Так склалося, що Юля Вінниченко у свої двадцять вісім років була абсолютно самотня. Її мама і бабуся жили неподалік, вони бачилися кожного дня — Юля допомогала їм, але друзів, коханого, прихильників, суперниць в неї не було. Юля працювала у видавництві літературним редактором. Вона дуже любила свою роботу, любила рідну мову, тому коли книга потрапляла до її рук, то вона викладалася на повну. За це її дуже поважав видавець і дуже не любили всілякі літературні халтурники.
Хоч робота і і є частиною життя, але ж не все життя. Тому треба жити, кохати, товарищувати, помилятися, страждати, насолоджуватися... Хочеться, щоб хтось любив, чекав, шанував...Коротше кажучі — Юля після довгих перемовин взяла у Лесі біленького Пуха. Її бабуся Ольга, яка вже була у такому віці, що не соромилася казати все, що заманеться, сказала тількі " Ото начитаєшся своїх книжок дурнуватих, а потім залишишся старою дівкою з котом! Де твої кавалери? Де освічення, ревнощі, букети? Отож... Замість життя — книжки, замість кохання — котик! Мені б твою молодість!". Юлі було не звикати до баби Оліних монологів, тому вона нічого не відповіла. Трохи поплакала тому, що як не крути, а баба Оля, такі, права була.
Поганий настрій не може стати на заваді справам і роботі. Юля отримала три здоровезні пакунки у поштоматі. Це були лоточки, мисочки для годування, лопатки, щоб чистити лоточки, іграшки, корм, ліжечко тощо. Переноску їй позичив сусід Іван Адамович, який утримував двох котів. Він, на відміну від бабусі Олі, привітав Юлю з тим, що в неї буде жити котик загадковою фразою : " нарешті ви стаєте справжньою людиною". Думати над цією фразою Юлі було ніколи. Тому вона подякувала за допомогу і поспішила до Лесі за своїм котиком.
Пух відносно легко переніс дорогу до нового помешкання. На прощання він підморгнув Лесі — мовляв— не сумуй і застрибнув у лоточок. Дорогою він трохи закуняв, та коли вже Юля відкрила лоточок то Пух обійшов квартиру, позаглядав по всіх кутках і залишився задоволеним. " Жити можна" :подумав він. Ліжечко йому сподобалося, корм теж був смачний, лоточки стояли у зручному місці — відчувалося, що дівчина готувалася до зустрічі серйозно. Пух трохи погрался м'ячиком з дзвіночком усередені, та вражень було дуже багато і він заснув миттєво, а Юля перенесла малого у його ліжечко і сіла працювати.
Вона редагувала поетичну збірку. Автор їй не подобався. Не подобався з багатьох причин. По- перше він робив багато помилок. Але кожну свою помилку він відстоював — мовляв — це авторський правопис. На це Юля звично заперечувала, що щоб мати права на авторський правопис треба бути Франком або Шевченком, хоч вони помилок не робили і з редакторами не сперечалися. На таке спілкування в Юлі уходили години. А після вона відчувала таку втому, ніби землю орала..
От і цього разу витратив три години на обговорення маленького віршика, була геть спустошена, та втомлена.
- Навіщо ти витрачаєш стількі часу на пояснення своїх дій? — Юля аж підскочила і ортопедичний стілець, ніби норовливий кінь, скинув дівчину на підлогу. Вона перелякалася не на жарт і пішла оглядати квартиру. Вона точно пом'ятала, що двері і вікна замкнені. Так хто з нею розмовляє?
Вона, ясна річ, нікого не знайшла. Пух тихесенько грався м'ячиком, більше у квартирі нікого не було.
- Той невіглас звів мене з розуму... Вже голоси чую... Права була баба Оля, а я ще сперечалася...
- Та не треба голосити. Просто подумай — навіщо ти витрачаєш свій час на марні пояснення?
- Бо він ходить до видавця і скаржится на мене.
- А видавець йому що?
- Нічого. Обіцяє що книгу його не видаст , якщо він буде скандалити ось і вся розмова.
- Тоді забудь оцю маячню і не витрачай час.
- А з ким я розмовляю? - Наважилася Юля запитати.
Пух не знав що відповідати. І раптом його осяяло. Все ж таки коли твій батько захоплюється психологією, то це так просто не минає.
- Твоє друге "я"
- А чому ти зараз вирішило з'явитися?
- Тому що так треба.
Пух раптом захотів закінчити розмову. Все ж таки день був важкий і він дуже зголоднів. Юля нарешті наповнила його мисочку і Пух взявся їсти.
Минуло два місяці. Пух обжився у квартирі Юлі. Все йшло добре. Її друге"Я" більше не проявлялося. Юля б не згадувало про той діалог( вона тоді дуже злякалася), але гоноровий та зарозумілий поет після того, як Юля змінила свою поведінку з ним, попустився і навіть помилок в нього поменьшало.
Чи то грайливе кошеня, чи довгі розповіді Івана Адамовича надихнули Юлю написати своє. За півтора тиждня вона зробила цикл оповіданнь, які вирішила назвати " Дев'ять життів. Про котів та їх людей". Пух дуже уважно спостерігав за Юлею. Коли робота була скінчена, дівчина чомусь засумувала. Вона навіть на Пуха майже не звертала увагу. У кімнатах панував творчій безлад, холодильник порожній, на полицях пилюка і котяча біла шерсть. " Ще трохи і почне мій корм їсти. Та що ж це діється"— думав Пух, легенько кусаючи сплячу Юлю за пальці. Мабуть у котів якісь незвичайні укуси. Тому що подіяли. Дівчина прокинулася, умилася, схопила пилосос і нумо прибирати. Потім наварила вівсяної каши, додала да каши ізюм та горішки. У Пуха аж відлягло від серця — дівчина не стала їсти його корм. Вона насипала йому корм у мисочку, налила свіжої води, ретельно почистила лотки. Але радів Пух передчасно. Бо Юля поснідавши, зваривши собі кави, знов стала як зачарована.
- Гей, дівчино! Годі киснути? Треба радіти. Ти написала класні оповідання. Чому ти поводишся ніби в тебе хата згоріла?
Юля аж підскочила. Знов це "друге Я"! А вона вже майже заспокоїлася.
- Знов ти?
- Знов я. А ти проти? Чому ти лякаєшься? Квартиру запустила, їжу не купуєш, очі не фарбуєш — "ти пашла по наклонной"! Я не можу мовчати!
- Я не знаю що мені робити? От лежать ці дев'ять оповіданнь — я виклалася на повну, а що ж далі? В мене немає думок, немає сил, немає...— Юля заплакала. Коли носик дівчини почервонів і набряк від сліз, вона висікалася у серветку і помила посуд.
- Слухай мене— Пух з народження був впертим — весь у маму — навіть оті дівочі сльози не збили його з панталику — Коли в землю кидають насіння, воно повинно прорости. Якщо ти написала оповідання, то треба щоб їх хтось читав! Інакше немає сенсу. Ти знаєш чому люди люблять історії? Тому що кожна історія — вірш, роман, оповідання — це особиста розмова з автором. Читач для автора — це ж найрідніша людина. Тому класні і талановиті письменники свою душу вкладають у свої твори, а читачі їм за це вдячні. Коли читаєшь гарну книгу таке враження, що письменник говорить саме з тобою, що він писав для тебе і писав з любов'ю. Тепер із людиною не так часто взагалі розмовляють, а щоб із любов'ю — то й поготів...
- А як зрозуміти я написала хороші оповідання чи погані?
- Дуже просто. Перечитай. Якщо тобі не буде нудно, якщо тобі не буде соромно, якщо ти б хотіла читати таке, тоді сміливо пропонуй їх до друку.
- Я буду звати тебе Вінні.
- Чому саме так?
- А мене так у школі називали. Через поізвище— Вінніченко.
- Називай. Я не заперечую.
- Мені треба подумати, Вінні.
- Коли робиш якусь одноманітну роботу, думається краще. Тому закінчи прибирання і ще треба попрати порт'єри.
- Не думала, що бабуся Оля стала моїм "другим Я".- пробурчала Юля і поринула у хатні справи.
Пух після розмови почувався так ніби його спочатку попрали, а потім ще і викрутили. Як же важко пояснювати очевидні речі. Він навіть злякався, так йому стало зле. Але його стараннями Юля підбадьорилася, навела у кімнатах лад та побігла до супермаркету за їжею для себе та для свого котика. Пух згорнувся калачиком і заснув.
Час спливає дуже швидко, коли він наповнений подіями. Непомітно Пух став майже дорослим. Непомітно Юля стала писати і вже готувала до друку свою першу книжку оповіданнь. Її життя за рік дуже змінилося. Юля вважала, що зміни почалися, коли вона взяла собі котика. І поява " другого Я", і несподівана жага писати своє, і те, що вона стала займатися бальними танцями — всі ці зміни приніс їй її дорогоцінний котик. В неї навіть з'явився залицяльник. Познайомилися на заняттях танцями. Звали парубка Дмитро. Квіти дарував, вірши читав, додому проводжав та Юля чомусь не поспішала знайомити Дмитра з мамою та бабусею. Її "друге Я", її Вінні категорично не сприймало Дмитра.
Коли Юля сиділа на кухні з чашкою запашного чаю, мріяла про майбутнє аж голова шла обертом ...У цю саму мить
- А от скажи мені чому Дмитро завжди говорить про себе і ніколи не питає як твої справи?
- Він питає.
- Мабуть подумки питає.
- Він хороший.
- Хороший. Але він любить тількі себе. Все, що не пов'язано з ним, йому не цікаво. Я розумію, що ти хочеш, щоб в твоєму житті було кохання, але треба інколи відмовлятися від того, що тобі не потрібно.
- Я тебе не розумію. Мені треба кинути Дмитра?
- Це тобі вирішувати.
- Я знов нічого не зрозуміла. Що мені робити?
- Не поспішай.
Юля від цього завжди розгублювалася і починала плакати. Хотілося заперечувати Вінні, доводити своє, та от біда — не було ніяких аргументів. Дмитро майже завжди усі її розповіді про свою творчість, мрії, плани непомітно переводив на себе. А одного разу навіть запитав :" Невже ти все життя будеш займатися цією фігнею?". Але побачивши у Юліних очах непролиті сльози, швиденько ввімкнув задню і заявив, що нічого не розуміє у мистетстві.
Юля втішала себе, що з часом Дмитро зміниться, зрозуміє її краще, як тількі вона досягне успіху. І даремно Вінні, тобто Пух їй заперечували. Переконати Юлю було неможливо.
Наближався день Х. Ось-ось мала вийти книга Юлі. З цього приводу видавець запланував презентацію у книгарні, автограф-сессію і ще фуршет. Юля майже не спала, дуже хвилювалася. Ще й Діма весь час на щось ображався. Та ще й постійно торочив, що ось він звичайний хлопець, а вона письменниця і навіщо він їй треба. Що вона його скоро кине, а він же ж її кохає, пустив її у своє життя... і оце" бла-бла-бла" постійно. Юля постійно намагалася довести йому своє кохання і добре ставлення, та Дмитро не помічав нічого. Він вперто гнув свою лінію.
У день презентації Юля почувалася наче у сні. Привітання, квіти, перші покупці її книг. Друзі, мама і бабуся — усі раділи разом з нею. Тількі Дмитра чомусь не було. Хоча Юля декілька разів його запрошувала — вона вирішила нарешті познайомити Діму з мамою та бабусею.
Дмитро зателефонував коли вже закінчилася і презентація і фуршет. Юля дуже зраділа, бо думала, що з її хлопцем сталося щось лихе. Дмитро вибачився, що не зміг приїхати і запросив її у кафе. Юля підбадьорилася— як це романтично — її хлопець хоче її особисто привітати. І Юля, наче на крилах, помчала у кафе.
- Ти, дорогенька, ніби з Лондона їхала- привітав Юлю Дмитро.
- Тількі двадцять хвилин минуло-відповіла Юля.
- Ладно... Я тебе вітаю, мала...
Юля шукала очима де б прилаштувати букети. На допомогу прийшов офіціант. Він приніс вази з водою і за хвилину усі букети були розтавлені.
- Я так і думав, що тобі подарують багато квітів, тому я без букета.
- Ага... тількі і змогла відповісти Юля.
- Взагалі тепер в тебе спокійного життя не буде. Треба ж книгу твою продавати. Ото тепер будеш скакати по книгарням, бібліотекам та домах культури. На життя часу не залишиться. А на родину і поготів... Як ти збираєшся за чоловіком доглядати з таким життям?
- Тобто ти вважаєш, що в мене чоловік буде хворий?
- Я мав себе на увазі. Хіба тобі мама не казала, що треба за чоловіком доглядати, піклуватися про нього?
- Щось не можу пригадати — коли саме ти мені освічився — Юля уважно роздивлялася свої руки. І обручки я не бачу чомусь..
- Яка обручка? Якщо ти поринула у цю письменницьку дурню! Я думав, що ти на бальні танці ходиш, щоб знайти собі чоловіка. А ти он яка!
- Яка?
- Ти ота феміністка! Так! Навіщо тобі кохання, шлюб, чоловік?! Тількі смердючий кіт і дурнуваті книжки у голові!
- Мушу сказати, що ти мене дуже круто привітав. І я тобі вдяча— стримуючи сльози, сказала Юля...
Коли Дмитро пішов з кафе, вона викликала таксі, доїхала додому і у своїй квартирі проревіла до ранку на букетах, які без води зів'яли, навіть дівочі сльози не допомогли. Так на зів'явших квітах Юля заснула.
- Нумо прокидайся! Хіба можна так себе не любити?
- Умммм
- Не рохкай, а прокидайся, плаксійка!
- Вінні, залиш мене у спокої.
- Ні за що!
- Ти була права з приводу Дмитра. Ми тепер не разом.
- Та ви ніколи і не були разом. Йому просто потрібна зручна жінка.
- А я...
- А ти хочеш бути зручною жінкою? От особисто я — ні!
- Але я залишилася сама.
- Ні! В тебе є матуся, бабуся, Пух, твої читачі! І якщо тобі так горить одружитися, то і наречений в тебе буде. Але справжній, а не цей самозакоханий Дмитро! Нумо вставай, вари каву, годуй кота, роби макіяж, бо ти ж знаєшь як воно шкідливо плакати і терти очі.
- Ой, лишенько! — Юля підхопилася, дістала пакетик з котячим кормом і наповнила мисочку Пуха — бідний мій котик з учорашнього дня голодний! Киць, киць, киць, де ти моя пухнаста хмаринка?
Пух зістрибнув з шафи, вигнув спину, потерся об юліну ногу, підійшов до мисочки і почав їсти.
Минуло ще кілька місяців. Юля працює над новою книгою. Вона продовжує займатися бальними танцями. В неї з'явився прихильник. Хоч він не вміє танцювати і не дуже розуміється у літературі, але надійний вірний і добрий. І мама Юлі і бабуся Оля і навіть її друге "я"— Вінні, у захваті від Олекси. Тож життя триває — попереду нові пригоди, нові книжки, любов і щастя.