Думки вголос... - 12 -

               
      (Чому, навіщо так вабить мене така нелегка літературна праця?)

Добре, що ми, як і кожна жива істота на планеті Земля здатні пристосовуватися до тих, навіть найтяжчих умов, що склалися для нас на даний час. Досить згадати панічний стан при перших сигналах повітряної тривоги, перших вибухах бомб, ракет. Розгубленості від нерозуміння – що робити далі? Як рятувати своїх діток, онуків? Що робити, де ховати своїх стареньких, немічних і таких беззахисних бабусь та дідусів? Промайнули перші, самі найстрашніші дні рашистської навали. Почали звикати до цілодобових репортажів про вщент зруйновані красиві українські міста, відео репортажів про масові вбивства, ґвалтування жінок, дітей… Поступово почали звикати до тяжких буднів воєнного часу – комендантської години, постійних повітряних тривог, відсутності, час од часу, зв’язку з рідними на фронті, або з тими, хто виїхав рятуючись за кордон.
 Та нарешті, зрозумівши, що маємо змогу і даємо таки відсіч осатанілій орді, почали усвідомлювати – ніхто, окрім НАС самих, не здатен стояти насмерть за Україну, за НАШЕ майбутнє!.. Також і світова спільнота спромоглася, після перших днів цієї страшної війни, коли весь світ чекав і загадував, скільки часу знадобиться шизофренику пуйло, щоб увійти до Києва і викреслити Україну з мапи, як незалежну державу – зрозуміти, краще потроху озброювати українську армію, ніж воювати самим з ненормальним диктатором! Так, наша армія була силоміць втягнута в війну – майже неозброєною, без сучасного ППО та ПРО. Та дякуючи патріотизму всього народу (до речі нагадати – безкінечні черги до воєнкоматів, тисячі волонтерів, мільйони зібраних коштів для героїв-воїнів) дуже швидко розсіявся міф про другу армію світу!.. Не зосталися осторонь і наші друзі за кордоном, зараз ми вже спроможні освоювати та застосовувати найсучаснішу зброю, вперше випробувавши її на полі бою!..
Отже, після тяжких перших перемог під Києвом, на Харківщині, на Херсонщині почали усвідомлювати – легкої та швидкої перемоги не буде… Та й хвора, збочена уява бункерного діда, працюючи цілодобово, знову підтвердила ту думку, що поки він живий – НАМ не буде спокою!.. А в мене, до того ж, давно визріла думка: “Не буде Україні спокою навіть якщо у руля росії стане новий керманич. Тільки повний розвал цієї страшної імперії може дати спокій світу і то тільки на якийсь час”. Тож, повертаючись до реалій сьогодення – здивований, шокований героїзмом наших захисників і зрозумівши, що нахрапом Україну не здолати, кремлівський “цар-імператор” зі своєю кагалою військових злочинців розробили новий злочинний план дій. Абсолютно нехтуючи сталими міжнародними законами та правилами ведення війни військам дається наказ – бомбардувати, знищувати повністю цивільні об’єкти, скупчення цивільного населення (ринки, пункти видачі допомоги нужденним). Додатково, за допомоги масованого ракетного обстрілу, по всій країні, на шістдесят відсотків виведено з ладу мережу електрообладнання… Тож більша частина країни вимушена жити без електрики, без зв’язку, без води та опалення!..
Кілька днів проведених без світла та зв’язку одразу нагадали мені моє давнє дитинство. В ті, вже такі давні часи, наші батьки та рідні дядьки (троє рідних братів, які народилися в селі Андріївка, поблизу Диканьки і де жили тоді їх батьки), не маючи вільного часу для пильного нагляду за своїми моторними дітками, на час літніх канікул, відправляли всю цю ораву голопузих бешкетників в село до діда з бабою. Ото наставало для нас райське життя! Цілими днями на подвір’ї, дитячі ігри, забави, а також допомога старим в догляді за домашньою худобою, а ввечері засвічували гасову лампу (електрики на той час на селі ще не було) і я, як найстарший, годинами читав казки!.. І, що цікаво, на душі у всіх було спокійно, затишно не зважаючи на повну темряву за вікном та напівморок по кутках в хаті.
Чому згадалися ті давні часи? Та тому, що я зараз зрозумів, відчув, як негативно, хворобливо позначається на нашому психологічному стані оті відключення світла, відсутність зв’язку!.. Сидячи часами в темряві (бо намагаєшся берегти батарейки) та слухаючи постійно включений радіоприймач (а там постійні зведення з фронтів, розповіді про постійні ракетні та артобстріли, руйнування та нові жертви нелюдяної, жорсткої війни), відчуваєш з кожним часом все більше зростання в душі непокою, роздратування, ненависті до ворога!.. Якщо чесно – лякаюсь цього, бо розумію, такий стан психіки до добра не приведе. Але все ж сподіваюся – рано чи пізно та МИ здолаємо нашого ворога і віддяка йому буде стовідсоткова! А ще, за час вимушеного неробства постійна, іноді холоста, а іноді доволі продуктивна праця звивин мозку.
Дуже вдячний СВОЇЙ долі, що напоумила, допомогла знайти шлях в світ літератури. Добре розумію, що не геній СЛОВА, не стану класиком літератури, та все ж, постійно спостерігаючи, аналізуючи відгуки, рецензії читачів моїх творів дійшов висновку – мої думки, викладені мною на папір, хвилюють читача. А їх, тих хто читає та позитивно реагує на мою літературну працю доволі велика аудиторія, і головне – вони мешкають по всій земній кулі! Повинен зізнатися – кілька раз на мої розповіді виливали бруд, та ще й з присмаком тааакої отрути, особливо з-за поребрика від справжніх, переконаних рашистів! Як не дивно, це мене дуже тішило – значить зачепило, значить думка МОЯ досягла цілі! І це мене дуже втішає, бо обдумуючи і оприлюднюючи свої розповіді знаю, то правдиві, вистраждані спомини людей, які пройшли і не зламалися через концтабори, втрату рідних і дітей. Хватило б тільки сил і часу в мене, щоб у своїх мемуарах закарбувати хоча б деякі зі споминів десятків тисяч людей, яких пощастило зустріти на своєму життєвому шляху…