блискучим неоновим світлом, удоволено либилася Велика звіздяна ведмедиха.
—
Опритомнів Гена приблизно через два місяці – чотирнадцятого жовтня 2120 року, в лікарняній палаті відділення реанімації, у днину коли вся країна уже святкувала День захисника Батьківщини. До Гениних вен були підключені шланги крапельниць, а поруч хакали й пікали якісь модерні медичні апарати. У дзеркалі поруч Гена побачив свої перебинтовані вуха, обличчя і руки, а нижню частину тіла він тепер узагалі не відчував. "Пфф…", розмислював він, "ну-у, найголовніше усе ж те, що я вижив. Таки я вижив на тому довбаному ковчегу! І схоже, це був мій найкращий День Незалежності, справді унікальна у моєму житті подія, безпрецедентного розмаху і масштабу".
----------------------------------------------
* Слова з пісні В. Цоя: "Группа крови на рукаве, мой порядковый номер на рукаве".
** Ну что? Как ты тут без меня? Не погиб ещё?
*** Скажи ж, тут интересно, правда? Да?
**** Хха! И это, Гена, только начало!
***** Пішли звідси, а то шото риба сьогодні не ловиться.
****** Хха! Навіть і не думай! Тепер все кругом – Україна: і Ніл, і Дніпро, і Сіверський Донець, і… І Онтаріо, і Мічіган… Тепер все, Мишко, – Україна, куди не пливи.
******* А ти так можеш?