Сьогодні трапилося неймовірне: продавчиня Валька посміхнулася мені. Так-так, саме та чорнорота Валька, котра у житті двох слів до купи без лайки не стулила. Та сварлива Валька, що якось першокласника Сергійка – хворобливого худого курдуплика – зробила заїкою своїм несамовитим вереском. Та злоязика Валька, що коли пащу розкриває, то собаки з усього району з переляку вити починають.
Саме ця Валька мені сьогодні посміхнулася. До цього ніхто з нашого чималого кутка – дві вулиці та три провулки – жодного разу не помічав за нею ані найменшого прояву людяності.
Приголомшений непересічною подією, я почав уважно роздивлятися цю товстощоку, огрядну жінку. Може у неї флюс, чи ще якийсь пародонтоз, від якого лицьові нерви постраждали у такий дивний спосіб.
- Доброго дня! Пан ще чогось бажає? – прощебетала до мене Валентина.
- Ні. Дякую.
- У такому разі гарного Вам вечора. Рада буду бачити Вас знову у нашому магазині.
Певна річ, дружина не повірила моїм словам, коли збуджено переповів їй ту чудернацьку бувальщину. А вона в мене вірить у гороскопи, прикмети, барабашок та чесність виграшів у державну лотерею.
- Що, навіть за звичаєм не обрахувала на пару-трійку гривень?
- Ні! Віддала усю решту до копійки.
- Ану дихни! Хм. Наче не п’яний. Сама піду перевірю. Гляди, якщо надурив …
За півгодини по тому ми вже удвох сиділи, апатично вирячившись на муху, що повзала по шпалерам у кухні.
- Геть нічого не розумію, - знизала плечима благовірна. – Я поцікавилася чи не збіг термін придатності у рибних пресервів. Ну, думаю, зараз буде ґвалт! А вона лише чемно відповіла, що тільки сьогодні товар прийняла. Себто усе свіжесеньке. Ще й сказала, що гарно смакуватиме із картопляним пюре.
Наступним на розвідку пішов сусід. Розповів результат шпигунської вилазки:
- Заходжу. Питаю, чи двісті гривень не розміняє дрібнішими.
- Та ти самогубець! - вигукнули ми дуетом.
- Розміняла! – у якості беззаперечного доказу простягнув нам чотири банкноти по п’ятдесят гривень. – Ще й перепитала, чи не бажаю купюри іншого номіналу?
Коли цікавість увечері привела нас до магазину «Калинка», там уже зібрався увесь наш кут.
- З якого приводу симпозіум, панове, - поцікавився я, ніби було у світі щось більш важливе за разючі переміни у характері місцевої грубіянки.
- Та ось думаємо, що сталося із нашою Валькою, - пояснив тлустий пенсіонер з триповерхівки, що на розі наших двох вулиць. Він же висунув першу гіпотезу стосовно аномальної поведінки вчорашньої забіяки. – Я вважаю, що їй пухлина давить на мозок. От вона трохи й поїхала кукухою. Мій прогноз не втішний: білі лапті нашій Вальці. Не протягне й кількох місяців.
- Нісенітниці! – вигулькнув з натовпу опецькуватий бородань Славко. – У неї просто кілька особистостей в одному тілі живуть! Я у кіно бачив.
- Не слухайте дурня, - порадила любляча дружина Славка. – Він як цьогоріч з даху навернувся, казна що несе. Очевидно, нашу Валентину вкрали марсіани-рептилоїди. Проводили досліди – всіляке там анальне зондування. От і не витримала бідолашна – схибнулася.
- Ой, та звідки на Марсі рептилоїди? – висміяла недолугу жіночку місцева вчителька фізики – Галина Матвіївна, - Усі ж знають, що на Марсі – марсіани. А рептилоїди мешкають глибоко - коло самісінького земного ядра. А продавщиця наша така цікава на всю голову стала, бо наїлася генномодифікованих продуктів. Це всесвітня змова мільйонерів з метою винищити людство, лишивши на планеті один мільярд населення.
Що тут почалося: кожен намагався вкинути свої п’ять копійок у якості біблійної лепти у справу пошуки єдиної та достовірної істини.
Аж ось радіо з чиєїсь автівки пропікало двадцять першу годину. Валентина власною персоною з’явилися на порозі, замикаючи ввірену їй торгівельну точку. Усі водночас замовкли, мов березневі «співочі» коти, у яких жбурнули хатнім віником.
Винуватиця переполоху пройшла крізь натовп, що розступився під натиском її авторитету. Хтось не втримався й зааплодував жінці. Інші приєдналися, і ось уже усі купали Валентину у теплому морі гучних овацій.
- Браво! – вигукнув місцевий депутат, конспірологічною теорією переміни якого був гарний вплив на населення його виборчої програми.
- Що ти там, курво, зойкнув?!? – насупилася Валька. Усмішка на її обличчі змінилася на звичну гримасу ненависті до усього живого, мертвого та ще ненародженого. – Хто тобі, півень общипаний, кукурікати дозволяв?
- Перепрошую, але я …
- Пє-рє-прьо-шюю , - передражнила хабалка, - Свинособака ти брехлива! Думали не помічу, що в магазині над дверима господар камеру повісив для мого контролю? Хрін вам усім! Ось такий!
Продавчиня Валька продемонструвала шановній громаді жест хвалькуватого рибалки, що спіймав щуку аж по самий лікоть. Ще й довжину карасика середнім пальцем показала.
Наша природна аномалія зникла з поля зору, а ми ще довго вдивлялися їй услід. А потім одностайно вирішили поки що не казати Вальці, що коробка над одвірком – то не високотехнічна камера відеоспостереження, а всього лише блок живлення протипожежної сигналізації.
Источник: https://poembook.ru/poem/2838939-anomal--