I
Він дивився на мене, наче прочанин культу творчості на святого апостола мистецтва. Трохи мружачись від яскравого німбу, котрий сам навигадував. Повідомив:
- Я - людина азартна. Швидко ловлю кураж. А тоді вже годі зупинятися.
- То й добре, - відійшов я на комфортну для себе соціальну дистанцію.
- Читав дещо з тебе.
- Дещо з мене?
- З твоїх віршів. Деякі сподобалися.
- Дякую. Стаю на міліметр вищим кожного разу, коли чую схвальний відгук.
- Я теж так хочу.
- Ставати вищим?
- Та ні. Писати вірші.
- Ну то й пиши.
- Легко сказати. Звідки воно усе береться?
У цьому місці я розгубився, наче школяр, котрий прийшов здавати географію, аж раптом отримав тести з вищої математики. Тут справа в чому? Починати проповідувати ідею, буцімто Господь кожного разу особисто вкладає поету до вуст квіти слів та заплітає із них вінки поетичних строф, - зухвало. Та й від правди далеко. Сказати, що сам не тямлю, як воно все відбувається, – то краще вже нічого не говорити. Тому обрав ухильну фігуру мови, себто відповів питанням на питання:
- Про що взагалі прагнеш писати?
- Не знаю. Відаю лише, що неодмінно маю опанувати поезію. Я - людина азартна. Швидко ловлю кураж. А тоді вже годі зупинятися.
- Так-так, це я вже чув. Розумієш, робота зі словом – наче спрага. Починати писати варто лише тоді, коли відчуваєш у тому нагальну потребу. Ти ж не п’єш, коли не хочеш вірно?
- Так.
- Ну от що ти любиш?
- Жінок, - випалив без жодних вагань.
- Почни писати про кохання.
- Та я намагався. Нісенітниця виходить. Усіляке там: Прийшла любов, Вирує кров. Це все уже сто разів жували до мене. А я не хочу жованого. Розумієш? Я - людина азартна. Швидко ловлю кураж. А тоді вже годі зупинятися.
- Звісно-звісно. Перепрошую за особисте питання. А ти закохувався по-справжньому?
- По-справжньому? – почесав короткого «їжака» на макітрі.
- Так, щоб думав про дівчину кожної миті, навіть уві сні?
- Наче й ні. Хоча, стривай! Було!
- От і звернись до того досвіду.
- А якщо це трапилося дуже давно?
- Ну то й що? Петрарка своїй Лаурі присвячував вірші ще довго після того, як її не стало. Те ж саме із Едгаром Алланом По.
- По теж кохав цю Лауру?
- Ні. Ти що? Вони жили із різницею у п’ять сотень років.
- А було б цікаво, якби жінки обирали супутників життя за вагою слів, а не товщиною гаманця.
- Тоді це був би зовсім інший світ. То що ти вирішив?
- Буду сподіватися на своє давнє безнадійне кохання.
- Щасти тобі.
- Дякую. Все вийде, я ж …
- Так-так. Людина азартна. Швидко ловиш кураж. А тоді вже годі зупинятися.
II
Десь за тиждень по тому ми знову зустрілися. Якось увечері виявилося, що він сидить на моєму ґанку. Сигарета його при цьому нервово мандрувала з одного краєчка губ до іншого, наче каретка скаженої друкарської машинки під час роботи генія, чи графомана. Побачивши мене, взатяг докурив до фільтра, погасив об долоню та сховав недопалок у кишеню.
- Я чекав на тебе! – мовив він замість добривечір.
- Значить, будеш або боляче бити, або щиро дякувати.
- Третій варіант. Буду скаржитися на життя.
- Може, краще гарна бійка, ніж погана скарга?
- Ти це порадив, тож мусиш вислухати.
На письмі важко передати приречене зітхання. Уявіть, що мої легені видали щось схоже на безпорадне протяжне «ехе-е-е».
- Розповідай.
- Пам’ятаєш, я згадував про своє давнє безнадійне кохання?
- Авжеж.
- Мені тоді було чотирнадцять. Першого вересня до нас прийшла нова викладачка літератури. Перевелася звідкілясь. Уся така вишукана, елегантна. Пам’ятаю, як простягнув їй букет пухнастих айстр, а вона наклонилася й зовсім невинно поцілувала мене у щічку. І від неї ще йшов такий чудовий аромат м’ятної жувальної гумки. Продавалися того часу такі гіркуваті жуйки. Так і називалися: «Дика м’ята».
- Ну, поки що звучить досить романтично.
- Не поспішай із висновками. Певна річ, зізнатися у почуттях я не міг. Був ще зовсім юним. Та й різниця у віці загалом змушувала нервувати. І ще більше хотіти. Хтось з видатних сказав, що перешкоди у коханні лише підсилюють його.
Я пам’ятав, що це слова Шекспіра, проте хизуватися інтелектом було зовсім не на часі. Тому повів мову про інше:
- Пам’ятаю свій пубертатний період, - посміхнувся я в обличчя дивним, наче іншопланетним спогадам.
- Ага. Коли у мене правий біцепс від постійних активних думок про вчительку став значно більш розвиненим, ніж лівий, я записався у спортзал, де намагався зігнати усю ту внутрішню напругу.
- То ти був хтивим качком?
- Ще й яким! Навіть виграв кілька змагань з бодібілдингу та армреслінгу. Бо я - людина азартна. Швидко ловлю кураж. А тоді вже годі зупинятися.
- Чудова сублімація. А що та вчителька?
- Нічого. По закінченню школи жодного разу не зустрічалися. Аж ось, після нашої з тобою розмови, я розпитав у декого з колишніх однокласників її адресу та заявився на поріг з тортиком та букетиком троянд - червоних, наче губи школярок на випускному.
- І що? – я не без подиву зрозумів, що маховик історії набирає все більш пікантних та цікавих обертів.
- Вона запросила на вечерю. А коли я бовкнув, що був без тями у неї закоханий, грайливо підморгнула і скинула махровий халат. Такий самий, здається, був у моєї покійної бабці. Тільки бабця, певно, носила спідню білизну. Моє юнацьке кохання такими дрібницями себе вирішило не обтяжувати.
Він замовк. Дістав тремтячими руками ще одну сигарету. Довго не міг підкурити.
- Продовжуй! Не можна доводити інтригу до такої вибухової межі, а потім брати довжелезну паузу.
- Ну, мені тоді було чотирнадцять. Їй – трохи за сорок. Тепер мені тридцять п’ять. Їй добре за шістдесят.
- Халепа!
- Не те слово. Я узрів … як би тобі сказати. Ти коли-небудь літав на повітряній кулі?
- Так. Та до чого тут це?
- Бачив, як цей гігантський круглий шар починає здуватися на землі, утворюючи мільйон звисаючих складок, що, наче хвилі, накочуються одна на одну?
- Бачив.
- Того вечора я узрів те ж саме, тільки зі шкіри та жиру.
Він багатозначно замовк. Змуровану стіну тиші знову довелося руйнувати мені:
- Стривай. Ти ж із нею не …
- Не забувай. Я - людина азартна. Швидко ловлю кураж. А тоді вже годі зупинятися.
Ще протягом двох сигарет сиділи мовчки. Я намагався не засміятися, він – не розридатися. Нарешті я поцікавився:
- Що думаєш робити?
- Не знаю до пуття. Зрозумів одне – вірші – то не моє. Мабуть, спробую стати художником.
- Ну, щасти тобі.
Ми потисли один одному руки та розійшлися. Він, напевно, поспішив до закриття магазину придбати фарби та полотна для майбутніх шедеврів живопису. А я трохи засмутився через те, що мій новий товариш так і не зрозумів: поезія – це і є отой невинний поцілунок з ароматом гіркої дикої м’яти.