Розповідь: Після ночі завжди настане ранок.
Яка б не була затяжна ніч, але поступово тінь ночі йде на спадок, і тане її темінь... Тягне ранковою прохолодою...
Прибігши з завдання вони знову полягали на свої місця, Сашко коло берези, Микола з Петром поряд, в окопі.
Вони солдати ЗСУ мертві, але душі їх не поховані, і по ночах дають оркам дрозда за шкіру.
Вони не єдині хто не спить, в ночі... їх таких багато, яких не знайшли, ще не поховали. Полеглі хлопці оскаженіли від війни, лють з якою вони воюють після смерті з ворогом дуже сильна.
Загарбники бояться ночі і її приз раків. Вони добре знають, що нагрішили на Українській землі, вбиваючи та крушачи все, на своєму шляху.
Рани вже не болять і не кровоточать...
А лише настає ніч Сашко прокинувшись від денного сну гукає на побратимів:
- Микола, Петро вставайте прийшла наша година, ті обтрушуються від землі, з рук падає скоч той що зв'язував руки та ноги. Розстріли, в потилицю затягуються і вони гайда на війну... Вони приз раки, тому ідуть тихо наче пливуть над землею.
Їм не холодно і не жарко вони примари...
Від ракет і снарядів їм не треба прихилятися, нічого боятися окрім сонця і денного світла вони лежать тоді недвижно по своїх місцях...
- А добре ми учора задали прямо з під носа ящики з патронами повкидали, у воду!
- Четверо завели, в ліс і вони там досі блукають... Сказав Сашко і хлопці засміялись.
Десь на краю ліса і почувся гомін і відчайдушні крики дівчини, і ось вони вже поряд... Три російські солдати притягли дівчину, ще зовсім дитину, рвуть з неї одяг і хочуть зґвалтувати. Вона бідолашна кричить відбивається Сашко пригнув з темряви й зламав шию якомусь нелюду. Він обм'як і тільки ойкнувши упав на землю. Двох інших вбили Петро і Микола.
Дівчина плакала ридаючи, а коли побачила хто її звільнив впала в безпам'ятство. Хлопці взяли її на руки та віднесли до села, до першої цілої хати поклали на порозі та постукали в вікно і щезли. Собаки поховались в канурі побачивши приз раків не гавкали...
Треба було вертатись на свої місця скоро ранок...
Часто хлопці на своєму шляху зустрічали вночі вбитих волоцюг орків, між ними повставала знову сутичка... Наші хлопці навіть після смерті ненавидять окупантів...
Одного разу хлопці знайшли двох дітей, в лісі які ховались від війни відвели до людей під хати...
Інколи хлопці сиділи під березою і розмовляли між собою про життя яке не судилося прожити.
Сашкові лише двадцять два, мав дівчину Катю кохав її дзвонив до неї коли був живий. Тепер вона навіть не знає де він після бою він тут так і залишився під березою лежати. З раною по під серцем, стікаючи кровлю він до останнього думав про матір і кохану Катюшу.
Сам він був з Житомира.
Петро і Микола вони з під Києвом народились, друзі однокласники. Були, як брати попали в полон, після тортур привезли до лісу та обох розстріляли у потилицю. На руках в них були герби України окупанти їх вирізали живцем... Заставляли їх співати гімн Росії, але вони співали гімн України. Їм було по 24 роки, залишились вічно молодими... Але не зломленими військовими нашої Української землі сини орли.
Хазяйка відкрила двері на стукіт, в шибку на порозі лежала Маруся з сусідньої вулиці. Вона була вся розтерзана і стогнала. Старі перенесли її до спальні й поклали на ліжко. Баба Соня заплакала...
- Максиме ось тобі дівоча доля, мабуть, зґвалтували звірі.
- Як я ненавиджу цих орків, збили бідне дівча на синьку! - Баба Соня намочивши ганчірку протирала дівчинці лице, та стогнала...
- Вранці сходиш до її батьків, щоб прийшли вони, мабуть, шукають її по окрузі.
Через певний час дівчина розповіла, як прийшла до тями, що з нею сталося і хто спас її в ночі.
- Я бабусю не знаю хто то були, наче наші солдати, але мерці. Лиця сині страшні, вони їх бистро вклали на той світ.
- Ото і я таке чула за військових мертвих, що з окупантами по ночі воюють, думала брехня.
- Ні бабуся, я їх бачила, як вас вони до своїх не злі.
Вранці дід ходив до батьків Марусі та вони зразу прибігли за нею. Дівчина не була зґвалтована її врятували.
День пройшов кругом, йшли бої гинули наші військові та орки. Це йде страшна війна, наші герої сини України відчайдушно воюють за свою землю!
Окупанти гинуть від амбіцій свого шизофренічного президента, йому наплювати на них. Він навіть не думає як забрати вбитих, для цих цілей у них крематорії привезені з Росії. Кому пощастило того 200, 300 відправлять, в рефрижераторі до свого російського пекла...
Вночі знову прокинуться наші хлопці, щоб допомогти військовим. І так буде, з ночі, в ніч до поки їх не придадуть землі...
Треба, щоб люди за непокоєння душі яких зараз багато запалили, у своїй оселі свічку... Зварили кутю поклали, щось солоденьке прочитали молитву, щоб Бог прийняв душі непокоєнні до себе...
Тоді такі, як Сашко, і Микола, Петро відчують полегшення і їхні душі покинуть земний мир...
Ми люди України, трударі... Ми за мир у всьому мирі!
Ми не розпочинали цю війну геноциду українського народу! Але хто з мечем прийде до нас в Україну від меча і загине.
Ми віримо, в Бога, перемогу, у свій народ що проживає, в Україні, ми сильні, не здолані, віримо в ЗСУ!
Бог з нами ! Ми з ненькою Україною під його захистом справедливості та добра!
Господи спасибі тобі, що ти нагородив нашу землю такими безстрашними героями, незвичайними військовими синами своєї Української землі!
Царство небесне всім хто віддав себе заради інших, за ради народу України!
Амінь!
Після ночі завжди настане ранок.
Олена Українка. 2022 рік.