ПАРТІЯ КУЛЕГОЛОВИХ МЕСІЙ
Жанр: гумористична фантастика.
Хутір Шолохове – значуща адміністративно-господарська одиниця в нашому районі. Тут проживають чотириста вісімдесят чотири зареєстровані мешканці, в числі яких голова хутора Фелька Штепка, обраний минулорічною осінню на місцевих виборах від партії "Неонові льокаї".
Цієї осені теж будуть вибори – вони відбуваються щорічно. Але цим разом лідером політичних перегонів стала партія "Кулеголові месії" і Фелька Штепка вже зводив плани і готував промоції як ефектніше перетворитися з "льокая" на "месію" та пригоже виграти і цьогорічні місцеві вибори.
Дві третини мешканців хутора були працевлаштовані або на державні і міські посади в різних хуторських конторах, або на приватному Фелькиному аграрному підприємстві. Тобто по суті прямо чи не прямо були залежними від присілкового голови. Тому проблеми з потрібною кількістю голосів на виборах у Фельки не було. Але Фелька Штепка був естет і для нього було принциповим, щоби все відбувалося ефектно і виключно по любові. Він пристрасно і палко жадав щоби хуторяни щиро ним захоплювалися, залюблювалися, його звеличували, вихваляли і уславлювали. Хуторська любов для Фельки була річчю безапеляційною, за яку він готовий був боротися вічно.
І ось одного разу, цією весною, на хуторі Шолохове з’явився великий чорний джип з темними непрозорими вікнами. З нього вийшла група мужчин суворого кшталту в чорних шкіряних куртках і чорних затемнених окулярах. І ще одна літня баба з незрозумілою зачіскою, покаліченими ногами, вдягнена у військову форму і з наколкою на плечі: "Нікіта – служба охорони можновладців". Вони всі разом спрямували у Шолоховську адміністрацію до голови хутора Фелі Штепки.
Ці прибулі становили авангард новоствореної в країні політичної партії "кулеголових месій", яку готували представники лівих сил на заміну нині діючий, найчисельнішій в країні партії "Неонові льокаї". Метою їх прибуття було створення партійного осередку на хуторі Шолохове.
Фелька Штепка прийняв "кулеголових" гостинно і вислухав їх лекцію про політичні переваги, про особисті та соціально-економічні і культурні вигоди у разі забезпечення ним для партії більшості голосів на виборах. Трохи покумекав, порахував на калькуляторі і відчитався "кулеголовим" по цифрах:
– На хуторі маю триста шістдесят так чи інакше підпорядкованих мені мешканців. Це дві третини без врахування Ганки-відлюдниці з її "химерами", голоси яких ні я, ні будь хто інший забезпечити вам не зможе.
– Мало. – сказав основний "кулеголовий", – Триста шістдесят – це мало. Потрібні ще й невраховані.
– Нереально. – відказав Фелька Штепка, – То суті тварини, звірини й худобини, а ще й утвори якісь із сучків мертвих дерев, – суцільні чудовиська, усього чисельністю понад сто істот – неформальне об’єднання, створене незговірливою дурою Ганкою. Впливати на них нереально, та й марно – вони не мислять загальноприйнятою людською логікою. Скільки уже намагалися – пшик. Тому триста шістдесят – без ускладнень, люди у мене слухняні.
– Понад сто говориш… – задумався "кулеголовий", порахувавши мислено: (1+123) : 360 * 100 = 34,44% – Так, говори мені де живе ваша Ганка.
—
Чорний джип їхав по розпеченим запиленим дорогам Шолоховського полум’яного степу.
—
На окраїні хутора Шолохове, у тіні жерделей, вишень і лип, на березі річки Бистрик, що собою являла один із розтоків Дніпра, ховалася руденька цегляна хата. Тут жила Ганка – чаклунка-відлюдниця, чарівниця-казкарка і дика відьма-заморочниця. Ганка мала образ людини, але то лише про людське око, насправді ж ця гадана дівчина була безплотною енергетичною сутністю, подібною усім тим, що проживали на територіях степової природи у цій місцевості – на розі вітрів Подніпров’я і Причорномор’я, на територіях скіфських курганів і козацьких земляних веж.
Науковці-футурологи навіть виробили спеціальний термін-дефініцію для ідентифікації цих унікальних степових істот, як ця Ганка, – еґрегори. Це були народжені думками певних соціальних груп людей (племен, общин, народностей і народів) енергетичні створіння – колективні мислеформи, що виникли під час синтеза (злиття) схожих за своєю подобою думок людей, – об’єднані людські енергії, що з’явившись, отримали від найвищих сил природи тіла духові, нематеріальні.
Ці унікальні істоти володіли здатністю бачити і відчувати внутрішній смисл, ідею, суть і зерно усього того, що навколо них діється і відбувається, і були призначені вищими могутностями степової природи осіняти людей думками натхненними та надихати до злагоджених колективних дій, а в разі потреби – вивертати усе нице потаємне людське назовні, очищуючи таким чином народ від усього брудного і мерзотного, що може стати загрозою руйнування їх степової Подніпровсько-Причорноморської держави з середини, або з зовні. Вищі сили природи призвали їх допомагати людям та іншим істотам пізнавати своє істинне "я" на шляху до самоідентифікації і самовизначення у цьому степовому Світі. Тож Ганка була степовим еґрегором, духом-провідником для всіх тих, хто прагнув пізнання свого підсвідомого, прагнув знайомства зі своїми внутрішніми, скритими чудовиськами, демонами, звірами, тваринами, гаспидами і худобинами. Вона допомагала пошукачам пізнати і прийняти свої внутрішні істинні образи, і полюбити себе такими як є – справжніми, достеменними, щоби більше ніколи себе не лякатися і не вдягатись у маски штучного і неприродного для душі і духа – абсолютно чужого, контрарного їм за своїм смислом.
В очах же людей простих, пересічних, звичайних, земних Ганка марилася відлюдницею і дикою відьмою-заморочницею, яку вони остерігалися, страшилися і не мали здатності розуміти. Дівчина жила на окраїні хутора, на теренах степової природи, разом і поруч з усіма іншими степовими еґрегорами, кожен з яких мав той унікальний і неповторний образ, який сформував їм колективний розум людей (племен, общин, народностей і народів) своїми думками і порухами душі. Наприклад, від скіфів тут народилися еґрегорори гордих левів і войовничих птахів; від козаків-характерників – еґрегори хижих вовків, бойових коней і стрімких соколів; від кіммерійців – еґрегори земноводних плазунів та різних птахів; від слов’ян, уличів, печенігів Білої Орди і татар – еґрегори диких звірів і свійських тварин; від сарматів, готів, гунів, аварів – еґрегори отримали образи дерев та чагарникових рослин.
Кожен зі степових еґрегорів про людське око мав вигляд ординарної, рядової людини, але справдішня формена його суть та образ були приховані у середині, і на перший погляд звичайним людям були непримітними. Усі еґрегори, від початку з’явившись у степовому Світі, не усвідомлювали себе і своє функціональне призначення. І тому вищі моці степової природи зводили їх саме з Ганкою. Саме з Ганкою, яка була наділена здібностями допомагати усвідомлювати своє внутрішнє "я" і своє істинне функціональне призначення.
Головною функцією цих еґрегорів було втримування у купі народів і націй, які мешкали на території степової держави, яка споконвічно тисячоліттями перероджувалася та оновлювалася на цих степових теренах, а також оберігання тутешніх стоїчних центрів владних енергій і ліквідація щонайменших загроз щодо їх усунення чи переміщення на інші територіальні локації.
Прапором цієї Подніпровсько-Причорноморської степової Держави був степ і блакить неба у вишині, а гербом – блискучі промені сонця, в яких у тягучий клубок міцно спліталися змішувалися і перетікали з одного стану в інший світлі і темні золотаві енергії, так само як змішуються і розбігаються лінії на пучках пальців людської руки – спадок-відбиток сонмів тисяч людських поколінь – прабатьків останнього "я".
—
Чорний джип їхав по розпеченим запиленим дорогам Шолоховського полум’яного степу. Вдалині, у тіні жердель та вишень показалася невеличка руденька хатка зі старої цегли. Вір’я навколо не було. Чорний джип зупинився. Трохи постояв. "Кулеголові" роздивлялися Шолоховську місцевість.
Відкрилися двері джипу і суворі чоловіки в темних чорних окулярах і чорних шкіряних куртках, разом з охоронницею Нікітою вийшли назовні й спрямували до Ганкиної хати.
У очереті заіржали коні, у стійлі мукнула корова, у річкових ліліях квакнула жаба, під хатою нявкнула кицька, на дереві пискнула білочка, на димарі каркнула ворона, у небі заспівав жайворонок, – Ганка виглянула у вікно.
"Ох, і ці теж заявилися в Шолохове", подумала вона, "Усе ж не даремно старався наш чижик Сімочка і все цвірінькав, цвірінькав: "Шлях до української Держави пролягає через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли українська Державність зміцниться на горах Дніпра та біля Чорного моря, тільки тоді можна думати як про реальність про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика – це мрії, нереальні комбінації, які призведуть до того, що ніякої України не буде. Я впевнений, що правильність обраної мною лінії виправдає історія"".
За останні десять років до Ганки приїжджали з десяток різних політичних партій, щоби агітувати її саму і її чудовиськ голосувати за них на виборах. Обіцяли права, демократію, навіть локальний лібералізм, культурний і соціально-економічний розвиток хутору Шолохове. Були тут із візитами представники партій: "Зоряна Кузькіна мати", "Довбарі Кубанські", "Батьки і малятки", "Солдати перемоги", "Репресовані мявки", "Ще не вмерли чорно-сірі ворони", "Неонові льокаї". А тепер ось знову якісь нові "месії" з’явилися.
Ганка, побачивши "чорних кулеголових", сховалася про всяк випадок за велику квадратну піч, що містилася посеред кімнати. Там, з іншої її сторони – позаду, була прихована науково-дослідна експериментальна лабораторія: зверху в піч були вбиті два цвяхи на які кріпилася мотузка, а на ній, на прищепках Ганка сушила трав’яні віники, якими лікувала пошукачів самовизначення і самоідентифікації, а взимку ними розтоплювала квадратну піч.
Основний з "кулеголових" підійшов до вікна і постукав…
Ганка тихо стояла за піччю і не показувалася.
– Ганно! – гукнув він.
Ганка як почула цей новий голос нового "месії", у неї аж здригнулася вся перистальтика у зворотному напрямку. "У-уфф!", подумала вона, "які неприємні голосові вібрації, яка важка енергетика, який дисонанс душевних мелодік, як же ж багато різноманітних масок на цій одній маленький людині – навіть і не видко його достеменного "я"".
Річ у тому, що Ганка мала здатність відчувати людей і без спілкування з ними. Їй достатньо було просто почути, або лише побачити людину, щоби "зчитати" усю інформацію про її скритих, прихованих демонів, бісів, чудовиськ, тварин, звірів, гаспидів і худобин, що ховаються на днищі людської душі за усіма показними, штучними масками. Ганка відчувала їх одразу і могла ідентифікувати ким людина є насправді.
– Ганно, ти чуєш?.. Ти повинна зустрітися саме зі мною… Саме зі мною, Ганно. Чуєш?
Ганка відчувала як з низин перистальтики підло здіймається і підступає до самого горла бридка нудота. Ганку завжди нудило від людей, які скрадають своє істинне "я" за всілякими масками. А точніше, її нудило від їхньої брехні, яку вони маскували сумлінно й старанно.
"Ффу, який дисонанс істинних і показних мотивів у цієї людини, які контрарні вири декламованого і достеменного" – такої нудоти Ганка ще ніколи не відчувала.
– Тьфу… – виплюнула вона отруту.
– Ганно, – промовив жіночій голос, - то була охоронниця Нікіта, – Будьте чемною і розумною, вийдіть сюди до людей. Партія хоче зробити вам якусь пропозицію.
Ганка уважно прислухалася до цього жіночого голоса… "О, а тут набагато менше масок", подумала вона, "але якась понівечена душа… Та ні, ні, іще трохи жива… Їй би любові напитися, дитячої, ніжної, світлої, безумовної". Ганка іще раз уважно прислухалася: "Е, ні, ні, цій дамочці хочеться більше влади, аніж дитинячої любові. Скалічена королевна." – підсумувала Ганка.
"Кулеголові" іще довго про щось їй розказували під вікном, але вона їх більше не слухала. "Якісь не звитяжні і не піднесені душі", розмишляла вона, "занадто приземлені, надмірно фізичні, матеріальні, і якісь ниці, а втім, такі ж як і всі попередні візитери – не варті вони еґрегорської підтримки. І де їх усіх набирають? Ну нічого у людей не міняється".
В той день "кулеголові" пішли від Ганки ні з чим. Але наступного дня чорний джип знову приїхав. Ганка як раз у цю мить малювала на лицьовій поверхні пічки червоною фарбою квіти.
- Ганно, осінню вибори! – квилив під вікном "кулеголовий", - І нам конче потрібен позитивний результат. Ти повинна дати нам голоси. Чуєш? У тебе ще є час до осені.
Ганку весь час нудило, коли вона чула цей неприємний голосище. "Ці автократи", обмислювала вона, "знову нав’яжуть всім людям колективізацію, і знову всім на обличчя натягнуть однакові маски, та порозвішують скрізь транспаранти з лозунгом: "Будь як Я", і з лицем скаліченої Нікіти - репрезентантки служби охорони можновладців".
"Кулеголові" й надалі не припиняли тероризувати Ганку. Щоденно їх основний все трендів і трендів під її вікном:
- Ганно, ти повинна зустрітися саме зі мною. Ти повинна дати нам голоси. У тебе ще є час до осені.
А Нікіта, яка чомусь увесь час була задом до Ганкиного вікна, періодично штрикала у когось електрошокером, приговорюючи:
- Утю-путю, какіє мі смєліє.
Вечорами Ганка мала трохи спочинку і спілкування зі своїми чудовиськами і тваринами.
- І де цих "шароголових" знаходять, у якій країні? Вони іще гірші за тих "неонових льокаїв". Як я від них вже втомилася.
- Слід обережно ходити по лезу лапькамі. – сказала їй білочка, бігаючи по окрайці квадратної пічки зверху під стелею.
- Свобода, смерть… смерть-свобода… Іноді мені здається, що це одне й теж за смислом і суттю. – відповіла їй Ганка, - Але ж я розумію, що всі ці співставності – тільки софістика. Допоки "шароголові" не навчаться поважати індивідуальності інших – не бачити їм підтримки народних еґрегорів.
- А у мене брутальний голос. – кевкнув під віконцем віслюк, - Я хотів би змінити голос, щоби люди мене не лякалися.
- Дурень, - сказала Ганка, - розумним будь, а голос у тебе красивий.
- Хм… - сумно зітхнув на вікні кущ вмираючої виноградної лози.
Ганка встала, взяла ніж, відрізала крайку від жмута меліси, і поклавши її в дзбанок, підпалила. Роздмухуючи фіміам на лозу, вона приговорювала:
- Кожен мусить лишатись собою.
Потім підставила до куща стакан живої води і накрила їх разом колбою.
—
Зранку екзекуції "кулеголових" знову продовжилися:
- Ти повинна дати нам голоси… Повинна дати нам голоси…
- Хей! – прокричав в небі "кулеголовим" сокіл, - Ми – ті, що з’являються обруч з Всевишнім у подиху свіжого вітру після дощу!
- Ми – ті, хто разом з Ним все спонукає бути. – мекнула "кулеголовим" обіч коза.
- Ми – творці ембріонів першопричин світобуття. – сказала "кулеголовим" риба у річці Бистрик.
- Не з вами,тварини, розмова. – відказав їм "кулеголовий".
- Хм… - здивувалася сіра корова, що жувала траву на галявині, - А величне – в простому. – додала вона.
Згодом "шароголовий" став змінювати свої маски і приходити до Ганки в різних образах. То з’являвся в образі дерева, символізуючи райський притулок для всіх нещасних, зморених пташок. То в образі флюгера, що вказував кудись на захід. Потім в образі супермена, Буратіно, інопланетянина…
Останнім разом прийшов в образі змореного п’яного поромщика і заспівав пісню Юрія Лози "Плот":
Но мой плот,
Свитый из песен и слов,
Всем моим бедам не зло
Вовсе не так уж плох.
На цей раз Ганка уже не витримала, і виставивши з-за пічки руку, показала "кулеголовому" середній палець.
- У тебе ще є час до осені. – злобно просичав він.
- От якісь дивні ці люди - "шароголові", - мовила Ганка своїм чудовиськам, - вони так гаряче прагнуть до себе любові від Шолохівських хуторян, ну прямо акурат наш Фелька Штепка, що є віслюк за суттю, а самі ж ну зовсім не здатні поважати індивідуальність інших. Бачу не вистачає їм фундаментального: поваги одному від одного. Любов у них є, а поваги – нема. Зробили б, наприклад, "Любов і повагу" своїм гербом, а в символіку прапора заклали б фундаментальні смисли: повага, з якої підноситься в височінь любов до особистостей та індивідуумів Подніпровсько-Причорноморської української Держави.
- Мррняв! Як же ж добре у нас тут вдома. – замуркотіла тоненька граційна кицюнька, скрутившись змійкою на Ганкиних ручках.
- Головне, якось пережити усе це "кулеголовіє" до осені. – відповіла їй Ганка, - Осінню пройдуть вибори і вони від нас нарешті відчепляться. Так було завжди. Завжди. Головне пережити усе це "до". Пережити "до". – сказала Ганка і відчула як підла нудота здіймається десь із самих низин перистальтики та підступає до її горла.