До війни (хіба ми колись думали, що так будемо говорити про себе?) було проблемою прокинутися вранці, щоб збиратися на роботу-хотілося поніжитися в теплому ліжку, а зараз...Зараз мені, та й думаю, багатьом, хочеться прокинутися спокійним ранком, поставити чайник, спокійно умитися,( ну, якщо не проспали), навести марафет, одягти платтячко, а не теплі штани зі светром, попити чаю і вийти в теплий весняний ранок.
Хочеться йти по вулиці, вітати знайомих, радіти прекрасній ,або не дуже, погоді. Хочеться зайти на шкільне подвір'я, побачити дітей, відповідати на їх голосне "Добрий день". Хочеться відчинити свій кабінет, одягти халат і приготуватися до робочого дня.
Хочеться бачити очі дітей, чути їхнє "Болить живіт" і розуміти, що цей хлопчина (бо ж він артист Больших и малых) сподівається прогуляти урок, а в цього і справді болить.
Хочеться бачити маленьких першачків, які довірливо розповідають свої нехитрі секрети, показують нову іграшку чи просять полікувати пальчик, який трохи болить. Для таких малявок у мене є чарівні серветки і пластир-раз-два і пальчик вилікувано.
Хочеться пройтися шкільними коридорами, зазирнути в класи, перевірити, провітрюють чергові чи ні, чи навели на перерві порядок...
Зараз багато дітей розлетілися в інші міста, де немає війни, або й в інші країни, але хочеться вірити, що скоро вони повернуться і 1 вересня ми зустрінемося на шкільному святково вбраному подвір'ї , щоб розпочати новий учбовий рік.