Маленьке Жабеня, поплававши і попірнавши серед водорості і ряски, вибралось на берег і тихенько сиділо в ще зеленій густій траві. Бережок пологий, травичка м'якенька, погода чудова, не жарко, не ходять всевидячі довгошиї і довгодзьобі Лелеки, вишукуючи чергову жертву на обід. Навіть немає тих чудернацьких створінь з довгими палицями, які вони гордо називають спінінгами і своїми розповідями, як одного разу ледь не акулу в нашому тихому рівчачку спіймали. Їхні ці " баналюки"- це слово Жабеня чуло від Хазяйки саду, який росте неподалік. Баналюки, як воно зрозуміло, це трохи, а може й дуженько прикрашені розповіді про те, чого не було.
І ось, розслаблено сидячи і роздумуючи над сенсом життя, Жабеня раптом помітило двох великих птахів, що злетіли з берега. "Чаплі! Треба ховатися!"- воно підхопилося на свої лапки і ...потрапило в пастку, як йому здалося. Мале вже прощалося з життям, коли почуло знайомий лагідний голос:" Куди ж ти, дурненьке?"
Опинившись у воді серед ряски і інших жабенят, наш герой впізнав Хазяйку садка і заспокоївся. Зате потім розповідав усім бажаючим, з яким велетнем він бився, як потрапив у глибоку пастку і як героїчно звідти вибрався. Слухачі, відкривши роти і розпитуючи про розмір велетня і чи дуже він був сердитий, слухали і аплодували хороброму герою.
А я, повернувшись за другим відром води для поливу дерев, уже не побачила свого сміливого приятеля.