- Макс "тушуй"!
- Ні-ні, не підходь близько! Він "замочить" тебе!?!
- Пашка, давай "навішуй" мені на голову! Ще один раз Наріка (Назара) "бомбонути" і плакала його дупа!
- Вандал (Іван), ну давай хоч ти "навісиш"!?! - це так Юппі (Юрко) циганив у кожного пас, щоб нарешті "завалити" Наріка, який рідко бував "розстріляним" і вихвалявся через це у японському стилі. За якусь хвилину мені вдалося зробити майже "зіданівський" навіс і Юппі зробив свою чорну справу! Від радості уся ватага верещала як різана, бо нарешті гордовито-хитрий Назарик буде "розстріляний" по усіх правилах і без поблажок. Отож Нарік приречено повернувся до нас задом, я відрахував від воріт десять кроків і кожен по черзі зробив свої три законних "постріли"...
Ми грали "Рачка", улюблену гру, коли хочеться не футбольного азарту, а справжніх "пацанських емоцій", де головними є — ризик та страждання. Правила такі: на воротах стоїть людина і рухається тільки у визначеній зоні. Вона повинна як воротар ловити м"яч, а коли спіймає то ним же жбурнути у когось в натовпі, після чого той стане "рачком". Усі ж інші намагаються забити у ворота десять голів, щоб "розстріляти рачка". Гол забитий ногою - одне очко, коліном - три і головою - п"ять. "Розстріл" робиться на відстані десяти кроків і не вище пояса. Тому щастило коли "кривоногі" взагалі не могли влучити, а не щастило коли вони ж могли і в потилицю пальнути. Отже після Наріка ми два рази підряд "розстріляли" Юппі, який хоча і був самим професійним футболістом серед нас, але обожнював ризикувати. Після нього з червоним задом, додому пішов Дісней (Дмитро), бо він у нього мав таку площу, що ніхто не "промазав", отже прийшлось скуштувати усі двадцять чотири "плюшки". Потім під роздачу попав Файл (Фаєнко С.) і лише шість "пострілів" встиг отримати Алєжик (Олег), бо раптом вибігла його мати, яка виявляється через вікно спостерігала за нами і сказала що повідриває нам язики і вуха, якщо ще хоч раз побачить таке. Хоча ми так і не зрозуміли чому саме ці члени тіла, а не ноги наприклад, якими ми "розстрілювали" її синочка, але прізвисько після цього вона все таки отримала і її навіть до сьогодні звуть "тітка-Аушвіц". Якщо сказати до слова, то і досі не розумію цю людину і їй подібних, які рахують своїх дітей невинно-тендітними янголами, а усіх інших бридкими розбишаками, хоча насправді це її Алєжик навчив нас жаб надувати соломинкою, вставляючи її в задній прохід, а ще "тирив" гроші у своєї ж мамусі і сам про це нам хвалився, от такий собі "янгол", але досить про це. Після Алєжика нарешті і я попався. Мабуть мене добряче відволікло його визволення мамою, а особливо її дипломатичний підхід, через що і втратив рекцію. Тому все ж таки мій "розстріл" настав. Першим "відстрілявся" Юппі і це було найгіршим, бо ніхто не мав такого сильного удару як він, а ще я з"їдав себе за те, що не послухав маму і одягнув шорти, хоча вона казала: "комарі загризуть"; але тепер здавалось що вона точно знала наперед про мій "розстріл", серцем відчувала це. Ох як же ляскотів м"яч по моїх худорлявих "заготовках"! Особливо коли Юппі влучив у зворотню частину коліна, де найніжніша шкіра на ногах. Після нього, було ще два удари і чотири промахи, бо на щастя мій зад був не таким просторим як у Діснея. Наступний удар м'ячем був таким же сильним як у Юппі, а коли я оглянувся то щось в середині стиснулось. Цей був мій рідній брат... Так, двоюрідні теж тут були, але я не думав що він теж буде "розстрілювати" мене. М'яч вдруге пальнув по нозі і я не витримав, клубок який здавив горло, вийшов назовню сльозами. Це була якась невимовна злість вперемішку з образою, але гіркота образи звичайно переважала. Я мовчки та понуро пішов геть з поля і мені було зовсім не соромно за мокрі очі, тому навіть не приховував їх. Більше того, відчував що ніхто не засуджує мене і не сміється, бо на полі запала гнітюча тиша. Краєм ока помітив як Макс і Вандал дивляться на брата осудними поглядами. Я був певен, що усі засудили його вчинок. Бо навіть позавчора Льолік (Толік), до прикладу, не розстрілював свого Масяню (Максим), а це якраз і завдавало болю. Виходить хлопці, з якими батьки не дозволяли товаришувати через їх розбещеність, насправді розуміли такі речі як кровний зв'язок та братерство, а мій брат, вихований по усім християнських канонам на відчував цього, або ж соромився показати свою "любов старшого брата"?!? Я плівся додому справді розстріляним, живим було лише моє тіло...
До хати вдалось зайти непоміченим і навіть залізти на горище. Це було те місце, яке повинна мати кожна дитина, місце де можна побути на самоті. Ліг на старе ліжко, біля якого висів бозна-який старезний одяг: ватники радянських часів, велетенський кожух, а на підлозі стояли кілька пар не ношених "кирзаків" мабуть ще мого діда. Навіть сам запах цього мотлоху заспокоював мене. Він переносив мене у якесь чарівне минуле, де я вже сам створював людей навколо себе, вибирав друзів, затверджував свої закони і порядки. Ну а сьогодні, у моєму минулому з'явився брат, який любить мене і готовий заступитись у будь-якій ситуації, готовий будь-якому моєму кривднику надерти зад. Я слухав ритмічні зусилля шашелі у бильцю ліжка і ще не усвідомлював, що тут гартується характер майбутнього інтроверта та ідеаліста-романтика...
З тих пір минув не один десяток літ і вже не пам'ятаю як ми помирилися з братом, але слід від його вчинку і досьогодні залишається в серці... Радий лише тому, що з дитинства отримав цінний досвід, бо зрозумів, що найболючіше б'є - рідна людина...
2021 ;Ян Ждан.