Нас з дитинства вчили любити усіх, окрім сЕбе.
Не зважати на ґвалт чванливої тьоті Моті.
Не чинити суспільству опору без потреби,
Реготати із жартів директора на роботі.
Нам всім видали стильні, модні, блискучі кайдани,
Та навчили з листочка співати хорали у хорі.
Цілувати, немов ікони, блакитні екрани,
З яких дивляться пики - усміхнені та бадьорі.
Ми щомиті повинні бути надмірно щасливі -
Як родина з реклами «домашнього» майонезу.
Всі слова тепер наші улесливі та брехливі,
Навіть посмішка стала чимось на кшталт протезу.
Ми вже звикли, що спроби – марні, ідеї – хибні.
Нам у душі вселили обтяжливий комплекс вини.
Бо великій країні маленькі люди потрібні
Лиш під час революції, виборів, чи війни.