Но самым надежным знаком, что наше Рождество приближается, было мое внезапное желание - а не просто согласие - сходить ранним январским днем с мамой на Тринитары. Сейчас почти никто уже не знает этого названия . Когда-то тринитарии выкупали пленных христиан на невольничьих рынках Востока. Теперь на Тринитарах местные жители покупали свезенную на базар снедь.
Чтобы попасть на Тринитары, требовалась трансценденция через всю центральную часть нашего нецентрального города: от дальних некогда оборонительных линий нынешней главной улицы, где мы жили, сквозь скрытую систему редутов и все незримые чащи софистической фортификации семнадцатого столетия. Через конфигурации разбитых в девятнадцатом столетии скверов, мимо безукоризненно прочерченных классических цветников, мимо бывших муниципальных заведений, краевых учреждений и национальных институций, мимо романтического национального пророка, сквозь ближние подступы и конфессиональные констелляции добраться наконец к принадлежащей началу Нового времени и оттого уже архаичной площади Рынок с новаторской Ратушей, которая делала еще более выразительной шелковистую старобытность модерна.
Город был насквозь просветлен этим белым январским солнцем, сквозь все окна всех без исключения домов читалась структура жилья и фактура всех без исключения обстоятельств обстановки и подробностей повседневности. Это был день не пряток и припрятываний, а проникновений и прозрений.
Слегка затертая текстура и весь изначальный замысел города высвечивались в такие дни с первозданной выразительностью. Завершенное уютное сооружение внутри стеклянного шара со всегда одним и тем же количеством снега, который можно встряхнуть или утихомирить когда захочешь. Компактная старомодная пластинка с тесно проторенными годовыми кольцами, которая - пошедшая волнами, выщербленная, изрисованная - и дальше недвижно вертится на наконечнике ратуши.
Свернувшаяся вокруг круглого центрального павильона улитка старого рынка была ожидаемым средоточием живой жизни на фоне астенической уязвимости упраздненного монастыря. Несколько кругов дебелых деревянных прилавков были наполнены таким теплом среди ледяной стужи хрустального дня, что рядом с ними можно было согреть сердце, но не руки. Снег в подземных переходах, скользко утоптанный, словно из грязного стекла, припорошенный ненароком просыпанной пшеницей. Черно и густо под белыми плахтами снега стояли укутанные в толстые платки женщины. Из мужчин был, кажется, только мясник в павильоне. Они, что торговали в этих навесах, все вместе сложили бы атлас окрестных диалектов, составили бы весь репертуар характеров и галерею возрастов и типов: с лицами, которые не хотелось забывать, о которых не хотелось думать. Сдержанные и скромные, но сознающие свою роль распорядительниц аскетичными богатствами настоящей зимы, у которых - этих богатств - одно назначение: продержаться всю зиму, дав возможность продержаться кому-то еще.
Вот косы медных луковиц, сухие белые камни фасоли, драгоценные связки шелестящих невесомых сушеных грибов, золотые россыпи пшеницы с плевелом, тускло затаенные в сдержанных, понурых корнеплодах кровавые страсти свеклы, серебристо-черные насыпи мака, лесные муравейники тмина, костлявые бледные пальцы петрушки. Терпкие земляные вкусы, предвкушения будущих исспытаний земного Бога и земного человека, что должен вот-вот снова где-то родиться.
Теперь из них следует добыть этот земляной вкус, этот сок земли, высвободить его для рождественских блюд. Великую трансмутацию надо было еще пройти этим овощам, этим зернам, чтобы превратиться в Святую вечерю.
Тем временем солнце достигло высшей на сегодня точки, и с крыш прилавков вдруг стремительно закапала талая вода, из которой тут же образовалась балюстрада сосулек.
И в такую силу вошел базилик, что запАх даже на этом разомлевшем морозе, более пряный, чем он.
Но, странным образом, в этот же момент холод наконец-то напомнил о себе телу. Стопы замерзали быстрее, чем лицо. И уже хотелось поскорее вернуться домой, к араукарии, озаренной светом из высоких окон, и к пылающим на широких солнечных подоконниках цикламенам.
Мы возвращались. Я был горд нести груз, который казался мне настолько тяжелым, что оправдывал слово "тягать".
А тем временем окна в городе уже застыли щитами непроницаемого величавого
багрянца.
с украинского перевел А.Пустогаров
Зимові Тринітари
Натомість найпевнішою ознакою наближення нашого Різдва була раптова поява моєї охоти – не тільки згоди – піти в котрийсь із ранніх січневих днів із Мамою на Тринітари. Мало хто знає нині той топонім. Колись тринітари викуповували полонених бранців-християн на невільничих ринках Сходу. Тепер на Тринітарах купували для себе звезену базарну живність тутешні люди.
Аби дістатися від нас на Тринітари, треба було трансцендувати ціле Середмістя нашого середнього міста: з віддалених колись оборонних ліній теперішньої головної вулиці, де ми мешкали, через невидну систему редутів і взагалі всі незримі хащі софістикованої фортифікації сімнадцятого століття. Через конфігурації розпланованих у дев’ятнадцятому скверів, попри несхибно прокреслені класицистичні квітники, попри колишні муніципальні установи, краєві заклади і національні інституції, повз національного романтичного пророка, через ближні підступи, констеляції конфесій дістатися врешті ранньоновочасного, а тому вже архаїчного Ринку з новаційним ратушем, що тільки увиразнює цю потульну старожитність бідермаєру.
Місто було просвітлене наскрізь цим білим січневим сонцем, крізь усі вікна усіх без винятку будинків плани помешкань проглядалися структурно, а всі без винятку обставини обстави і подробиці побуту являлися фактурно. То був день не ховань і сховків, а прозирань і прозрінь.
Ціла дещо затерта текстура і весь первинний задум міста висвітлювалися в такі дні первозданно виразно. Завершена і затишна конструкція всередині скляної кулі із завжди однаковою кількістю снігу, який можна струсонути або вгамувати коли заманеться. Компактна старосвітська платівка зі своїми щільно протореними річними кільцями, що – похвильована, пощерблена і порисована – і далі незворушно обертається навколо наконечника ратуша.
Закручений довкола центрального круглого павільйону равлик старого базару був сподіваним осередком живого життя на тлі астенічної вразливості скасованого кляштору. Кілька кіл дебелих дерев’яних рундуків були наповнені таким теплом посеред крижаної студені кришталевого дня, що коло них можна було зігріти серце, але не руки. Слизько втоптаний, брудно-склистий сніг в переходах, притрушений розсипаною ненароком пшеницею. Чорно і густо під білими плахтами снігу стояли закутані в грубі хусти жінки. Чоловіком був, здається, тільки м’ясник у павільйоні. Вони, що продавали з тих яток, сукупно взяті склали би атлас довкільних діалектів, уклали би цілий репертуар вдач і галерею віків і врод: з такими лицями, які не хотілося забувати, про які не хотілося думати. Стримані і скромні, але свідомі свого призначення розпорядниці аскетичних скарбів високої зими, в яких, цих скарбів, лиш одна мета – перетривати зиму і дати собою комусь перетривати.
Тугі коси мідяної цибулі, сухі білі камені фасолі, коштовні в’язанки шелеских і невагомих сушених грибів, золоті розсипи пшениці з плевелом, тьмяно зачаєні у стриманих, понурих коренеплодах криваві страсті буряків, сріблисто-чорні маси маку, лісові мурашники кмину, кощаві бліді пальці петрушки. Терпкі земляні смаки, передсмаки майбутніх терпінь земного Бога і земного чоловіка, що має десь от-от знову народитися.
Тепер же з них треба видобути той земляний смак, той сік землі, вивільнити його у страви. Велику трансмутацію належало ще перейти цій ярині, цій живності, цим зернам, аби перетворитися на Святу вечерю.
Тим часом сонце сягнуло якоїсь найвищої на нині помисленної межі, і з дахів рундуків раптом стрімко стала скрапувати тала вода, вона тут же бралася балюстрадкою бурульок.
Васильок набрав такої сили, що пахтів навіть на цьому розімлілому морозі, пряніший за нього.
І все ж дивним чином то була мить, коли студінь нарешті далася взнаки і тілу. Змерзлість у стопах наставала скорше, ніж на лиці. І вже хотілося чимдуж вертатися додому, до осяйної на тлі великих вікон араукарії і палахкотливих цикламенів на широких сонячних підвіконнях.
Верталися. Я був гордий нести щось, що здавалося мені достатньо важким, аби виправдати слово «двигати».
Тим часом шиби в цілім місті вже застигли щитами величавого і непроникного багрянцю.
06.01.2023