Вересень, завжди усміхнений і заклопотаний Вересень сидів на білосніжній пухнастій хмаринці і спостерігав за тим, що робилось внизу. Він пам'ятав, що минулого року, в його вахту, на вулицях було дуже багато людей і вранці, і вдень, ввечері і навіть вночі закохані парочки сиділи на лавочках, а трохи з'їхавші з глузду мотоциклісти розривали нічну тишу ревом своїх моторів. Зараз же люди майже не виходять на вулицю, а якщо і вийшли, то швиденько справляються зі своїми ділами і поспішають додому. На подвір'ї, на городах, займаючись справами, завжди до чогось прислухаються і весь час з тривогою одне в одного щось питають. І тишу розривають гучні звуки, але це не веселе ревище мотоциклетних моторів. Від цих звуків навіть у витриманого Вересня, який і сам частенько лякав людей своїми гучними вечірками холоне в грудях. А люди, зачувши цю страшну пекельну "музику", тікають в укриття або падають на землю, закривши голови руками.
Вересень, який прилетів з кошиками, повних смачних гостинців і з радісними святами, побачив, що людям зовсім не до свят. Фрукти-овочі вони швиденько, позираючи у вікно і прислухаючись тривожно, варили, стерилізували і складали в скляні блискучі банки, вправно справляючись з кришками і ключем. На городи виходили сім'ями, щоб не так страшно і щоб скоріше прибрати бур'яни, гарбузи та овочі, що ще залишились. Вересень плакав, коли бачив, що від цих страшних звуків гинули солдати, мирні люди і тварини. Бачив, як горіли будинки і люди в розпачі плакали і кричали. Коли він запитав у солдата, який врятував з-під завалів дитину, що коїться, то відразу не повірив, почувши страшне коротке слово :" Це війна, братішка".
Вересень не знав, що таке можливо, йому було погано від того, що нічим не може допомогти цим людям, які ще рік тому радісно зустрічали його, дарували посмішки, святкували Перше вересня, гуляли в парках і на міських площах, дивилися на зорі.
Спустився Вересень з хмаринки, бо від цих новин йому стало холодно, зайшов у свій затишний будиночок і заридав, гірко і невтішно...