Я ДАМ ТОБІ СЛУХ
Жанр: соціально-психологічна комедія положень.
Мені завжди подобалися медицина, музика і поезія. Бо мій татко був класним лікарем-отоларингологом, а з музики і літератури у мене були найкращі шкільні вчителі.
Якось одного разу я гуляв у татовому робочому кабінеті, а він у цей час приймав важко хворого пацієнта – діда, який оглух на одне вухо. Оглянувши його, татко сказав:
– У вас сірчана пробка, діду, потрібно її вимивати.
– Шо, просто помитися? – здивувався дід.
– Ні-і, дорогесенький, це тепер я вам зроблю в лікарняній операційній, бо самі ви той "цемент" уже з вуха не вибаните, а процедура складна. Треба іти в операційну.
Дід дуже перелякався, почувши слово "операційна", очі на батька вирячив і залупав ними: луп-луп...
– М… А то боляче?
– А ви чути хочете, чи залишимо все як є?
– Та звісно ж хочу... м…
– Ну тада, дєда, захаді нє бойся! – запросив татко дідуся в операційну кімнату.
Дід невпевнено посунув, озираючись навкруги.
Операційна палата була блискучо білою, свіжою і без жодних запахів ліків, лише відчувався легкий "півтоновий відтінок" дезінфекційного озону.
Батько ретельно вимив руки і вдягнув гумові рукавички. А медсестра за цей час підготувала ванночки для медичного розчину і зливу використаної рідини, а ще величезний, гігантських розмірів шприц Жане, місткістю на сто п’ятдесят мілілітрів.
Шприц був неймовірно страшезним: із металу і важкого прозорого скла. Його товсте і коротке вістря-наконечник було діаметром із п’ять міліметрів, скляний циліндр – довжиною з п’ятнадцять сантиметрів, а діаметром – приблизно чотири сантиметри. Шток-поршня з упором для пальців та гумовим ущільнювачем (рукоятка шприца) також була з металу. І коли батько наповнив циліндр шприца медрозчином, а шток-поршня виперла назовні на всю свою довжину, то це було моторошне видовище завдовжки у тридцять сантиметрів. Поруч із ним голова діда здавалася дуже маленькою.
– Що ви будете мені робити? – перелякано заморгав дід.
– Зафіксуй йому голову. – мовив медсестрі тато.
Медсестра в білому халаті, білому ковпаку і марлевій масці на все обличчя підійшла до діда, вштовхнула його глибоко в операційне крісло, зафіксувала спеціальними держалнами дідову голову і заліпила липкими манжетами його руки.
– Тримай попід його вухом ванночку.
Медсестра піднесла глибоку металеву ємність, встановивши її на плечі діда під самим вухом.
– Ну, тепер, дядьо, сидіть спокійно і не смикайтеся, я починаю вимивати вам сірчану пробку з вуха.
Дід напружився, зажмурився, а тато увів йому у вухо вістря-наконечник і з усієї моці надавив на шток-поршню шприца. І в цю ж мить медична рідина стрельнула і виприснула з дідового вуха неначе тепле шампанське з тріснутої пляшки. Струмені й бризки полетіли на захисні медичні костюми і стіни операційної, а у ванночку для злива рідини майже нічого не втрапило.
У діда від шаленого тиску у вухо вивернулися назовні очниці і вилізли на чоло очі. І він загорлав благим матом:
– Б..дь!.. Х..й ти мені в голову вставив?!..
Дід розідрав руками манжети-фіксатори, виламав держална, що закріплювали голову, вискочив з операційного крісла і почав стрибати на одній нозі по всій операційній, нахиливши кумпол хворим вухом до низу.
– Де вода?! – скричав дід, вихопивши із рук медсестри ванночку, в яку майже не втрапив зливний медрозчин.
– Де, б..дь, вода?!.. Вода?!..
– Ось. – показала медсестра долонею на свої мокрі груди і шию. Халат приліпився до її тіла, окреслюючи всі дамські вигини.
– А де, б..дь, сірчана пробка?!
Медсестра пошукала її на підлозі, але пробки ніде не було.
– Нема?! – загорлав дід.
– Нема. – відказала медсестра.
– Бо вона тепер у середині моєї голови, разом із тією водою, суки! Су-уки ви!
І дід замахнувся кулаком на татка, щоби вдарити його у зуби.
– Е! Е! Ми з вами в різних вагових категоріях! – застеріг його батько.
Дід палко, гаряче матюкнувся, вискочив з операційної і кудись побіг.
—
За певний час він повернувся разом із завідувачкою і почав ще дужче волати, стверджуючи що сірчана пробка застрягла в його голові разом із медрозчином.
Завідувачка швидко зібрала консиліум лорів і вся комісія подалася в операційну шукати дідову сірчану пробку.
Увімкнули світло і ходили обережно з ліхтариками, щоби не наступити.
Врешті медсестра знайшла на підлозі кусень якогось сміття, дуже схожого на бруд із підошви шкарбунів. Але консиліум отоларингологів ідентифікував його саме як сірчану пробку за зовнішніми ознаками.
– Ви нині промитим вухом чуєте? – запитала у діда завідувачка.
Дід приклав руку до здорового вуха і прислухався хворим. Усміхнувся:
– Чую! Тільки там вода мені заважає.
– Та то нічого, розчин зійде. А чуєте ним ви добре?
Дід ще раз прислухався хворим вухом:
– Добре!
– Поздоровляю вас, операційна процедура зроблена вам вдало. – привітала його завідувачка.
—
Коли усі розійшлися і все втихомирилося, вона посміхнулася і сказала татові:
– Будь із дідусями ніжнішим.
– Добре, – відповів їй мій тато, – у діда є ще і друге вухо.
Ось тоді-то я і усвідомив: так ондечки вони криються – справжні музика і поезія, – в руках зугарного лікаря, який увесь в білому височіє над тобою в лікарняній операційній палаті.