Покликання

                I

     Моя бабця казала, що кожна людина при народженні отримує певний талант. Тобто, все на цьому світі для чогось, і всяка фігура на картатій шахівниці життя мусить ходити так, як написано Великим творцем правил гри, чи то пак всього сущого. Хтось має хист до малювання, інший будує мости, чи знімає кіно. Навіщо далеко ходити? Ось ваш покірний слуга зіставляє зі слів речення, тішачи себе примарною надією, що ті наповнюються сенсом.   
     Матвій Семидухівський з раннього дитинства напевно знав, що його покликання – музика. Ба, він навіть прізвище собі обрав таким чином, щоб воно якнайкраще пасувало для об’яви конферансьє. Уявіть лишень «Фуга до-дієз» Матвія Семидухівського. Звучить! Ще перша скрипка не взяла першу ноту, а прискіпливий поціновувач мистецтва у залі вже розуміє – зараз йому у вуха поллється мистецтво.
По батьку Матвій був Матвієнком. По матері – взагалі Кацманом. Близько півроку довелося в далекі юнацькі роки оббивати пороги архівів, допоки не знайшов інформацію стосовно того, що десь, колись в роду «пробігав» такий собі Семен Семидухівський – чи то гусар, чи то улан в допетровську епоху. Глибоко копирсатися у геральдичному болоті, вивчаючи подробиці життя пращура сивої давнини, Матвійко, звісно, не став. Просто пішов до паспортного столу, та за пляшку паленого вірменського коньяку «Арарат» білоцерківського розливу змінив прізвище, офіційно ставши Семидухівським. Символічно. Нот також сім. Спав та бачив, як численні майбутні біографи з різним ступенем дотепності стануть радісно каламбурити стосовно даного факту.
     Батьки ставилися до захоплення сина як до пубертатної забаганки. Їх пізнання у музиці обмежувалися аудіосміттям, що у величезній кількості вивалювалося на позбавлених смаку людей з телевізору та радіоприймача. Мати навіть неабияк здивувалася, дізнавшись, що Бетховен – це, перш за все, видатний німецький композитор, і вже у другу чергу – пес із сімейної комедії 90-х.   
Перешкоджати вступу Матвія до музичної школи не стали. Як гидливо цвенькнула тітка Марійка: «Пусть дітя тєшится. Лішь би по прітонам клєєм не кололся». Так, тітчини пізнання в наркотичних речовинах були десь приблизно на тому ж рівні, що і її обізнаність у мистецтві.
     Наступною сходинкою до всесвітнього визнання стала вища Львівська національна музична академія імені М.В. Лисенка, де степенному хлопцю жодного разу не запропонували навіть закурити, не кажучи вже про те, щоб пускати клей по вені.   
     У ВУЗі наш герой освоїв клавішні, струнні, та навіть підкорив кілька духових інструментів. В майбутньому це мало стати в нагоді під час створення складних партитур для симфонічних оркестрів. Нагородою за старанність виявилися диплом з відзнакою та запрошення до віденського національного оркестру. Це не стало для вчорашнього студента несподіванкою, оскільки ком’юніті професійних академічних музикантів не таке й численне, а Семидухівський на той час вже встиг стати лауреатом низки серйозних міжнародних премій та нагород.

                II

     У австрійському театрі Матвія перш за все цінували за те, що він мав славу багатоверстатника – міг, у разі потреби, підмінити будь-кого з учасників оркестру. Місцеві колеги та колежанки навіть прозвали його «Gott der Musik» - себто «Бог музики», оскільки Семидухівський був єдиним у багатьох обличчях. Врешті-решт наш герой пограв на кожному без винятку інструменті, та навіть кілька разів виступав замість диригента, схильного до чарочки оковитої.
    І ось одного разу, сидячи після чергової гастрольної прем’єри у фойє вишуканого п’ятизіркового готелю, та підкреслено елегантно сьорбаючи з кришталевого келиху мартіні, Семидухівський відчув, що його ніби вразило блискавкою. Він просто глянув на інкрустований діамантами циферблат власного «Ролексу», та раптово зрозумів, що з часу його приходу в оркестр минуло п’ятнадцять років. Ні, дорогий хронометр не показував замість хвилин місяці, а замість годин – роки. Просто іноді прозріння приходить до нас неочікувано. Аби підтвердити очевидну правоту моєї гіпотези, згадайте, скільки без перебільшення геніальних ідей осяяли вас під час відвідування долини білого каменю – простіше кажучи, коли ви сиділи на унітазі.
     Матвій відставив елітний напій, та спробував пригадати кількість композицій, вигаданих за ввесь цей час. Порахувати було не складно: жодної. Ні єдиної ноти не було записано в призначений для цього зошит, придбаний з першої віденської зарплатні. То невже він … Ні! Це слово було важко вимовити, але воно наразі викарбувалося у нього в голові, немов фото розцяцькованої кралі на шпальтах гламурного видання. Чоловік сміливо вимовив свій жахливий здогад пересохлими від напруження вустами:      
- Невже я – нездара?   
     Наступного ранку ґречний директор театру ледь не на колінах благав свого кращого співробітника залишитися. Запропонував навіть підвищення ставки й найкраще місце на парковці. Та Матвій був невблаганний. У найкращих традиціях запорізького козацтва наш герой дав слово, що повернеться на цю сцену із новим матеріалом. Чимось оригінальним, новаторським, чого ще не бачила і, тим паче, не чула шановна мистецька громадськість.
               
                III

     Першочерговим завданням Семидухівський поставив собі боротьбу із золотим ідолом. Із біографій видатних композиторів, що їх доводилося до нервового тику зубрити в університеті, він пам’ятав, що всі відомі митці коротали свій вік в таких злиднях, що навіть таргани в їх оселях, зустрічаючись один з одним на порожній кухні, здивовано знизували плечима, та осудливо поводили вусами, мовляв «як так можна жити?».
     А в нього було те, чим не могли похизуватися Моцарт, Шуберт, чи Бах – фінансова стабільність та впевненість у завтрашньому дні.
     Проблема вирішувалася навдивовижу просто: переїздом по ним же вигаданій програмі репатріації в маленьке, забуте владою та Богом СМТ, в якому не було ніяких факторів, що могли б відволікати генія від роботи над шедевром, якому судилося змінити світ. Більш маститі літератори у такому випадку посилаються на «містечко N», але ми станемо мислити нетривіально, і назвемо пункт призначення «селищем Х». «Х» - у сенсі «Хороше», а не те, що ви, бешкетники, собі навигадували.            
     Помилуватися дивакуватим новим мешканцем зібралося ледь не все селище міського типу. Навіть огрядна продавчиня єдиної в околиці крамниці повісила на дверях засалену табличку «Переоблік», та відчайдушно дременула подивитися на восьме диво світу. Ще б пак! Щорічно СМТ покидала добра частина мешканців: когось виносили на цвинтар, й забували туди дорогу, інші знаходили деінде роботу, та поспішали почати нове життя в місцях, де були дороги, а не напрямки, а список визначних місць не обмежувався хатою баби Люсі – непересічного спеціаліста із самогоноваріння.
     Власне кажучи, траплявся єдиний випадок, коли років зо два тому один давно неголений чолов’яга приїхав до селища Х, та лишився. Згодом виявилося, що то був втікач рецидивіст із районної зони. Спіймали злодюгу лише коли той остаточно знахабнів, та вирішив балотуватися на пост сільського голови.
     Аж ось така подія! Несудима людина – наголошую! – добровільно приїздить до їх віддаленого бездрику, та ще й купує стареньку хатину на краю селища. До речі, всі небезпідставно вважали, що нерухомість було придбано втридорога. Бо якщо новий власник заплатив за неї хоча б копійку, то він витратив на цілу копійку більше, ніж коштувала та халупа.
     Спочатку з’явився високий, стрункий, ідеально поголений чоловік із бездоганною виправкою та гордовито припіднятим підборіддям. Його громадськість ідентифікувала як нового сусіда. Слідом прибула ціла фура з музичними інструментами: труба, валторна, скрипка, віолончель, флейта, гобой. Особливо вантажники настраждалися із великим білосніжним піаніно. Четверо кремезних чоловіків і так і сяк намагалися затягнути його по вічній багнюці на подвір’я, видаючи при цьому такі ефектні та рідкісні перли ненормативної лексики, що навіть головний сільский матершинник дід Грицько з повагою підняв ліву брову, а місцеві дітлахи нашвидкуруч занотували почуте у смартфони – аби не забути.
     Піаніно не пройшло у завузькі двері, й не змогло потрапити всередину через недостатньо широкі вікна. Зі сторони здавалося, що елегантний інструмент просто не бажає вписуватися в образливий для власної гідності інтер’єр. Результатом мозкового штурму стала ідея частково розібрати стріху, та на товстих мотузках запхати вантаж на горище. Через брак інших варіантів, так і вчинили.
     Збуджений перспективами нового життя маестро походив по будинку, муркаючи арію герцога із опера «Ріголетто», та завалився спати, передчуваючи грандіозні перспективи. 
          
                IV

     Наступний місяць минув у муках творчості. Кожного ранку Семидухівський прокидався під відчайдушне кукурікання сусідського півня. Варив міцну ароматну каву, безрезультатно дивився на прямі, ніби кардіограма його музи, рядочки нотного зошита, сумно зітхав, та йшов гуляти попід річкою у боязкій надії, що краса природи позитивно вплине на його натхнення. Хрін там був! Повертаючись до свого композиторського барлогу, ще кілька нестерпно довгих годин вертів у руках той, чи інший музичний інструмент, намагаючись вигадати гарну мелодію. Жодного разу не вдалося. Іноді, вже провалюючись у сон, сомнамбулічно занотовував кілька тактів, та коли потім відтворював їх на свіжу голову, виявлялося, що задовго до нього цю мелодію вже написали Шопен, Чайковський чи Вагнер. Почав навіть думати, що він – наче живий грамофон – здатен лише точно відтворювати кимось створену музику. Кимось, кого при народженні поцілував Бог, наділивши талантом композитора.
     Ще й сторонні звуки заважали: то свині рохкають, то корови мукають, ко кози бекають, то пси нагло брешуть, наче ведучі вечірніх новин. Особливо заважали місцеві дітлахи, що зранку до ночі стукали, грюкали, зойкали й торохтіли. Ще вони повадилися здійснювати в його дворі вилазки до великої старої яблуні, що росла під вікном. Все б нічого, але трусили вони дерево так голосно, що господарю раз-пораз доводилося вибігати на поріг, щоб відігнати халамидників. Особливо нахабно поводив себе рудий конопатий хлопчина з тонким, позбавленим засмаги шрамом біля лівого ока. Саме його маестро кілька разів бачив у вікні горища. Малий шибеник залазив по густому яблуневому віттю під саму стріху, маючи неприємну звичку підглядати. Коли Семидухівський картинно погрожував йому кулаком, хуліган демонстрував довгий червоний язик, та втікав геть.               
     Іноді порожнеча ідей перетворювалася у гулкий вакуум. В подібні моменти відчаю Матвій сідав за піаніно, і до запаморочення грав улюблені ноктюрни, сонати та симфонії. Саме в одну з таких миттєвостей, граючи «Угорський танець» Брамса, щоб відігнати тугу, піаніст почув за вікном тріск гілки, що ламається. Вискочивши на подвір’я, знайшов під яблунею непритомним того самого розбишаку. Полохливо прислухався – дихає. Заніс до хати. Не знайшовши нашатиря, просто облив бідолашного холодною водою. Прийшовши до тями, хлопець намагався накивати п’ятами, та Матвій зупинив його:
- Лежи, диверсант! Зараз повеземо тебе до лікарні.
- Не треба до лікарні, - злякався порушник спокою. – Батько сваритиме.
- Впевнений? Нічого не зламано? Поворуши кінцівками.
Юнак підскочив, та кілька разів присів, розмахуючи руками. 
- Так, здається, все в порядку. Міцний козак. Як тебе звуть, до речі?    
- Михайло.
- Ти що робив так пізно у мене на дереві, Михайло?
- Слухав музику. Ви гарно граєте.
- Дякую. Ходімо, щось покажу.
Зайшовши з першим своїм гостем на горище, Семидухівський сів за клавіші. Заграв «Собачий вальс». 
- Ой, а можна спробувати? – блиснув очима новий знайомий.
- Авжеж, - поблажливо посміхнувся маестро. – Тільки не дуже засмучуйся, коли не вийде.
Але вийшло! Не сплутав жодної ноти.   
- Так-так, - прищурився Матвій, здогадуючись, що відбувається. – Давно вчишся грати?
- Ні. Граю вперше.
- Жартуєш? У такому разі спробуй-но повторити оце.
Семидухівський заграв моцартівський «Турецький марш». Не уривок, а із самого початку і до кінця. Михайло уважно вслухувався та слідкував за рухами музиканта. Потім підійшов до піаніно, й бездоганно повторив композицію. У тих відрізках мелодії, де пальці виявилися закороткими, юнак компенсував цей недолік швидкістю рухів. У парі моментів навіть допоміг собі коліном. У кінці так розійшовся, що й очі заплющив - позер малолітній. 
- Це … неможливо, - блимав очима досвідчений майстер. – Як ти це зробив?
- Все просто. Кожний звук має свій колір, та навіть смак. Оця нота, – хлопець взяв ля-мінор, - рожева, й смакує як малина. А оце, - натиснув кілька несумісних клавіш, - Наче зелену муху на гнійнику проковтнути.   
- Дивовижно.
Захоплені музикою друзі зіграли ще одну композицію, потім наступну. Так ще кілька разів. Коли в двері постукали, надворі було вже поночі. На порозі стояв батько Михайла.
- Мені сказали, що бачили сина у вас.
- Так. Він впав з моєї яблуні. Але зараз все гаразд. Не хвилюйтеся. 
Кремезний чолов’яга зайшов в дім, і першим чином, побачивши нащадка, вліпив тому такого гучного ляпаса, що навіть у Семидухівського у вухах задзвеніло. 
- Пробачте, пане. Більше ноги цього недолугого пуцвірка у вашому дворі не буде.
- Та я не скаржуся. Навпаки. Розумієте, ваш син – синестетик.
- Мій Михась, звісно, неправий, але ображати його такою міцною лайкою я не дозволю! - посунув обурений чоловік на кривдника, закочуючи рукава для бійки.
- Ні-ні. Ви невірно зрозуміли мої слова. Синестезія – це рідкісна здатність людини бачити кольори звуків, або відчувати їх смак. До того ж у вашої дитини абсолютний слух.   
- Що вірно, то вірно. Чує він добре. Не встигнеш ложкою дзенькнути, підставляє тарілку.
- Я мав на увазі музичний слух. Чи були у вас у роду композитори? Може, співаки?
- Начебто ні. Двоюрідний брат кума, як нап’ється, церковні псалми горлопане. Так кум – наче й не кровна рідня.      
- Та ваш син просто унікум! – захоплено вигукнув Семидухівський. Знову спіймавши недобрий погляд батька, пояснив. – Це теж хвалебне слово. Мається на увазі рідкісний талант. Дозволите навчати його музиці?
- Ну-у, якщо це не зашкодить навчанню.
- Обіцяю, що шкільна успішність не постраждає.
- Було б чому страждати, - хмикнув батько.
Проводжаючи раптових гостей до хвіртки, вказав на яблуню:
- Зтрусіть уже з приятелями усі плоди, та й годі злодійкувати. Я дозволяю.
- Е, ні, - гоготнув Михайло, - Вони ж кислі. Навіть наша коняка Марфа їх не їсть. Випльовує. Тут весь сенс у небезпеці бути спійманими та розчленованими у льосі дивакуватим маніяком.
- А дивакуватий маніяк, здогадуюся, то я?
- Ага, - пирснув хлопець. – Ви гляньте на себе зі сторони. Вилитий Джек-Різник. Загадкова особистість.
- Ладно, обіцяю поки що нікого не вбивати та не розчленовувати. Приходь завтра навчатися музиці о восьмій.
- А на скрипці дасте попілікати?
- Дам.
- Тоді буду о сьомій.   
Провівши учня, Семидухівський знайшов під деревом яблуко, що, підтверджуючи приказку, далеко від яблуні не впало, та надкусив його, відразу ж виплюнувши шматок.
- Дійсно, кислятина.

                V

     Маленький геній займався завзято й наполегливо. Кожного дня після школи відразу йшов до названого вчителя. Поївши, робили уроки, та сідали за музичні інструменти. Батько хлопця трохи ревнував, що його син знайшов спільну мову не з ним, а зі сторонньою людиною, але йому вистачило глузду не перешкоджати навчальному процесу. Матвій дізнався, що мати хлопця кілька років тому поїхала на заробітки за кордон і завела там нову родину. Нині зв’язок із нею втрачено остаточно. Якось музикант запитав і про шрам коло ока:
- Бився з бараном, - гордо відповів Михайло.
- І котрий з двох баранів переміг?
- Той, якому природа подарувала роги.
     Так промайнув наступний рік. Навіть на канікулах учень витрачав більшість часу на те, щоб освоювати нотну грамоту, розучувати нові композиції, чи відпрацьовувати певний прийом віртуозної гри.
Одного разу, повернувшись з магазину, Матвій почув, як його підопічний грає дуже гарну, але невідому йому мелодію.
- Що це за композиція? Де ти її почув?
- Отут, - юнак постукав себе по скронях. – Звучить і звучить, зараза. Мучила нестерпно, аж поки не зіграв та не записав.
- Так ось яке воно? Стрімке й нестерпне. Як спрага, яка вимагає, щоб її втамували.
- Хто, воно?
- Натхнення.   
- Не знаю. Можливо. Я не маю тому назви. Нехай буде по-вашому.

                VI

     Ще рік пішов на те, щоб надати творам Михайла остаточного вигляду, та оформити їх у цільну, довершену музичну історію, у якій кожна частина доповнює попередню, та сплітається у цілковитій, всеосяжній гармонії.   
   Коли такого результату було досягнуто, Семидухівський, скориставшись колишніми зв’язками, продемонстрував їх здобутки тому самому директору віденського оперного театру. Той, прослухавши із кам’яним обличчям запропонований уривок, та дочекавшись, щоб остання нота остаточно відлунала, та поглинулася стінами його закладу, схопив долоню Матвія, міцно потиснувши її своєю тремтячою рукою.
- Brillant, mein Freund! Brillant! Du bist ein Genie!
   Маестро завжди був порядною людиною. І саме цей момент тріумфу став для нього найскладнішим у житті іспитом на право називатися достойною особистістю. Посудить самі: є всесвітньо визнаний майстер, а є нікому невідомий парубійко із селища, яке навіть важко відшукати на «Гугл-мапі». То кому повірять, якщо справа дійде до суду, стосовно авторських прав? Питання до болю риторичне. І на якусь долю секунди, крихітну дещицю миттєвості, Семидухівський задумався над тим, щоб обезсмертити власне ім’я у віках. Ця ідея, наче Змій-спокусник, стиснула нутрощі та впилася невидимими іклами у легені, намагаючись позбавити чоловіка повітря, аби той просто фізично не здатен був вимовити те, що повинен. Аж ось Матвій насилу взяв себе в руки, та промовив:
- Так, геніально! Але автор не я.
   Потім вже мовою директора розповів що, й до чого.   
   
                VII

        Щасливці, котрим випала нагода бути присутніми на прем’єрі оркестрового концерту юного композитора, майже годину аплодували стоячи, і, здається, ще не думали відпускати автора, що зворушливо ніяковів на сцені, приймаючи нові й нові букети. Квіти вже не вміщалися в його руках. Семидухівський вперше в житті споглядав музичне священнодійство з-за куліс.
- Amazing! – перекрикував оплески музичний критик з Лондону.    
- Magnifique! – ще гучніше голосив дописувач паризького журналу мистецтв.
     Матвій Семидухівський, хоч і стояв, здавалося, осторонь, всім серцем радів тому, що відбувалося. Тішився навіть більше, ніж всім своїм дипломам, медалям і нагородам разом узятим. Так, він не написав жодної ноти у тій партитурі, котру, безперечно, визнають геніальною. Але саме він знайшов алмаз, та придав йому дорогоцінної огранки. А скільки ще розкидано по планеті подібних його учневі безцінних коштовностей, що здатні блищати у світовій короні мистецтва, а натомість самі себе вважають лише нікому непотрібним камінням. Він має відшукати їх усіх та навчити йти своїм шляхом.
          Доки зал тонув в оваціях, за лаштунками кланявся маестро. Він посміхався так щиро і радісно, як здатна це робити лише щаслива людина, що знайшла власне покликання.