Я народився в чудовому місті на березі Дніпра під назвою Кременчук, що на Полтавщині. Правда була одна прикрість – місто, на той час, було окуповано німцями. Мої молоді батьки – (19 і 22 років) приймали участь в якийсь-то молодіжній підпільній організації. Діяльність організації, в основному, зводилась до написання образливих для німців листівок та розклеюванні їх по місту. Німці шукали підпільників і якось зайшли з обшуком до нашої хати. Мені, на той час, було шість чи то сім місяців. Я лежав в своїй люльці, дриґав ногами, щось там гукав і посміхався. Казали дитинчам я був гарним, біляве кучеряве волосся, блакитні очі. На вигляд, майже арійська дитина…
Німецький офіцер посміхнувся і, з дозволу матері, взяв мене на руки. Можливо, я нагадав йому своїх дітей, що залишились в далекій Пруссії – невідомо. Десь, на генетичному рівні, мабуть я зрозумів, що знаходжусь на руках у ворога. І тому, вирішив обсцяти йому мундир. Німець не одразу відчув це, та коли відчув, спочатку розгубився, потім витягнув мене на руках подалі від себе… Та марно, струмінь був досить потужний і все одно діставав до ворожого мундира. Підбігла мати, вихопила мене з рук офіцера, побоювачись, що той кине немовля на підлогу. То ж, можна сказати, і я прийняв неабияку участь в спротиву фашистській агресії. Тоді обійшлося. А через три місяці місто звільнили від німців.
Після війни, батько працював театральним режисером, мати акторкою. Коли мені було вже років два з половиною, я знав на пам’ять багато дитячих віршиків. Коли приходили гості, я виразно, як вчила мати, декламував їх.
- То буде мабуть з його великий актор, - пророкували гості.
- Ні, мій син буде тільки морським офіцером, - заперечувала мати. Вона старанно відпрацьовувала свою мрію. Замість дитячих книжок, читала мені книжки Жуль Верна та Стівенсона. Замість колискових співала пісеньку з кінофільму «Діти капітана Гранта» З рештою їй вдалося закохати мене в море, хоч я його й ніколи не бачив…
Десь, років з трьох, моєю освітою зайнялась виключно бабуся. Вона придбала кубики на яких буди відображені літери і малюнки. Літера «К» і намальований кіт, літера «С» і собака, ну, і так далі. Через кілька місяців, я вже добре розпізнавав літери і бабуся купила кубики без малюнків, з яких я складав слова. Для мене це була захоплююча гра, бо іграшок тоді не було. Правда, згодом, сусід зробив мені дерев’яну шаблю якою я рубав на вулиці бур’яни. В чотири роки я вже досить швидко читав і навіть самостійно ходив до дитячої бібліотеки. Про те, на цьому бабуся не заспокоїлася, і заходилася навчати онука математиці. Я швидко запам’ятав цифри від 0 до 9 і навчився рахувати майже до сотні. Математику я вивчав виключно за допомогою квасолі. Бабуся висипала на стіл жменю квасолі ставила банку і наказувала підрахувати, складаючи в банку, скільки квасолин на столі. Я рахував, а бабуся йшла до кухні готувати обід. Скоро мені набридало рахувати і я відвертався до вікна, спостерігаючи за горобцями на дереві до яких підкрадався сусідській кіт. Непомітно для мене, підкрадалася бабуся і стьобала мене по голих ногах лозиною або кропивою, повертаючи мене, таким чином, до подальших підрахунків квасолі. Потім йшло складання. Необхідно було порахувати дві кучки квасолі поодинці а потім разом, та написати це в зошиті. Потім йшло відмінювання… Гірше було з освоюванням множення та ділення.
- Нічого складного в цьому нема, - пояснювала бабуся, - ось дивись. Треба два помножити на три. Про те, це все одно, що три помножити на два. Зрозумів? Тепер розкладаєш три кучки по дві квасолини. Підрахував разом – ось тобі й рішення. Тепер робимо ділення. Треба вісім поділити на два. Відрахуй вісім квасолин. Так, тепер розклади їх на дві однакові частини. Скільки в кожній?
- Чотири.
- Ну, ось тобі й рішення….
Не можна сказати, що все це давалось мені дуже легко. Щоб я не відволікався від занять, бабусі приходилось частенько мене «заохочувати». Ноги були в пухирях від кропиви, а іноді діставалося й лозиною, це коли кропиви під рукою не було. Щоб я не дуже ображався, бабуся пояснювала, що кропива для здоров’я дуже корисна. Вона поліпшує кровообіг і лікує різні хвороби. В підтвердження цих слів, просила мене по стібати кропивою її поперек бо це допомагає від радикуліту. Ну, то це бабуся відпрацьовувала кропивою, а батьки віддавали перевагу ременю.
Я вже казав, батьки працювали в театрі, тому частенько мені доводилося перебувати за кулісами. Кажуть, дитиною я був проблемною, тому час від часу мене виховували за допомогою ременя, а приводів для цього було більш ніж достатньо. Ось кілька епізодів, що запам’яталися. Час тоді був післявоєнний, місто ще лежало у руїнах. У дворі нашого барака стояв зламана німецька вантажівка, а віддалік підбитий німецький танк. Зелена фарба на вантажівці частково облізла, а решта нещадно бруднила одяг, і відіпрати її було вельми складно. Німецький танк старші хлопці використовували під нужник. Кожен день мати суворо забороняла мені лазити в танк і на німецьку машину, але кожен раз я повертався додому забруднений або лайном, або зеленою фарбою. Природно за кожен випадок отримував ременя.
Ну а цей епізоди запам'ятався особливо добре. Ми жили тоді в Чернігові, займали пару кімнат прямо в будівлі театру. В один із днів в місті йшли концерти ансамблю пісні і танцю Радянської Армії. Одним з артистів ансамблю був Юрій Тимошенко - однокурсник батька по театральному інституту. Тоді він ще не був знаменитим Тарапунькою, а танцював в ансамблі танці з шаблями. У перерві між концертами батько запросив його на обід. Тимошенко, увійшовши, відстебнув шаблю, поставив її в кут і сів за стіл. Я тут же шаблю вхопив і почав намагатися витягти її з піхов.
- Поклади шаблю на місце, - тут же скомандувала мені мати.
- Нехай хлопець пограє, - милостиво дозволив дядя Юра.
- Знайшли іграшку! Це ж справжня шабля, дитина порізатися може, - заперечувала мати.
- Нічого не поріжеться, вона тупа як моя дупа. Її останній раз точили в громадянську війну.
- Ну, тоді зігне або поламає. Він у нас такий ...
- Ох, не смішить мене. Щоб чотирирічний хлопчик справжню шаблю зігнув ...
Після цього мене разом з шаблею залишили в спокої. Я виволік шаблю в сусідню кімнату і почав міркувати.
- Дядя Юра сказав, що шаблю мені не зігнути. Думає, що я малий і слабий. Значить, потрібно її зігнути, у що б то не стало.
Я пробував гнути шаблю через коліно, вона пружинила, і гнутися явно не хотіла. Притримуючи її за рукоятку, наступав ногою і тиснув, намагаючись перенести на неї всю вагу тіла. Марно. Все ж рішення було знайдено - я був тямущим хлопчиком. Притягнувши дві табуретки, одну поставив на бік, до неї приставив шаблю під гострим кутом. Сам вліз на другу табуретку і стрибнув на шаблю. Шабля пружинила, повертаючись в початкове положення і гнутися явно не хотіла. Нарешті, після десятого або дванадцятого стрибка, шабля зберегла невеликий вигин. А далі справа пішла швидше. Через десять хвилин шабля була зігнута на пристойний кут. З гордістю я поспішив продемонструвати свій успіх гостю і батькам
- Ось, казали, не зігну, а я зігнув!
Дядя Юра якраз перекидав в рот чергову стопку, але, глянувши на шаблю, поперхнувся і закашлявся.
- Мені ж виступати ввечері, - заголосив і заохкав він.
Всі кинулися випрямляти шаблю. Гнули чобітьми, стукали молотком, затискали в дверях ... Випрямили, але не до кінця. В піхви шабля не лізла, хоч убий. Нарешті все ж всунули і в піхви. Гість пішов, а я отримав ременя.
А ще таке було зі мною. В кінотеатрах міста показували трофейний фільм «Тарзан», де в головній ролі знімався чемпіон світу з плавання Ганс Вейсмюллер. Всім хлопцям фільм дуже подобався, і в місті почалося повальна «тарзаніана». На дерева прив'язували мотузки, хапаючись за них, хлопчаки пролітали над дворами, оголошуючи околиці дикими криками, наслідуючи Тарзанові
В цей час в театрі пройшла постановка п'єси «Вій» за Гоголем. У центрі сцени підвісили масу канатів, на яких літали чорти і вовкулаки. Діти артистів відразу зорієнтувалися і в перервах між виставами «Тарзанили» на цих канатах. І був у мене друг - Сашко Андрієнко. Тільки він був по старше, ходив уже в школу, здається, перший клас вже закінчив. Не знаю, спеціально він мене тоді підставив або просто так вийшло. Але якось у неділю каже мені:
- Гайда на сцену потарзанимо.
Через чорний хід пройшли ми з ним за куліси. Канат там був уже готовий. Кріпився канат в центрі під куполом. За кулісами, ліворуч і праворуч від сцени були балкони. Тримаючись за канат можна перелетіти через всю сцену з одного балкона на інший. І це не якесь хитання на мотузці, це справжній політ, метрів п'ятдесят не менше. Від польоту тебе переповнювало почуття захоплення, хотілося співати, і крик Тарзана мимоволі виривався з грудей.
- Давай, ти перший, - сказав Сашко. І я полетів…
В цей час в театрі йшов денний спектакль. Ставили «Дядю Ваню» за Чеховим. На сцені відбувався якийсь драматичний епізод. Окремі жінки в залі схлипували і промокали очі хусточками. У цей час лечу я над сценою з криком пораненого койота ... На сцені виникла пауза. А через хвилину весь зал вибухнув дружним реготом. Прибігли головний режисер з директором. П'єса драматична а в залі ржачка, що мовляв сталося ... У той день мій зад виходжували ременем з особливою ретельністю.
А був ще такий випадок. Ставили в театрі спектакль - «Назар Стодоля». Це класика української драматургії. Сюжет розповідає про те, як бідний козак Назар полюбив дочку багатого сотника. І ось молоді тікають з хутора для того, щоб таємно обвінчатися, а сотник зі слугами організовує погоню. Він наздоганяє втікачів, і відбувається сутичка між друзями Назара і козаками сотника. І є в п'єсі епізод, коли один з друзів Назара пострілом з пістоля вбиває сотника. Робилося це так
. За лаштунками сидів дід Захар, за посадою він був пожежник і за сумісництвом озвучував постріли. Стояв перед ним пеньок з отворами. В отвори вставлялися гільзи патронів від трилінійної гвинтівки. По ходу дії дід бив молотком по капсулі чергової гільзи - так імітувався постріл. Так ось в цьому акті, про який йде мова, повинна було бути так. Виймає козак пістоль, наводить його на сотника і каже «вмирай собака». Почувши ці слова, дід Захар вдаряє по капсулі. Постріл, Сотник падає, Завіса. В той день я брав у діда Захара молоток - потрібно було розколоти пару горіхів. Молоток я повернув, але поклав його не зовсім на те місце, де брав, але десь поруч. Коли прозвучала фраза «вмирай собака», постріл не пролунав, так як дід Захар не відразу знайшов молоток. Артист на сцені був досвідчений, швидко зрозумів, що до чого, знайшовся одразу. - Раз тебе куля не бере, я тебе шаблею зарубали, - говорить він. Виймає шаблю, вдаряє нею сотника і знову каже - «вмирай собака» І тут гримнув постріл. Природно в залі все за іржали, тому що і шабля виявляється стріляти вміє. Потім був «розбір польотів» і я знову був з битим задом.
А ще така відбулася прикра пригода. У театрі ставили нову виставу. Пьєса називалася «Сильні духом». В сюжеті про партизанський загін, що воював під Рівно, та знаменитого розвідника Кузнецова. В масових сценах цього спектаклю потрібно показати загін німецьких солдат, що оточили партизан і розпочали бій. Але в костюмерній коморі театру одягу і озброєння для «німецької» масовки не вистачало. Тоді директор театру звернувся за допомогою до військових. Ті допомогли. З військового складу, де зберігалась трофейна німецька зброя та спорядження, привезли до театру купу німецьких касок, автоматів «шмайсер» - так їх називали в народі. Ще пістолети парабелум, плащі, ранці, та усяке інше. Все це звалили в кутку біля комори та пішли шукати комірника, щоб відчинив та забрав спорядження до комори. Військові запевнили, що вся зброя зіпсована і небезпечна. Я, як усі післявоєнні діти, до зброї був небайдужий. Відразу вихопив «шмайсера», солдати показали як перемикати затвор і клацати. То ж бігав і клацав, ото було задоволення… Коли солдат вийшов до коридору покурити, я взяв з купи іншого «шмайсера», не такого подряпаного і потяг до кімнати, бо ми на той час мешкали в будівлі при театрі. За хвилину до кімнати заходить батько. «Хонде хог» кричу, наводжу на нього автомат, пересмикую затвор, натискаю на гачок, але замість звичного клацання, лунає, як грім з неба, гучний постріл. Куля влучила в одвірок, на голову батька посипалась цементна крошка та крейда. Він зблід, десь хвилину стояв мовчки, потім вихопив в мене з рук автомат і вибіг з кімнати. Десь за годину прибіг майор - начальник складу, приніс літрову пляшку якогось вина, почав вибачатися.
- Солдати які вантажили машину випадково взяли автомат з іншої купи. Ви вже вибачте. Слава богу що благополучно закінчилось. Ви вже не кажіть по начальству бо перепаде мені на горіхі…
- Та я і не збирався доповідати, - заспокоїв майора батько. Вони добряче випили.
- Гарні напої на Вашому складі, - підсумував батько, - і служба хороша, навіть орденами нагороджують.
- Свої ордени я на фронті отримав, - образився майор. – Командував батареєю. Це мене після другого поранення, важкого, на склад призначили. Ця посада мені не подобається, я вже два рапорти написав. Розумієш, склад величезній – 5 гектарів займає, а в мене тільки 40 солдат та два офіцери. Особовий склад з караулів не вилазить. Та ще кожен день присилають по кілька машин за продуктами. То одному генералу відправити, то другому, то в штаб армії, то в округ…Та ще прислали лейтенанта з НКВД, ходить винюхує, щоб солдати зайву банку тушонки не з’їли.
На другий день майор прийшов з солдатом, який приніс ящик німецької тушонки. Солдата відправили назад а батько з майором сіли допивати вчорашню літрову пляшку… Коли гість пішов, мене зацікавила пляшка яку він приносив. На етикетці намальований вітрильник, моряк з люлькою в зубах і чорною пов’язкою на правому оці.
- Це ямайський ром – пояснив батько, - улюблений напій піратів. Про піратів я багато читав, то ж скуштувати їх напій треба буде обов’язково. Вдалося витрусити з пляшки кілька крапель. Запах був приємний, пахло цукерками чи якимись незнайомими фруктами. Ром мені не сподобався, рота обпекло, я зайшовся в кашлі…Тут же дістав ременя від матері, щоб не вилизував пляшки для дорослих.
Та ремінь і кропива, якими мене частенько пригощали, були для мене не найгіршим покаранням. Саме страшне - це коли не пускали гуляти на вулицю. Бо на вулиці було саме цікаве. Малеча гуртувалась у невеличкі загони і гралася виключно в війну. Половину гурту робили червоними, іншу половину німцями. Потім мінялись. Це були хлопчачи ігрища - дівчат не приймали. З «війни» ми частенько приходили додому з подряпинами та синцями або розірваними штанами, за це отримували «на горіхи» від батьків. Після війни на вулиці стояло доволі розбомблених будинків в цих розвалинах ми і «воювали». В зруйнованих будинках хлопці Іноді знаходили цілі патрони. Тоді розпалювали багаття і кидали патрони в полум’я. Патрони вибухали, прибігала міліція, ми ховалися… Ото було весело. Може у вас склалося враження, що я тільки й робив, що рахував квасолю та бігав по зруйнованих будинках. Це не так, були й серйозні обов’язки. Ходив по воду до колонки з трилітровим бідончиком. (Колонка була за пів кілометри). А ще підмітав підлогу, виносив сміття та інше. А ще приймав участь за походами по хліб. Батьки їздили с театром по райцентрам, де давали вистави. Повертались десь у третій ночі, то ж здобуття хліба покладалось на мене і бабусю. Вона піднімала мене у п’ятій ранку і ми йшли до крамниці займати чергу. За хліб, крім грошей, треба було віддати талончик, В одні руки продавали 500 грам (пів буханця). Продаж починали о сьомій. В черзі ми були одними з перших. Отримавши свій буханець, йшли в кінець величезної черги і ставали знову. Відстоявши пару годин, отримували ще буханець. На два дні хлібом були забезпечені. На другий день вранці ми з бабусею йшли по керосин. На нього теж було обмеження, давали в одні руки по півтори літри. Керосин був потрібен для приготування їжі. На той час всі її готували на пристрої, який називався – примус. Це таке чудо техніки яке працювало на керосині. Форсунка примуса часто забивалася і її треба було прочищати спеціальною голкою. Бабуся в форсунку не попадала, часто голки ламала, тому наглядати за примусом приходилось мені. Через пів року батьки придбали чергове чудо техніки – керогаз. Його штрикати голкою потреби вже не було і для гуляння я отримав більше часу. Ввечері, після того, як мене заганяли додому, читав книжки. Та не якісь там казочки про Івасика Телесика, а пригодницькі романи Жуль Верна. Коли всі лягали спати, світло вимикали. Я накривався ковдрою з головою, вмикав електричний ліхтарик і продовжував читати поки не сідала батарейка…
На той час роки були голодні, в театрі часто затримували платню, відсіля і народився вислів про «погорілий» театр. Щоб якось вижити батько малював картини, а бабуся носила їх на базар. Малював точні копії картини художника Шишкіна «Ранок в сосновому лісі». Це та де три ведмеді. А ще з картини Перова «Мисливці на відпочинку». Ці картини продавалися погано. Нарозхват продавалося інше. На клейонці малювалось озеро в якому плавали лебеді. Люди купляли їх замість килимів і прибивали до стіни над ліжками. Дивували мене розцінки на ці «килимки», які існували на базарі. Однакові за розміром килимки оцінювались по різному. Якщо в озері намальований один лебідь – одна ціна. Якщо два лебедя - вдвічі дорожче. Ну, а коли три лебедя, то в тричі.
Я теж любив малювати. Не дивно, все ж таки син художника. Мені купували дешевенькі альбомчики з на пів сірого паперу і кольорові олівці. На коробці з олівцями був намальований вершник на коні з мечем і круглим щитом – вбраний в лаштунки древ неримського воїна і був напис, що це Спартак. Я заходився перемальовувати цього вершника. Батько дав пораду.
- Ти б починав малювати щось легше кота, хатинку. Малювати людей та коней зразу не вийде, треба набити руку. Та я вперто продовжував малювати Спартака. Кажуть впертість – другий талант. Згодом малюнки покращились., кінь вже був схожий на коня а не на собаку, та й Спартак почав виглядати людиною. Через тиждень мій малюнок майже не відрізнявся від малюнка на коробці. З гордістю поніс показувати батькам.
- Це не ти малював, заперечів батько. - Признавайся хто тобі це малював? Прийшлося доводити – малювати ще одну копію під наглядом.
Коли сім’я переїхала до Білої Церкви, мене влаштували в дитячий садок. Там було чотири групи за віком, для дітей трьох, чотирьох, п’яти та шести років. Група п’ятирічних була переповнена, тому мені запропонували вибір до чотирьох чи шести річних. Звісно я вибрав старшу групу. В садку, після обіду, влаштовували «мертву годину», коли дітям належало спати. Спати ніхто не хотів, сміялися, розмовляли, кидалися подушками. Тоді вихователька придумала читати нам казки, це якось вгамувало бешкетників. Казки слухали. Вихователька – стара жінка, читала тихо, повільно і не виразно. Тому я запропонував щоб читав я. Для читання обрав казку Петра Єршова про коника Горбунка. Казка була цікава і слухали її уважно. Згодом я набрав такого авторитету, що мене запрошували читати і в інших групах. Читав я виключно тільки цю казку і скоро знав її майже всю на пам'ять. Потім розповідав її без книжки, що не аби як дивувало вихователів. Через рік моя група пішла до школи а мене не взяли. Класи були переповнені, а мені було шість років…От же відмовили. Через рік, першого вересня, до школи я знову не потрапив. Батьки переїхали до Чернігова, поки шукали житло та облаштовувались, ми з бабусею жили в селі у тітки. В Чернігів попали лише ку лютому.
- Нічого страшного, -казала мати, - підеш у серпні. Цього стерпіти я вже не міг і ревів кілька днів як бугай. То ж вимусив матір вести мене до школи. Завучка і вчителька першого класу приймати мене навідріз відмовили.
- Та Ви що, діти вже пишуть слова і читають по складах…- аргументували вони свою відмову. Пішли до директора, а той влаштував мені іспит.
- Принесіть буквар, каже вчительці, - ми зараз його проконтролюємо.
- Навіщо буквар, - каже мати. На столі у директора лежала книжка А. Макаренка «Педагогічна поема». Мати взяла її, розгорнула десь посередині і простягнула мені, - читай синку. Я почав читати швидко і виразно, як тільки міг. Потім порахував всі книжки які стояли у директора на полиці, розказав третю таблицю множення і початок вірша Пушкіна «Руслан і Людмила».
Годі, годі – зареготав директор, витираючи сльози від сміху, - тебе зараховано…
От же так я став учнем першого класу чернігівської школи номер три. Викладання в школі відбувалося на російській мові. Були в місті і українськи школи та мати казала, що викладання в морських училищах тільки російською і якщо я хочу бути моряком…
Школи на той час були чоловічі і жіночі, тільки через чотири роки хлопчаків і дівчат об’єднали. В нашому класі було тридцять троє хлопців. Частина з них ті, які залишились на другий і навіть на третій рік. На той час була така кара для тих хто погано вчився. Крім них були ще хлопці, яким було по вісім, дев’ять і навіть десять років. Це ті які перебуваючи в окупації не мали змоги вчасно піти до школи. Деякі з них вели себе на уроках нахабно: cміялися, розмовляли, стріляли з рогатки, могли вкинути тобі за комір хруща або жабу…Вчителька таких ставила в куток, якщо не допомагало, ходила за допомогою до директора. Той приходив, брав пустуна за вухо і тяг з класу. Ще в щоденниках вчителька писала догани і дома батьки давали ременя. Все це не завжди допомагало і таких учнів виключали зі школи. На перервах, особливо на великій, затівались бійки. Але були неписані правила: битися один на один, нижче поясу не бити, лежачого не бити і битися до першої крові з носу. Ці правила суворо дотримувались. Ніяких буфетів та їдальнь в школі не було. Деякі учні приносили в школу бутерброди щоб з’їсти їх на великій перерві. Та де там, підходив здоровань на голову вищий і казав фразу «дай кец». Потрібно було відломити йому не менше третини. Якщо підходив ще один, від бутерброду майже нічого не залишалось. Деякі казали «дай відкусити». Якщо не даси отримаєш ляща і прізвисько «жаднюга». То ж бутерброди майже ніхто в школу не брав. Вчився я добре. Вірніше, завдяки бабусиному вишкілу, перші чотири роки, майже нічого не робив, а отримував одні п’ятірки і вважався відмінником. За цей час я настільки розлінився і розучився вчитися і працювати, що в п’ятому класі почав приносити двійки. Прийшлося матері і бабусі знову взятися за ремінь і підтягнути мої шкільні успіхи до належного рівня.
Влітку заїхав до нас двоюрідний брат батька дядько Василь. Він був військовий, Герой Радянського Союзу і очолював якусь танкову частину. Мабуть я йому сподобався, бо запропонував він батькові забрати мене на кілька тижнів в літній табір де стояла його частина. Цей час, який я провів у військовому таборі справив на мене не аби яке враження і запам’ятався надовго. Я облазив усі танки і броньовики і мене навіть навчили керувати вантажівкою. Правда ноги в мене до педалів не діставали і швидкість я переключати через це не міг. Мені вмикали другу швидкість, а надалі я регулював швидкість ручкою газу і вправно крутив кермо. Все це надихало і почував я себе на сьомому небі. Всі військові відносились до мене як до рідного. Частина тільки недавно повернулась з Германії, фронтовики давно не бачили своїх дітей, тому не дивно таке відношення до мене. Вранці, коли частина шикувалась на плацу, мені також відвели місце і я стояв біля прапора, почуваючи себе справжнім вояком. Особливо я всім серцем прикипів до старшини Сергія Суслова. Він робив мені свистки і сопілки, луки і стріли, рогатки. Ми з ним змагались хто краще влучить в ціль з лука. Вчив водити машину та лазити по канату, вчив плавати. І запам’ятався ще такий випадок. Якось я зайшов в штабний намет. За столом сидів дядько Василь і ще декілька старших офіцерів. Випивали. На столі стояло кілька пляшок горілки, ковбаса, сало, огірки, банки з американськими паштетами…Офіцери засміялись, гучно привітали мене і запросили до столу. Їсти я відмовився але підійшов до столу, взяв меліоровану кружку і попросив налити горілки. За столом переглянулись а дядько взяв пляшку і налив мені пів кружки, дивлячись що з того вийде.
- Мало, налийте ще, - попросив я дядька. Той долив. Я взяв кружку двома руками і обережно, щоб не розплескати, поніс до виходу з намету. Всі засміялись.
- І куди це ти Андрійко її несеш?
- Хочу пригостити старшину Суслова. За столом стихло.
- Так он же він сидить. - Дійсно в кутку намету сидів старшина і одним пальцем щось стукав на друкарській машинці. Я його, коли ввійшов, не помітив.
- Дядьку Сергію це Вам, - сказав я протягуючи йому кружку. Старшина подивився на дядька, той схвально кивнув головою.
- Можна. – Старшина почав пити. Я миттю пібіг до столу, вхопив хліба і круг ковбаси і подав Суслову. Той випив горілку і заплакав. Це мене вразило більш за все. Дядько Сергій фронтовик, танкістом пройшов всю війну, груди в орденах, навіть два ордена Слави…
Одного разу дядько забрав мене на полігон і провіз у танку. Танк називався «Т-34». Мені наділи на голову танковий шолом, та він був для мене завеликий і закривав очі. Прийшлось його зняти і я тут же набив собі гулю на лобі. Танк мені не сподобався – пахло соляркою та ще я набив собі другу гулю на лобі, коли вилазив…
- Це нічого, синці прикрашають чоловіка, - втішав мене дядько Василь, - виростеш будеш справжнім танкістом.
- Та ні, я вже вирішив, буду моряком.
- І давно ти це вирішив?
- Давно, ще коли малим був. – Дядько розсміявся і махнув рукою…
Відмовити мене від мрії про море намагалася і бабуся.
- Що ти вибрав собі таку жаб’ячу професію. Ти добре малюєш, можеш стати архітектором. А бо ж агрономом – завжди будеш ситий…
Коли дядько Василь привіз мене з табору до дому, вони сіли з батьком обідати. І коли вже добряче напились, дядько почав жалітися, що в нього три дочки, а так хотілося мати сина.
- Ну, дочки це добре, - втішав його батько, - дівчата такі милі та лагідні а хлопець це такий розбишака, від нього одна морока.
- Давай мінятися, - відразу запропонував п’яний дядько Василь, - ти мені Андрійка, а я тобі двох дочок на вибір.
- О! Давай, давай. Я згоден, - загукав я з другої кімнати, де почув цю розмову, і тут же отримав ляпас від матері..
В серпні батьки поїхали на гастролі до Пскова і взяли мене з собою. Місто мене не вразило, таке собі середньої якості. Не те що наш Чернігів, де на валу стояла ціла батарея старовинних гармат, а по Десні ходили справжні пароплави…
У вихідний нашим акторам зробили екскурсію в маєток Пушкіна Михайлівське. Про Пушкіна я дещо знав бо вже прочитав казки про царя Салтана та про Руслана і Людмилу. Обійстя Пушкіна враження на мене не справило, маєток як маєток. Більше сподобався історичний музей Пскова, де були виставлені справжні лицарські обладунки, мечі та шаблі.
Серпень закінчувався і треба було повертатися у Чернігів до школи, а батьки вимушені ще залишатись у Пскові.
- Та що я сам не доїду, - казав я матері, що бідкалася з цією проблемою. – Доїду сам не турбуйся і пересадка в Києві мені не завадить. Батьки на це не погодились. Та згодом рішення було знайдено. Через кілька днів художній керівник театру дядько Петро їхав до Києва у відрядження і мене відправили з ним. Дитячий квіток, що мені купили, право на окреме ліжко не давав і хоч ми їхали в купейному вагоні, треба було ділити лавку на двох з дядьком Петром. Правда він був такий товстий, що місця на лаві мені майже не залишалося. Ще якось можна лежати коли дядько Петро лежав боком, та коли у вісні він повертався на спину, я опинявся на підлозі. Та вихід знайшовся. Над дверима купе була ніша куди складали валізи. Звідти витягли валізи, застелили ковдру і я отримав своє помешкання. Ніша була така велика, що я міг там лежати і вздовж і в поперек. Потяг від Пскова до Києва йшов більше ніж дві доби, то я ходив по вагону, перезнайомився з деякими пасажирами та роздивлявся краєвиди за вікном. В одному з купе теж їхали діти, десь схоже мого віку, хлопець і дівчинка. Дівчинка була дуже гарненька, хлопець навпаки. Обличчя і голос в нього були як у дорослого дядька хоч сам він був навіть меншого зросту ніж я. Тай одягнений був незвично у костюмі та сорочці з краваткою. Я вештався по вагону, а він презирливо поглядав на мене. Згодом, за щось він зробив мені зауваження. За що не пам’ятаю. Це вже було занадто.
- Пішли в тамбур стукнемося, - сказав я йому. – Ця фраза використовувалась між хлопцями коли викликали один одного на герць. Хлопець зневажливо подивився і пішов до свого купе.
- Чого ти? – голосніше крикнув я. – Пішли стукнемося. Дядько Петро, який якраз виходив з купе за якоюсь надобністю, почув це. Він підійшов до того хлопця і звернувся до нього, на мій подив, як до дорослого на Ви.
= Вибачте мого хлопця будь ласка. Воно мале, дурне…Що з нього взяти…
Вже в нашому купе дядько Петро пояснював мені, що я причепився до дорослої людини.
- Це подружжя ліліпутів, я їх знаю. Вони працюють в київському цирку. Хвали бога що він тебе добряче не віддубасив.
- А чого він такий малий? Це така хвороба? Вони хворі?
- Та ні, не хворі. Просто не виросли. Є така порода людей…
Коли потяг прийшов до київського вокзалу, дядько Петро посадив мене на електричку і далі я вже сам добирався до Чернігова. Бабуся відразу відбила батькам телеграму, що я добрався до дому живий та здоровий.
Далі став я учнем другого класу. Сидіти на уроках мені було нудно, адже завдяки бабусиної «академії», знав та вмів все наперед. Хлопці мені заздрили і частенько лупцювали. Дома мати зчиняла допит.
- Хто на цей раз тобі синців наставив?
- Та це Юрко…
- Та ти ж сильніший ніж він! Вдарив би його кулаком по пиці щосили!
- Мамо, якби я вдарив його щосили, голова його могла б відірватися…..
Я й надалі продовжував готуватися до морської служби. Задля цього поїдав всі підгорілі пиріжки та котлети, бо мати казала, - хто їсть горіле буде добре плавати. Ще казала, що море це не річка де ти купаєшся. В морі вода холодна і солона і моряками можуть бути тільки люди загартовані. Тому я набрав пів ванни холодної води, всипав туди дві пачки солі і заліз загартовуватись. Витягли мене з синіми губами і тремтячим тілом.
- Це ж расол, можна огірки солити, а ніяка не морська вода і до того ж холодна. Тепер захворієш, - бідкалась мати і пішла шукати ремінь..
Ще мені казали, що кожен моряк відмінний пловець.. Я це розумів, але з плаванням в мене виходило не дуже. Вірніше, зовсім не виходило. Якось в місті продавали трофейні рятувальні засоби для німецьких морських льотчиків. Це був гумовий надувний круг, він одягався на шию, і прямокутній надувний мішок закріплювався на грудях. Батько пояснив, що коли льотчик впаде в море і буде навіть поранений та непритомний, то круг на шиї буде тримати голову над водою і не дасть йому захлинутись. Рятувальний комплект коштував 5 карбованців, а круг можна було купити окремо і коштував він 3 карбованці. Мені купили цей круг і я, завдяки йому, годинами бовтався в ставку без нагляду дорослих. Мені кріпили круг на талію і далі я відправлявся в самостійне плавання. Вважалось, що круг захистить на воді від любих негараздів. Виявилось – це не зовсім так. Якось пішли ми з матір’ю на ставок Це була неділя, мати була в новому платті, яке наділа перший раз. Вирішив я похизуватись перед нею який з мене справний мореплавець. На ставку було місце де старші хлопці стрибали в воду вниз головою. Прийшли ми туди, я розігнався і теж стрибнув головою вниз. Круг, якій був закріплений в мене на талії, заповз на сідниці.
- Ото була картина, – розповідала мати, - круг на воді з нього стирчав мій зад і ноги. Я щосили дриґав ногами і руками та марно, голова залишалася під водою. Прийшлося матері, в святковому платті, стрибати в ставок та перевертати мене головою до поверхні. Про те згодом плавати я все ж навчився. Стилем який називався «по собачому». Батько клав мене на воду, підтримуючи за живіт, потім відпускав і я плив далі. Але була одна проблема, я міг пливти тільки з горизонтального положення. Коли заходив в воду стоячи, то з вертикального положення перейти в горизонтальне сам не міг. Потрібна була стороння допомога, щоб надати мені потрібне положення. Та вихід я знайшов, лягав на живіт і як той алігатор заповзав у воду. Коли руки вже не діставали дно, починав плисти. Якось пішли ми з бабусею на річку, бо ходити купатися самому мені забороняли. І вирішив я похизуватися перед бабусею, який з мене спритний пловець. В тому місці в Десну впадав якийсь струмок і утворилась невеличка затока шириною метрів десять глибиною метрів два. Обійшовши затоку, заповз у воду напроти бабусі і поплив. Затоку перетнув дуже швидко і, коли до берега залишилось не більше метра, вирішив стати на ноги. Але дно не відчув. Глибина там була метра півтора, та мені було з головою. Я відштовхувався віл дна, виринаючи хапав ротом повітря і знову занурювався з головою. По моїх вирячених очах бабуся зрозуміла, що діло кепське. Плавати вона не вміла і тому заволала на весь берег
- Рятуйте, дитина тоне. – Хтось з рибалок, які сиділи поруч, простягнув мені підсаку, за яку я схопився обома руками, і підтяг до берега.
- Матері не кажіть, - попрохав я бабусю і вона погодилась як що я два рази вимию підлогу в квартирі…
Та на друге літо я вже добряче плавав і не тільки «по собачому. Опанував навіть нові стилі. Один з них називався «по морському» і нагадував батерфляй, другий називався «в розмашку» і нагадував кроль. Стилі були недолугі, по пловці вест час тримали голову високо над водою – це зменшувало швидкість і змушувало витрачати зайві сили Ще на річці стояла вишка і старші хлопці стрибали з неї – «солдатиком» і «ластівкою». Згодом з неї навчився стрибати і я.
В третьому класі нас почали приймати в піонери. Спочатку приймали найкращих (з точки зору класної керівниці). Мене не прийняли, хоч я був і відмінником. Сказали що маю погану поведінку, прогули та сперечаюсь з вчителями. Десь третина класу почала ходити в червоних піонерських галстуках, їм заздрили. Звичайно це засмучувало і мене.
- Не бери в голову, - заспокоювала мене мати. І щоб зовсім заспокоїти пошила мені такий саме галстук тільки синього кольору. В школі вчителька розлютилась і звеліла галстук зняти, бо це поганий приклад для інших і виглядає як виклик. Я не погодився і мені написали в щоденник, що я не виконав наказу зняти синій галстук. Під написом вчительки мати написала «Нехай носить, я дозволила». Кілька днів я проходив з синім галстуком поки вчителька не потягла мене до директора. Той дуже спокійно мені пояснив, що все діло в кольорі. Синій галстук носять скаути – це такі буржуйські діти в ворожих країнах.
- Ти все зрозумів? – допитувався директор.
- Так.
- Занімиш скаутський галстук?
- Так, зніму..- і я тут же зняв галстук.
- Ну, от і добре. Молодець, іди собі.
На слідуючий день я прийшов в школу в галстуці зеленого кольору і ходив в ньому цілий місяць доки мене не прийняли в піонери.
Взимку мені нарешті купили обіцяні ковзани. Називались вони «снігури», леза в них були широкі, тому в них можна було кататися не тільки по льоду, а й по утрамбованому снігу. Універсальність цих ковзанів була ще в тому, що їх можна було прив’язати мотузками до любого взуття. Твердий сніг був тільки на дорозі, то й каталися ми, в основному, на проїзній частині. Машини їздили рідко, та коли з’являлась якась полуторка, ми за неї чіплялись. Для цього в нас були гачки з товстого дроту. Гак чіпляли за кузов і машина тягла нас по дорозі, поки шофер не зупиняв вантажівку і не вискакував нас відганяти. Тут треба робити ноги та ноги, бо як піймає, то добряче на мне вуха.
А на весні, коли танув сніг, утворювались величезні, що твої озера, калюжі. Ми плавали по них на крижинах. Часто крижини, відтаявши, ламались і приходилось бігти до дому з мокрим задом та ще й отримати ременя. Коли крижини танули, хлопці збирали дошки та стовбури і робили плоти. Плавали на них доки калюжі не висихали.
Коли я перейшов до 5 класу, чоловічі і жіночі школи об’єднали В ті часи хлопці та дівчата шкільного віку між собою майже не спілкувались. Хлопці товаришували виключно з хлопцями, дівчата з дівчатами. Тому, після того як ми опинилися з дівчатами в одному класі, розгубилися і зніяковіли. За партами розсіслися, звісно, хлопці з хлопцями, дівчата з дівчатами. Хлопці поводились незвично тихо, не пустували – соромились дівчат. На другий день в клас зайшов завуч, побачив що хлопці з дівчатами сидять окремо, і розсадив нас попарно з дівчатами. Мене посадили з дівулею, яка була вище мене на голову. Мені вона відразу не сподобалась. Взагалі всі дівчата в класі були якісь здоровенні і здавались нам майже дорослими. Вони ще й намагалися поводитись з нами як з малечею. Правда була серед них одна – маненька, гарненька. Поруч з нею сидів за партою Юрко. На великій перерві я підійшов до нього.
- Давай мінятися місцями, - запропонував я йому.
- А що даси за це?
- Бабуся котлет на пекла, завтра принесу тобі котлету.
- Та ні. Цього замало.
- Ну, тоді ліхтарик і дві запасні батарейки до нього.
- Не годиться, ліхтарик в мене є.
- Що ж ти хочеш?
- Давай за твій скальпель.
То був у мене справжній хірургічний скальпель. Він був дуже гострий і я заточував їм олівці. Всі хлопці заздрили яку я мав штукенцію і, коли в когось ламався олівець, звертались до мене за поміччю. Прийшлось віддати Юркові скальпель – як від серця відірвав.
Нову сусідку по парті звали Надійкою. Мені вона відразу сподобалась і я почав опікуватись про неї. Давав списувати домашні завдання з арифметики, майстерно переправляв в її зошиті трійки на п’ятірки. Виправляти оцінки їй було потрібно щоб не засмучувати хвору на серце бабусю. Ну і таке інше. Ми подружилися і я навіть почав потроху закохуватись. Про те закохатися повністю не встиг бо батьки переїхали з Чернігова до Луцька. То ж з раною в серці опинився я в новій школі І в новому місті.
В луцькому театрі батьки пропрацювали більше року. Там я познайомився з дядьком Тарасом. До робітників театру він не належав, працював тренером по боксу, готував юнацьку збірну міста. Так отой дядько Тарас був такий завзятий театрал, що всякий свій вільний час перебував у театрі. Допомагав режисерові ставити бійки у виставах на кулаках або шаблях. Він і в шаблях розумівся бо у війну служив в кавалерії. Допомагав консультаціями і в інших справах. За це дядько Тарас безкоштовно ходив з дружиною на всі вистави і навіть мав своє постійне місце в директорській ложі. Якось прийшов я до дому з черговим синцем під оком. Мати не витримала і відвела в палац спорту до дядька Тараса.
- Тарасе Петровичу навчить мого йолопа битися, бо в мене вже усякий терпець увірвався. Товчуть його всі кому не ліньки.
Так я почав ходити у секцію боксу. І хоч для цього виду спорту я був замалий, дядько Тарас взявся мене вчити. За місяць він «поставив» мені кулак, навчив ухилятися від ударів, показав місця куди треба бити для успішного враження. Секцію я відвідував весь термін поки ми жили в Луцьку. З того часу мене вже ніхто не бив.
У червні матері дали путівку і вона від везла мене у піонерський табір. Він розташувався на березі річки Стир. Широкій пісочний пляж, охайні кольорові будиночки, добра їжа…Спочатку в таборі мені дуже сподобалось. Нас розбили на загони, призначили вожатих, ознайомили з розпорядком дня. На другий день повели на річку купатися. Шмат річки, метрів десять від берега, був огороджений металевою сіткою, Такий собі ставок глибиною по пояс. Туди заганяли кожний загін по черзі. Хлюпатися в цій огорожі мені було образливо, бо цю річку я міг перепливати п’ять разів туди й назад. Поскаржився своєму вожатому Василю Івановичу. Правда для Василя Івановича він був замолодий (студент другого курсу педагогічного училища), та старша піонер вожата наполягала щоб до вожатих всі звертались виключно по імені і по батькові. Та ми почали звати свого скорочено – Васьванич. Він поспівчував мені і ввечері взяв з собою коли вожаті пішли купатися окремо, без малечі. Він впевнився, що плаваю я краще ніж він сам.
- Добре, у неділю візьму тебе на рибалку, - пообіцяв Васьванич. Ледь діждався я тоді тієї неділі. Встали ми з Васьваничем в п’ять ранку і на річку. Пере пливли на той берег, він був крутий, порослий кущами і деревами тож там для рибалки умови кращі, казав Васьванич. Ми зрізали з горішника вудлища, наладили вудки і заходились ловити. Риба не ловилась і тільки Васьванич упіймав два малих окунь ка. В таборі засурмили підйом і ми по пливли назад. Пливли однією рукою, бо в другій тримали над водою вудки і одяг. Коли ми вже виходили на берег, нас побачила директорка табору і добряче вилаяла Васьванича, пообіцявши надати йому за практику погану характеристику у педучилище.
Найбільше у таборі мені не подобався «мертвий час». Це коли, після обіду, нас заганяли в спальню. Треба було роздягатись, лягати в ліжко і лежати там цілу годину. Читати не можна, розмовляти не можна…
Я ніколи не спав вдень, тому мені той «мертвий час» був як кістка в горлі. Інколи, якщо вихователів не було поруч, мені вдавалося вилізти у вікно і займатися своїми справами. Звісно частіше мене на цьому ловили і тягли до старшої вожатої чи директорки. Кожен раз за чергову «провину» на ранішньому шикуванні мене виводили зі строю і виносили догану, ще й намагалися чим найдошкульніше образити. Найбільше начальство виводило з себе, що при цьому я стояв кивав головою, немов продовжуйте, продовжуйте і посміхався. Сміялися і діти в строю, тож екзекуція виглядала фарсом.
Нарешті, все це мені настільки остогидлої, що я вирішив з табору втекти. Після обіду, коли в кімнаті поснули, я зібрав свої речі, виліз у вікно, прокрався до знайомої дірки в паркані і «накивав п’ятами». Коли вийшов на дорогу, побачив на стовпі напис «До Луцька 6 км». Думаю - «проголосую», може хтось і підвезе. Якщо ні, то 6 кілометрів не така вже й велика відстань. Та не судилося, хвилин за сорок наздогнав мене на мотоциклі наш фізрук з табору Сидір Олексійович. Знову на ранковій лінійці мене виводили зі строю, виносили догани і лякали, що застосують до мене найстрашнішу кару – виключення з табору…
Минув деякий час. Через два дні мало закінчитися наше перебування в піонерському таборі. Останній день обставляли усякими урочистостями, до нього ретельно готувалися. Готувався концерт де діти будуть співати, читати вірші, танцювати. Та саме головне що все це відбуватиметеся біля «піонерського багаття». Для цього вогнища вже привезли цілу вантажівку деревини. Казали, що спати не підемо допоки все не згорить.
Після обіду до мене підійшов Васьванич:- Хочу тебе попередити, щоб для тебе ц е не стало несподіванкою. Завтра на ранковій лінійці зачитають наказ про виключення тебе з табору за погану поведінку в наказі перелічили всі твої порушення режиму: про мертвий час, про купання, про спробу втечі та інше. От же готуйся і не приймай близько до серця….
Слухати наказ про те який я поганий бажання не було. Вранці я прокинувся коли ще тільки починало розвиднюватись, зібрав речі і чкурнув, знову таки, через вікно. На дорогу не пішов бо вже мав на ній невдалу спробу. Вирішив іти по берегу Стрия, так і коротше і ловити мене тут ніхто не здогадається. Десь за годину, на обрії вже виднілися будинки міста, та річка майже під прямим кутом повертала вліво. На березі під кущами сиділо двоє рибалок.
- Доброго ранку! Ловись рибка мала та велика! – привітався я до їх . – Щось спіймали?
- Та тільки прийшли. Он одну тільки і спіймали. – Я подивився, у садку плюхалася величезна рибина, Мабуть кила на три.
- Ого! Це хижа риба? Як називається?
- Та ні, не хижа, бо зубів не має. А зветься мурена.
- А я читав, що мурена хижак і водиться тільки в тропічних водах.
- Ну, не знаю, що ти там читав, а ми її так називаєм.
- Я йду берегом до Луцька, думав навпростець, а тут знову річка.
- Так. Тут Стир робить коло.
- І якщо іти берегом наскільки довше.
- Та кілометрів на п’ять, не менше.
Це мені не підходило. Я роздягнувся, спакував речі у невеличкий пакунок і поплив тримаючи речі в правій руці нал водою. Десь через кілометр Стир знову перетнув мані дорогу. Переплив його знову, тепер до міста вже було рукою подати. Коли зайшов у двір будинка в якому мешкав, побачив мотоцикл дядька Сидора. Перелякався на смерть, - невже знову повезе до табору.
Коли зайшов у квартиру побачив, що дядько Сидір сидить з матір’ю за столом і п’ють чай з тістечками.
Дядько Сидір здивовано зауважив. - Ти диви який ти швидкий! Ми майже однаково добрались та я ж на мотоциклі…
- Так я навпростець берегом.
- Так Стир зигзаг робить величезний….
- Переплив на пряму.
Дядько Сидір допив чай і став прощатися, - Дякую за гостинність! Поїду заспокою начальство, що хлопець вже дома, живий і здоровий. Не дуже сваріть Андрійка. Добрий козак буде, має стержень в собі, не гнеться за вітром…
Коли мотоцикл дядька від’їхав я сказав матері що в піонерських таборах ноги моїй більше не буде.
У травні ми з матір’ю обходили книжкові крамниці і купляли підручники для слідую чого класу. Підручників не вистачало, тому придбати їх треба було за здалегіть. За літо я переглядав підручники, деякі перечитував повністю. Наприклад такі як історія, географія, хрестоматія з літератури. Звісно в підручниках матеріали друкувались скорочено, тому, якщо якась тема мене цікавила, я йшов до бібліотеки і подробиці та повний виклад знаходив там. Перегортаючи підручник з геометрії, знайшов там теорему Піфагора. Не знаю чому вона мене зацікавила. Можливо тому, що десь чув жартівливу говірку «Піфагорові штани на всі боки рівні». Теорема виявилась не складна і доказ повністю зрозумілий. . Все ж я пішов до бібліотеки більше взнати про Піфагора та його теорему. Вичитав, що доказів цієї теореми є кілька сот. Найбільш відомі Евкліда, Леонардо де Вінчі та Лобачевского. Сподобалось найпростіше китайське рішення на двох квадратах (автор невідомий). Особливість була ще в тому, що це рішення з’явилось за тисячу років до народження Піфагора. Знайшли рішення цієї теореми також в старовинних паперах Індії та Єгипту. Прізвища тих авторів не зберіглося, тож. до скарбниці математичних знань теорема ввійшла за ім’ям Піфагора.
Десь у жовтні, на уроці геометрії, наша вчителька з математики Марьяна Іванівна, (Марьванівна як ми її звали поза очі) виклала теорему Піфагора. Через два дні мало бути опитування. Перед уроком, Марьванівна сказала що урок буде «відкритий» і щоб вели себе пристойно. Продзвенів дзвоник, до класу увійшли директор з завучем і всілися на задній парті. Вчителька викликала до дошки нашу відмінницю Соколову, вона накреслила на дошці «Піфагорові штани» і довела, що квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів. Коли Соколова витерла дошку, усміхнена Марьванівна поставила їй п’ятірку.
- Хтось зараз повторить доказ теореми, - і вона занурилась в журнал…Потім викликала до дошки Сергія Шовкуна і той отримав четвірку.
- А можна довести теорему іншим способом? – запитав я Марьіванівну.
- Не мели дурниць Андрію.
- Дозвольте я спробую? – Марьванівна зиркнула на мене як на німецького диверсанта та все ж дозволила. Намалювавши на дошці два квадрати, один всередині другого я впевнено довів теорему.
- Це китайський спосіб він найпростіший, а взагалі способів довести цю теорему існує кілька сотень. Найбільш відомі крім Піфагорова – це способи Евкліда, Леонардо де Вінчі та Лобачевского. – продовжувати свою розповідь я не став бо продзвенів дзвоник. Директор з завучем сміючись вийшли з класу. А я з того часу став для Марьванівни заклятим ворогом. Про те помститися вона не встигла, бо ми знову переїхали в інше місто. На цей раз в Рівне де батька призначили головним режисером театру.
.В ті роки було модно ставити вчителів в незручне становище, сперечатися, задавати їм дурні або ж зарозумілі питання. Можливо це була помста за двійки, за виклик до школи батьків, за виключення зі школи або залишання на другий рік. Робив такі закиди і я, і в мене це непогано виходило. Про те, до кожного такого двобію треба було ретельно готуватись, та й не завжди це закінчувалось перемогою.
Особливо запам’яталися мої герці на уроках літератури. Якось вчителька сказала, що на слідуючому уроці ми будемо вивчати біографію Пушкіна. Пушкін мені подобався, ще до школи я читав його казки про царя Салтана та Руслана і Людмилу. В підручнику біографія поета була короткою і стислою, то ж я пішов готуватися до бібліотеки. В читальному залі просидів всю суботу. Матеріалів про Пушкіна було дуже багато. Особливо цікаво були читати спогади його сучасників та найближчого оточення. В понеділок Варвара Йосипівна, так звали вчительку, виклала нам новий матеріал – біографію Пушкіна. Її розповідь майже не відрізнялась від того що було написано в підручнику, хіба що більш наполегливо підкреслювала геніальність поета та звинувачувала царя Миколу і Жоржа Дантеса. Ще вибірково декламувала деякі рядки з його творів. Нічого дивного всі знали, що Пушкін був її кумиром. На другий день, вона викликала до дошки нашу відмінницю Катерину Гоголеву і та майже дослівно переказала біографію з підручника, та ще й з вчорашніми добавками вчительки.
- Сідай Катю. Дуже добре, маєш п’ятірку. – Задоволено посміхаючись, вчителька вписала оцінку в класний журнал.
- Варвара Йосипівна а можна доповнити? – вирішив я почати свій наступ.
- Не розумію, що тут можна доповнити? Ну, давай. Кажи з місця.
- В підручнику, та й з вашої розповіді, здається ніби мова йде не про живу людину, а про якогось янгола з крильцями. Це не зовсім так. В ліцейські роки,. стосунки з однокласниками в його не склалися, товаришував тільки з Кюхельбекером. На хлопців писав принизливі та образливі епіграми. За це його частенько лупцювали і дражнили мавпою. Вчився погано, ліцей закінчив передостаннім в списку.
Після ліцею навчання не продовжував, тому кар’єрного росту. не спромігся. Ще пиячив, волочився за жінками, вчиняв скандали. Був завзятим дуелянтом, ініціював десь чи то 30 чи то 50 дуелів. Правда до стрільби дійшло тільки в чотирьох випадках. Сучасники згадують, що був дуже вправним стрільцем, бо весь час тренувався. Ще був завзятим картярем, але частіше програвав ніж вигравав, через те був в боргах як в шовках. Після його смерті його картярські борги були величезні.
Цар наказав виплатити їх з казни. А ще наказав надати кошти на навчання його дітей. Погодьтесь що цар вчинив шляхетно, то ж не такий вже він чорт, як його малюють в підручнику…
- Так, досить про Пушкіна! Пасквіль якійсь! І де ти все це накопав?
- В обласній бібліотеці. Там багато мемуарів-спогадів друзів та сучасників поета. є реферати з наукових робіт вчених пушкіністів…
- Сідай вже, «вчений» ти наш.
- Та ні. Я про Дантеса ще хочу доповнити. Хоч Ви змалювали його виключно негативно, майже всі його сучасники ставились до нього з прихильністю. Він був улюбленцем для всіх оточуючих, особливо для жінок. Що до дуелі, то це був вже другий виклик Пушкіна. Відмовитись він не міг, бо вважався би боягузом, а для офіцера це гірше смерті. Цікаво проаналізувати дати. 10 січня 1837 р. Дантес одружується з Катериною Гончаровою, сестрою Наталії Миколаївни. То ж стає майже родичом Пушкіну. А вже 27 січня злощасна дуель. Друзі Пушкіна жалкували через смерть поета, але Дантеса не засуджували. Йому ніхто не заборонив відвідувати свій дім. Після дуелі Жорж Дантес був висланий до Франції. Катерина Миколаївна поїхала с чоловіком. Народила йому чотирьох дітей. У Франції Дантес зробив неабияку кар’еру. Генерал, пожиттевий сенатор, дипломат... У своїх мемуарах він писав: «Як добре вийшло, що закінчилась моя служба в Росії. Ну дослужився б я, в кращому випадку, до полковника. Отримав би по звільненню якесь жебрацьке село на вісілках»…- тут продзвенів дзвоник і я вимушений був закінчити. Варвара Йосипівна чомусь заплакала і вибігла з класу.
На другий день батька викликали до директора. Дома він наказав мені не доводити вчителів до сліз бо буду покараний. І йому буде байдуже правий я чи вчителька. Після цієї події мій авторитет в класі виріс «до стелі». Навіть наша відмінниця Гоголева почала виявляти до мене ознаки прихильності і поваги. Та це ще був не кінець. Я ж не винен в тому, що Варвара Йосипівна виявилась така тонкосльоза. Ми розбирали роман Л. Товстого «Анна Кареніна». Я знову встряв:
Чого це ви цю Ганну нахвалюєте. На мій погляд, дуже погана жінка. Зрадила чоловіка. Зіпсувала кар’єру офіцеру Вронському, через неї він був вимушений залишити полк і піти у відставку. Потім гризла його весь час і допікала докорами, при чому безпідставно…- Варвара Йосипівна знову заплакала і батька знову викликали до директора.
До дому батько прийшов розлючений. – Я тебе попереджав, що будеш покараний. – підійшов він впритул до мене. Взагалі, то мене лупцювали тільки мати та бабця, коли я був малий. Тепер покарання робив батько. Він говорив промову і давав мені ляпаса по щоці. Це було не боляче, але принизливо. Краще б було вже отримати ременя. От і зараз він підійшов дати ляпаса. Я, мимо волі, відступив до стіни і прийняв боксерську стійку, бо вже рік ходив в секцію боксу..
- А, так ти ще боксерську стійку приймаєш! Добре, не хочеш ляпаса, отримаєш кулака. – він невміло склав долоню в кулак і тицьнув мені в голову. Звичайно я ухилився і кулак батька врізався в стіну. Він зойкнув і почав трясти рукою лаючись, пританцьовуючи і дмухаючи на розбитий кістяк. Це було кумедно і ми з матір’ю почали реготати. На тому все і закінчилось…
Мабуть найбільше з усіх шкільних предметів я полюбляв історію. Ще малим читав про історичні битви Олександра, Ганнібала, Нельсона, повстання Спартака, Гонти, Разіна та Пугачова. Ще влітку підручник історії для наступного класу перечитував від корки до корки. От і тепер, перечитуючи підручник, дійшов до першої вітчизняної війни з Наполеоном. Прочитав, що армія Наполеона вторглась маючи 600 тисячну армію. Битву під Бородіно програла, а потім зайняла Москву без всякого опору з боку росіян. Як таке може бути. Армія вчетверо більша, весь час наступає, про те рішаючу битву програє, а потім без опору займає Москву.
- Щось тут не в’яжеться, - подумав і поспішив до бібліотеки. Там нічого не знайшов і завідувачка порадила піти до педагогічного інституту. Там на кафедрі історії є своя бібліотека, там можна знайти більше…
В інституті було безлюдно, бо канікули. В холі назустріч ішов якийсь старий дідок с текою в руці.
- І чого тобі тут треба молодий чоловіче? Для студента ти замалий, Для вступу теж треба трохи підрости. - Дядько виявився колишнім деканом історичного факультету що вже давно на пенсії. Звали його Карпо Сергійович. Він вислухав мене, трохи подумав і каже.
- В нашій бібліотеці ти навряд чи знайдеш відповідь на свої запити. Та в мене є декілька книжок які можуть стати тобі в пригоді. Дати їх тобі я не можу, та ти можеш приходити до мене і читати в мене вдома.- Дідусь дав мені адресу і ми розійшлись кожен в своїх справах.
На слідуючий день я вже стукав у двері помешкання Карпа Сергійовича. Він провів мене до свого кабінету, запропонував чаю. Я відмовився і почав оглядати кімнату. Біля вікна стояв великій письмовий стіл, на ньому настільна лампа і друкарська машинка. Ще два стільці. Більше в кімнаті ніяких меблів не було. Вздовж кожної стіни стояли стелажі з книгами. Стелажі займали весь простір від пола до стелі. Деякі книжки були на іноземних мовах…Карпо Сергійович посадив мене за стіл і поклав на нього два товстих історичних фоліанта видання часів царської Росії.
- Ось тобі дві книжки. Це мемуари генерала Барклая де Толлі, він був головнокомандуючий російської армії до 1812 року і приймав участь у Бородінській битві. Друга книга – альманах присвячений сторіччю цієї битви виданий у 1912 році російською академією наук. Я зробив закладки де йде ця про ці події, читай….
З книжок Карпа Сергійовича про Бородінську битву я прочитав слідуюче: - Чисельність армій під час Бородінської битви складала – у французів 133819 чоловік і 587 гармат, у росіян 155200 чоловік і 636 гармат. Історично відомий факт – Наполеон в Бородінській битві не використав гвардію. А це мінус 25000 солдатів. Разом, отримуємо чисельний склад тих, що беруть участь в битві, у французів 108819 солдатів у росіян 155200. Отже, числом військ в півтора рази менше ніж у супротивника, до того ж значно поступаючись в артилерії, Наполеон бере перемогу. От як описані в альманаху результати битви під Бородіно.
«…В битві, російська армія фактично розсіяна, тому втрати підрахувати не представляється можливим…Французи зібрали трупи більше 60 російських генералів.». А ось, що говорить в своїх мемуарах Барклай де Толлі. «…після битви, більше місяця ми збирали розрізнені частини по лісах і ярах. Вдалося зібрати тільки 52000 чоловік.»
Після вступу французів до Москви, остання була підпалена (нібито за наказом генерал-губернатора, проте останній це заперечував). Прийнята версія, що акт підпалу відбувся стихійно і виконаний десятками тисяч, випущеними з в’язниць, кримінальними елементами. Підпали робилися масово і в багатьох місцях одночасно. Французькі війська ловили і розстрілювали паліїв сотнями, але це не допомогло. Москва вигоріла дотла. При пожежі загинуло безліч людей – французьких солдатів і мирного населення. У вогні загинули майже всі коні, знищений провіант, зимове обмундирування, боєприпаси і фураж французької армії. Сам імператор Н, трохи не загинув у вогні. Факт підпалу і знищення міста засудив сам Олександр 1, проте доля французької армії була вирішена. Вогонь і морози, що рано ударили, зробили свою справу…
Після того як я прочитав все про битву, виліз з за столу і почав роздивлятися книжки на полицях. Згодом зайшов Карпо Сергійович.
- Ну, прочитав?
- Так, але в підручнику зовсім не так написано. Де ж правда?
- Пам’ятаєш у Шевченка – «… у кожного своя правда…» - посміхнувся Карпо Сергійович. – А хто у вас викладає історію?
- Так, Тетяна Олександрівна Мандрик.
- Це моя учениця, я її добре знаю, хороший фахівець. Тепер всі питання до неї, а мені час іти в лікарню на процедури….
Коли прийшов час вивчати «першу вітчизняну війну», Тетяна Олександрівна виклала новий матеріал як написано в підручнику. Тут я знову «осідлав свого коника». Правда ця вчителька мені подобалась і мені не хотілося її засмучувати, але правда дорожча…
Коли я закінчив свій доклад, на мій подив Тетяна Олександрівна не образилась а посміхнулась.
- Де ти все це вичитав?
- Так, Карпо Сергійович…
- Так я й знала.
- Так де ж правда Тетяна Олександрівна?
Вчителька посміхнулась, на декілька хвилин замислилась. В класі запанувала тиша, всім було цікаво чим закінчиться цей спір.
- Бачите діти, історія це така наука де нема постійних законів як в математиці. Вчені по різному тлумачать про різні події. З часом виявляється що хтось помилявся, а хтось спеціально доказував протилежне… Як би вам пояснити. Ну, от дивіться. У нас пишуть, що перший літак винайшов і збудував Можайській, а у Франції вважають що це зробили брати Райт. В нас вважають, що радіо винайшов Попов, а в Італії – що це Марконі. Парову машину – Ползунов, інші вважають що це Уайт… Бачу вам не зовсім зрозуміло, ну та підростете – зрозумієте. Ти Андрійко молодець, маєш п’ятірку. На закінчення приведу вам ще один приклад на цю тему. Це старовинна арабська мудрість. Прийшли до мудреця два чоловіки які не можуть доказати один одному хто з них правий. Майже до бійки в них доходить. Мудрець подивився на них і каже – Я буду слухати вас по одинці, кожного окремо. Вислухав мудрець першого чоловіка і каже: - Знаєш, ти правий. Чоловік пішов собі. Потім вислухав другого і каже: - Ти правий. Коли і цей чоловік пішов , слуга мудреця каже: - Як же так, ви сказали одному, що він правий, і другому, що він правий… А ле ж так не може бути! - І ти правий, - відповів йому мудрець. В класі засміялися, посипалися питання до вчительки, та продзвенів дзвоник і вона вийшла з класу.
Згодом батьки переїхали до Херсону, це місто мені сподобалося найбільше. По перше це був порт і хоч він був на Дніпрі, сюди заходили справжні морські судна. Був суднобудівний завод якій будував знову таки морські судна. По вулицях ходило багато справжніх моряків у морській формі. Мати пояснила що це курсанти морських училищ. В Херсоні таких училищ було два. Одне готувало моряків для торгового флоту, в місті його називали «мореходка». Інше підпорядковувалось Міністерству рибного хазяйства і готувало фахівців для риболовецьких суден, і в місті його дражнили «рибтюлькою». Ще мене вразило що в місті дуже багато гарних дівчат, прямо тобі заповідник красунь якійсь. Літні канікули ще не закінчились але вчителі вже знаходились у школі і готувались до нового навчального року. Мою нову класну керівницю звали Олена Федорівна. Біля неї крутився білявий хлопець мого віку, допомагав переносити їй книжки.
- Це мій син Роман, - сказала вчителька – ви будете вчитися в одному класі. З Романом ми швидко потоваришували бо він теж намилився в моряки. Від нього я дізнався, що в «мореходку» приймають тільки тих хто відслужив строкову службу в збройних силах. А в «рибтюльку» приймали зразу після школи. Батько Романа працював механіком не судні місцевого рибозаводу. Він охоче розповідав про свої пригоди коли працював на китобійному судні. Як били вони китів біля берегів Антарктіди про заходи в порти Уругвая і Аргентини. Було дуже цікаво і Роман з батьком майже вмовили мене поступати в «рибтюльку». Це бажання було не довгим. Бо коли в Херсон прийшов на ремонт риболовецький траулер, від якого на кілометр смерділо риб’ячим жиром і тухлою рибою, це бажання зникло наче його й ніколи не було. Далі буде...