Хлопчик, якого подарували цуцику

(майже різдв'яна історія)

Ганна Владимирська, Петро Вакс
Видавництво Грані-Т, 2011. – 80 с., іл. (Серія «Книготерапія») ISBN 978-966-465-333-3
Повість для дітей молодшого та середнього шкільного віку
Художник Юлія Тверітіна


Цуцик Білий

Спанієлиха Лайма народила трьох цуценят – двох хлопчиків і одну дівчинку. Дівчинка була шоколадного кольору, викапана мама Лайма. Один із хлопчиків скидався на тата – сірого в чорну цяточку породистого мисливця, лапи й вуха в нього були важкі й чорні. А третє цуценя було дивної масті – ні на маму не схоже, ні на тата. Білісіньке, як молодий сніг, лише вушка ледь-ледь рудуваті, мов пряжене молоко.
Так цуценят і назвали: Шоколадка, Сірий і Білий.
Коли малятам виповнилося два місяці, їх почали виносити на Пташиний ринок на продаж. Під ногами господаря скрипів грудневий сніг, із рота бухкала біла пара. А цуценятам було холодно у величезній картатій сумці. Запахи там були неприємні, не домашні. Пахло клейонкою, пластмасою, іржавою «блискавкою» й гіркими цигарками «Прима», які курив господар. Дно й стінки сумки було застелено старим пледом, та все ж цуценятам було холодно й тривожно. Вони тулилися одне до одного й мовчки тремтіли. Скиглити заборонено, про це їх попередили грізним «Фу!» Господар час від часу опускав у сумку велику руку, що пахла цигарками, й, мов на лопаті, виносив на сліпучу свободу одне з цуценят. Перед очима покупця поставала тепла істота – мила й вухата. А голос господаря в такі миті добрішав і ставав майже ніжним.
Сірого купив хлопець. Він довго випитував про маму Лайму й тата-мисливця. Господар показував йому світлини, на яких тато був сфотографований на полюванні. Ось спанієль мчить по зеленій траві, й вуха його тріпочуть як прапори. Ось він застиг із дикою качкою в зубах. А ось утомлений, сірий у чорну цяточку мисливець спить біля багаття... Хлопець трохи поторгувався. Потім запитав, чи немає ще цуценят. Господар показав йому Шоколадку й Білого. На дівчинку той уваги не звернув – адже для полювання потрібен пес. А в Білого виявилися короткуваті вуха. Покупець узяв цуценя міцними пальцями за вуха й з'єднав їхні кінці під шовковою мордочкою. Ну ось, бачите? Вуха спанієля мусять не просто з'єднуватися під підборіддям, а ще й мають бути на два пальці довші. Одне слово, у стандарти породи вписувався лише Сірий. Покупець пересадив його в зелений наплічник, і Сірий назавжди зник у гаморі ринку разом зі своїм новим господарем.
Удома мама Лайма зігріла змерзлих малят своїм великим теплим тілом і облизала гарячим язиком. І хоча вона не вміла лічити, але бачила й із сумом розуміла, що повернулися до неї не всі дитинчата. У її материнському собачому серці ще довго жила пам'ять про Сірого, й вона дуже сподівалася, що син потрапив у добрі руки.
Шоколадка й Білий удосталь напилися теплого материнського молока. Щасливі, вони заснули глибоким дитячим сном до ранку.
Наступного тижня господар продав Шоколадку. Її купила гладка дівчинка. Насправді вона була не гладка, а просто вкутана в цигейкову шубку й теплу хустку, а до того ж, була в теплих колготках, мохеровій шапці й рукавицях. Дівчинка попросила батьків, щоб їй купили собаку. Просто собаку. Але коли вони приїхали на ринок, де купують тварин, то виявилося, що «просто собак» не буває. А бувають чудові міцненькі цуценята ротвейлерів, на мордочки яких немов одягнуто чорні спецназівські масочки. Товстолапі пухнасті цуценята вівчарки – такі маленькі, а вже з розумними очима. Вічно заспані шар-пеї, які своєю велюровою складчастою шкірою нагадують крихітних бегемотиків. Багато ще буває цуценят різних порід, симпатичних пухнатих грудочок живого тепла, й кожне – геть інше.
Батьки із закутаною з голови до п’ят дочкою довго нипали вздовж ринкових рядів. Мешканці собачого ринку просто причарували дівчинку. Вона дивилася й дивилася в усі очі, підходила й гладила шерсть, брала на руки то одне цуценя, то інше. Батьки не квапили дівчинку й теж насолоджувалися цуценячим розмаїттям. Якби це було можливо, вони б купили всіх цуценят на Пташці. Але коли родина побачила Шоколадку, дівчинка завмерла, а потім тихо сказала: «Мій песик...» І батьки купили їй коричневу дівчинку-спанієля.
Білий залишився сам у сумці. Схоже на голод, але незнайоме доти відчуття порожнечі, яка засмоктує, заповнило його маленьке тільце. Але невдовзі він знову опинився вдома, поряд зі звичними запахами й гарячим маминим язиком, і порожнеча відпустила. Він напився молочка й заснув, міцно пригорнувшись до коричневого теплого пуза своєї мами.
Уперше за все коротке цуценяче життя йому снився сон. Сутінкове зимове небо накрило їхній дім теплою молочною ковдрою. Небо помалу темніло, наливаючись темно-синім сапфіровим кольором, і на ньому зринали зірки. Ось засяяла Велика Ведмедиця, схожа на здоровенну каструлю з теплим молоком. Уві сні цуценя повело носом... Авжеж, Велика Ведмедиця пахне мамою. А хто це чіпляється за хвіст Ведмедиці зоряними лапами? Ну звісно, це Гончі Пси – його рідне сузір'я. Білому цуценяті яскраво світила красива подвійна зірка, один із вогнів був жовтий, а другий – фіолетовий. Зоряні пси бігли по Чумацькому шляху, пролитому молоку з каструлі Великої Ведмедиці...
Лапи цуценяти посмикувалися вві сні, він тоненько подзявкував. Йому снилося, що й він мчить по чорному оксамитовому небу й хлебче молоко Молочного шляху. А пліч-о-пліч неспішно біжать двоє зоряних цуценят – Шоколадка й Сірий. Поруч із ними добре й тепло.

День народження – сумне свято

Довго чекав свого дня народження Олесь Кайдашенко. Цілісіньке літо й осінь, – а здавалося, що чекає ще з минулого року. Адже народився він узимку, у грудні. Та ось нарешті день народження настав, і хлопчик прокинувся першим. За вікнами було ще біло. Так біло, як буває засніженого зимового ранку, коли небо ще нічне, майже чорне, й морозно сяють зірки навколо срібного змерзлого личка місяця; і лише біла від снігу земля висвітлює темні вікна будинків.
Тепер мені аж вісім років, подумав Олесь. Який же я дорослий!.. Але ж іще вчора було сім. Сімка, схожа на відображену у дзеркалі літеру «Г», перетворилася на два кружечки – вісімку. Ось так. Доведеться тепер до цих кружечків звикати весь рік. Але це потім, головне – всіх-усіх сьогодні почастувати.
Він тихенько встав і повз спальню батьків босоніж прокрався в кухню, де на полиці шафки лежали наперед приготовлені пакети з цукерками. У холодильнику лежав великий пакет із мандаринами. Хлопчик уважно оглянув припаси. Сумнів тривожив його душу. Чи вистачить частування на всіх однокласників? У його третьому «В» класі аж двадцять п'ятеро! Начебто він учора перелічив усі цукерки й мандарини, але мало що... Олесь тихенько дістав пакети й у синьому сутінку зимової кухні заходився перераховувати їх уміст. Цукерка, ще цукерка, мандарини... Сумнів розвіявся, солодке чекання подарунків зігріло груди. День сьогодні буде особливий.
Раптом увімкнули світло, на порозі стояла мама в нічній сорочці.
– Що ти робиш на кухні, хотілося б знати? – запитала вона, суворо дивлячись на Олеся.
– Лічу, – мусив зізнатися син.
– Навіщо? – здивувалася мама.
– Я подумав... – хлопчик зам'явся. Як сказати, щоб не образити маму? – А раптом цукерок і мандаринок на всіх не вистачить?
– Дурниці.
Олесева мама завжди казала «дурниці», коли чогось не розуміла. Це було її улюблене слово. Але для Кайдашенка-молодшого все, пов'язане з його днем народження, було аж ніяк не дурницею. Як же мама не розуміє: дуже важливо, щоб цукерок і мандаринів вистачило всім однокласникам!
Годі сказати, чим би закінчилася розмова, аж тут на кухні з'явився тато – розпатланий, у трусах і футболці. Він одразу згадав про головне. Підхопив сина на руки й цмокнув в обидві щоки.
– Імениннику ти наш! Олесику! Рости великий, будь здоровий і щасливий! – весело засмикав він сина.
Хлопчик зареготав, відкинувши голову. Відразу стало приємно й святково. Татова щетина, що відросла за ніч, лоскотала і злегка колола. Мама принесла зі спальні невеликий згорток, теж поцілувала іменинника і вручила подарунок. Мамин поцілунок смачно пахнув дорогим французьким кремом і ледь холодив щоку. Олесь кинувся розв'язувати стрічки й розгортати кольоровий папір. Усередині був футляр із мобільним телефоном.
– Спасибі, – чемно подякував він. Але в голосі чулося розчарування.
– Хіба тобі не подобається? – не могла приховати здивування мама. Це вона вирішила купити такий дорогий престижний подарунок.
– Подобається! – насупився Кайдашенко-син, знову не знаючи, як учинити. Увесь час виходило, що він мимоволі ображає маму чи то неправильними словами, чи то неправильними вчинками. – Просто ви обіцяли цуценя... – Він спідлоба глянув на батьків, відчуваючи, як святковий настрій вивітрюється з кухні. На очі вже набігали сльози. Ранок дня народження загрожував перерости в найнещасливіший день у році.
– Ми не забули, синку! – як завжди, кинувся на порятунок Кайдашенко-тато. – Але ж у тебе уроки. А після школи поїдемо на Пташку й виберемо цуценя. Неодмінно!
Олесь полегшено зітхнув. Мама теж зітхнула, але з іншої причини, оголосити яку вона воліла пізніше.
Вони поснідали. З нагоди синового дня народження Кайдашенко-мама доставила його до школи на своїй автівці «Вольво». Хлопчик із пакетами, повними цукерок і мандаринів, піднявся на шкільний ґанок. Тоді мама обернулася до чоловіка й висловила йому все, що давно хотіла, але приховувала за зітханнями й вихованістю. Певно, сьогодні був особливий день не лише для сина-іменинника. У Кайдашенчихи нагромадилася «шкідницька колекція».
Чого лише люди не колекціонують! Сірникові коробки й етикетки, марки й листівки, значки й плакати, компакт-диски й календарики... І провини інших людей. На жаль, кожен може похвалитися такою «колекцією». Хоча хвалитися тут немає чим. «Не привітався». «Забув привітати зі святом». «Критикував мою зачіску». «Не виконав обіцянки». «Не повернув книгу»... Ну, і ще всяка всячина. Колекція росте, росте, й досить одного разу додати до неї ще один маленький «сувенір», щоб стався вибух. Тоді колекціонер починає викладати (зазвичай найближчій людині) вміст своєї скарбнички.
«Шкідницька колекція», яку Кайдашенко-мама збирала роками, раптом вирвалася зі схованок душі й у всій красі постала перед Кайдашенком-татом.
– От поясни мені, Кайдашенку, – коли мама гнівалася, вона називала тата винятково на прізвище, – чому в нашій сім’ї є дві ролі: злюка мама – і добряк тато?!
– Чому ти так вирішила? – неохоче відбивався чоловік і батько.
– Це не я так вирішила! Це ти робиш із нашого сина невідь кого!
– Чим же я це роблю?
– А ось цим! Замість того, щоб хлопчик, як усі сучасні діти, захоплювався мобільними телефонами, ти потураєш його дурницям щодо собаки!
– Чому це раптом цуценя стало дурницею?
– Тому що від нього бруд, шерсть і різні інфекції! Він пісяє й какає у квартирі! На моїй ламінованій підлозі й на моїх перських килимах!
– Килими можна згорнути, а підлогу вкрити поліетиленовою плівкою.
– І прожити решту життя, як під час повені або землетрусу?! Спасибі тобі велике!
– Не решту життя, а лише кілька місяців, доки цуценя виросте і йтиме до вітру надвір.
– Дурниці! – знову мовила мама своє улюблене слово. – Отже, так, Кайдашенку! Годі мені чіпляти на вуха продукти харчування! І врахуй: якщо ти зважишся купити Олексієві несанкціонованого собаку, то... – після складного, майже невимовного слова «несанкціонованого» мама зробила невеликий перепочинок, набрала в легені якомога більше повітря й закричала: – Я за себе не ручуся!
– Ну, якщо ти за себе не ручишся... Тоді я за тебе ручатимуся! – примирливо пожартував Кайдашенко-тато.
Але жарту не зрозуміли — тата виставили з крутої автівки «Вольво» на зимову вулицю. Замислений тато зайшов у метро й поїхав на роботу малювати анімаційні фільми. Він був художником-аніматором. А розгнівана мама вирушила піднімати вітчизняний бізнес. Вона була діловою жінкою, або «бізнес-вумен».
Тим часом іменинник Кайдашенко, син мами й тата Кайдашенків, прийшов до школи одним із перших. Ще технічка тітка Дуся домивала сходи й підлогу в холі першого поверху. Денний сторож іще не змінив нічного. Ще не було жодного педагога в учительській. А молодший Кайдашенко-іменинник уже розклав на столах у класі, на акуратних серветочках, по дві цукерки «Шедевр» у золотій обгортці, по дві цукерки з коробки «Асорті» й по дві мандаринки. Вистачило на всі столи. Хлопчик зазирнув у пакет, там ще залишалася жменька цукерок і кілька жовтогарячих мандаринок. Дарма він побоювався, що комусь може не вистачити. Іменинник задоволено походжав уздовж столів, уявляючи, як він потішить усіх своїм частуванням. Думку про подарунки він намагався відсунути якомога далі й глибше. Спершу вона пручалася й пхалася наперед, але коли Олесь сів на підвіконня й задивився у вікно на тихий бал сніжинок, вона зникла.
Невдовзі у клас із гамором і тупотом почали вриватися учні. Побачивши цукерки й мандарини, вони плескали Олеся Кайдашенка по плечах, бадьоро вітали й квапливо накидалися на частування. Продзвенів дзвінок, і до класу ввійшла вчителька початкових класів Раїса Григорівна. Побачивши в себе на столі іменинний набір, вона запитала у класу:
– У кого сьогодні день народження?
– У Кайдашенка!.. – невиразно, але дружно відповіли двадцять п'ять заліплених шоколадом ротів.
– Олесю, встань, будь ласка! Ми тебе вітаємо! Будь зразковим учнем, гарним сином і гідним громадянином!
Раїса Григорівна не вміла говорити по-людськи. Так її колись навчили. Через це учні її побоювалися й не любили. Утім, навіть малозрозуміле побажання бути гідним громадянином у такий день потішило іменинника. Він стояв урочистий, його плечі й спина ще нили від дружніх ударів, а в носі крутився зимовий мандариново-шоколадний запах. Це був аромат свята. Дня народження!
– Подарунок отримаєш після уроку, – буденно додала вчителька й розкрила журнал, щоб почати заняття. У вчительській, у шафі з наочним приладдям, зберігалися подарунки, які батьківський комітет закупив для всіх учнів 3-го «В» класу.
Олесь уроку не чув. У його голові знову завирувала вікторина «Вгадай подарунок». Безліч різноманітних красивих і чудових речей спалахувало в яскравих променях цієї вікторини. Миґнули й щезли різнобарвні лижні мазі, довго мерехтів ув очах великий набір японських фломастерів. Підморгував скляним оком телескоп, гурчало радіокероване авто. Мріючи, іменинник дочекався дзвінка з уроку. Йому навіть не хотілося вибігати на перерву. А якщо подарунок принесуть, коли його не буде в класі? Від самої цієї думки Олесеві мурашки забігали під шкірою, тому він трохи походив по класу, допоміг черговим витерти дошку. І знову сів як приклеєний.
На другому уроці писали новорічні привітання батькам. Діти принесли яскраві вітальні листівки й заповнювали їх, а Раїса Григорівна диктувала учням свої звичні чергово-казенні слова. На Олесевій листівці запряжені трійкою коней сани мчали по засніжених горах. Сніг і шуби Діда Мороза та Снігурки були обліплені різнобарвними блискітками й скидалися на справжні сніжинки. Листівка була подвійна, із вкладкою. Можна було написати цілого листа.
Хлопчик спершу старанно писав те, що диктувала класна керівничка. «Дорога мамо! Поздоровляю тебе з Новим дві тищі шорстим...» Закреслив «шорстим» і виправив: «...шерстим!» Ясна річ, наступним мав бути дві тисячі шостий рік, просто в голові учня Кайдашенка крутилися думки про собак. Ото й перетворився 2006-й на «дві тисячі шерстий». Раїса Григорівна вимагала від учнів, щоб вони записували рік не цифрами, а словами, й училися грамотно писати числівники. Їй здавалося, що вона так убиває відразу двох зайців: навчає дітей складати правильні привітання, а заодно й правопису.
Олесь і далі старанно виводив літери крупним почерком: «Бажаю тобі Щастя, Здоров'я, втілення всіх планів і успіхів в особистому житті та на роботі!» Тут хлопчик вирішив, що в листівці можна висловити мамі свої найважливіші, потаємні думки. І він написав, уже не чуючи диктування вчительки: «Люба, дорога матусю! З нагоди Нового року прошу тебе подарувати мене цуценяті! Обіцяю й урочисто клюнюсь! Завжди виводити й годувати його! Мити йому лапи і чистити зуби та вуха перед сном! Твій син Олесь Кайдашенко».
Він вклав листівку у спеціальний ошатний конверт. Підписав його «Мамі від Сина» й заховав у свій наплічник.
Повільно повзли третій, четвертий і п'ятий уроки. Учень Олексій Кайдашенко підбадьорював себе тим, що просто не зрозумів слів Раїси Григорівни. «Певно, мені вручать подарунок після уроків...» – думав хлопчик. Але погані передчуття вже геть роз'ятрили Олесеву душу. «Де ж мій подарунок?» – запитував Олесів внутрішній голос. «Так не можна», – відповів Олесь своєму внутрішньому голосу. «Чому?» – доскіпувався голос. «Це соромно», – запевнив себе хлопчик. Внутрішній голос знизав плечима й більше нічого не сказав.
Коли закінчився останній урок, ватага однокласників галасливо вибігла надвір, забувши про іменинника. Раїса Григорівна, літня вчителька, закручена шкільною м'ясорубкою, геть-чисто забула про день народження свого учня. І про те, що він залишився без подарунка.
Раптом озвався новий мобільний телефон Олеся Кайдашенка. Він згадав про подарунок батьків, а головне – про те, що тато пообіцяв подарувати цуценя. І хлопчикові на мить здалося, що його шкільне горе не таке й гірке.
– Алло! – повільно мовив він.
– Синку! Це мама! – чітко пролунав голос у слухавці.
– Слухаю, мамо!
– Отже, так. Ми з татом поговорили й вирішили поки що собаку тобі не купувати! Надворі зима, пес на лапах приноситиме цілі замети снігу. А в нас підлога – ламінат. І килими! Розумієш?
Слухавка мобільного телефону чомусь почала дуже гріти вухо. Хлопчикові здалося: якщо він і далі слухатиме звуки, що долинають звідтіля, його вуха вкриються пухирями від опіків. Він поклав слухавку на підвіконня й мовчки дивився на телефон, який нагадував у цю мить шматок мила. Але мамин голос мовби й не віддалявся. Чутно було кожне слово.
– Ну, чого ти мовчиш? Я розумію, ти засмучений. Але не все в житті буває так, як ми того хочемо! Натомість ми можемо поїхати з тобою на канікули за кордон. Покатаємося там у горах на лижах. Купимо тобі нові лижні черевики й костюм. Хочеш? Ну, не мовчи! Що за дитина! Якби мені у твоєму віці запропонували таке, я б стрибала до стелі. Чого ти мовчиш?!
А що тут казати... Хіба розповіси, як улітку Олесь вийшов у двір погратися з хлопцями й побачив собаку. Рудий пес гасав довкола кущів, медова шовковиста шерсть струменіла вздовж мускулистого тіла, веселі карі очі зиркали навколо з цікавістю. Господар, якийсь незнайомий хлопець, із повідцем у руках стояв неподалік і спостерігав за своїм вихованцем. Красень пес побачив Олеся, підбіг – і поруч із хлопчиком немов засяяло руде сонце. Стрункий витончений пес почекав трохи, а тоді тихенько тицьнувся носом в Олесеву руку: «Ну? Чого ти чекаєш? Хіба тобі не хочеться мене приголубити?» Кайдашенко обережно погладив опуклого, несподівано теплого й гладкого лоба. Пес миттю зірвався з місця й помчав геть. А хлопчик відтак довго ходив замріяний, згадуючи відчуття від того доторку й бурштиновий розумний погляд. У нього з'явилася мрія: собака.
У шкільній бібліотеці учень Кайдашенко взяв почитати стару потерту книжку про собак, вона називалася «Викрадачі наших сердець». Знайшов у ній на малюнку такого ж рудого пса – це виявився ірландський сетер. Хлопчик прочитав про нього: «Дуже жвавий, дружелюбний, має палкий темперамент, друг усієї сім’ї. Нікудишній сторож: любить усіх на світі. Дуже розумний, йому можна спокійно довірити дітей», – і подумав, що саме про такого собаку можна мріяти. Але потім прочитав про німецьких вівчарок, про лабрадорів і ґолден-ретриверів, про кокер-спанієлів... Усі вони були такі красиві, що Олесь розгубився. Він подумав: несуттєво, якої породи собака. Аби тільки був під рукою ось такий гарячий лоб і холодний мокрий ніс – і більше нічого не треба.
Тепер на уроках він малював собак. На останніх сторінках зошитів, там, куди вчителі зазвичай не заглядають, з'явилися незґрабні малюнки – мордочки з гострими й висячими вухами, кошлаті й гладкошерсті профілі, які то біжать, то сидять. Усі його однокласники теж пробували себе в такій «творчості», але вони зазвичай малювали різні моделі мобільних телефонів. Навіть дівчатка закинули своїх кучерявих принцес і виводили кульковими ручками прямокутні й овальні кнопочки, екранчики, антеночки й футлярчики. На перервах усі розглядали ці малюнки, азартно сперечалися, який мобільний телефон кращий і кому який батьки обіцяли купити. При цьому деякі однокласники вже була щасливими телефоновласниками. Вони постійно слали одне одному есемески й знімали одне одного вбудованими камерами.
Лише Кайдашенко не брав участі в цьому мобільному божевіллі. Одного разу він награвся всмак татовим телефоном, і йому стало нудно. У нього була своя, власна заповітна мрія – жива, з гарячим віддихом, шкіряним носом і товстими лапами.
А тепер усе пропало.

Македонович

Горе вимагало якогось несамовитого виходу. Олесь вибіг зі школи у двір, підбіг до старшокласників, які курили за рогом будинку, й попросив сірників. «Зарано ти курити починаєш, малявко!» – посміхнулися два здоровенних лоби-семикласники, але сірників дали. Хлопчик забіг позад шкільної їдальні, де зазвичай розвантажували продуктові машини, а тепер не було ані душі. Він порозривав коробки з-під цукерок і склав із них курінь. Підпалив картон, поскладав у жертовне багаття решту цукерок і мандаринок. Але цукеркових коробок для справжнього вогню йому видалося замало. Тоді він дістав щоденник і, вириваючи сторінки, заходився підкладати їх усередину коробкового куреня. Мстиво дивився, як скручувалися й темніли блискучі обгортки, як покривалася попелом золота цитрусова шкоринка.
Раптом над Кайдашенком-молодшим виросла велика ведмежа тінь. Грізний басовитий голос запитав:
– І що це тут горить?!
Обернувшись, хлопчик побачив Македоновича. Учитель астрономії у старших класах і за сумісництвом завгосп, Македонович мав звичку після уроків обходити шкільні завулки. Він ганяв курців, перевіряв, чи всі вікна зачинено й узагалі – наглядав за порядком. Багаття, яке учень молодших класів запалив біля їдальні, порядком аж ніяк не було. Македонович суворо зиркнув на хлопчика, але побачив лише каштановий чуб і червоний від сліз ніс. Більше нічого видно не було, обличчя порушника громадського спокою заховалося в комір куртки.
– Як тебе звуть? – поцікавився Македонович.
– Олесь Кайдашенко, – похмуро відповів хлопчик. Йому було байдуже, чим закінчиться зустріч із астрономічним завгоспом. Може, його навіть заберуть у міліцію. В Олесевій душі затріпотів солодкий жах. А що? Це закономірно – провести найгірший із днів народження в тюремній камері!.. Він виразно уявив заґратований каземат і себе у смугастому арештантському одязі. Буду, як Атос у Бастилії. Або як Едмон Дантес у замку Іф. Начитаний хлопчик Кайдашенко дуже любив книги «Три мушкетери» і «Граф Монте-Крісто».
– У якому класі вчишся? – далі допитувався завгосп.
– У третьому «В».
– Що ж це ти, учню третього «В» класу Олексію Кайдашенку? Щоденника разом із цукерками спалюєш? Двійки вирішив підсолодити, – зітхнувши, виснував Македонович. За своє велемудре життя йому випало бачити знищення багатьох щоденників. Особливо наприкінці чверті. «Так, щоденниковому життю не позаздриш», – міркував Македонович.
Але цей третьокласник його здивував.
– У мене немає двійок, іноді бувають трійки, але рідко. Раїса Григорівна каже, що я «твердий четвірочник», і якби був уважніший, то міг би стати відмінником, – сказав хлопчик.
– А навіщо ж ти тоді?.. – завгосп і за сумісництвом учитель астрономії аж присів, щоб краще роздивитися дивного учня.
– Тому що в мене сьогодні день народження! – випалив Олесь.
Нічого не відповів, розгубився Македонович. А таке з ним бувало рідко. Учитель-завгосп був знаним школознавцем, і тому здивувати його було непросто. Але учень Кайдашенко умудрився вразити досвідченого вчителя в самісіньке серце. Ще б пак! Щоб «твердий четвірочник», майже відмінник, спалював власний щоденник напередодні Нового року, та ще й у власний день народження?! Про таке завгосп і астроном в одній особі Македонович досі не чув.
– Ходи за мною, – сказав він дивному хлопчикові й рушив у вчительську.
Анастас Македонович Тіріязі був, між іншим, високого зросту й широкої кості. Зовні він нагадував старенького Геракла, героя грецьких міфів. Його густе кучеряве чорне волосся не знало гребінця й стирчало з голови, мов кущ смородини. Темно-коричневі ягоди очей ховалися під густими бровами, мов переспілий кизил серед гілок. На переніссі, над великим орлиним носом, брови зросталися, і здавалося, наче по обличчі Македоновича пролягла чорна пухнаста дорога. Але не лише мальовничою зовнішністю вирізнявся цей учитель. Кожну зірку на небі він знав досконало, як і кожен цвях у своїй коморі – мало не навпомацки. А розповісти вмів так, що не було жодного старшокласника, який би не любив астрономію – річ, погодьтеся, небувала. І ще своїм поглядом-телескопом він умів бачити учнів зосібна. Для нього школярі не зливалися в безладну верескливу масу, а сприймав він їх як окремих особистостей.
От і запримітив Тіріязі своїм особливим поглядом учня третього класу Олексія Кайдашенка. І висвітив непросту проблему, яка переймала цього школяра.
Вони піднялися на другий поверх у порожню вчительську, й Македонович запитав:
– Ти сам додому йдеш чи тебе батьки зі школи забирають?
– Тато мене забирає... У нього робота закінчується о шостій, і він заходить по мене.
– Гм… Отже, ще годину тобі тата чекати. Чим же ти займаєшся, поки чекаєш?
– Коли книжку читаю, коли уроки роблю чи у футбол із хлопцями гра... – Олесь запнувся, згадавши, що шкільні друзі забули привітати його з днем народження. І образа з новою силою стиснула його серце.
– А давай, – запропонував мудрий Македонович, завваживши, як засмутився хлопчик, – я покажу тобі карту зоряного неба.
Не чекаючи відповіді, Тіріязі пірнув до шафи, пошарудів у ній чимось і дістав довгий рулон. Не встиг Кайдашенко й оком змигнути, як величезна синьо-чорна карта вже висіла на цвяху. Учительська стала схожа на космічний корабель. А вчитель астрономії указкою робив фехтувальний випад у бік зоряного неба й, влучно поціляючи у крихітні кружечки, з ніжністю називав їхні імена. Наче знайомив сузір'я й хлопчика одне з одним.
– Ось, будь ласка – Пегас, Риби, Водолій і Кит. Їх можна побачити на півдні, поблизу небесного меридіана. Пегас – це такий чарівний крилатий кінь. Знаєш, що про нього розповідають міфи? Що він злетів на Олімп і приніс Зевсові грім та блискавку. А ще Пегас – символ поетів! Ти, бува, віршів не пишеш? – Анастас Македонович хитро підморгнув хлопчикові.
– Ні. Мені рима не добирається, – зізнався Олесь.
– Рима – справа непроста, вона не всім дається... Гаразд, перенесімося на південний захід. Знайомся: Вега, Денеб і Альтаїр. Ще далі на захід ти побачиш сузір'я Змієносця, Геркулеса, Північної Корони й Волопаса... – Тіріязі продовжував нанизувати сузір'я на свою указку. – А от сузір'я, певно, тобі знайоме, воно схоже на ківш. Це Великий Віз, або Велика Ведмедиця.
– Мені його тато показував! – раптом зрадів хлопчик. – Там ще поруч Полярна зірка! Вона вказує шлях на Північ.
– Авжеж! Це найяскравіша зірка. Завдяки їй моряки завжди знають, куди їм плисти. Поглянь, як низько завис ківш Великої Ведмедиці над північним обрієм. Красиво, так? Там же й сузір'я Гончих Псів.
Олесь Кайдашенко раптом перестав чути Македоновича. Той ще щось оповідав про велику групу яскравих зірок зимових сузір'їв у східній частині небесної сфери, і що Кассіопею, Персея і Ящірку видно поблизу зеніту. Але слова пролітали повз хлопчика. Усю його увагу було прикуто до сузір'я Гончих Псів. Невиразні кружечки на темній карті зоряного неба перетворилися на картинку, немов чиясь невидима рука провела тонкий контур. І зринули два прекрасних пси, що мчать по глибокому небу.
Раптом знову ввімкнувся густий голос Тіріязі:
– Ось цього небесного пса звуть Астеріон, старогрецькою це означає «багатий на зірки», а он того – Хара, себто «улюблений».
Несподіваний урок астрономії розвіяв образу, пом'якшив горе, послабив досаду. Розігралася уява Олеся Кайдашенка, розв'язалися крила фантазії – вона змахнула ними, як крилатий кінь поетів, і віднесла хлопчика на ті далекі чудові зірки. Вони стали островами, острови оточили теплі моря. А море, перегортаючи хвилі, набігало на берег Криму, де Олесь одного разу відпочивав із батьками.
Він запитав у Тіріязі:
– Як ви гадаєте, на Астеріоні й Харі живуть цуценята?

Білий вчиняє злочин

– Нехай ще підросте, – сказала господиня, дивлячись на Білого.
Цуценя спало, пригорнувшись спиною до своєї мами Лайми. Білосніжна мордочка з прим'ятою уві сні щокою була, мов ковдрочкою, прикрита вушками кольору пряженого молока. Посередині гладенького шовкового лоба ріс пучок сніжного пуху, схожий на білу зірочку.
– Скажи ще, щоб ми його не продавали, а залишили! – пробурчав господар. Йому теж подобалося це цуценя, розчулювала його звичка приплямкувати уві сні. Але господар не хотів виказувати свого ставлення до братів менших. І тому напускав на себе суворість.
– А чому ні? – правила далі господиня. – Хай побуде до Нового року. А там саме шкільні канікули. Діти прийдуть на Пташку. Хтось і купить!
– Але ж ти й нерозумна! – беззлобно дорікнув їй чоловік. – Одразу зрозуміло, що в бізнесі нічого не тямиш. Саме перед Новим роком і треба продавати. Бо в цей час люди роблять одне одному подарунки. Усім потрібні кішечки, черепашки, рибки, пташки і, звісно, собаки! Білому вже більше двох місяців. Ще трохи, і стане підлітком. Так? А підлітки вже кутасті стають. У них дитинства немає. Та й ніжності щенячої вже менше. Так? Саме час його продавати! – підсумував домашню дискусію господар.
– Роби, як знаєш, – погодилася дружина. У справах вона звикла покладатися на свого чоловіка. – Я піду на пиріг гляну!
Господиня вийняла з духовки деко зі спеченим ароматним яблучним пирогом. Вийшов він, слід гадати, напрочуд смачний. Квартира наповнилася густим біло-наливним яблучним духом. Задоволена господиня прикрила пиріг чистим кухонним рушником і пішла в кімнату – чекати подруг, запрошених на посиденьки й поїдання пирога.
Увечері прийшли подруги. Обговорення передноворічних новин відволікло думки господині від пирога, й вона про нього на якийсь час забула. Але нарешті згадала про частування й уже хотіла йти на кухню, щоб заварити чаю й нарізати пирога, коли почувся якийсь дивний звук. Він був схожий на падіння з шафи мішка картоплі. «Що б це могло бути?» – подумала жінка, кинувшись на кухню.
– Боженьку мій! – тільки й могла сказати вона, сплеснувши руками.
Її здивованому погляду відкрилася така картина. Яблучний пиріг було з'їдено на дві третини. На деці під відсунутим рушником залишилася недоїденою лише третина. Недалеко від столу, поруч із табуреткою, з винуватим виглядом сиділо біле цуценя абсолютно круглої форми. Кулясте тільце весело заметляло обрубком хвостика, побачивши господиню...
На її крик збіглися подруги й домашні.
– Що сталося?! – злякано запитала одна з подруг. Але, побачивши рештки пирога й винувату мордочку цуценяти, зрозуміла все без слів і розсміялася. Однак господині було не до сміху! Чим вона пригостить гостей, якщо пиріг майже з'їдений? І що буде тепер із цуценям? Господиня взяла на руки маленького ненажеру й заклопотано сказала подругам:
– Погляньте, як він роз'ївся. Це йому не зашкодить? Адже він цуценя, а не дорослий собака. Хоч би завороту кишок не було!
– Треба викликати ветеринара! А то він чомусь сумненький! – заклопотано мовила інша подруга.
– Обжерся й хоче спати, – невдоволено пробурчав господар. – Його треба чимшвидше продати! А то, розумієш, повадиться пироги жерти! У, злодюга!
У кухню зайшла Лайма. Вона, розумниця, одразу збагнула, що її синочок накапостив. Кругле тільце Білого підтвердило найгірші її побоювання. Діловито оглянула напівпорожнє деко й рештки пирога. Так і є! Маленький син виявився не лише ненажерою, а ще й злочинцем. Він з'їв пиріг господині! Матері стало дуже соромно. Вона низько опустила голову, притиснула до задніх ніг хвоста й усім своїм виглядом показувала, як їй ніяково за сина-злодюжку. Якби собаки вміли червоніти, Лайма, напевно, почервоніла б від носа до хвоста. Але, як кожна віддана мати, вона кинулася захищати шкодливе дитинча, причому на свій лад. Мов циркова артистка, вона стала на задні лапи й заходилася кружляти перед господинею та її гостями. Потім лягла на спину, підставляючи черево.
Господарі й гості завсміхалися.
– Бач, яка хитрюга! Синочка свого вигороджує! – зміркувала господиня.
– Ти подумай! – захопилися подружки. – Собака, а поводиться, як справжня віддана матуся!
– Ще б пак! – запишався господар. – Наша Лайма, вона така!
– Однак Білого тепер неодмінно будемо продавати, якщо в нього кримінальні нахили! – суворо виснувала господиня.
Усе ж дуже складно буває пробачити раптово з'їдений яблучний пиріг.

Гілочка

Зі стопкою зошитів у вчительську зайшла Єлизавета Олександрівна Гілочко. У зошитах були твори, а Гілочко викладала українську мову й літературу. Проміж себе учні й, скажемо по секрету, вчителі називали її Гілочкою. Була вона дивною вчителькою, оскільки дуже любила свій предмет. Але головна дивовижа полягала у взаєминах Гілочки з дітьми: вона їх не тільки любила, а й поважала! А вони – відповідали їй взаємністю. Погодьтеся, нині таке нечасто буває.
Нічого прикметного у вигляді Гілочки не було. Не мала вона героїчної зовнішності Тіріязі, ні його могучого голосу, яким можна зупиняти громадський транспорт. Учителька мови й літератури скидалася на овечку, її пухнасте волосся, світле й тоненьке, дрібно кучерявилося. Обличчя в Лізи було бліде, якесь аж блакитнувате, мовби частину життя вона провела під водою. Прозорі, схожі на аґрус зелені очі зазвичай напівховалися за повіками. У звичайному житті, поза школою, очі Гілочки дивилися кудись убік або всередину себе, немов шукали щось забуте. Та коли Єлизавета Олександрівна починала вести урок – очі розкривалися, ніби весняні вікна. У них навіть узимку відображалося блакитне небо й зелена трава, й вона вся наче змінювалася, видаючись у такі миті своїм учням надзвичайно красивою. Деякі семикласники, імена яких ми збережемо в таємниці, були навіть закохані в неї.
Насправді Гілочка була, певно, законспірованою красунею. Фігуру вона ховала в об'ємну безрукавку взимку, а в інші пори року – в бабусячого крою сукні, що скидалися радше на балахони. Речі немов кричали на ній: «Розмір не має значення!» Але розмір завжди має значення, не кажучи вже про колір, форму й стиль. Однак про це вчителька й не здогадувалася. Комусь сторонньому на перше око вона могла видатися звичайнісінькою шкільною учителицею. Але Лізині учні знали її не з першого ока, а тому були певні, що Гілочка лише прикидається непримітною овечкою. А насправді в ній ховається спляча красуня.
З Єлизаветою Олександрівною учень Кайдашенко був знайомий давно, ще з першого класу. А потім, улітку, коли Олеся залишили в міському таборі при школі, вони з Гілочкою подружилися. Спершу малювали на асфальті, потім учителька запропонувала йому пострибати через скакалку. І вони стрибали разом і реготали. Гілочка виявилася дуже сміхотливою. Олесь переказував їй шкільні історії, а вона сміялася, притискаючи долоні до грудей – немов боялася, що сміх вистрибне й реготатиме окремо від неї.
Хлопчик уявляв себе Іваном-царевичем, який мчить верхи на кошлатому вовку через лісову глухомань і везе прекрасну Єлизавету. Довіз і знову уявив: він летить із Гілочкою на чарівному килимі-літаку й дарує їй Жар-птицю, яку сам упіймав. Потім із підземного царства – з його, Олесевої волі – вийшли три царівни, і Ліза Гілочка виявилася однією з них. І, звісно, вони подарували Кайдашенкові три головних земних багатства – золото, коштовне каміння й руду...
Гілоччині ручки-гілочки, ніжки-гілочки й прозоре, мов у річкової німфи, обличчя розчулювало його. Учителька подобалася Олесеві. Вона була «не така» й відрізнялася від інших учительок тим, що була і дорослою, й дівчинкою водночас.
А ще її ріднила з дітьми напрочуд розвинена уява. У будь-яку гру вона включалася миттєво, мовби вмикаючи чарівну кнопочку, й придумувала казкові історії. Одного разу, коли Гілочка заміняла хвору Раїсу Григорівну, вона зробила зауваження Володьці Котушняку, який захоплено длубався пальцями в носі. «А що таке», – похмуро огризнувся Володько на прізвисько Котушка. Тоді Єлизавета Олександрівна стала дуже таємничою й повідомила, що Мюнхгаузен, найправдивіший барон на світі, зараз розповість їм історію. Спеціально для дітей, які забувають про носову хусточку й длубаються в носі пальцями.
Вона причепила під ніс пензлика-вуса й почала так: «Був похмурий ранок, сірі дощові хмари нависли над моїм замком. Я сидів біля каміна, витягнувши ноги ближче до вогню, і знічев’я длубався пальцем у носі. Оскільки я дуже глибоко замислився, мій палець мимоволі поринав у ніс усе глибше й глибше, й нарешті визирнув із другого боку нашої планети. Я й сам не помітив, як мій палець опинився в Австралії! Рука разом із пальцем потрапила в солонувату воду північного узбережжя цього далекого й загадкового материка... І тут сталося жахливе: я відчув різкий біль. Мого пальця вхопив величезний австралійський крокодил, якому, певно, того дня ще не вдалося пообідати. Його пащека, мов капкан, зімкнулася навколо мого нещасного пальця. У ту ж мить я згадав про властиві мені спритність і хоробрість – і щосили потягнув! Не залишати ж свою кінцівку в іншій частині світу! Крокодил тягнув у бік Австралії, а я – до себе. Він був упертий, але я ще впертіший. Він не хотів розставатися з ласим шматком, я не міг втратити улюблену кінцівку... Нарешті чудовисько почало втомлюватися, і я висмикнув крокодила зі свого носа разом зі своїм улюбленим пальцем, який навіть трохи спух від напруги. Як завжди, я досяг успіху! Але як я здивувався, коли побачив, що за час подорожі через ніс крокодил перетворився... Ви не повірите в це! – тут Гілочка-Мюнхгаузен перейшов на шепіт. – Крокодил перетворився на крихітну крокозюльку!»
Увесь третій «В» дружно ойкнув.
– Нічого дивного, – пояснив «барон», – адже в носі, як усім відомо, є чимало комашок, яких ми так полюбляємо виколупувати своїми пальцями. І, звісно, поки я тягнув крокодила через ніс, він не міг не перетворитися на крокозюльку! Ось так. Тепер крокозюлька живе в комоді серед носових хусточок, –задумливо вів далі Мюнхгаузен після деякої паузи, прибравши з-під носа «вуса» й знову перетворюючись на вчительку. – На жаль, крокозюльки, як вам, може, відомо, дуже швидко розмножуються. Вони з'їли майже всі баронові носові хусточки. Це для них найбільша смакота до чаю. Але найдивніше в цій усій історії те, що під час чаювання крокозюльки провадять довгі й печальні бесіди про свою далеку батьківщину Австралію. А барон Мюнхгаузен відтоді вже не длубається пальцем у носі. Бо що було б, якби в палець учепився тигр або слон?!
Ця історія дітям дуже сподобалася, а Котушняка називали відтепер Крокозюлькою...
Ось хто зайшов тепер у вчительську. Побачивши Олеся, якому Македонович давав індивідуальний урок астрономії, Єлизавета Олександрівна запитала:
– Олесю! Ти чому ще у школі? У третіх класах уже давно уроки закінчилися. Що сталося? Чому ти додому не йдеш?
– У мене сьогодні день народження! – повідомив її хлопчик так, ніби це все пояснювало. Він зовсім не здивувався, що Гілочка запам'ятала його ім'я. Вона завжди запам'ятовувала, як звуть її учнів.
– Єлизавето Олександрівно, а знаєте, нам завезли нові меблі для кабінету літератури! Давайте вийдемо на секунду, – сказав Македонович і вивів учительку з кімнати в коридор. – Ти посидь, нікуди не йди, Олексію.
У коридорі Тіріязі відразу повів Гілочку в дальній куток, зовсім не туди, де був кабінет літератури. Відійшовши якомога далі від учительської, він, намагаючись приглушити свій командний голос, розповів Гілочці на вухо про все. І про багаття зі щоденника й цукерок із мандаринами, і про те, що в шафі з наочним приладдям лежить загорнутий у папір подарунок, підписаний «О. Кайдашенку», – а це означає, що привітати хлопчика з днем народження забули.
– Недобре так говорити про колеґу... Але ця стара коняка Райка геть осклеротіла! – обурено пробасив Македонович.
– Ви маєте на увазі Раїсу Григорівну? Класну керівничку Олеся? – злякано зашептала Гілочка.
Ліза виразно уявила собі коняку-Раїсу, яка понуро бреде по зеленому лугу й пасе конюшину. Коняка повернула свою подовгувату морду й повідомила сумовитим голосом Раїси Григорівни: «Успішність падає, відвідуваність падає, а моральність упала нижче плінтуса...» Гілочка струснула головою, розвіюючи видиво. Вона й сама не дуже поважала класну даму третього «В», але не хотіла втручатися у вчительські міжусобні війни.
– Вона ж ніколи не зізнається, що забула привітати учня і вручити йому подарунок. Усе на дітей зіпхне! – сказав учитель астрономії, виявляючи досвід завгоспа. – Єлизавето Олександрівно! Треба щось придумати! Не можна, щоб хлопець без подарунка залишився!
– Я зрозуміла... Який же ви!.. Ви справжній Санта Клаус, Анастасе Македоновичу! Ось навіщо ви йому урок астрономії влаштували, – здогадалася Ліза, і її аґрусові очі засяяли.
– Якось же я мусив відволікти хлопця, – гумкнув Тіріязі, мовляв, нічого такого, звична справа.
– У мене ідея. Анастасе Македоновичу! Візьміть класний журнал третього «В» й обдзвоніть тих його однокласників, які ближче живуть. Хай прибіжать і привітають, ми подарунок потихеньку з шафи дістанемо. А я тим часом його погодую. Мабуть, він так за весь день і не їв нічого.
– Оце правильно! – похвалив колеґу Македонович.
Повернувшись до вчительської, Гілочко дістала бутерброд із пухкою булкою-плетінкою й круглою докторською ковбасою. Бутерброд дуже смачно пахнув. Вона виставила на стіл китайський термос із червоною квіткою півонії на боці й, наливаючи чай у кришку термоса, сказала Олексієві:
– Ходи сюди!
Хлопчик раптом відчув, що він дуже голодний.
– Бери бутерброд, – сказала Гілочка й простягла йому апетитний шматок булки з рожевою ковбасою.
– Спасибі! – подякував хлопчик і накинувся на частування. – А ви? – спохопився він, не відриваючись од бутеброда.
– Я свій уже з'їла, – збрехала Ліза.
– Єлижавето Олекшандвівно, – з повним ротом промурмотав Олесь, – Пвовірте, будь лашка, мою листівку! – Він старанно витер руки серветкою, простягнув Лізі конверт із привітанням і повернувся до бутерброда.
«Дорога мамо! Поздоровляю тебе з Новим, дві тищі шерстим роком!» – прочитала Гілочка. Як і годиться вчительці мови й літератури, вона перевіряла листівку так само уважно, як і твори. Особливості Олесевого письма відразу впали вчительці в око. Гілочка спершу навіть здивовано звела брови, але... не квапилася виправляти й усміхнулася. Мабуть, треба прочитати всю листівку, нічого не виправляючи. Щоб крізь граматичні помилки побачити те важливе, що хотів сказати юний письменник...
«Бажаю тобі Щастя, Здоров'я, втілення всіх планів і успіхів в особистому житті та на роботі!»
Учителька все ж не втрималася й виправила слово «тищі» на «тисячі», надто вже їй різало око оте «щ». Вона подумала: «Упізнаю диктант Раїси Григорівни!» – і стала читати далі.
«З нагоди Нового року прошу тебе подарувати мене цуценяті!»
Гілочка глянула на Кайдашенка. Учень наминав її бутерброд за обидві щоки. Вона розуміла: хлопчик хотів написати, що просить подарувати йому цуценя. Але переплутав. Вийшло навпаки – він просить, щоб його подарували цуценяті. «А що, – подумала Ліза, – так, мабуть, правильніше! Бо ж не тільки ми домашніх улюбленців приручаємо, але й вони приручають нас, викрадаючи наші серця!» І вона нічого не виправила, а читала далі:
«Обіцяю й урочисто клонюсь!»
Третьокласник Кайдашенко знову спантеличив учительку української мови й літератури. Звісно, він хотів написати «клянусь», але замість клятвених запевнень у нього вийшло «клонюсь». Гілочка прислухалася до нового слова, спробувала його на смак. У ньому була і клятва, й готовність схилити коліна. Авжеж, у дієслові «клонюсь» виявилися стільки сили й благання, що і його Єлизавета Олександрівна не зважилася виправляти. Залишила, як є. Вона зітхнула й дочитала листівку до кінця.
«Обіцяю й урочисто клонюсь! Завжди виводити й годувати його! Мити йому лапи і чистити зуби та вуха перед сном! Твій син Олесь Кайдашенко».
Гілочка взяла в руки ошатний конверт. Глянула на підпис «Мамі від Сина» й сказала:
– Що ж, Олесю! У тебе тут лише одна помилка – у слові «тищі». Ти написав «щ», а потрібно «сяч». Усе інше правильно.

Краще пізно, ніж ніколи

Раптом усе змінилося. У вчительську із загадковим виразом на крупному обличчі, тримаючи руки за спиною, увійшов Македонович. Щось давньогрецьке вгадувалося в його кремезній фігурі, буйному нерозчесаному волосі й чорних бровах, які нагадували чорнозем, по якому проїхав трактор. Нарешті він урочисто дістав із-за спини якусь дивну річ і простягнув її Олесеві.
– Що це? – запитав третьокласник, який досі такого не бачив.
– Це мій тобі подарунок – модель Сонячної системи. Із днем народження! – поважно мовив учитель і поплескав хлопчика по плечу. Від цього плескання Кайдашенка захитало, як від легкого землетрусу. Але хлопчик землетрусу не помітив, він розглядав дивовижну конструкцію на підставці. Уся вона була складена з дроту, кульок, ниточок. Тіріязі натиснув на тумблер, і куля сонця загорілася жовтогарячим вогнем, а планетки-кульки із дзижчанням почали рухатися по дротиках-орбітах. Найшвидше обертався маленький Меркурій, потім коричнева Венера, третя – блакитна Земля, й так аж до останньої, найповільнішої, далекої від Сонця планети.
Рух планет заворожував. Олесеві хотілося нахилитися до Землі, знайти там себе, придивитися й до інших планет – невже на них ніхто не живе?
Не встиг хлопчик натішитися моделлю Сонячної системи, як на порозі з'явилися його однокласники. Висока й крупна дівчинка з тугою косою на плечі – староста класу Таня Мартинюк – підійшла до шафи, урочисто дістала з неї пакет із позначкою «О. Кайдашенку» і вручила його іменинникові зі словами:
– Вибач, Олексію, що забули про подарунок. Але ти розгорни! Це саме те, що ти любиш!
За нею з коридору потяглися інші однокласники. Вони зашуміли, й кожне на свій лад заходилися вітати хлопчика. У вчительській стало тісно й весело.
– Нічого, нічого. Краще пізно, ніж ніколи! – радісно всміхалася Гілочка, всім своїм виглядом показуючи, яка вона рада, що однокласники все ж згадали про Олеся.
Квапливо, хвилюючись, він заходився розгортати важкий пакунок. Там виявилися книжки. Усі шість історій про Гаррі Поттера! Оце так! Удома в нього були тільки дві книжки з цієї серії, він саме збирався попросити батьків купити йому решту томів. І ось, будь ласка – дарують саме те, чого йому так давно хотілося! Очі в Олексія сяяли.
Таня Мартинюк продириґувала, й група хлопчиків і дівчаток хором прокричала:
– Із днем народження! Ві-та-є-мо! – При цьому груба коса старости перелетіла на спину, й іменинникові здалося, буцімто в Тетяни за спиною виросли крила. Як у бабки.
– Ну ж, Олексію! – доймала його староста-бабка. – Не ображайся!
Він уже геть забув свою образу й був щасливий. І це її до нього звертання – «Олексію», як до дорослого, – йому дуже сподобалося. У ньому чулася і повага, і вибачення, й солідність. Він навіть по-новому глянув на Тетяну, немов побачив її вперше в житті. Виявляється, вона зовсім не здоровуля, хоч і вища від нього на голову, в ній ховалася не відразу помітна приємність і легкість. Олесь дуже зрадів, що йому все ж вдалося помітити цю невидиму раніше красу.
Невдовзі по нього прийшов тато, й вони рушили додому.
Дорогою син запоєм розповідав про всі події цього нескінченного дня, а тато мовчки всміхався й кивав. Удома їх чекала повна квартира гостей, нові привітання й подарунки. Закінчився цей довгий день тим, що Олесь од надміру почуттів і подій дуже втомився й заснув у себе в кімнаті просто під час гри. Батьки обережно вклали його в ліжко й тихенько вийшли з кімнати.
Спав він міцно. Гості за стіною святкували його день народження. А йому снилася модель сонячної системи, де по орбіті літала Таня Мартинюк, староста-бабка.

Тато-лелека

Пізно вночі, коли всі гості вже розійшлися, Кайдашенко-мама виявила на тумбочці біля свого ліжка новорічну вітальну листівку від сина. Це послання дуже її зворушило. Вона відразу ж прочитала його Кайдашенку-татові, й він, ще дужче зворушений, запропонував:
– Ну то купімо йому на Новий рік цуценя! Зробімо так, як він просить. Га?
– Купити можна, – без особливого ентузіазму кивнула мама. – Але я готувала йому інший новорічний сюрприз... Що ж, виходить, через собаку все накривається мідним тазиком?
– А що за сюрприз? – поцікавився тато.
– Хотіла вас у гори вивезти. У Швейцарію, у Верб’є. Там така розкішна траса з льодовика Мон-Фор! – Кайдашенко-мама була затятою гірськолижницею й усіляко залучала до цього виду відпочинку чоловіка й сина.
– А гроші? – запитав Кайдашенко-тато, якому вже півроку не платили зарплату.
Тато працював на кіностудії. Мультиплікація переживала тяжкі часи, й зарплату він одержував рідко й нерегулярно. У порівнянні з мамою, яка працювала в бізнесі, він програвав. Так принаймні думала мама і її подруги. Головою сім’ї вважався, звісно, тато, але годувальником був не він. Утім, один раз тато повернув собі звання годувальника й здобувача. А сталося от що. У продюсера студії – людини, яка шукала й знаходила гроші на створення анімаційних фільмів, – народилася дочка. Співробітники захотіли його якось привітати. Однак грошей для серйозного подарунку не вистачало. І тут у тата народилася чудова ідея: створити лелеку, який приносить дітей. Зрештою, він художник чи хто? Руки в Кайдашенка-тата були, як усім відомо, золоті. Цими руками він не лише оживляв казкових персонажів, а й що завгодно міг полагодити. Будь-які поламані іграшки в Кайдашенкових руках починали їздити, пищати й мигати лампочками.
Тато знайшов у коморі стару подушку, розпоров її, дістав пух і пір’я, щось іще додав – і зробив чудового лелеку. Він вийшов як справжній, від живого не відрізниш. І з придуманими вітальними віршиками, з іграшковою колисочкою у дзьобі було розіграно веселу виставу перед щасливим татом-продюсером. Продюсер сміявся й плескав у долоні, як дитина. А коли всі вже випили за здоров'я його дочки, у продюсера як людини практичної народилася плідна ідея. Він пояснив татові: Діди Морози й Снігурки всім набридли. Чому б тобі перед Новим роком не попрацювати лелекою? Тим паче, що в кількох солідних людей невдовзі будуть дні народження. Можна непогано заробити!
Так почалася татова робота лелекою. Дебют його як професійного тепер уже артиста відбувся на дні народження директора кіностудії. Там він, не придумуючи нічого нового, просто вставив нове ім'я й по-батькові у вже складені пісеньку й віршик. Це все страшенно сподобалося директорові кіностудії. Він заплатив за виступ, як заплатив би якій-небудь заїжджій естрадній зірці. І передав тата-лелеку по естафеті іншим друзям. У когось народжувалися онуки, в когось діти, хтось народився сам. Тато почав виступати лелекою на різних святах, і незабаром у сімейний бюджет Кайдашенків потекли такі заробітки, про які він міг хіба мріяти, коли працював мультиплікатором. Мама раділа за тата, який теж почав заробляти. «Ось бачиш, – казала вона, – твої здібності нарешті приносять реальний прибуток!»
Олесь на татовому виступі не був жодного разу. Він бачив окремо тата, й окремо – лелеку, радіючи не заробіткам, а тому, як добре тато зробив птаха з пуху й пір'я. Та ось одного раз тато взяв його з собою на виступ. Хлопчик побачив, як на тлі чорної завіси йде справжній живий птах і несе в колисці дитину. Тоді хлопчик подумав: а чи не замовити лелеці цуценя? Якщо він приносить у дзьобі дітей, то й песика може, особливо якщо лелека – твій тато. Коли закінчився виступ, Олесь відразу взяв лелеку за крила, мов бика за роги, й заявив: якщо ти приносиш дітей, чому б тобі не принести мені цуценя?
Тато був не проти, але мама... Кайдашенко-мама про це й чути не хотіла. Й Олесева мрія все не здійснювалася. Він малював собачок у зошитах, а в душі в нього залишалося незаповнене цуценям місце.
Отже, тато запитав:
– А гроші?..
– А гроші я саме для того й заробляю, щоб витрачати на відпочинок своєї сім’ї! – гордо відповідала бізнес-леді.
Мама працювала топ-менеджером. Про слово «менеджер» Олесь уже знав, що воно означає «директор» або «керівник». Але хлопчик довго не розумів, що таке топ-менеджер, поки йому не розповіли, що мамина фірма продає італійське взуття. Ага, подумав Олесь, зрозуміло: якщо у взутті ходять, тобто тупотять – отже, директор із продажу взуття має називатися «топ-менеджер»...
Задумався Кайдашенко-старший. Надто вже привабливою була пропозиція. Це серйозний вибір: цуценя або Швейцарія!.. У татовій голові легкими штрихами намалювалися терези, на шальках яких опинилися геть різні речі. На одній шальці сиділо й дивилося своїми карими чи бурштиновими очима маленьке цуценя. Зате на другій розкинувся закордонний курорт, і привабливі назви лоскотали вухо: Швейцарія, Верб’є, долина Ле Шабль, гора Мон-фор. Голова родини розумів, що в сенсі різноманітних задоволень зимовий відпочинок на гірськолижному курорті важить багато. І всі тамтешні сауни, басейни, магазини, бари, ресторани, спортивні й водні центри – одне слово, все, чого жадає утомлений городянин, до його послуг. При цьому зовсім навіть не обов'язково кататися на лижах. І так час, проведений у Швейцарії, родина буде згадувати із задоволенням. Ну а щодо лиж, то в коморі стоять три пари – дві дорослих і одна дитяча, для Олеся. А ще різнобарвні лижні мазі. Гм… Непростий, відверто скажемо – складний вибір!.. Уявна шалька з цуценям злетіла вгору, а розкішний гірськолижний курорт уперто переважував.
– І взагалі, – сказала Кайдашенко-мама. – Я давно хотіла з тобою поговорити! Олесь викликає в мене що далі, то більші побоювання. Якийсь він не такий!
– Ти про що? – задивувався Кайдашенко-тато, упевнений, що його син – найкраща дитина у світі.
– У сучасних дітей зовсім інші цінності. Ти хіба не бачиш? У моєї співробітниці дочка – така мобіломанка! Дівчинка заявила матері, що їй соромно ходити до школи зі старою моделлю телефону, коли у всіх мегабайтна. А наш? Йому це все геть байдуже!
Кайдашенко розсміявся.
– Дурненька, ти радіти маєш, що в нас нормальний хлопець росте!
– Як він буде жити серед людей? Ти про це подумав? Чому тут радіти?! Він же біла ворона! Звісно, телефон – це просто чергова іграшка. Він для дітей річ радше статусна, щоб бути не гіршим від інших. Але йому на це начхати – от що зле!
– Зовсім це не зле, а дуже добре, – заперечив Кайдашенко-чоловік. – Зрозумій, функція власне телефону для дітей не надто важлива. А ось картинки, есемески, мелодії, відео та інші примочки набувають значення гри! Тому стають важливі. Але не більше. Скажи відверто: ти трохи ображена, що Олесь не надто зрадів твоєму подарунку, новій мобілці?
– Так, – зізналася Кайдашенко-дружина. – Якщо на те пішло, я хочу, щоб мій син був як усі сучасні діти. Тоді йому буде легше жити! Спокійніше!
– Зате, якщо він буде самим собою, жити йому буде цікавіше, – відповів Кайдашенко-старший.

Знайомство із сером Кициним.

Кіт лежав на спині у кріслі, весь розслаблений і вдоволений. Біле пузо то піднімалося, то опадало в такт сонному подиху. Одна лапа була витягнута вертикально вгору, решта три зігнуті й зручно розкинуті. Кіт увесь аж промінився умиротворенням. По велюровій сірій морді із заплющеними очима плавала щаслива усмішка, оголюючи гостренькі зубки. Котові снилося вдале полювання на мишей. Прізвище в нього було Кицин. Так уже сталося, що в Кицина не було ні імені, ні клички, а лише прізвище. Він сам прийшов до ветеринарної клініки й жив там уже кілька років, начебто отримав призначення на службу.
Одного разу ветлікар Андрій Двінятін їхав своїм авто на роботу. Звернув на вузеньку зелену вулицю, в'їхав у звично розчинені ворота сільгоспакадемії. І на перехресті доріг, одна з яких звертала до лікарні, побачив красеня кота. Вигляд у кота був незалежний і гордий. Він із лінивою байдужістю проводжав зеленим поглядом рідкісних у ранкову годину двоногих перехожих. Андрій вийшов, присів перед ним навпочіпки, їхні погляди перетнулися. Це був момент істини. Щось сталося, чого людина пояснити не могла, а кіт, якби вмів розмовляти, неодмінно пояснив би. Якби захотів, звісно. Андрій запросив кота до лікарні, й той, подумавши, пройшов за автівкою по стежці решту сто метрів.
Давши йому прізвище Кицин, ветеринар висловив своє ставлення до цього велюрового пана. У зовнішності, звичках, поведінці, в кожній шерстинці Кицина відчувалася гідність. Він був справжнісіньким котом-джентльменом. Постійні відвідувачі ветеринарної клініки й знайомі Двінятіна шанобливо зверталися до кота, називаючи його «містер Кицин», «сер Кицин», а ті, що добре зналися на котах, – «шляхетний пан Кицин».
Кицину від природи були притаманні дві несподівані риси. Він був надзвичайно допитливий і вмів співчувати чужій біді. Одне слово, Кицин став чудовою нянькою для хворих тварин. Не було жодного чотирилапого пацієнта, діагнозом якого сер не поцікавився б. А після лікування, проведеного Двінятіним, шляхетний пан Кицин особисто доглядав пацієнтів, доки вони одужували. Що ж стосується здорових побратимів, то до них сер ставився спокійно, можна навіть сказати – байдуже. Деяких просто ігнорував.
Ні, що не кажіть, а дивовижний кіт прижився у ветклініці!
Був початок робочого дня. Ветеринарний лікар одягнув хрусткий, блакитнувато-білий, ідеально накрохмалений халат і роззирнувся навколо – перевіряв, чи все гаразд. Кицин сонно глянув на нього, ледь привідкривши одне око, й не змінив своєї зручної пози. Двінятін підморгнув йому й вийшов на високий ґанок, щоби вдихнути чистого зимового повітря після важкого нічного чергування. У цей час на майданчик для автомобілів заїхала блакитна «Мазда». Відчинилися дверцята, і з авта на сніг вискочив шоколадного кольору спанієль. Важку, типову для спанієля морду оправляли довгі вуха, що спадали м'якими шоколадно-золотавими хвилями. Вуха спанієля нагадували хвилясті локони панянки дев'ятнадцятого століття з картини в музеї. Лікар Двінятін замилувався красивим собакою. Але ще уважніше він почав придивлятися, коли чоловік і жінка винесли з авта у плетеному кошику білосніжне цуценя спанієля.
– Лікарю! – без передмови почала господиня собак. – Наша Лайма поранила лапу!
Це лікар уже й сам помітив, але сказав:
– Ага, розумію. А хто в кошику? – запитав, розглядаючи Білого. – Група підтримки?
– Це її цуценя. Без нього вона нізащо не хотіла їхати до клініки. Боялася й скиглила, – пояснив господар.
– Тоді ходімо в оглядову, – запросив Андрій.
По дорозі він придивився уважніше. Авжеж, красуня Лайма злегка накульгує на ліву передню лапу. Він присів перед нею навпочіпки й сказав:
– Лаймо! Дай лапу!
Вона відразу дала йому лапу. Щоправда, не ту, яка була потрібна. Приймаючи умови гри, доктор потримав у міцній долоні праву Лаймину лапу, а тоді знову запропонував:
– Лаймо, будь розумницею! Дай другу лапу, я мушу її оглянути.
Лайма кілька секунд уважно дивилася в очі лікареві, а потім відвернулася й дуже обережно подала йому хвору ліву. Провівши огляд, який супроводжував примовками «Ах ти ж моя красуня» і «Ну потерпи ще секундочку», Андрій повідомив господарям:
– Певно, вона поранилася об дріт. Рана не дуже глибока, але вже встигла трохи загноїтися, тому доведеться прочистити й зробити укол. Ви прийшли вчасно. Я зараз оброблю, забинтую, і все буде гаразд.
Поки ветлікар і фельдшерка поралися біля мами Лайми, а господар і господиня притримували її на оглядовому столі, цуценя залишилося під наглядом Кицина. Плетений кошик залишили у глибокому дитячому манежі, призначеному спеціально для чотириногих дитинчат. Білий вибрався з кошика, підняв рожевого носика, втягнув повітря й жалібно заскиглив. Місце незнайоме. Маму повели в кімнату, звідки неприємно й гостро пахне. Господар і господиня теж зникли за дверима. А поруч сиділа незнайома істота й упритул розглядала його своїми пронизливими зеленими очима. Страшно й тужливо стало Білому, і він заскиглив ще жалібніше.
І тут Кицин повівся, як і годиться досвідченій няньці. Не поспішаючи, щоб не злякати Білого, він застрибнув у манеж і облизав шовкову цуцикову мордочку, подумки примовляючи:
– Нема чого хвилюватися! Лікар у нас чудовий. Він неодмінно вилікує твою маму, малий.
Білий від подиву схилив голову набік. Уперше в житті з ним розмовляв справжній дорослий кіт. І не просто який-небудь дурненький дворовий котяра, а направду вчений кіт, який говорив зрозуміло й дуже-дуже дружелюбно. За людськими мірками, тримісячне цуценя – те ж, що й однорічна дитина. Тому Білий, може, й не всі слова розумів. Однак почуття розумів цілком виразно. І доброзичливість сера заспокоїла його. Цуценя діловито почухало вухо задньою лапою, вляглося на дні манежу й заходилося гризти свій кошик.
Однак місія Кицина не обмежувалася заспокоєнням дитини. Він вважав не менш важливим своїм завданням ознайомитися з діагнозом цуцикової матері, нової пацієнтки. М'яко й безшумно вистрибнувши з манежу, сірий велюровий кіт продефілював до оглядової. Там він поспостерігав за ходом лікарських маніпуляцій і зробив відповідні висновки, які й мав зробити такий напрочуд тямущий кіт. Недарма ж Двінятін його до клініки взяв. Із такою кмітливістю Кицин, якби був людиною, працював би як мінімум лаборантом. Щоправда, він і так отримував свою зарплату й рибою, і курячими нутрощами, а вже про повагу персоналу та відвідувачів годі й казати.
Повернувшись до цуценяти, він телепатично повідомив:
– Там усе гаразд! Уже бинтують! Почекаємо!
Невдовзі мама Лайма вискочила з кабінету з білим бинтом на лапі й одразу ж кинулася до свого малюка. Цуценя дістали з манежу, дали їй обнюхати й вилизати малюка. Лікар Двінятін сказав господарям, що він хоче подивитися, чи ступатиме Лайма на хвору ногу. Цуценя й Лайму вивели на повітря. Перед ветеринарною клінікою ріс маленький березовий гайок, десяток молоденьких дерев. Серед них стояв старий, широкий, із величезним стовбуром і могутніми гілками каштан – мов дядько цим берізкам.
Дивна, власне кажучи, зима була того року. Ніби й сніг, і морозець, але осінь усе не хотіла прощатися. Вона ховалася серед густої темно-зеленої трави, поблискувала тонкими, жовтими, дрібно-прозорими березовими листочками. І підкидала свої останні осінні гостинці – коричневі каштани. Крізь сніг вони підморгували Кицину, Лаймі й Білому своїми хитрими блискучими карими очками. Як приємно ходити по чистому неглибокому снігу, вдихаючи вільне повітря! Лайма прогулювалася по гайку, обережно ступаючи на поранену ногу. Після місцевого наркозу й видалення з рани гною вона не почувала ніяких незручностей. Радіючи, що її страждання закінчилися, вона весело помахувала хвостом.
Кицин ішов паралельним курсом. Час від часу він, мовби глибоко замислившись, проходив під Лайминим животом, розсовуючи каштанову бахрому хвилястої шерсті й пригладжуючи сірим велюровим хвостом її бік. Матуся з подивом зиркала на кота: мовляв, що за жарти? Але він і далі проходив під животом у красуні спанієлихи, й невдовзі вона звикла до такого дивного гуляння. Як дуже розумний і добрий собака, Лайма навіть сповільнювала свій стрімкий крок, щоб Кицину було легше встигати за нею.
Білий потрапив на тендітний незайманий сніг уперше в житті. Коли його вийняли з кошика й поставили на лапи, він здивовано відскочив убік, сколихнувши вуха-прапори кольору пряженого молока. Тоді завмер, обережно обнюхуючи сніг. Устромляв у нього свій ніс глибше й глибше, аж по очі, й коротенький хвіст виляв усе швидше, як пташине крило. Там, у снігу, було стільки хвилюючих незнайомих запахів! І кожен треба було втягнути й гарненько обміркувати. Коли Білий висмикнув зі снігу мордочку, на носі зосталася гірка снігу. Цуцик усміхнувся й вирішив, що час погасати з усієї своєї щенячої душі. Й заметався, наскакуючи то на матір, то на сера, падав на спину, збуджено дзявкаючи.
Переконавшись у тому, що лікування Лайминої лапи пройшло успішно, ветеринар попрощався з господарями й собакою і пішов лікувати інших тварин. А Білий, знову опинившись у кошику, рушив додому. Він їхав на задньому сидінні поруч із мамою й згадував такого бездоганно ввічливого сера Кицина. Жаль, що сірий кіт не поїхав із ними, а залишився працювати у ветклініці!..

Гілочка робить вибір

У той час, коли родина Кайдашенків святкувала день народження сина, Єлизавета Олександрівна Гілочко була в себе вдома сама й думала про дуже важливе. Думала вона про любов. Авжеж, напередодні Нового року які тільки думки не відвідують людей! У розлученої Гілочки своїх дітей не було. Але були учні. Замість любові до когось свого, власного, думала вона, в моєму житті є любов до чужих дітей – школярів. Зате їх багато.
Як і кожна шкільна людина, Ліза віддавала перевагу чітким і зрозумілим формулюванням. І спробувала вивести любов як абсолютно точну, ідеальну формулу. Формула вийшла така: Захоплення плюс Милосердя плюс Ніжність дорівнює Любов. Згадавши вітальну листівку Олеся Кайдашенка мамі, вона раптом зрозуміла, що й сама давно вже втомилася без живої істоти. Адже та могла і їй, Гілочці, подарувати свою любов. Чому такою істотою не може стати собака або кішка?
Думка про своє, рідне цуценя або кошеня, яку заронив третьокласник, визрівала в душі Гілочки, як перли в раковині. Знаєте, як утворюються перли? Усередину річкової або морської черепашки-перлівниці випадково потрапляє сторонній предмет — малюсінька піщина, смітинка, дрібний камінчик. Перлівниця відчуває якусь незручність, і тому обволікає піщину-смітинку перламутром. Шар за шаром. Перетворює чуже й стороннє у власне й рідне. Ось так визріває дорогоцінна, рідкісна, красива перлина. І точнісінько так думка про собаку, зворушливе товстолапе цуценя, перетворилася на перламутр – перлину Гілоччиної душі.
Усю ніч Єлизавета не спала. Вона все вовтузилася в ліжку й думала про те, яку відповідальність візьме на себе, заводячи живу істоту. Це означало, що доведеться рано вставати й вигулювати, правильно годувати й робити щеплення. І ще багато гуляти, інакше цуценя може захиріти. Це якщо заводити собаку. А якщо кота, то треба подбати про пісок у спеціальній коробці й про харчування. Гілочка не допускала й гадки, щоб через неї живій істоті було кепсько. Якщо вона й зважиться завести когось, то хіба за обов'язкової умови: чотирилапому другові має бути забезпечено щасливе довге життя.
Ліза лежала й згадувала розмову з приятелькою. Їй вона розповіла, що подумує завести собаку або кішку. Досвідчена приятелька сказала:
– Я добре тебе знаю, Лізо, тому дам тобі кілька необхідних порад. Інакше накоїш дурниць! У жодному разі не бери до рук кошенят або цуценят, якщо твердо не вирішила купувати!
– Чому? – здивувалася Ліза.
– А тому! Візьмеш до рук – і ти пропала! Уже не зможеш повернути їх продавцеві! Знаєш, який вони мають шалений магнетизм?!
– А що ж мені робити? – захвилювалася вчителька. – Дивитися ж можна?
– Дивися скільки завгодно, але до рук не бери, хоч би як тобі хотілося. Зрозуміла? – наполягла приятелька.
– Зрозуміла, – слухняно кивнула подрузі Ліза.
– І ще. Кошенят не купуй, – категорично заявила подруга.
– Чому? – знову здивувалася Єлизавета.
– Тому що, по-перше, котів, як правило, заводять або старі діви, або самотні жінки без перспектив!
– Можна подумати, що я не самотня й у мене є перспективи, – дивлячись правді в очі, зітхнула вчителька.
– Якщо так будеш про себе думати, то й справді зостанешся сама, як перст. Думай позитивно! – перестерігала навчена життєвим досвідом співбесідниця. – По-друге: коти – істоти еґоїстичні. Вони дозволяють, щоб їх любили. Але не чекай взаємної любові. Коти – вони речі в собі! Це тобі не собаки.
– А що собаки? – луною відгукнулася Гілочка.
– Собаки створені для того, щоб любити людей, – авторитетно заявила приятелька. – Тож якщо хочеш мати любов без зради, заводь собаку!
Промучившись ніч без сну й випивши для бадьорості чашку міцної кави, Гілочка встала раніше, ніж зазвичай, хоч і була неділя. І пішла на Пташиний ринок.
Коли вона входила у ворота Пташки, якийсь малюк саме голосно запитав: «Це сцьо, зоопалк уселедині?» Дорослі заходилися пояснювати маленькій людині, що це ринок, а не зоопарк. Але чуйна до слів Ліза всміхнулася. Вона зрозуміла, про що сказало маля. Пташка була справжнім зоопарком зсередини, а не зовні. Крім довгоочікуваної можливості купити вподобану тварину, тут усе живе, пухнасте, кошлате чи гладке можна було роздивитися зблизька й навіть поторкати, заглянути йому в очі, послухати його нявчання, гарчання, щебет.
На прилавках уже була безліч різноманітної живності. Перші покупці вже походжали вздовж рядів Пташки, немов у живому зоологічному музеї, милуючись чудовими істотами. Кого тільки не пропонувала Пташка! Спершу вчителька йшла повз ряди пернатих і вухатих. У клітках, коробках і просто на прилавках сиділи жовті, мов сонячні зайчики, курчата, копи;шилися схожі на маленькі лимончики каченята, тихо сиділи мохерові грудочки – кролики. Були вони так малі, що одне кроленя могло поміститися на долоні Гілочки. Дуже хотілося потримати кроленя в руці, й щойно тепер Ліза збагнула повчання приятельки: справді, вона вже не змогла б повернути цю грудочку продавцеві.
Ліза сховала руки глибше в кишені шубки й звернула вбік, у котячі ряди. Блакитноокі сіамці й пухнасті круглоокі перси, тигрові й чорні як вугілля кошенята, трикутні загадкові котячі мордочки теж зачарували душу вчительки. І знову Гілочка згадала наставляння подруги про «любов без зради». Вона подумки взяла себе за комір і силою відтягнула від котячих рядів туди, де продавали собак. Тут Єлизавета довго походжала вздовж прилавків, де в руках, кошиках, у рюкзаках і сумках копошилося живе, пухнасте, щеняче. Очі у вчительки забігали від розмаїття, а серце стискалося від розчулення.
Десятки собачих порід демонстрували покупцям своє дитинство. Крихітні пінчерки, мов мишки, копошилися в затишній кролячій шапці. Поруч коричневими змійками снували маленькі таксочки. Смішні різеншнавцери, собачки з борідкою, ганялися під прилавком за ґумовим м’ячиком. Непорушними сфінксами застигло сімейство чау-чау. Вони нагадували іграшкових плюшевих ведмежат із бузковими язичками. Живе, волохате, неймовірно чарівне товариство самим своїм виглядом зігрівало душу й вабило око.
Однак серце Гілочки затріпотіло по-справжньому, коли з неосяжної картатої сумки господар дістав цуценя спанієля. Цуценя було сніжно-біле з вушками кольору пряженого молока. Двійко великих карих, наче вишні, очей обрамляли довгі пухнасті білі вії. Руку немов магнітом притягав білий лобик із малюнком зірочки зі сріблисто-місячного пушка. Гілочка не стрималася й погладила його. Формула любові спалахнула в її душі, як лампочка. Вона вся мовби ввімкнулася, увімкнулися почуття: захоплення шовковистістю цуценяти, ніжність від тепла й тендітності маленької істоти. Усе, що судорожно билося в її зголоднілій душі, тепер, побачивши цю ніжну беззахисність, розправило крила. Вона й не сподівалася від себе таких щемких, гострих почуттів, коли вся твоя істота немов збирається в одну грудку. І ця грудка підступає до горла при самому лише погляді на цуценя.
Слово «купити» якось викреслювалося зі свідомості. Як і слово «володіти». Гілочка раптом відчула нестерпну потребу стати домом цієї істоти, її дахом, раковиною, шкаралущею. Охороняти її від усього гострого, недружелюбного, шорсткуватого. Цуценя стояло перед нею у всій його дитячій беззахисності. І тут нова тривога й нове почуття, що формує любов до всього на світі, затріпотіло в ній. Милосердя... Ще не володіючи цуценям, а лише маючи намір його купити, вона вже почувала до нього жаль. Милосердя входило до складу Гілоччиної формули любові до живих істот, як кисень входить до складу води. Н2О – формула води, це знають не лише хіміки, а й навіть учителі мови та літератури. Ось і для Єлизавети Олександрівни без милосердя любов була неможлива.
Ці всі думки-почуття роїлися всередині Гілоччиної душі, як грудневі сніжинки. Та ось поруч із нею з'явилися ще покупці, молода пара в коротких дублянках.
– Прикинь, який щен! Прям щас хочу! Куплю! Купую, блін! – цвіркнула дівиця й потягнулася до Білого рукою із золотими перснями на всіх пальцях і з чорним манікюром.
– Не торопися! – урезонив її широкоплечий бойфренд. – Спакойно, дарлінґ! Щеньонка спєрва на вшивость правєріть нада.
– Я ж тебе не питаю, блін, брать-нє-брать! – раптом без попередження, мов граната, вибухнула дівиця. – Хочу цього мопса, і всьо! Ти свої бабки рахуй. А свої я трачу, как хочу!
– Хто протів? – примирливо сказав хлопець. – Ти тока перевір родовод, прівівкі там... А то знаєм ми етіх сабачників! Замєсто елітних щенов так і норовлять подсунуть усяку дворову жучку.
– Ну! Продавець, у вас документ на собаку є?
Господар, однією рукою притримуючи Білого, другою поліз за пазуху. Гілочка обмерла. Вона так перелякалася за долю цуценяти, що кинулася в нерівний бій.
– Послухайте, пані й панове! Я перша підійшла до цього цуценяти, – повідомила вона сповненим гідності тоном.
– Што?! – насунувся на вчительку «пан». – Ґдє ти тут відала «панів і панов»?! Іді, мусарних катов карміть! – гаркнув він на прозору Гілочку, миттю оцінивши скромний одяг учительки, поношену каракулеву шубку і її інтеліґентну українську мову. Це все він сприйняв за слабості конкурентки.
Дівиця в цей час узяла Білого з рук господаря, який дістав нарешті книжечку-паспорт. Не звертаючи жодної уваги на прикру перешкоду в особі блідої й мініатюрної Лізи Гілочко, вона руками з довгими чорними нігтями так і сяк повертала щеня, вивчаючи його зблизька. Її приятель тим часом читав документ із позначенням усіх потрібних щеплень.
– Скока? – промуркотав він, дочитавши. І дістав із гаманця зелену купюру з портретом американського президента Франкліна.
Але не встиг господар відповісти, як цуценя пустило гарячий струмок чайного кольору просто в ніс дівиці. Схоже, сама доля втрутилася в перебіг подій.
– Ах ти ж дрянь така! Капость мєлка! – заверещала чорнорука, гидливо відкидаючи цуценя від себе.
Гілочка виявилася напрочуд моторною й, піймавши Білого, загорнула його у свою бувалу в бувальцях каракулеву шубку, готуючись захищати й дряпатися, відчуваючи незнайому досі рішучість і лють. Але хлопець сховав зеленого папірця й повів свою супутницю до виходу з ринку.
Аж тоді вчителька передала цуценя господареві – вона хотіла звільнити руки, щоб дістати з гаманця гроші. Ніколи й нікому вона його більше не віддасть.

Хлопчик і цуценя нарешті зустрічаються
Саме в цю мить поруч проходили тато й син Кайдашенки. Вони теж прийшли на Пташку. Певно, шальки татових терезів похиталися-похиталися, й цуценя все ж переважило курорт.
Кайдашенки зраділи, побачивши знайому.
– Єлизавето Олександрівно! Добрий день! Ви теж? – схвильовано вигукнув третьокласник.
– Здрастуйте! Атож, прийшла вибрати собі цуценя! – радо мовила Гілочка. Вона відчула величезну полегкість від того, що поруч тепер свої.
І тут Олесь побачив Білого. Хлопчик застиг. Він задивився на білосніжну шовковисту мордочку з прим'ятою щокою, що лежала на великій долоні господаря. На вушка кольору пряженого молока. Нічого красивішого він досі у своєму житті не бачив. Він простягнув руки й узяв цуценя, притулився обличчям до його теплого м'якого тільця. І в цю мить сталася непоясне;нна річ. Його власні думки почали перетікати в лобату голову Білого. А думки цуценяти наповнили всього хлопчика Олеся Кайдашенка.
– Привіт! – подумало цуценя. – Мені подобається, як ти пахнеш. Ти їв смачний сніданок: грінки й молоко. І ще в тебе легкий віддих.
– Ти – біле цуценя!.. У тебе на лобі маленька зірочка з шерсті! А лапи товсті, як у тигреняти. Може, ти білий амурський тигр? І тебе випадково вважають цуценям! – Від цієї думки хлопчикові стало якось лоскотно, й він розсміявся.
– Твій запах зимовий, – текли думки цуценяти в голову хлопчика. – Ти пахнеш відразу багатьма речами: запашною смолистою ялинкою, новорічними свічами, чистими подушками, всередині яких пух і пір'я птахів. Цікаво... Твої подушки вміють літати? Від твого волосся пахне ванною кімнатою...
– Який ти гарний, – думав хлопчик. – Ти мій! Мій власний! Я стану для тебе всім. А ти – для мене. Я ніколи й нікому не дозволю тебе образити!
– Мені щойно підсмажений хліб здається дуже запашним. Але свіжі здобні булочки все ж миліше. Хоча, звісно, найліпше пахне шерсть на маминому животі!..
Ця розмова, здавалося, могла тривати нескінченно довго. Вона б так і тривала, якби не Кайдашенко-тато. Він уже все зрозумів щодо свого сина й дещо зміркував щодо цуценяти. І поки Олесь і Білий мовчки розмовляли, він заплатив за малюка-спанієля господареві. І подарував хлопчика цуценяті.
Гілочка все зрозуміла ще раніше, ніж тато. Вона вміла розуміти своїх учнів, інакше яка б вона була вчителька. Намагаючись не напускати сумних думок на обличчя, вона запитала в колишнього господаря Білого:
– А є у вас ще цуценята?
– Ні, шановна! Було троє: Сірий, Шоколадка й ось цей – Білий, якого на ваших очах продав. Усе. Тепер треба чекати наступного року, коли наша Лайма ощениться. Приходите в наступному році, якщо терпіння вистачить!
– Нічого, я почекаю. У мене терпіння вистачить, – зітхнула Гілочка.
Відвернувшись від найщасливішого з третьокласників, вона рушила до виходу з Пташиного ринку. Так, єдине цуценя, якого вона захотіла по-справжньому, – це Білий. Але він дістався Олесеві Кайдашенку. І мабуть, якщо подумати, це було правильно й справедливо. Він заслужив саме таке цуценя. А вона... Що ж, вона почекає. Чи вистачить у неї терпіння дочекатися? Працюючи у школі, вона відростила цілі кілометри терпіння! Нічого. Уже наступне дитинча Лайми неодмінно дістанеться їй! До того ж, Гілоччина формула любові збагатилася новим, несподіваним розумінням: якщо когось любиш, то погодишся на те, щоб йому дісталося краще...
Цуценя тим часом перекочувало всередину Олесевої куртки. Там було тепло, пахло гарно, по-цуценячому, й малому захотілося спати. Він згорнувся товстим клубочком у хлопчика на грудях, притулився й міцно заснув. І тато з хлопчиком ішли, ступаючи обережно, не кваплячись, щоб не потривожити шовковисту, довговуху істоту, від якої в теплі під курткою йшли хвилі спокою і щастя.
Поява в домі цуценяти схожа з народженням дитини. З'являються нові предмети: колисочка, підстилочка, одна мисочка для води, друга – для їжі. А іграшки?! Різноманітні м’ячики, латексні кісточки, спеціальні гребінець і шампунь, і багато інших, таких потрібних дрібниць. Змінюється графік життя родини. Кожні три години цуценятко треба годувати, також його слід виводити й учити командам. Необхідно прибирати за ним купки й витирати калюжки, а ще пояснювати мамі, що скоро, дуже скоро цуценя навчиться робити свої справи у дворі...
Та Олесь лише радів від усіх цих обов'язків. Його восьмирічне життя раптом наповнилося особливим сенсом. Він так довго мріяв про собаку, що тепер робив для цуценяти все належне зі звичною старанністю – мовби все життя тільки те й робив, що вирощував чотириногих істот.
Уночі, таємно від батьків, Олесь забрав плетеного кошика свого підопічного з передпокою до себе в кімнату. Опустивши руку, він гладив маля, щойно воно починало пхикати. А скиглило цуценя тому, що сумувало за мамою Лаймою. Олесь розумів почуття свого білого друга й промовляв до нього всі теплі заспокійливі слова, які тільки знав. Чи розуміло їх маля? Напевно.
Ось хлопчик знову почув скиглення. Він звично простягнув руку, і її одразу ж облизали. Третьокласник Кайдашенко сів на ліжку й подивився на цуценя. Воно звелося, сперлося товстими передніми лапами об коліно хлопчика.
– Тобі приснився страшний сон? – запитав Олесь.
– Мені страшно самому... – зітхнуло цуценя.
– Ти не сам. Поглянь! – Хлопчик підніс Білого до темного нічного вікна й показав глибоке оксамитово-синє небо над зимовим містом. – Там, високо, є сузір'я Гончих Псів. Вони мчать по небу.
– Навіщо? – запитало цуценя.
– Тому що вони мисливці, як і ти! Виростеш, і ми підемо з тобою на полювання.
– А на кого вони полюють?
– На місяць. Он він, бачиш — яскравий і великий.
– Як здобна булка? – повеселіло щеня.
– Так, – підхопив хлопчик. – Вони відкушують від нього по шматочку, й місяць стає все меншим, доки не перетвориться на тонесенький серпик.
– Ура! Я теж хочу! – він був неабияким ненажерою, цей маленький спанієль.
– А потім вони п’ють молоко з Чумацького шляху! – додав хлопчик.
Цуценя радісно замахало хвостиком. Відчуття порожнечі, що засмоктує, яке мучило його без мами Лайми, геть розтало. Замість нього все місце у грудях заповнив Хлопчик – Друг, Господар. Ватажок. Від суму не зосталося й сліду.
– Ну, що? Тепер тобі вже не страшно?
Замість відповіді цуценя покружляло на одному місці, дряпаючи лапою підстилку, – так воно зазвичай мостилося спати. Уклавши шовкову морду на лапи, воно змахнуло вушками кольору пряженого молока, вкрилося ними й, приплямкуючи, безтурботно заснуло.
Невдовзі міцно спав і Олесь Кайдашенко, Ватажок зграї. Йому снилося зоряне полювання Гончих Псів. У ньому брали участь і він, і викрадач його серця – біле цуценя.