Попередня частина: http://proza.ru/2022/01/02/1047
Хто стане вірить віршеві моєму з часом,
якщо наповнений бував найбільшою з пустинь?
Одначе небо знає, це лише могила,
що сховує життя і не показує і половини із частин.
Якби я міг красу очей твоїх списати,
і номерами свіжими всі ласки рахувати,
прийдешній скаже вік: “Поету оцьому брехать;
такими дотиками із небес земні обличчя не торкать.”
Так само і мої папери (пожовтілі з часом)
зневажені, наче старі, правдиві менше, ніж язик,
і твоє право істинне поета люттю називати,
й тривалотяглу старовинну пісню розпочати:
та чи у тому часі жить твоїй дитині,
ти маєш жити двічі: в ній і в моїй римі.
15.11.2020-13.02.2022
Світлина автора.
Sonnet 16 by William Shakespeare
Who will believe my verse in time to come
If it were filled with your most high deserts?
Though yet, heaven knows, it is but as a tomb
Which hides your life, and shows not half your parts.
If I could write the beauty of your eyes,
And in fresh numbers number all your graces,
The age to come would say, 'This poet lies;
Such heavenly touches ne'er touched earthly faces.'
So should my papers (yellowed with their age)
Be scorned, like old men of less truth than tongue,
And your true rights be termed a poet's rage
And stretchd metre of an ntique song:
But were some child of yours alive that time,
You should live twice, in it and in my rhyme.