***
Любка мовчки сиділа за столом і колупалася виделкою в тарілці. Їсти їй не хотілося, пити їй не хотілося,і, взагалі, вона не планувала провести цей вечір в ресторані. В кабінеті на неї чекали рахунки, замовлення і звіти, продавчиня Галька закидувала її смс-ками а шофер фури Ґєньо дзвонив шо 5 хвилин, повідомляючи, шо він замахався з тими таможнями і то буде його останній рейс. Після 10-го дзвінка Любка хотіла послати його по -хлопськи просто "на х;й", але обставини не дозволяли, і вона лише тихо з посмішкою шипіла в відповідь.
Компанія виявилася несподіваною : шкільна подружка Марина приїхала після багаторічної відсутності провідати родину і захотіла зустрітися. Любка знала, чого то раптом, але робила вигляд, що не здогадується. Її гострий погляд помітив якими ніжними телячими очима Марина дивилася на її Петра. Та й Петро час від часу крадькома кидав масні погляди на Марину, але хутенько переводив їх на Любку і посміхався.
Петро, чи, як тоді всі його кликали Василишин Петро, був обов'язковим етапом кожної поважаючої себе дівки. Він вважався першим каваліром і перебирав дівками, як шкарпетками, але якщо він обходив яку -небудь увагою, не намагався залицятися до неї, то це вважалося кровною образою і тавром, шо тая дівка ніц не варта. "Василишин Петро" то був як знак якості. Дівчата знали про скороплинність його залицянь і не ображалися. Бо після нього їм обов'язково траплявся серйозний претендент .
Марина теж була одною з тих дівчат, але мала дурість втріскатися в Петра по самі вуха.
- Марина! Ну ти справді Марина, ну то треба бути гень чисто дурною, шоби серйозно сприймати залицяння Петра ! Та ж місяць тому він гуляв з Катькою Мацівською, зараз з Гаврилишиною Віркою. Запам'ятай, ти - етап! В нього період такий, самоствердження. Він сам собі муси доказати, шо він найліпший ! Нашо він тобі такий здався ? Забудь його і найди си нормального хлопця. Такого, шо буде тебе любити!
Любка не раз так повчала Марину, але та страждала і плакала в неї на плечі. Зрештою, і сльози колись закінчуються. Тим більше, що вона поступила в інститут десь в іншому місті і поїхала туди. І більше ніхто нічого про неї не чув. Правда, якось мама сказала, що Марина файно вийшла заміж і живе як справжня пані...
Любка ж закінчила торгово-фінансовий технікум і з головою поринула в роботу. Від природи в ній горіла підприємницька жилка. Енергія так і била фонтаном. А якщо додати гострий кусючий язик, то не дивно, що Петро тоді обходив її стороною. Любка почала займатися бізнесом, відкрила спершу невеликий кіоск, потім магазинчик а потім ще два. Крутилася , як білка в колесі, але не жалілася. Вона обожнювала таке життя і віддавалася йому всім серцем.
Пролетіло кілька років. Петро втратив шарм молодості, а крім того шарму, як виявилося, в нього більше нічого й не було. Малолєтки перестали на нього клювати, а серйозним дівчатам з ним було нудно- поговорити з ним особливо не було про що, та й перспектив ніяких.
Якось Любку запросили на бізнес зустріч, ну і натякнули, що непогано б було прийти в супроводі. Тоді якось вона пропустила це повз вуха, але бігаючи по магазинах в пошуках адекватного "луку" задумалася. І тут їй трапився Петро.
- А нічо так, якщо його пристойно прибарахлити, то з нього таки нормальний супровідник вийде.
Ну вона його і потягнула з собою.
От там Петро і розцвів. Там, серед успішних людей міста він теж відчував себе "кимось" .
Через деякий час , незчулася Любка, як вони опинилася жити в одній квартирі. І всім було добре : вона займалася бізнесом, а він " купався в променях її успіху " ... До того ж він виявився непоганим кухарем і ввечері її завжди чекала смачна вечеря.
І тут несподіване повернення Марини. Розніжена і випещена , вона сиділа за столом і манірно пощипувала хліб пальцями. А ще - не зводила захопленого погляду з Петра, як з героя роману. А він, як когут, хорохорився і розпускав пір'я, розцвітаючи під її поглядом.
Любка особливою ревністю не страждала, як і коханням, скоріш, для неї, це була просто звичка, тим більше, що сама собі в житті могла дати раду, але й ділитися "своїм " було не в її характері . Подруга подругою, тим більше, що стільки років не давалася чути, а чоловік чоловіком.
З того всього Любка сиділа як на голках і переводила погляд з Петра на Марину, з Марини на Петра і шукала приводу, як закінчити оту всю ситуацію.
Після чергового дзвінка Ґєня вона таки не витримала і і з притиском сказала:
- Так, я бачу, шо я тут ніби як зайва. Ви тут в дєцтво впали і поглядами перекидаєтеся. Можу вас залишити наодинці, бо в мене робота і я немаю коли з вами в глядєлки бавитися. Тільки тебе, Марин, мушу попередити, шо він не як твій чоловік, і балувати тебе не буде, тобі самій доведеться пахати і заробляти на хліб насущний. І не тільки для себе, але і для нього. До хорошого життя він звик, як і ти. Але я чула, що люди кажуть, шо з милим рай і в шалаші. Але шалашик тобі теж доведеться будувати.
А ти, любий, думай, залишаєшся тут, чи йдеш зі мною....
Петро враз знітився, здувся, як той пробитий надувний шарик, очі в нього злякано забігали і він забелькотів :
- Та я шо, Любочка, я нічо, ти просто не так все зрозуміла... Куди ж я без тебе, почекай... Я зараз тобі пальто принесу....
Марина спостерігала за ним і думала:
- О Господи... Ото я за таким стільки років мліла.... Як файно, шо Доля і Любка, вберегли мене....