У підвалі на вулиці Котляревського було трохи тепліше, ніж у попередньому, проте й більше неприємних запахів. Мама каже що їй ці запахи приємні, бо це пахне старою картоплею та цибулею, а ці "аромати" нагадують їй дитинство. Тут справді було краще, бо мені дістався цілий листок пінопласту, а ще половинка дісталась нашій сусідці Стефі, який вона стелила вночі під голову, а у день сиділа на ньому. Мама каже що їй найбільше шкода сусідку Стефу, бо вона півтора року назад переїхала до Маріуполя з Івано-Франківська і от почалася війна, а переживати таке у пенсійному віці дуже важко. Хоча мені вона здавалася самою веселою з нашої підвальної компанії, ось уже шостий день. Найбільше мені подобалось її ім'я — Стефанія, а ще говір з багатьма незнайомими словами. Пізніше, коли нас евакуювали з Маріуполя, я думав що це на її честь написали пісню, яка перемогла на Євробаченні. Перед сном, коли вдалось зарядити наш ліхтарик, я трохи ознайомився з новим укриттям. Знайшов майже нову викрутку і зарядку до якогось приладу. А ще знайшов порожній кейс для навушників AirPods.
[ ] Було досить пізно, а я ніяк не міг заснути, хоча цієї ночі вибухи лунали рідше і далі від нас, ближче до моря. Не давала заснути позавчорашня рана за вухом, вона якось бридко сіпалась. Це від того вибуху, що розбив вікно і мене порізало шматком скла. Мама казала: "ну, хай би краще мене порізало те скло..", але я б не погодився віддати мамі мою рану, вона і так плаче щодня. А ще постійно згадував казку "Снігова Королева" і думав: "..може в моєму тілі теж залишився осколок і я стану злим як ті росіяни, що напали на нашу країну..?"
Не пам'ятаю скільки часу я роздумував і чи взагалі спав , та раптом усі почули грюкіт у залізні двері підвалу. Мама була сміливіша і мабуть наймолодша тому пішла відкривати.
— Хто це?
— Свої, не бійтеся! У нас поранений..
Мама відразу відчинила, ніби по голосу впізнала цю людину, хоча пізніше казала що перший раз бачила. Зайшло четверо: двоє несли зброю, а двоє інших несли п'ятого — пораненого. Ми з бабусею Стефою віддали свій пінопласт для пораненого. Знову заговорив їхній командир, ну це я так вирішив, бо у нього була сива борода:
— Давайте йому тільки воду якщо проситиме.. Протримайтеся до ранку рідненькі, вас евакуюють.
Після цього вони пішли до виходу, було видно що дуже поспішали. Один з тих що заносив пораненого, зупинився біля мене і зняв рюкзак. Дістав звідти плюшеве звірятко і подав мені.
— Тримай! Як тебе звати?
— Богдан.
— Дуже гарне ім'я, а його звати Бавовнятко — показав на іграшку. — Ти дуже сміливий Богдане, нехай вам щастить!
— Дякую..!
Він вибігав з нашого укриття, щоб наздогнати своїх. Я з подивом роздивлявся іграшку і ніяк не міг зрозуміти, це лев, собачка чи ще хтось? Мама взагалі вважала що це рись, а Стефа сказала що це собачка з характером лева. Вона була молочного кольору і з блакитними очима, а на лівому боці мала декілька плям, які робили її схожими на леопарда чи барса, хоча згодом вияснилось що ці плями чиясь кров.
Я обіймав плюшеве звірятко, дивився у його яскраво-блакитні очі і думав звідки у солдата ця іграшка? Можливо він хотів її подарувати своїм дітям? А може у нього нема дітей, а тільки дружина? А що коли це тато мені передав через нього цю іграшку? Але ж він нічого не сказав?! І чому ж я не запитав? І чому саме таку м'яку іграшку, я вже дорослий, мені сім років скоро виповниться!? А може це незвичайна іграшка..? І що значить Бавовнятко..?
Раптом звірятко підморгнуло мені! Але я не злякався, а посміхнувся у відповідь.
— Я бачив, ти моргнув! — сказав пошепки, — ти боїшся вибухів? Не бійся, я тебе міцно тримаю!
— Я не боюсь. – відповіло воно мені теж пошепки.
— А ти лев чи пес?
— Я собачка з лев'ячим серцем.
— Так мені і казала тітка Стефанія! То ти її знаєш?
— Так, знаю. І її сина знаю, він пілот військового літака.
— А чому ти захотів розмовляти зі мною?
— Бо у тебе теж лев'яче серце.
— Тобто у мене серце як у тварин?
— Ні, це значить ти сміливий як лев.
— А чому тебе звати Бавовнятко?
— Так назвав мене колись один солдат, який сьогодні вже генерал української армії.
— Чому він так тебе назвав?
— Бо я виконав його бажання.
— То ти можеш виконувати бажання?
— Так!
— Будь-кого?
— Ні, лише того, хто має добре серце.
— А моє бажання зможеш виконати..?
— Так! Чого б ти хотів?
— Ну-у.. хотів би чистої води для нас усіх, щоб тато швидше повернувся з війни і щоб зникли російські солдати, що приїхали нас вбивати! І щоб згоріли ці танки що сьогодні їхали вулицею!
— Добре, я виконаю твої бажання.
— А як я дізнаюся про це? Ти потім розкажеш мені?
— Ти сам це зрозумієш, коли побачиш згодом знищену ворожу техніку. Вона буде чорна, як чорне серце тих людей що прийшли вас вбивати і руйнувати ваші міста...
На ранок, коли проміння вже прослизнуло у віконце підвалу, на брудній підлозі самотньо лежали заплямовані кров'ю листи пінопласту, старі ковдри та порожні пляшки, а на стіні дитячою рукою було надряпано: "БАВОВНЯТКО - 2022"...
***
Пройде чимало часу і в кабінеті одного з українських генералів ви зможете побачити дивну м'яку іграшку за склом, з блакитними очима і переможним поглядом..!
08.04.2023