Отже, було про що згадати.
Все місто, від околиць до самісінького центру, було вкрите пухким мереживом снігу.
Життя при цьому паралізованим не було.
Усе це разом скидалося на броунівський рух, унаслідок якого могли виростати нові, спершу хаотичні, а надалі вже більш упорядковані малі соціальні групи.
Співробітники офісів, знову влаштувавши толоку, із чималими зусиллями чистили простір навколо себе. Це настільки нагадувало радянські суботники, що Ліна, тільки-но розчахнувши очі, спотвореним від хронічної втоми поглядом спостерігала всі ці явища.
Інколи дехто на когось гримав, та сміху було більше.
То редактори Conde Nast, то молоді композитори з шоу талантів, то франкомовні аудитори та їхні помічники - всі вони мали між собою дущо спільне.
Цими рисами були творчі здібності, впевненість та гедонізм. Додайте до них почуття гумору й легкість переключення з одних завдань на інші, і ви зрозумієте, як почувалася Ліна. Не зовсім їхньою тінню, а крихким віддзеркаленням.
Руки терпли від гострого холоду, сама ж вона машинально споглядала розкішні авто, приємні, мелодійні голоси та рух стереотипів, мемів і жартів.
Аби згодом розгорнути в пам'яті китайську парасольку соціологічних досліджень, вона створювала такий собі "мешап" зі спогадів. До слова, вона відчувала, що так чинить не вона сама.
Саме тому дівчина мрійливо очікувала, що настане мить, коли можна буде знову називати маячню (мався на увазі хаос) довжелезною фразою "ствердження, яке не
витримує критики".
*to be continued