Скінчилася третя жахлива ніч. Навіть, не так-повільно протяглася. Прислухаєшся до кожного звуку-чи не стріляють, чи не летить ракета...
Що таке війна, ми, діти 70-х, знаємо з фільмів і книжок, знаємо, що це страшно, боляче, що це смерті, багато смертей, розрушені міста і села, сльози і горе.
Але ми уявити собі не могли, що познайомимося з жорсткою тіткою самі.
Коли чули чи читали про військові дії в іншій країні, переживали і співчували, а зараз нам самим потрібна допомога і співчуття.
Зараз наші міста у вогні, гинуть люди, плачуть діти, третю ніч як у пеклі...
Зараз розумієш, як ми не цінимо того, що маємо-тиші, спокійних ночей, ми сваримося з родичами, з чоловіками, друзями, розриваємо стосунки з подругами, колегами через прикрі дрібниці.
Діти не цінять звичайний шматок хліба.
А в ці дні купити хліб майже неможливо і як приємно відрізати скибку запашної власноруч спеченої палянички.
Всього три дні, а здається-ціла вічність.
Сподіваюсь, що скоро ми будемо насолоджуватися веселим співом весняних пташок і першою зеленню. Тримаймося, ми разом!