Мене знову і знову били по обличчю. Потім, ривком висмикнувши з напівнепритомності, жбурнули на крісло. І, хоча захищатися я більше не міг, зв’язали. Крізь кривавий туман я дивився на них, двох амбалів, кожен з яких вищий за мене на голову. Один – у напівпрозорій масці, з-під якої вибиваються світлі патли, а другий – взагалі не закривав лице. Швидше за все, вони не планували залишити мене живим, а можливо сподівались, що нікого не буде в будинку.
Звичайно, вони були сильніші, але навряд чи взяли б мене голіруч, якщо б не вдерлись у мою спальню в таку ранню годину і не почали бити ще в ліжку, сонного та нічого не встигнувшого зрозуміти. Потім стягнули на підлогу і лупили ногами, поки я не провалився у безтяму. Вони – продовження жахливого сну, фантоми, народжені хворобливим розумом. Щось алогічне та нелюдське. Тому що не можуть звичайні люди ось так запросто оскверняти мирне житло, ритись у чужих речах і ні за що калічити господаря. У мене і брати нічого. Я навіть задні двері ніколи не зачиняю. На них немає замка, він давно поламаний. Все село знає, що мій будинок порожній, як перевернута чаша.
- Гей, - подав голос амбал у масці, який щойно вивернув на підлогу вміст нашої з Яною шафи. Він стояв посеред всього цього безладу, люто штовхаючи ногами труси та ліфчики, майки, джинси і плаття. – У них взагалі нічого немає. Взагалі, нічого, крім мотлоху та ганчір’я.
- Дурниці, - озвався другий. – Не буває такого. Шукай як слід. У тумбочці ще подивись.
- Та дивився вже. Там якісь малюнки дитячі, - зробивши крок до узголів’я ліжка, він висмикнув з тумбочки ящик і розкидав по купі білизни різнокольорові каракулі доньки. Я зажмурився. – Запитай у нього ще раз, де вони ховають гроші і коштовності?
Той, з відкритим обличчям, знову вдарив мене.
- Кажи, ну?
Я похитав головою, ковтаючи кров. Якби не був прив’язаний, напевне впав би. Настільки сильно паморочилась голова. Яке щастя, подумав я вже вкотре за ранок, що Яна з дівчатами поїхали в гості до бабусі і що зараз вони далеко звідси. Страшно навіть уявити, що би з ними зробили ці нелюди.
- Що, гратимеш у мовчанку? Говори! – вимагав мучитель, вдаривши мене ще раз.
- Ми не збирали речі, - сказав я, ледве рухаючи язиком. – Жили, як птахи небесні. Все, що потрапляло до нас у руки, відразу ж витрачали чи роздавали… І дівчаток так само виховували. Людина приходить у цей світ голою і з порожніми руками. Так само і йде, нічого не бере з собою на той світ. Нехай і протягом життя ваші руки залишаються порожніми… Ми любили дарувати… І нічого у нас не було, крім Любові. До людей, один до одного… Бог давав нам щодня. Небагато їжі, одягу… а більше нам нічого не було потрібно…
- Банківська карта? Кредитки? Пін-код? – по-діловому запитав той, який був у масці, витираючи об штани величезні долоні.
Я розгублено знизав плечима. Навіть такий – легкий, загалом, рух- завдавав біль. Але я не пам’ятав куди засунув свою банківську карту, та й рахунок той був вже давно порожній.
- Готівка? Золото? Перстні? Каміння? – наполягав хлопець у масці, кожне слово своє супроводжуючи ляпасом.
Голова паморочилась все сильніше. Я не зміг би відповісти йому, навіть якби захотів. Але що сказати, якщо єдине срібне колечко – простеньке, кручене– Яна носила на пальці, не знімаючи? Обручка, мій подарунок... Вона не змогла відмовитись від нього. Та й коштувало це кільце копійки. Нічого не мати, окрім душевного тепла, окрім рук, готових працювати та близьких людей поряд – це і є Щастя. Але як пояснити це їм, тим що перевернули догори дном увесь мій будинок заради жалюгідної жмені золотих прикрас, пачки грошей і чого там ще вони в мене розраховували знайти?
- Розкажи, і може, ми тебе не вб'ємо!
Я вже не розумів, хто це говорить. Та й яка різниця. За щастя іноді доводиться платити дорогу ціну. І тепер мені було потрібно заплатити життям за право бути самим собою. За щедрість та довіру. За незачинені двері. Напевно, мене все одно не пощадили би. Але зараз у мене не залишалося жодного шансу. Мені ніхто не міг допомогти, крім хіба що мого ангела-охоронця. І то лиш у тому випадку, якщо він не такий же доходяга, як я, і впорається з двома здоровенними амбалами.
Гучно тупаючи і відпускаючи на мою адресу цинічні жарти, вони вийшли до іншої кімнати. Здається, до дитячої. А я сидів на стільці, зв'язаний, балансуючи на хисткій межі небуття, і прощався зі всім, дорогим для мене. Зі світом, з моїми рідними дівчатками, з різнокольоровим життям. Раптом усе довкола стало пронизливо яскравим. Світло, що ллється крізь відмите до кришталевої чистоти скло, ранкове світло - ніжно-лимонним, з зеленуватим відтінком. Червона герань на підвіконні, що розквітла лише кілька днів тому, несподівано і буйно. Блідо-жовті шпалери зі срібними птахами. І кров – на ковдрі, на підлозі, на розкиданій скрізь білизні. Від одного погляду на неї до горла підкочувала нудота. Тому я намагався дивитися у вікно, на сліпучий клаптик неба і тонку гілку з великими білими квітами.
Я намагався молитися, але, крім найпростіших слів про любов і прощення, на думку нічого не йшло. І я повторював їх про себе, терпляче і наполегливо, намагаючись востаннє вдуматися в їхній невигадливий зміст, бо знав – не можна йти з життя з образою в серці. Інакше так і залишишся з нею – тільки за межею, за якою виправити нічого вже не можна.
Але в коридорі почулися кроки, і мої кати увійшли до спальні.
- Гаразд, давай вже, кінчай цього блаженного - і пішли звідси, - сказав один із них. Здається той, хто був без маски.
- А може, ну його? - З ноткою сумніву в голосі відгукнувся другий. - Він уже й так наляканий до усрачки.
- Хочеш, щоб цей тип очухався і побіг у поліцію? Ну, ні. Якщо боїшся забруднити руки, то й чорт із тобою. Сам все зроблю. Дивись, - додав він, з посмішкою насуваючись на мене. - Це дуже просто. Не складніше, ніж прирізати барана.
Що такого простого він збирався зробити, я так і не зрозумів. Тому що чорна тінь кинулась від вікна навскіс, і хлопець скрикнув, випустивши щось блискуче з рук, і схопився за очі. І друга - срібляста - зістрибнула з шафи на плечі його спільнику і вчепилася йому в горло. Збожеволілі від болю бандити кричали і хрипіли, віддираючи від себе пухнасті привиди, а тих ставало дедалі більше. Рудий, сонячний, з довгим лисячим хвостом та стоячими вухами. І димчасто-сірий, схожий на м'яку зеленооку кулю, ось тільки пазурі у нього – гостріші за бритву. Цими бритвами він роздирав чоловікові, який кричав від жаху, светр і сорочку, намагаючись дістатися до серця.
Я сидів, онімівши, не в силах ворухнутися. Так, я впізнав їх. Чорна Багірушка... Я підібрав її сліпим кошеням. Кинутим, холодним... на опалих осінніх листях, мокрих від недавніх дощів. Але маленьке серце ще стукало, і від слабкого дихання рухалися боки. Пам'ятаю, як я, сам ще дитина, зігрівав її в теплій рукавиці, біля батареї. Поїв молоком з піпетки, обережно, по краплині, щоб крихітне створіння не захлинулося. Багірушка прожила зі мною сім років, а потім втекла на веселку. Та осіння ніч не пройшла для неї безслідно – у кішечки було слабке здоров'я.
Білу Сноу я купив з рук, біля магазину, замучену та напівмертву. З п'яти кошенят вона здавалася хворобливою, найдрібнішою, до того ж з дивно вивихнутою лапкою. А якою красунею вона виросла! Зміцніла і посріблішала, яскрава, як лютневі бурульки під променями сонця, і в бурштинових очах з'явився вогник. Сноу всі любили, особливо моя мама, у якої наша снігова королева цілий день каталася на плечах. Вони й засипали разом – голова до голови, і, мабуть, бачили ті самі сни. Навіть мружилися однаково – на ранкове сіре світло, виходячи до сніданку, мама – з кавником у руках, поспіхом причесана, а Сноу, що обвилася навколо її шиї, як товстий білий шарф. Після смерті батьків ми з Яною взяли кішечку до себе. Вона пішла два роки тому, тихо та безболісно. Дихання вічності задуло її як свічку... А ми з Яною посадили на її могилці великий рожевий кущ.
Рудий... він так і залишився просто Рудим. І, проживши три дні, помер у мене на руках. Його підстрелили мисливці, а я разом із нашим стареньким ветеринаром боровся за його життя. Не зумів. Вибач, Рудий. Не знаю, чиїм другом ти був, але в останню путь провів тебе я.
Димчастий Міккі. Незалежний, гордий, красивий котик. Розумник і мишолов. Сім років тому його покинула, поїхавши до міста, сусідка, а я пошкодував і взяв до себе. Минулого літа він пішов у свої звичайні котячі мандри – і зник. Але я сподівався, що він живий. До сьогоднішнього дня, поки не побачив у компанії привидів, що повернулися райдужним мостом.
Так, іноді вони повертаються. Щоб захистити беззахисного. Щоб віддати належне - добром за добро. І кожного, хто підняв руку на їхнього улюбленого господаря – чекає швидка та жорстока розправа. Вони мучили людей, що впали на підлогу, поки ті не перестали смикатися. Рвали їх зубами та кігтями, бурчачи від гніву і не звертаючи уваги на мій слабкий протест. А потім оточили мене і перегризли мотузки. Я впав зі стільця і підповз до нерухомих тіл. Перевернув їх... і придивився до перекручених стражданнями лиць. Зовсім юні, майже хлопчаки... Дурні, засліплені блиском золота діти. Що ж ви, хлопчики, наробили?
Я лежав посеред розгромленої спальні, побитий і знесилений, плачучи про два занапащені життя. А мої мертві кішки вилися навкруги, голубилися і муркотіли, злизуючи кров та сльози з мого обличчя.
* переклад: Дзядек і Внучек
Источник: "Они возвращаются": http://proza.ru/2022/09/11/775