NOUS E'TIONS FORMIDABLES*
Жанр: гумористичний спіч.
Bonjour, моя сестро, nous e'tions formidables! Я мушу тобі дещо сказати. Тільки ти не лякайся і не бентежся за мене. Я просто повинен тобі це сказати. Але не смій кепкувати з моїх слів, і не ризикуй глузувати з мене. Не смій!
Я, сестро, у цю мить "відпочиваю" поруч зі своєю канапкою. Одна моя голінь лежить, зачепившись там зверху на canap;, а інша – тут поруч зі мною валяється на підлозі. Ні-ні, я не хворий, і не сп’янілий, усе навпаки, я дуже добре себе почуваю, я абсолютно тверезий. Мені лишень трохи млосно – якось чадно й задурливо. Я лежу на лопатках і дивлюся уверх на люстру. Лежу і міркую про те, що отой чоловік, ну, ти його пам’ятаєш, – Йохан, він колись написав: "І слово було Бог". Замислись, сестро, він написав оце: "слово – Бог".
Мушу тобі сказати, що ніколи не вірив отому Йохану, а тим більше тепер, коли начитався цієї ночі зо два десятки творів учасників чергового літературного конкурсу, в якому, сестро, відсутнє професійне журі, а є лише самосуд потенційних лавреатів. І тепер я валяюся на підлозі злегка одурманений лексичним рядом отих текстів (o! das ist fantastisch!) і навіженим потоком свідомості конкурсантів. А я ж, моя сестро, я ж теж в їх числі… мм…
Прочь отъ земли, гд; стенанья и страхъ -
я лихой дирижабль,
Пусть озаритъ св;томъ сизый ноябрь
подв;сной канделябръ!**
Я, сестро, дивлюся з підлоги на люстру, яка наді мною, і міркую, що таки Йохан був не правий. Бо слово – точно не Бог.
Я зараз згадую… Я згадую… ох, та яка ж холодна вона, ця підлога, – барона Брамбеуса. Барона, що мав собі лакея Ваньку. А той Ванька був істотою кшталту розтріпаного і невмитого, та шанувальником книжок "забористих". Тож кожного разу, коли в руки Бранбеуса потрапляла яка-небудь безграмотно написана, глупа книжка, він звав свого лакея і віддавав йому, кажучи:
– Візьми, Ванька, це твоя література.
Про цю забавну смішну історію я дізнався з роботи Максима Горького "Ванькина література".
Звідти ж я дізнався і про одну знатну панну, книжки якої одного разу мав нагоду читати. Сестро, ти… Сестро, признайся мені, а ти ж також читала романи Віри Іванівни Крижанівської? Ну, тієї письменниці з Варшави, яка стверджувала, що їй надиктовує тексти дух англійського поета Джона Уілмота, графа Рочестера, – найбільш значущого з поетів епохи Реставрації. Той Рочестер був відомий як лютий сатирик. Так от, оцей Олексій Максимович Горький (Пєшков) про варшавську панну писав: "спроба Віри Іванівни поєднати сатиру з містицизмом вельми виразно змальовує розумовий образ пані Крижанівської".
Мда-а-а, розмислюю тепер я, а почитав би Максимка вночі оті конкурсні роботи… – хох, це той іще бануш жанрів.
Знаєш, сестро, Максим так само як я був неймовірно здивований чудною мовою творів Віри Іванівни. Він навіть приклад наводив: "Вы все думаете, что мир нами кончается, что только и света – что в окошке", а надалі давав комент: "Всё это производит оглушающее впечатление и прескверно пахнет… Но читатель Ванька будет доволен госпожой Крыжановской. Ванька ужасы любит, и тем больше любит, чем они нелепее. Ванька вообще любит всё дикое и грубое. Ванька большой любитель читать различные книжки "забористые"".
Так от, що я міркую, сестро, після прочитання отих конкурсних "шедеврів". Думаю, що майже всі ми, за виключенням окремих одиниць, – made in Крижанівська. І ти теж, сестро, вибач мені, але ти теж іноді панна Крижанівська, і навіть частіше ніж я би то міг припустити.
Цією ніччю, моя сестро, я усвідомив важливе: ми всі, ми всі пишемо для "Ваньки", а "Ванька" ще той дурень, бо усе оце читає.
Хоча знаєш, після всього нічного чаду я усе ж відчув себе трохи бароном Брамбеусом. Ну, в інтелектуальному та естетичному сенсах, звісно. Але поки що це не допомогло мені піднятися з підлоги. А на конкурсну сторінку ще не вислали жодного нового тексту, який би став спроможним звести мене уверх.
Знаєш, сестро, цією страшною ніччю я було подумав: а може кинути усе це – писати для "Ваньки", та й узагалі припинити будь що писати? Але потім згадав як навчали мене поняттю "критична маса". Звісно, я щиро всміхнувся, і навіть розреготався, але важна мисль усе ж таки промайнула: а раптом! А раптом, сестро, з цих мозків, повалених із canap; "критичною масою" цією ніччю до долу, щось таки й проросте, а? Раптом?
Тож я мушу тобі це сказати, сестро, я маю тобі признатися: я не хочу більше писати для "Ваньки". Я більше цього не хочу. Бо я відчув себе нині стиглим зерном, спроможним сім’ям, яке врешті змінить свою вихідну первісність і зробить мене справжнім гурманом літературного смаку. Сестро, я відчув себе нині потенційним естетом – бароном Брамбеусом.
--------------------
* "Ми були шикарні" – слова з пісні бельгійського співака Stromae.
** Слова з пісні "Подв;сной канделябръ" російського ансамбля-варьєте "Дореволюціонный Сов;тчикъ".