Лина Костенко «Берестечко», Часть 11
Гей! Во чистом поле зашумела тырса.
Было раньше много нас!
А осталось триста.
Было раньше триста,
И сабли искристы,
А осталось двое
В живых неказистых…
Гэй-гэй, хлопци! Гэй-гэй!
Берега крутые.
Течёт река кровавая
Забирает жизни!
Течёт река кровавая тёмными лугами,
Бегут ляхи к берегу, значит снова бой!
Всех убили козаков, лишь один живой.
Стоит себе в лодочке в одежонке драной,
Стоит, смотрит в небо этот парень славный!
Не боится козак смерти, Лишь одно тревожит,
Мать его конец трагичный пережить не сможет…
Стрелял поляк,
стрелял снова,
стеляло их много,
А козака никак
победить не могут!
Сам король пришёл смотреть,
на спектакль кровавый…
Карабины польские бьют из-за валов,
И уже в ход пушку им пустить пришлось.
У козака ни пищаля,
лишь коса, поверьте,
И её он отобрал
У своей он смерти.
Бросал бы свОю кОсу, убегал от речки,
А он её лишь воюет, даёт ляхам гречки!
Лодка вся дырявая,
лишь одно весельце…
А вражины целятся
прямо парню в сердце!
Раз за разом ударяет
по рукам, лицу…
Комарики жить мешают
Парню-удальцу!
Был король тот горделивый,
Парню удивился…
Приказал уж не стрелять,
С речью обратился:
«Выходи герой из речки,
Бросай косу тую…
Подарю тебе я жизнь,
Саблю золотую!»
А он косит влево-вправо,
Лодка утопает…
«Может, как бойца, убьёте!» -
Козак отвечает.
Не боюсь уже теперь я ни вас ни смерти,
И, как воина прошу, дайте умереть мне!
А один пёс шелудивый
Под водой подкрался,
Рыжая такая жаба…
Нож кривой достал он.
В спину нож вонзил вражина…
Козак через силу
Говорит: «Не ты паскуда,
Смерть косой скосила!»
ОДНИМ СУЖДЕНО БЫЛО ПАСТЬ, КАК ДЕРЕВЬЯМ В БУРЮ,
Другие попали в плен, где их замордуют.
Разбитые, покалеченные, домой они бредут,
Я ж, как перст, сижу один
Перед всеми тут…
И ЗАМОЛЮ ЛИ ГРЕХ СВОЙ ПРЕД НАРОДОМ?
Иль будет пекло, да в родном краю?
Как карась голодный, с побелевшим ртом я
На наживку вражескую, как дурак клюю!
Конец ли это? Ведь душа разбита в клочья…
Пора, наверно, петь Давидовы псалмы?
Бьют больно дни, бессонны ноченьки мои!..
Не победили… Проиграли мы…
И изменить уж ничего не смею,
Сижу один пленён навек тоской,
Зелёный конь, что из картинной галереи
Копытом вьет в висок. Поскольку враг тот конь!
ЛЕГКО ЛИ ОРУЖЕЙНИКУ НА БАШНЕ?
Ведь сумрак, дождь… да и душа болит,
И кто мне скажет, что же будет дальше?..
Меня, как Иоана съел огромный кит!
А вот джура…- что значит молодой,
Подтянут и готов хоть и сегодня в бой он!
Чего он здесь? При мне, при развалюхе?
Другой давно б ушёл в Великий Луг…
«А дай-ка свечку!» - молвила старуха,
… И тем взяла тот ливень страшный на испуг!
ВОТ ЭТО ЛЕТО… ТО ДОЖДИ, ТО ЛИВНИ,
И грусть печаль меня на части рвёт!
Однако ж козачок мой выглядит счастливым,
Наверное его дивчина красна ждет!?
В ручье коричневом вода бурлит и плещет,
Залив луга… Тропинку вряд ли кто найдёт.
Кричу джуре: «Седлай коня и забирай все вещи,
Скачи к дивчине, коль она тебя так ждёт!»
Джура уже в который раз пошёл в оказ,
Но признаю…
Что и сегодня, как вчера дивчину помнит он свою!!!
О, БЕШЕНЫЙ ТАБАК… Я ПОПЕРХНУЛСЯ ДЫМОМ,
Гадюкою тоска возила жало мне.
И я, как тот козак, был молод и любил я,
Но не нашёл любовь в родимой стороне.
А счастье было с привкусом полыни,
Поскольку от небес досталась пани мне,
И не скажу, что я любил её так сильно…
Но мне завидывали все в Чигирине!
Была, как ураган! Любовью ненасытна..
Любовью, как змея, Гелена обожгла.
И до чего же мне, поверьте, так обидно,
Что нас, как троянцев до войны вновь довела!
СЛУЧИЛОСЬ ЧТО-ТО? ВИДНО ДЫМ КЛУБИТСЯ?
Но, это тучи,.. никакой не дым!
Плывут по небу и наводят чары,
Нас увлекая наваждением своим!
Похожи на сады…, а вот скрестили руки
Лишь двое тех родных, кто завсегда простит…
И вот плывёт отец, его не позабуду!
И матушка моя лебёдушкой летит!
*****
Костенко Ліна «Берестечко». Частина 11
ГЕЙ, У ЧИСТОМУ ПОЛІ ТА ЗАШУМІЛА ТИРСА.
Г-ей, та було ж нас доволі! А зосталось триста.
Гей, та було ж нас триста, та усі шаблисті.
дві душі зосталось, та й ті непаристі.
Госа, хлопці, госа, понад берегами!
Тече річка кервавая темними лугами.
Біжать ляхи до берега,
да всяк сполошився.
Всі козаки повбиваті,
а один лишився.
Стоїть собі у човнику в постреляній свиті.
Стоїть собі проти неба — як один у світі!
А не жалько ж йому вмерти, ні що кулі ріють.
Тільки й жалько козакові — мати постаріють.
Стрілив ляшок, стрілив другий,
стрілив чотирнацький.
Чи він козак заворожен, такий чудернацький!
Сам король прийшов дивитись, жабарями тьопа.
Понашевкувалось шляхти — убивати хлопа.
З карабинів ціляться, лігши на вали.
Гаркоту-гармату в нього навели.
А у нього ж ані шаблі булатної,
ні пищалі семип'ядної.
Тільки й є, що коса,
та і та пощерблена.
І де він її тут узяв?
Чи не одняв у своєї ж смерті?..
Кидав би ти свою косу та й тікав би прічки.
А він стоїть, косарює, та й посеред річки.
Човен хлепче водиченьку, зламалось весельце.
Цілять йому у личенько, цілять йому в серце.
А він себе лясь по грудях, та й по білім лицю —
докучають комарики гей у косовицю!
На що король, на що гордий,
та й той здивувався
Звелів стрельбу припинити, а тогді озвався.
— Виходь, — кае — з тої річки,
кидай косу тую
Подарую тобі життя
й шаблю золотую!
А він косить, а він косить, човен углибає.
— Я вже, — кае, — ваша милість, о життя не дбаю.
Може, вцілиш, ваша милість, в мене хоч тепер ти.
Я вже дбаю, ваша милість, щоб по-людськи вмерти.
А один песький син з головою рудою
нирцем, тихцем під водою
підкрадався, чаївся, жабуринням умився,
козаку межи плечі ножем устромився.
А він кае: — Й тобі, стерво,
вбить мене несила.
Оддав смерті свою косу,
а вона й скосила…
ОДНИМ СУДИЛОСЯ ВПАСТИ,
ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.
А інші потрапили в пастку,
і десь їх візьмуть в полон
Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть до своїх родин.
А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один.
ЧИ ЗАМОЛЮ СВІЙ ГРІХ ПЕРЕД НАРОДОМ,
що знову пекло в нашому раю?
А я мов риба з побілілим ротом
на той гачок на сволоці клюю.
Це мій кінець. Душа у потолоччі
Вже хоч співай Давидові псалми.
Болючі дні, безсонні мої ночі.
Усе ж було за нас! Але програли ми.
І щось змінити я вже не потрафлю
Сиджу в облозі смутку і сльоти.
Зелений кінь з полив'яної кахлі
копитом б'є у скроню самоти…
ЯК ТАМ НА ВЕЖІ ТОМУ ЗБРОЯРЕВІ?
Чень до кісток пронизує сльота.
Провільгли стіни. В кам'яному чреві
сиджу як Йона в череві кита.
А джура, що то молоде! —
набрижжив чоботи і йде.
Чого він тут, при гетьмані старому?
Вже інший втік би у Великий Луг.
— А винеси-но свічку проти грому, —
сказала відьма. Виніс. Грім ущух.
АЛЕ Ж І ЛІТО! ТО ДОЩІ, ТО ЗЛИВИ.
Без дому, без жони сумні мої літа.
Дивлюсь на джуру, думаю: щасливий!
Дівчаточко для нього підроста.
Рудий ручай по схилах воду хлепче.
І протряхає стежка вже як де.
Кажу йому: — Чого нудьгуєш, хлопче?
Сідлай коня. Вона ж тебе там жде.-
Кажу йому: — Служив ти мені ревно
Тепер іди, дай Бог тобі сім'ю.
Відмовчується джура. А згадує напевно
ту дівчину — як доленьку свою.
ТЮТЮН СКАЖЕНИЙ, ПОХЛИНУВСЯ ДИМОМ.
Гадюка обвилась, у серці як жало.
Я теж кохав. Та доленьки і дива
в житті у мене так і не було.
Було у мене щастя полинове.
Красуня, пані, жінка, не дівча.
На неї задивлялися панове
усього чигиринського ключа
Була як чад. В любові невтоленна.
Була як опік серця і чола.
Ото колись одна така Гелена
і до війни троянців довела.
ЩОСЬ ТРАПИЛОСЯ. ДИМ.
А ні, то знову хмари.
Пливуть, пливуть, пливуть…
А й справді наче дим.
Оджевріло життя… Клубочаться примари…
Як був я молодим… як був я молодим ..
То хмари як сади. То гриви, то перуки…
А он і ті — єдині, хто простить.
Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.
І матінка моя, лебідонька, летить…