Пройшла ніч, настав ранок, а людина не прийшла.
– Ввечері прийде, – сказала Мейзі.
Джекі перестала вилизувати лапу, потім відповіла:
– Завжди приходила.
Людина з’являлася вранці та ввечері, гладила їх, насипала вологий корм до двох спеціальних мисок, сухий до інших, наливала води. І знову гладила. Відколи поїхали господарі, людина ось так приходила. Ранок-вечір, ритм та спокій. Іноді вона залишалася ночувати, і можна було ховатись у складках ковдри.
Але зараз усе змінилося. Гуркоче грім, хоча дощу немає. Чутно завивання якоїсь незрозумілої істоти. Всі чотири ліфти безперервно їздять вгору-вниз.
– Люди йдуть звідси, – сказала Мейзі.
Джекі знизала плечима, щоб приховати тривогу.
– На нашому поверсі вже нікого не лишилося.
Котики вміють чути крізь стіни.
Ввечері людина не прийшла. Джекі та Мейзі зіскочили на підвіконня й довго дивилися з висоти дев’ятнадцятого поверху. Потім поїли, попили та заснули.
Вночі гуркотіло і вило. Вранці людина знову не прийшла.
– Вона не може, – сказала Мейзі.
– Знаю, – відповіла Джекі. – Дуже хвилюється.
Котики вміють відчувати людину, яку прийняли за свою. Навіть якщо вона далеко.
– Ну, їжа досі є, вода теж.
Людина напередодні насипала більше їжі та налила води не в одну, а в дві миски. Вона не розуміла, навіщо так зробила. А котики зрозуміли: відчула, мабуть. Для них це звичайна справа.
Вони знову стрибнули на підвіконня. Цілий день людей на вулиці не було.
Потім закінчилася дводенна комендантська година, людина прийшла не одна, і все зробилося як має бути.
Люди хвилювалися, Джекі та Мейзі терлися об їхні ноги та обіймали своїми хвостами.
Люди поки не знали, що за місяць їхні підопічні опиняться за океаном, у своїх господарів.
А котики вміють відчувати майбутнє.
***
Прошла ночь, наступило утро, а человек не пришел.
– Вечером придёт, – сказала Мэйзи.
Джеки закончила вылизывать лапу, потом ответила:
– Всегда приходил.
Человек приходил утром и вечером, гладил их, насыпал влажный корм в одни миски, сухой в другие, наливал воды. И снова гладил. С тех пор, как уехали хозяева, он вот так приходил. Утро-вечер, ритм и покой. Иногда оставался ночевать, и можно было прятаться в складках одеяла.
Но сейчас всё переменилось. Грохочет гром, хотя дождя нет. Слышны завывания какого-то непонятного существа. И все лифты беспрерывно ездят вверх-вниз.
– Люди уходят, – сказала Мэйзи.
Джеки пожала плечами, чтобы скрыть тревогу.
– На нашем этаже уже никого не осталось.
Кошки умеют чуять сквозь стены.
Вечером человек не пришел. Джеки и Мэйзи вспрыгнули на подоконник и долго смотрели вниз с высоты девятнадцатого этажа. Потом поели, попили и уснули.
Ночью грохотало и выло. Утром человек всё ещё не пришёл.
– Он не может, – сказала Мэйзи.
– Знаю, – ответила Джеки. – Сильно волнуется.
Кошки умеют чувствовать человека, которого приняли за своего. Даже если он далеко.
– Ну, еда ещё есть, вода тоже.
Человек, уходя накануне, насыпал побольше еды и налил воду не в одну, а в две миски. Он и сам не понимал, зачем так сделал. А кошки понимали: почуял, наверное. Для них это обычное дело.
Они снова вспрыгнули на подоконник. Весь день людей на улице не было.
Потом закончился двухдневный комендантский час, человек пришёл не один, и всё сделалось как надо. Люди волновались, Джеки и Мэйзи терлись об их ноги и обнимали своими хвостами.
Люди пока не знали, что через месяц их питомцы окажутся за океаном, у своих хозяев.
А кошки умеют чувствовать будущее.