ЧИЯ ДУША?
Жанр: соціально-психологічна комедія положень.
Жиє у народі повір’я: пси, що злісно кидаються за машинами, які проїздять повз – то є душі померлих гаїшників.
—
Відпочивав я колись-то на узбережжі, насолоджувався річковими краєвидами Дніпра. Тут благоліпна така природа, і схід сонця з-за річки. Ластівки, чайки, і шурхіт листя акацій, аромати весняних цвітінь…
Раптом обіч мене з’явилось якесь маленя в дурнуватій шапочці, воно стало трішки так осторонь на безпечній відстані і взялося кривлятися, гримасувати і дражнитися. То язика мені свого покаже, то обличчя скривить – радіє своїй наглій сміливості, і шалені дуже емоції переживає.
Я не одразу втямив що то таке відбувається. Приглядівся до комизливого у капелюшку уважніше, а воно навіжене регоче, очі скажено блищать, тільце щомиті тіпається – напоготові удрати якщо що.
І я зрозумів: малому не вистачає адреналіну, його хтиве нутро вимагає божевільного ризику і небезпеки. Це маленятко росте, подумав я, його організм збалансовує гормони і воно само собі казиться мов юродиве.
Оглядівся я навкруги, вишукуючи батьків причинного дитинчати, але ніде не примітив їх. Лишень трохи осторонь стояла панна з шалькою із ґанзи на шийці. Вона кивнула на малого фіґляра і покрутила пальцем у скроні. З її жесту я зрозумів, що малий вже у неї був, а тепер от явився до мене.
Я усміхнувся малому і показав жест рукою з піднятим уверх пальцем, мовляв: класно гримасуєш!
Але ляльо не вгамувалося моєю добродушністю і по його діях я вгледів, що воно прагне злих та скажених людських емоцій – емоцій за межами контрольованої нормальності. Воно ламалося і фіґлярувало перед дорослими, і ницою поведінкою спонукало оточуючих до гонитви за ним, напевно хотіло собі і усім навкруги довести що віртуозно відкрутиться від хльосткого заслуженого покарання.
Я то більш-менш розумію психологію і фізіологію дітей, але тут не втямив чому се малюк надумав чіплятися саме до людей. Споглядаючи на його негідну мерзотну поведінку, я згадав і своє власне дитинство.
—
Ми з хлопцями гурбою викочуємося за брами з суспільного двору. Нас усього "штук" дванадцять харцизників і розбіяк, у кожного в руках величезна кленова палка – це наші військові "мечі" і "списи" – ми добре озброєні. Ми несамовито несемося по широкій вулиці і горлопанимо тріумфально, адже з довгими кленовими палками ми уже завідома переможці у будь-якій непередбачуваній війні.
Ми пробігаємо повз височенного двохметрового паркану – він із сітки-рабиці. За парканом міститься якесь велике підприємство, а у дворищі з десяток німецьких вівчарок.
Ми зі здобичниками зачинаємо лементувати і голосити як навіжені, і лупимо палками об сітку-рабицю. Роз’ятрені осатанілі вівчарки зграєю накидаються на нас, але паркан їм не дозволяє нас цяпнути. Ми в запалі іще запекліше лупимо ломаками по паркану і, ну майже по мордах вівчарок, собаки від того максимально сатаніють і у них бризкає слина із пащек.
Кульмінацією сатанинського дійства стає крайня агресія псів і гостре відчуття величезного ризику бути покусаними у миті ударів палками об паркан, адже ми надто близько заносимо руки, а чарунки сітки пускають назовні пащеки псів.
Нарешті ми задовольняємося осатанілим станом тварин і отримуємо велику дозу адреналіну. І кінець кінцем заспокоюємося. Але тільки до наступного дня. Вранці все повторюється знову.
—
Я розгадав цього малого в придуркуватій шапочці, який зринув переді мною на Дніпровському узбережжі, він потребував певної порції зла для пізнання, і фізіологічної дози гормону адреналіну, адже його юний організм ще поки росте, а розум і душа опановують світ.
Втім, я також розумів, що крихітко обрало собі не відповідне оточення для гештальту. Адже люди дорослі мають інший набір гормонів і їх почуття уже навиком приучені до розпізнання добра і зла. І через те усі ветхі й давні прагнуть спокою й затишку.
Але навіжене ляльо було невгамовним. І я зрозумів, що так просто воно від людей не відчепиться, адже йому конче був потрібен гештальт. Терміново, негайно, ось тут і зараз. Тож я потихеньку здійнявся і неквапно пішов узбережжям. Мій показний ігнор та інертність до фіґлярства дитяти іще більше його роз’ятрювали. І це гризло маніжилося та ламалося обіч, поки я йшов і виглядав його батьків.
"Ну не міг же цей вовкулака бути зовсім сиріткою", думав я, "хіба що у лісі щось здохло".
І отак ми з ним йшли і йшли разом, усе далі і далі на захід, в сторону знайомого мені підприємства з височенним двометровим парканом із сітки-рабиці, і десятком німецьких вівчарок за ним у дворищі.