Перше 1 вересня без святкової лінійки, без маленьких першачків з великими букетами, без метушні на шкільному подвір'ї. Не лунає весела музика, не сходяться гості і батьки і мені не потрібно готуватися до перших запаморочень, бо ж хвилювання, зранку не поснідали, трохи спекотно...Не хвилюється директор, вчителі, одинадцятикласники, не репетирують в останнє перед початком артисти і ведучі. Не прозвучить серебристий голосок шкільного дзвоника, сповіщаючи про початок нового навчального року.
А школа чекає...Вона сумує за своїми дітьми, за їх біганиною коридорами, за радісним сміхом, за веселими розмовами і навіть за сльозами через погану оцінку.
Вночі їй сняться довгі уроки, галасливі перерви, казкові свята, пиріжки і булочки, що печуть наші вправні кухарі.
Школа з надією кожного дня поглядає своїми великими вікнами-очима на дорогу--може ось зараз будуть бігти шкільні красуні, розбишаки і шибайголови, відмінники і ті, хто полюбляє прогуляти урок-другий.
У спотрзалі сумують м'ячі, бо ж їм хочеться політати, побігати по полю; скакалки чекають, коли потраплять до рук довгоногих дівчаток, щоб відчути радість польоту. Турніки, перекладини, інший спортивний інвентар зачекався юних хлопців, щоб допомогти їм стати сильними і красивими.
Тихо в селищі, не яскраво на вулицях від букетів, від бантів, від нарядно одягнених вчителів і батьків. Сумно і тривожно в селищі, бо ж чорне горе прийшло на нашу землю і забрало у дітей свято. Але ж ми віримо, сподіваємось, надіємось і дуже-дуже чекаємо МИРУ і ТИШІ на нашій землі.