Це було найбільш традиційним вибором - проводити літературні вечори замість підготовки до семінару.
У залі одного з київських вишів були присутні студенти, абітурієнти, викладачі, навіть тьютори з інших міст.
Тьютори з інших країн посіли місце в затишному кафе.
Крізь зимну (і справді, снігом був присипаний цілезний парк) і доволі кремезну "снігохрещу" проходили всі охочі відвідати свято.
Все видавалося, а, можливо, й було суперечливим, ще й складним для розуміння.
Тьютори з Києва видавалися набагато більш зверхніми, ніж ті англомовні гості, які відвідували Одесу та навіть Львів. Все було настільки кришталево-чистим, що лункі голоси в корпусі, знову-таки, мали відтінок сюрреальності.
"А що вони думають про сесію?"- Ліна Нікеївна так само несподівано "перемкнулася" в робочий режим. Правильніше було б сказати, що вона напрочуд нечасто з нього виходила. "І як тепер?".
Дійсно, як тепер?
Або вузькість власного кола знань її змушувала соромитись самої себе, або та сама вибіркова забудькуватість, за яку їй докоряли навіть друзі.
У друзки летіли такі звичні самовпевненість, активність, рішучість.
Уявіть, країна посипана снігом, а надзвичайний стан не оголошують.
Скільки б не було теплих речей, а їх виявлялося замало. Вдягатися капустоподібно Ліна Нікеївна не вважала за потрібне, адже знала, що після "офіційної частини" - нагородження молодих поетів та поеток - мала бути ще одна, тобто посиденьки з гостями з-за кордону.
Ліна Нікеївна не переймалася запитанням, чому для цих розмов обирають саме її.
Вона звикла суто машинально ставити підписи, ледь не автоматично читати лекції, активно шукати учнів та студентів, більшість із яких виявлалася норовливими та емоційно "дзвінкими".
Що означає "бути емоційно дзвінким?". Уся кафедра попереднього вишу глузувала з "глосарію пані Ліни". Вона намагалася бути тактовною. Цього привчив ще й присутній у її студентському житті "Льончик-щогла". Так його називали за надзвичайно швидке мислення, майже повну відсутність почуття такту й, звісно, зріст ледь не 190 см. Ліна прагнула мати його таланти й бути відмінною від нього.
"Льончику-щоглі" побутувалося у виші неоднозначно - з однієї точки зору, його шанували за активізм, парадоксальність мислення, з іншого - дівчата кружляли навколо нього, як оси навколо меду, й ніхто не знав, ким він був насправді.
"Льончик" зі свого боку, звісно, був настільки "прошареним та просунутим", що встигав і на лекції, і на додаткові заняття, і на студентську сцену, і на дискотеку після сцени.
Бути емоційно дзвінким, з точки зору Ліни Нікеївни, означало бути "майже врівноваженим". Це означало бути людиною, чиї емоції, довго стримувані, час від часу проривалися крізь нашарування принципів, етикету, ситуативної хитрості, тобто вміння виживати.
На весь корпус таких "емоційно дзвінких" людей було приблизно 30 серед викладачів та приблизно 700 серед студентів. "Глосарій" був вигаданий для того, аби вберегти цих людей від зайвих потрясінь та водночас змалювати корпоративну ментальність вишу в певний час.
До "глосарію" входили зашифровані імена локацій (таких як медпункт, зала фізичної культури, літні аудиторії, головний корпус), імена найбільш суперечливих персонажів і серед викладачів, і серед "героїв есеїв та наукових робіт", тобто тих самих затертих облич з енциклопедій та книгосховищ.
Тільки в Києві, 6 років після випуску, Ліна Нікеївна зрозуміла, що саме фізично "Льончик-щогла" не вабив її ніколи. Він був цікавим їй як чудовий взірець комунікатора, організатора подій, і те, що дійсно аж так надихало її, було відсутністю мовної інтерференції в його усному та, за словами спільних знайомих, письмовому мовленні. Простими словами, його свідомість неймовірно гнучко "перемикалася" між мовами й акцентами.
'Lina surgel;' - тобто та малоемоційна й до безкрайого космосу нудна особа, якою вона стане пізніше, взагалі навіть у мапі Марсу орієнтувалася краще, ніж у своїх емоціях. Чужі емоції доводилося лише спостерігати. На семінарах, скажімо, вона "захищала" негативних персонажів романів, готувала до "друку" великі стінні газети, ще більшою мірою захоплювалась спробами відкрити театр та вивести його на фестивальний рівень.
Загадковим для неї був інший світ - Всесвіт грошей. Настільки мало, як у тому виші, про гроші не розповідали ніде. Тези викладачів зводилися до того, що якось воно саме по собі владнається, "головне-бути топовим фахівцем" і так далі.
Ліна раділа бодай тому, що економіку не пояснювали телевізійні євангелісти з "видатним досвідом спасіння душ". Застарілі підручники й відсутність ділових ігор були не найбільшим злом.
Будь-які романи, наукові журнали з гуманітарних дисциплін, навіть альбоми з репродукціями визискувати в бібліотечних фондах було легше.
"Льончик-щогла", навпаки, був природним "магнітом" і для дівчат, і для красивого життя, і для грошей.
В той час коли Ліна та її коліжанки з різних потоків сумлінно вивчали предмети, заповнюючи зошити дрібним або, навпаки, вкрай розгонистим почерком, "Льончик-щогла" так чи інакше знаходив нові "виразні засоби" наповнення кишені.
У "кімнаті страху" працював на другому курсі, у нічних клубах діджеєм та адміном - від 2-го до 4-го епізодично, нестабільним у навчанні, хоч і дійсно обдарованим студентом та джерелом перманентного хаосу - безспосередньо на лекціях.
Не кожен міг похизуватися такою витримкою.
Викладач висловлює підозру, що дехто списав - посмішка на всі 32 та "оминання делікатного питання".
Дівчина каже, що не має бажання надалі бачитись із ним - усміхнене знизування плечима.
Зачинили улюблений паб - і ось вона, "еврика". Від знизування плечима він переходив до побудови планів відбудови недозруйнованого (фінансово чи організаційно) пабу.
Ні, звісно, що Ліна, а з нею Оля, Ліка, Даніела, Світлана та Уляна також думали про бізнес, от тільки був він іншим.
Ліна планувала, якщо не вийде щось із написанням книг, ставати на чолі групи проектувальників торговельних центрів нового типу. Вона забувала, наскільки важливими були для такої діяльності креслення. Було незвично й подекуди скрутно тому, що вона знала, наскільки важко будувати там, де люди подекуди відрізані від цивілізації - на околицях міст та селищних центрів. Виявлялося, що Ліна потрапляла до "паралельного світу великого будівництва" уві сні, а на ранок спустошено пленталася до справді улюбленого вишу, де вчитися було легко, аж занадто, і де так бракувало чогось неймовірно щирого, вражаючого, потужного - такого неймовірного, як анфілади кімнат у стародавніх та середньовічних палацах і храмах.
Даніела в дні, осяяні сонцем, мрійливо вдивлялася у вікно великої аудиторії, повз яку крокували викладачі й студенти та уявляла, як щоранку відчиняє двері власної фешн-агенції. "І там буде безпечно" - резюмувала вона.
Оля та Ліка сприймали спорт як бізнес (хіба це настільки не відповідає фактам?), і був у цьому поетизм розтягнутих зв'язок. Були й літаври неабияких перемог, якщо можна назвати неабияким те, що відбувається в провінції.
Уляна жила музикою й кружляла під музику. Це було важко, адже всі навколо були переважно проти, а вона наспівувала й наспівувала, настукувала й настукувала, приходила до кампусу вдень улітку, аби відпрацювати певні особливо складні послідовності нот. Декілька разів вона змінювала навіть своїх партнерів за латинськими танцями, адже "T високий, стрункий, та норовливий", ''J розумний, але імпульсивний, інколи дзвонить уночі", "S узагалі схожий на дикуна, але споглядаючи його, чомусь хочеш писати пісні".
Дівчата не знали, що "Льончик-щогла" постійно створює невеликі пастки.
Саме він був тією людиною, яка зачиняла двері на кафедру ледь не о 21-й вечора.
Саме він був настільки уважним слухачем, настільки сконцентрованим, що конспекти майже не вів (це вивільняло мінімум 3-4 години щодня).
Саме він не приносив старі телефони на радіоринок, а прошивав їх власноруч.
Серед дівчат найемоційнішими були Уляна, Оля та Ліка. Якби викладачі були ще суворішими чи якби виш був приватним, вони могли б і не отримати своїх ступенів, а залишилися б наодинці з таким звичним для багатьох у місті речових ринків відчуттям власної непотрібності - адже теорія відкритого суспільства на практиці може перетворитися на хаос.
* to be continued
#campus #youth #changes #friendship #memories #speculative_fiction
Примітки:
1. Мовна інтерференція - явище в лінгвістиці, яке притаманне білінгвам та мультилінгвам, особливо на початку вивчення тієї чи іншої мови. Це, якщо максимально спростити, перенесення норм (граматичних, синтаксичних та лексичних) з рідних мов на інші, і воно може бути зумовлене або природніми труднощами у сприйнятті мов, або неуважністю учнів та студентів, або недосконалістю методики викладання, або (зрідка) історичним моментом, протягом якого лінгвістичні норми конкурують між собою, виникають паралельні змісти й форми, і тоді з'являється пов'язана зі змінами в суспільстві нечітка або хаотична номіналізація або навіть синтаксична розмитість.
2. Теорія відкритого суспільства була винайдена науковцями К.Поппером та Анрі Бергсоном у 1940-1950 рр. Відповідно до неї, відкрите суспільство - те, в якому траєкторія появи та зникнення еліт, процес їх формування є максимально зрозумілими для широкого загалу, а еліти, як політичні, так і бізнесові, і навіть творчі, вважаються ефективними тоді, коли можуть чітко пояснити джерела походження своїх статків та досягнень.
Цінності відкритого суспільства легше реалізувати за наявності сталих ринкових відносин у спільноті, також для реалізації подібних проєктів потрібні пасіонарна меншість, яка готова працювати і задля винагороди, і задля ідей, та незалежні медіа, які можуть змальовувати реальність правдиво й неупереджено. Саме по собі "відкрите суспільство" є продуктивним та в деяких проєктах базується на цінностях різних референтних груп, а ось протилежними йому є крайні прояви технократії, плутократії та теократії.
Соціальні ліфти у відкритому суспільстві можуть бути доволі розмаїтими, але працюють вони здебільшого налагоджено й продуктивно.