МУЗЕЙ ЖІНОЧОЇ ЕСТЕТИКИ
Баба Дуся була неймовірною естеткою. Вона єдина з усієї сім’ї вирізнялася витонченим смаком і відчуттям високої краси, і полюбляла усяке вишукане. Любов Орлова була її кумиршою – то відома радянська актриса театру і кіно, співачка, танцівниця і піаністка. Тож і виглядала баба Дуся зовнішньо так само як та Любов, лишень була брюнеткою з чорними, трохи азійськими очима, чи-то татарськими, чи-то кримчакськими… Бог її знає.
У 1950-их працювала ще молода Дуся у великому театрі столиці Башкірії – Уфі, і «терлася» серед важних акторів. Там вона була головною – перевіряла на вході квитки. Тож великий театр Башкірії починався не «з вішалки», як у всіх, а прямо з фойє – з естетки Євдокії.
Євдокія (коротко Дуся) виглядала жінкою породистою, статною, з величезними двома грудьми, які «дивилися» високо уперед – кудись в горизонт. На ній завжди викрашалася елегантна сукня з обов’язковими атрибутами: брошкою, бусами, чи якимсь кулоном на ланцюжку. А на вухах завжди висіли яскраві кліпси.
Усі прикраси баба Дуся зберігала вдома у спеціальних шкатулочках і маленьких металічних коробочках з під льодяників, на кришках яких зображувалися види Парижу: Ейфелева вежа, мости, або маленькі корзинки, наповнені рожевими та блакитними квітками. От саме у цих коробочках та шкатулочках Зойка найбільше за все і полюбляла колупатися, коли приходила в гості до бабці.
А одного дня сталося фантастичне: Зойці виповнилося одинадцять і баба сказала, що приготувала для неї на день народження винятковий дарунок. Сказала, що навчить Зойку жіночої естетики. І в дівча аж зеньки витріщилися в очікуванні, що баба їй подарує усе своє «золото», усі ті коробки й шкатулки з Паризькими видами, усі ті кліпси, каблучки, кулончики, ланцюжки…
Але баба вручила їй великий паперовий пакунок в якому містилося щось м’яке. «Пф, це не золото» - подумала Зойка, й одразу ж утратила інтерес до дарунку, і вже без цікавості роздерла згорток.
- Шта?.. Шо то, мамо?.. Шо то є?..
- Це жіночі принади, я навчу тебе їх носити – відповіла баба Дуся.
- Фу, бабо! Фу! У мене є калгати і гамаші з начосом.
- Навіщо ти їй це купила? – втрутилася Зойчина мама.
- Ну, по-перше, це – красиво.
- Оце?! – розреготалася Зойка, здіймаючи над собою рейтузи з начосом. Потім притулила їх до себе, ставши перед високим дзеркалом. Рейтузи були величезні і довгі, аж до колінок.
Дід заховався на іншому краї кімнати і зробив вигляд, що читає книгу про Велику Вітчизняну війну.
- А це шо таке? – Зойка витягнула з пакунку якусь резинову ганчірку з пластмасками.
- Це – пояс, що застібками тримає панчохи.
- Чулькі?! Оці?!
Світло-коричньові радянські панчохи виготовлялися з вкрай неякісного трикотажу, який не здатний був тримати форми і розтягувався одразу ж, обвисаючи двома жахливими мішками на жіночих і дівочих колінках. А враховуючи те, що бабця усе купувала Зої на виріст, бо онука швидко росла, то Зойка могла уся повністю влізти в одну панчоху і стати удавом.
- Спочатку слід одягнути цей пояс, потім закріпити панчохи пластмасовими застібками, а вже зверху вдягнути рейтузи.
- Ма! Рятуй! – встрибнула на диван Зойка.
- Бабо, нині таке вже не носять. – зауважила Зоїна мама.
- Ну як це не носять? Я ж ношу. І всі мої знайомі носять.
- А вам по одинадцять, да? – запитав дід.
- А ти не лізь у жіночі справи.
Дід вийшов з кімнати на кухню.
- Ну, давай, одягай. – баба начепила на Зойку резиновий пояс з пластмасовими застібками, натягнула панчохи і показала як слід защібувати края.
- А-ай! Ти мені шкіру там защепнула! А-ай! Ай! Ну скільки їх?
Баба нап’яла на Зойку рейтузи, а дівча у цю мить згадувало яка ж то красива була форма у прадіда Павла на фотокартці. Баба розказувала що прадід був офіцером першої кінної армії під командуванням С.М. Будьонова. «Мда…» - кумекала Зойка, «форма військового офіцера – то вам не оце фу - рейтузи». Вона подивилася на себе у дзеркало, - там стояло якесь опудало. «Мм, це не порівнювано з естетикою офіцерської форми» - подумала Зоя. А баба була щаслива.
- Оце і є жіноча естетика. – резюмувала вона.
- А ти подариш мені свої кліпси з бусами?
- Зносиш чульки – подарить. – захіхікав на кухні дід.
«Жалко, що у Наташки, моєї двоюрідної сестри, день народження трохи раніше» - подумала Зойка, «а то б можна було передарити їй оці бабині рейтузи». Вона уявила як би в них виглядала Наташка з довгими як у чаплі ніжками і квадратною дупою… І розсміялася.
Баба Дуся подумала, що Зойці сподобався її подарунок і вдоволено мовила:
- Ну, відтепер ти будеш ходити отак до школи.
- Шо?!
- Припини. – заперечила Зойчина мати.
- Що значить «припини»? – і баба Дуся не на жарт образилася.
Лишень тепер відкрилося навіщо вона увесь місяць блукала по ЦУМу і мучила Зойку, виміряючи її талію, ляжки і довжину ніг. Дуся прагнула не лише потрафити, а ще й преподати урок естетики. Тож тепер Зойка не мала права не стати такою ж витонченою як улюблена бабина актриса Любов Орлова і не вдягати ці жіночі принади щодня до школи.
—
- Чому ти так дивно ходиш? У тебе щось болить? – запитала вчителька.
- Ні. – не признавалася Зойка. Хоча пластмасові застібки їй страшенно щипали ляжки, а стегна різав резиновий пояс. І вся та жіноча «конструкція» до того їй заважала, що важко було зосередитися навіть на цій розмові.
Утім клопітлива вчителька помітила, що дівчинку щось бентежить, але зізнаватись та не бажає, й тому стала спостерігати за нею.
Зойка не помічала, що педагогиня за нею стежить, бо весь час тривожилася однією думкою: «Хоч би хлопці не задерли спідницю шкільної форми, як то вони роблять іншим дівчатам, бо калгати і гамаші – то одна справа, а як побачать оце – то буде крах. І чого я не хлопчик? Чого мушу вдягати оце жахіття? Мм, пофортунило прадіду Павлу, краще бути офіцером у військовій формі аніж бабою у рейтузах».
За тиждень Зоїну маму викликали до школи.
- Що це? – запитала вчителька, трішки здійнявши Зоїну спідницю.
Зоя з мамою зашарілися.
- Розумієте… То бабусина школа… То подарунок на день народження… То така жіноча естетика. – промугикала мати.
- Я помітила, що ця «естетика» їй заважає. Зоя стала гірше навчатися, неуважна, не зосереджена. Хода зробилася чудною.
- Мама, а я ж казала, воно мені ляжки щипає. І пояс давить та ріже.
- Шановна мамо, припиніть знущатися над дитиною, і поясніть вашій бабусі, що на дворі нині 1986-ий, а не 1950-ті. У нинішніх дітей інший світ і нова реальність.
- Ну? – запитала мама у Зої, - Що будемо робити з бабиним подарунком?
- Що-що? Здамо його у музей жіночої естетики.