Петро Денисович Севастяненко
Спогади
Село Крутий берег. Тихоплинний Удай. По його берегах кучеряві верби, шовковисті луки, болотиста річка Многа, майже без течії вливає свої води в більшу річку Удай. Ось тут і розмістилося село в живописній долині. По переказам про минулий час першим його поселенцем був Голуб, ніби через те, і до цього часу береги, що напроти Городища носять його ім’я. Підтверджень цьому немає ніяких, а назва села також не відома, бо крутих берегів понад річкою не існує і всі вони пологі. Якщо взяти віддалені часи, то в Крутому Березі жили більшість селян-кріпаків. А поміщиками над ними були Глатовський і Терик. Але і ці відомості туманні, а те що я пам’ятаю і що насправді достовірно, то з великим сумлінням і точністю постараюсь пригадати.
Крутий Берег, як кожне село, мало декілька кутків, що розміщалися по вулицях з такими назвами як: Затін, Кушнірівка, Пічкурівка. Кожний куток був зі своїми млинами і провулочками наприклад Крикунівка, Засело, Вигон, Хутір. Молодими кутками були: Хутір, Вигін, і Млинки, забудова яких почалась після Першої світової війни. Прізвища були масові і поодинокі. Найбільш поширені: Ірклієнко, Бондаренко, Сокіл, Супрун, Козеренко, Криворотько. А також багато різних: Головко, Перерва, Федорець, Падалка, Бобро, Гулега, Мозуль, Багшок, Баленко, Шлендик, Ширгановський, Севостяненко, Обмок, Денисенко, Білим, Дубогрій, Бабик, Бетоня, Дудука, Кедука, Ісаєнко, Задоя, Зануда, Коваленко, Линник, Гайдук, Марченко, Пономаренко, Билонавка, Величко, Остапко, Микитенко, Задушенко, Чернохун.
Якщо в’їжджати в село Крутий Берег з боку другого сусіднього села Тишки, зразу ж потрапляли на стовп, що стояв біля подвір’я Якова Радіоновича з таким написом:
« Село Крутий Берег. Дорога на Крутий Берег і на Тишки. В селі 300 дворів. 689 чоловіків. 803 жінки.»
Стовп із цими відомостями був установлений в 1923-му році і проіснував до 1927-го року. (Як я пам’ятаю). А далі (по вигону), що між перехресною дорогою стояв дерев’яний щит на якому було написано фарбою слова Т. Г. Шевченко:
«Учітеся брати мої, //Думайте, читайте,»
Очевидно його установили органи влади після перепису населення на новий рік в 1922-му чи в 1923-му році. В Крутому Березі переважно хати криті соломою, або очеретом і як правило складалися із сіней і однієї кімнати, дуже рідко з кухні і кімнати, а ще давніше з хижі. Всі будівлі присадкуваті, з маленькими вікнами. На подвір’ї ще були хліви і клуні, а в заможних селян сажі і комори. Переважала більшість селян малоземельних які жили бідно. Додатковим джерелом існував промисел — шили рогозяні кошики, які продавали купцям в селі Городищі. Заробітки не великі, але все таки щось давали для прожитку. А сім’ї були великі. В кожній —від чотирьох до восьми, а то і десяти дітей. Починаючи десь з семи років діти влітку пасли худобу, а зимою ткали «горобенята» («горобенята» це кошик другого сорту) з верхнього рогозу який всувався в середину більшого кошика і кращого по якості, що звався коробкою. Так їх попарно і продавали. Жили люди бідно. Не доїдали. Одяг і взуття носили виношені і вбогі.
Наша сім’я жила на з’єднанні двох вулиць, що йшли до річки Затін і Пічкурівка.
Батько Денис Леонтійович Севостяненко повернувся з війни хворим і весною 1920 року помер. Мені тоді було чотири роки, (а тепер шістдесят сім), але і зараз я пам’ятаю день похорон мого батька і окремі епізоди з того часу. Старшій сестрі Насті тоді виконалося чотирнадцять років. Брату Федорові —одинадцять років. А сестрі Марії — вісім. Мати, наша, Пестина Афонівна (?), родилась в селі Мелехи в бідності, залишилась малою без матері, і з восьми років пішла в найми. Служила і росла в Ширгановських, дворян, що зовсім розорились і мало чим відрізнялись від середніх селян. Батько мій також залишився без свого батька. Він мав чотири десятини землі. І от обоє напівсироти вони зійшлися і почали господарювати. Працьовитість, господарність, допомогли їм стати на ноги. Побудували хату (крита залізом), хлівець, клуню, придбали коня і держали корову. Після смерті батька вся важка ноша лягла на бідні материнські плечі. Та це не злякало її. Сильної волі була наша мама. Доброї душі людина. Виняткової працьовитості і мала досить добру пам’ять. Будучи наймичкою у польської пані зимовими вечорами доводилось їй чути як господарка читала на пам’ять вірші і окремі уривки із поем. Хто їх був автор, і як їх прізвища мати не знала, але зміст кожного тексту вона мені переказувала. Тепер я знаю, що то були: Жуковський, Пушкін, Тютчев, і інші. Пізніше мати навчилася і уміла добре читати, хоча у школі не вчилася жодного дня.
Один раз, ще в дитинстві, їй показали азбуку і назвали всі букви і ось цього було достатньо щоб сприймати що-небудь записане літерами. А от писати нажаль не вміла. Не вистачило часу щоб навчатись. Довкола в селі жили такі ж неграмотні, або малограмотні люди, — старі, зрілі і молоді.
На наших вулицях села так багато було хлопчаків, що й не передати! Завжди серед усіх виділявся вожак який був організатором. Один із таких серед нас мався рижий Ларіон. Приїхав він зі своїми батьками з Миколаївської області (тікали від голоду). Прізвище їх Марченко, а в селі звали Цегельник, бо батько виробляв і продавав цеглу. В літку бувало в неділю вишикує Ларіон нас по два у колону таких як я і веде строєм з піснями. Всі без взуття — босі, а на ногах «курчата» (це коли шкіра на ногах полопана і сочиться кров). Штани в латках. Закуйовджені голови. Обличчя з зеленуватим відтінком. А про те, голосисті і співучі. Революційних пісень на той час ми ще не знали і тому співали, як тепер кажуть із народного фольклору. Та не довго прийшлось ходити з піснями. Прийшов час братися за працю.
В 1923 році, коли мені було сім років, пішов я у пастухи. Та поки, що пасти тільки свою худобу. Була у нас корова, телиця і сірий кінь. Я ще їздити верхом не вмів, але курс науки пройшов по короткій програмі. Одного разу посадили мене на коня, показали як треба правильно сидіть і як управлять, а потім Давид Охистович, наш сусід наганяв коня щоб той побіг. Пам’ятаючи одержану науку, я намагався триматися рівно не згинатися на перед, а навпаки випрямлятись назад. Після цього я вже умів держатися в сідлі і був вершником. На пастівнику,— свої закони. Обов’язково є отаман, — верховод всім зборищем. Його накази звичайно беззаперечні, починаючи з того як правильно пасти худобу, і тому подібне. А старші з верховодом на чолі десь грають у карти, або займаються іншими розвагами. Якщо, хтось із менших наважувався заперечувати, то його без жалю били батогами, або києм, а саме страшне для малечі було коли чиюсь корову вилучали із череди і не пускали в свій гурт. Тому терпіли і дома на образу не скаржились.
Отак із дворічним стажем пастуха, коли мені вже виконалося дев’ять років (тоді це був шкільний вік), я записався в 1925 році в перший клас. Вчителька моя односельчанка, жила по сусідські з нами і моя мати часто у них бувала, (як добра знайома), а про те, що вже записують у школу як то вчасно не дізналася. Знову підказав рижий Ларіон. Якось на вулиці він похвастався, що сам записався вже в перший клас, а ті хто запишуться пізніше, можуть із списків викреслити, а його залишать. Після цієї звістки, ми з матір’ю пішли до вчительки Марії Григорівни, і записалися в школу в перший клас. Початок навчального року чекали як свята, як нового життя.
ШКОЛА
В селі Крутий берег будівля школи містилася на заболоченому місці, де від неї не далеко стояла церква, а поряд — подвір’я пана Григоренко. Будинок мав присадкуватий вигляд і був єдиним на все село обкладений цеглою. В середині мав не великий коридорчик і одну класну кімнату. На другому боці, коридору — іще одна (не велика) кімната в якій містився шкільний мотлох. Поруч кімнати з виходом у двір знаходилась кімната сторожа, він же був і технічний працівник — Гулега Павло, сліпий на одне око і з відірваним вухом, він же був і перший помічник вчительки по виховній праці. Для більш впливового виховання цей сторож використовував мітлу, лопату, а то і просто спеціально приготовлену лозину. (На той час такі засоби нажаль застосовувались.) На всі три комбінованих класи була одна вчителька., — Марія Григорівна Шерготівська жила в одній хаті зі своєю тіткою Надією Михайлівною. Марія Григорівна була статна, красива, молода, але дуже обмежена знаннями і розвитком. Хоча вона і єдина була на все село і найграмотніша, про те не могла, щось розповісти чи порадити.
В першому класі ми навчилися писати букви, а потім і слова. Навчилися читати по складах і рахувати в межах двох десятків. Багато дітей залишили навчання тому, що трудно було вчитися, а їх ніхто і не притягав до школи. Потім нашу школу почали поповнювати іншими вчителями. Прибув Пантелеймон Кузьмич Христіч, — високий, худий, як Дон Кіхот, строгий, і мужикуватий. До того ж він не мав педагогічної освіти, був малограмотний, і сам родом із села Загребелля. Пізніше, після нього були й інші вчителі від яких не залишилося ніякого враження. Коли я вчився вже в четвертому класі, приїхав до нас Олександр Лукич Власенко, — новий вчитель. Середнього росту, середніх років, в темно-синьому костюмі, не дуже красивий на обличчі, з глухуватим голосом, але щирий і доброї душі чоловік. Він часто підміняв нашу Марію Григорівну і я вперше відчув, на його прикладі, що на світі можуть бути такі добрі люди. Олександр Лукич віддавав школі і її школярам замурзаним і обірваним, все що він міг, і ніколи на нас не дивився зверхньо, а навпаки з душевним піклуванням. Після урочний час він (Олександр Лукич) читав нам «Робінзона Крузо», а потім коли придбав детекторний радіоприймач, то запрошував всіх по черзі до себе на квартиру і давав кожному послухати через наушники розмову і музику. В тих наушниках хрипіло, тріщало, але все таки воно було для нас істинним доказом, що це говорять десь в далекому місті, а ми це чуємо дома в Крутому Березі. От тоді і зародилося в мене бажання учитися і освоїти всі потрібні науки, що б стати вчителем. Думалося: може я не стану таким як Олександр Лукич, але буду старатися, бути подібним до нього і добрим, і щирим для всіх дітей. В вільний від школи час, ми проводили великим гуртом на річці, на ковзанці. Було весело і радісно, а інколи не обходилось без прикростей. Неприємне було в тому, що на молодому льоду ми часто провалювалися, промокали, до останньої нитки, (хіба, що захищалися сухою шапкою), і треба було у когось із товаришів висушити одежу і взуття, а тоді вже іти до дому. Якщо, хто провалювався із моїх друзів (а не я) то я вів його до свого дому на нашу піч, і мати дбайливо висушувала потерпілого. А мені часто приходилося сушитися на печі у Федорця Сергія, який був мій ровесник, а у них було ще три старших хлопців: Трохим, Василь, Іван і молодший від Сергія, брат Микола. Мати, у них була така добра, і не сварлива, що й на словах не передати. Батько також похожий був характером на свою жінку, - спокійний, урівноважений, ніколи не кричав. А звідсіля й виходить, що коли батьки були добрими і уважними, то й діти були також добрими. Нажаль, 1933-му році, під час голоду по всій Україні, на Лубенщині і в Крутому березі майже вся їх сім’я трагічно загинула.
Ще були в мене приятелі і добрі друзі: Іван Омелянович, Микола Таранків, а в них крім Миколи ще були хлопці: Грицько, Кость, Федір, (вся ця сім’я також загинула в голод 1933-го року). Був ще Афанасій і Тихон… Знав я Пилипа Нечипоривичів, Василя і Івана Козеренко (Химчини), а разом з ними: Данюша Обмоків, Максим Перерва, Іван Гордійович, Микола Козачків, Іван Ларіонів і багато інших.
Отак ми і росли. Літом пасли худобу, а зимою вчились, ткали кошики, в вільний час розважалися.
Настав час коли відкрили в Крутому Березі в і четвертий клас, але по його закінченні все одно треба було іти в друге село, що б навчатися вже в п’ятому класі. Самим найближчим селом в якому була семирічна школа, це було село Березоточа. На домашній раді у Севостяненко, моя мати сказала, що треба синок, учитись. А тут приїхав у гості сусід наш Микита Юхимович, (він служив десь у Харькові в органах ГПУ) і наполегливо сказав: «Іди Петро учитися, тому, що зараз це необхідно і дуже важливо!» Та мені і самому дуже хотілося вчитися! Але як учитися коли чоботи рвані, піджак старий і рукава вже майже по лікті, а справить новий одяг і взуття не має за що. І все таки ми с мамою не відступили від свого рішення, що б продовжити навчання в п’ятому класі і я поніс свою заяву в Березоточу, разом з сусідом і найближчим другом Ірклієнко Миколою, та Ірклієнко Андрієм Гавриловичем, і Соколом Андрієм Петровичем. Тоді ж я вперше попав і в Березоточу. Село велике. Розмістилося в тому місці де Удай впадає в Сулу. На хатах покрівлі криті більше залізом, або черепицею. Двори більшістю просторі, особливо виділялися добрими кіньми. Природа навколо живописна. Від села вбік — місто Ромодан, а перед ним розкинулись широкі і рівні поля. Школа, находилась над річкою, розміром в великий будинок, напроти високої і красивої церкви. Заяву для вступу до п’ятого класу від нас прийняли, про те чи зараховані ми будемо, а чи ні, веліли прийти перед першим вересня. Все це було в 1930 році. Дорога до школи проходила через сусіднє село Тишки, потім лугом і напроти Луки, через річку Удай, де зроблена перехідна. Далі через село Луку вихід на луг, а там перепливати через Удай, перехідної вже не було і ми просили, що б хтось нас перевіз, а за це платити 5коп. Потім ми знову йшли островом і вже перед самим селом (Березоточою) знову річка Сула і її треба було перепливати, а за це також платити іще п’ятак.
Мене, Севостяненко Петра і Сокола Андрія зарахували в 5-й А клас, а в 5-й Б — Миколу і Андрія Ірклієнко і сказали що б приходили на навчання першого вересня.
НАВЧАННЯ
1 вересня 1930 року ми зібралися в школі яка не була укомплектована учителями. Іван Тимофійович Антоненко, учитель математики зустрів нас з розведеними руками. «Один я тут. Приходьте через два дні. Може з’їдуться вчителі, тоді ми і почнемо навчання». Нам це було на руку. Пішли по своїх домах. А через два дні як і обіцяв Іван Тимофійович, навчання розпочалися. В перший день нам показали свої класи, зачитали списки учнів по імені та прізвищу. І хоча на сьогодні пройшло вже багато років, але я пам’ятаю майже кожного із моїх однокласників. Ось їх прізвища.
Артеменко
Баклан Василь М.
Баклан Василь Ів.
Бабич Ганна,
Бровко Настя
Виноград Ан.
Гулак Іван
Дмитренко Олексій
Дробот Дмитро
Дорошенко Василь
Дудник Василь.
Жебаль Григорій
Ірклієнко Сергій
Криворотько Дмитро
Кулій Микита
Маховський Григорій
Мудра Оксана
Пиріг Іван
Пиріг Свирид
Пономаренко Іван
Руденко Дмитро
Севостяненко Петро Д.
Слюсаренко Микола
Слюсаренко Петро
Скребець Оксана
Скребець Василь
Сокіл Андрій
Тарарака Василь
Тютюнник Марія
Швидкий Володимир
Шульга Марія.
В 1930 році наша школа поповнилися новими кадровими працівниками.
Вязівський Сергій Михайлович, — директор школи. По віку — років тридцяти, молодий, стрункий, акуратний. Завжди серйозний. На уроках історії яку він викладав пунктуальний і строгий.
Циганенко Галина Степанівна, — учителька біології, (дружина директора школи). Красива, струнка.
Захопавна Матрона Захарівна — класний керівний. Мабуть в її сім’ї не все було добре. Вона жінка худорлява, не дуже красива зовнішньо, але занадто щира і добра. Старалася вложити нам не тільки знання, але й душу. Викладала географію і фізику. Завжди справедлива у всьому.
Іван Пантелеймонович Кубрак, — учитель української мови і літератури, він же викладав і німецьку мову. Не знаю подальшого його життя, бо він не працював більше в нашім районі, мабуть кудись виїхав. В нього явно проявлявся український націоналізм (як по тому часу). А в той час було прийнято називати учнів «товариші». А так як це звучить також і в російській вимові, то Іван Пантелеймонович, завжди звертаючись до учнів, до класу, говорив «товариство» (як на Запоріжській Січі). Речення для прикладу також підбирав націоналістичного змісту. Не знаю свідомо він це робив, чи ні, але факт залишається фактом. Наприклад задає складне речення (я його і досі пам’ятаю) із Тараса Шевченко:
Загули великі дзвони,
Що б сідлали хлопці коні,
Що б мечі, шаблі гострили,
Та збирались на весілля.
На вид Кубрак, нагадував Сергія Михайловича (директора школи) — літ тридцяти. В сірому костюмі, підтягнутий, акуратний. Але для нас в ньому найбільш не подобалося, те, що він мав привичку насміхатися (над нами) і в нього було якесь зарозуміле відношення до учнів.
Іван Тимофійович Антоненко — викладач математики. Високий. Трохи лисуватий. Зрозуміло пояснював і вимагав водночас, а тому його предмет ми знали добре.
Був іще серед інших предметів, такий предмет як сільське господарство. Його викладав Семен Сидорович Харченко, — агроном по спеціальності. Сутулий, роками не старий. В коричневому костюмі. І на кожний урок запізнювався.
В шкільній майстерні, викладав якийсь робітник Васюков. Він навчив нас користуватися інструментами по дереву і по металу.
Російську мову читала Ганна Петрівна Карпінська. У нашій школі Карпінських була ціла сім’я. Ганна Петрівна знала російську мову добре і викладала не погано, та тільки її не слухали, а тому і знання одержували не високі. Дисципліна в класі «шкандибала», як то кажуть. На уроках слухали не уважно. Балувались. Особливо виділявся Руденко, Тарарока, Баклани Василі та і другі були не кращі. На жовтневі свята (13 річниця Жовтня) лише кращих учнів прийняли в піонери. В їх числі був і я. Всього таких прийняли чоловік сім чи вісім, не більше. Піонерських галстуків не було, тому що не було за що купити, — обходились без них. На подвір’ї перед школою приймали присягу. Керував процесом — комсомолець Шевченко Олексій, той самий, що потім був працівником обласної газети « Зоря Полтавщини» і який загинув у війну. А Піонервожатим нашої школи значився — комсомолець Жук Іван. Були і учні комсомольці, це ті що навчалися в 7-му класі. Особливо виділявся активністю Мартюк Олексій із Хитців. Він же виступав завжди на зборах і всяких зльотах. Потім закінчив юридичний інститут і працював прокурором.
Самим активним і балакучим в нашому класі виділявся Кулій Микита.
Зі мною в класі навчалися по різному. Оцінки «погано» ставили багатьом, але серед них завжди був мій земляк Андрій Сокіл. Краще всіх підсумкові оцінки мав Гриша Маковський та я. Відмінників на той час не було. Мені приходилось добувати знання старанною працею, хоча особливою пам’яттю або її гостротою, я не виділявся. Жили ми в Березоточі, з Миколою в його дядька (далекого родича) Коломійця Івана Федоровича. До школи ходити було далеко, кілометрів три, та куди ж діватись, ходили і по три кілометра.
Таким чином і проходив час нашого навчання і роботи по господарству у дядька Івана Коломійця. Тижневі вихідніприходились не на суботу і неділю, а по числах: 5-10-15-20-25-30. Вони так і називалася –— «п’ятиденка». Неділя не була вихідним днем, якщо не попадала в числа 5-10-15-20-25-30.
Нам демонстрували кінофільми в коридорі школи. Це були німі картини. Серед них: «Броненосець Потьомкін», «Девятое января».
По закінченню 5-го класу, виставили оцінки за рік, об’явили хто переведений в наступний 6-й клас, а хто залишений на другий рік (таких було багато).
В літній час канікул не було, а був трудовий семестр. Працювали в полі, на вирощенні цукрових буряків. На шкільній ділянці була посаджена картопля. Ми шарували, проривали, і провіряли цукрові буряки на площі десь 10-15 гектарів. Також займалися фізичною працею в дослідній станції по догляду і збору лікарських рослин. В основному збирали беладон і шавлій. Інколи в дослідній станції нам демонстрували німі кінофільми. Оплати за працю не існувало ніякої (можливо була на школу). Продукти харчування також не видавалися. Навіть води в полі не було весь день, а спека стояла страшна і голод мучив не виносимо. Буряки ми викопували самі лопатами, і на підводах вивозили на роз’їзд Тарнавщина. Тоді я вперше побачив паровоз і залізницю.
В1931-му році в Крутому Березі проходила колективізація. Створено спочатку три Союзи («Спільний обробіток землі»), а потім всіх об’єднали в один колгосп і назвали «Ім. ВКП(б).
В селі Березоточа створено колгосп «Імені К. Ворошилова». В той рік проводились масові розкуркулення. Ми, школярі, також ходили розбирати сараї і клуні на дрова для школи.
А помістили нас для проживання в гуртожиток в одній із таких розкуркулених хат. Були хлопці п’ятих-шостих класів із Хитців із Тишків і нас четверо з Крутого Берега. Мало тоді хто нас відвідував із рідних чи родичів. Таке траплялося дуже рідко. Частіше навідувалися учителі. В гуртожитку була технічна робітниця, яка убирала і топила. В кімнаті де ми проживали, стояв великий довгий стіл і лави. Спати приходилось на полу, покотом. Укривалися ряднами. А вечорами робили уроки. Тоді на уроках писали олівцями чорнові записи, а дома переписували на чисто чорнилом. Розв’язували задачі. Заучували німецьку мову, граматичні правила. Учились складати плани і конспекти по суспільствознавству. На той час було багато агітаційних плакатів. У нас в гуртожитку висів — такого змісту:
Соціалізм – це справа наша.
Справа твоя, справа моя.
В боротьбі проти лівих і правих
Відбудовувалися в боях,
А то ще були такі: «На базі соціалістичної колективізації ліквідуємо кулака як клас».
В кого був кращий почерк, то часто посилали в колгоспну контору допомагати переписувати виробничі плани на весняні польові роботи.
Мій друг, Микола любив стрільбу із саморобних самопалів. В один із таких вечорів коли вийшли охочі постріляти зірвався самопал і вибив йому око. Після двохмісячного перебування у батьківській хаті дома, його око зажило, а зір був утрачений. В лікарню, ніхто не возив, хоч була своя кобила, був батько і мати. Так мабуть тоді було прийнято. У школі, про цей випадок, також ніхто не поцікавився, що трапилося з учеником. Ми всі хлопці нашого гуртожитку рішили сказати, що він рубав дрова і вибив око дровиною. Так сказали і дома. А правду узнали лише через три тижні, коли випав капсуль, наганного патрона із розбитого ока. Микола учився добре, і його перевели в сьомий клас. А Андрія Ірклієнка перевели також, хоча багато уроків і пропускав. А от Андрія Соколова, мого однокласника, залишили на другий рік.
Весна 1932 року була для багатьох, дуже голодною. Новий урожай потрібних запасів не дав, а уже осінню було дуже важко. Не було хліба. Бригади активістів щоденно проводили рейди по дворах, і забирали все до зернинки. А мені хоч і хотілося закінчити школу, та все таки її прийшлось залишити. Осінню, ми забрали документи з Березоточі, а в сусіднє село Городище, нас не прийняли. В Березоточу ходить було далеко, а жити в гуртожитку не можливо, тому, що не було хліба. Таким чином всю зиму я ткав кошики і ходив на роботу в колгосп. Весною 1933 року на роботу приходилось ходити щодня. Отак і пережили ми голодний тридцять третій рік, який чорною хмарою накрив всі села України. Загинув під час голоду мій друг Микола, і три його брати і рідний їх батько, та багато інших ровесників і старших і молодших хлопців. В селі Крутий берег з голоду пропало до 300-т (трьохсот) чоловік. А після голодної весни 1933-го року, його літо було урожайним і хто до нього дожив, той твердо став на землю власними ногами.
В сусіднім селі Тишки в 1933-му році відкрився сьомий клас. Пішли і ми туди доучуватися. Зібрались всі, хто не закінчив школу в Березоточі і хто були молодші від нас. Отож таких набралося чоловік сорок від 1914-го до 1919-го року народження, і в селі Тишки був його перший випуск і ми попали в цей клас.
Директор школи в Тишках був Андрусенко
Савка Іванович. Молодий, по знанням універсал, викладав історію і географію.
Вчитель Зозуля Іван Свиридович викладав математику. По характеру — серйозний, самостійний і доброї душі чоловік. Українську і російську мову читала Ярина Купріянівна Труш. Були і інші: Бандаренко Марко Григорович, Шостак Павло Дмитрович.
На той час я був уже дорослим і балуватися не міг, горів бажанням учитися, був головою учкому, пробував писати вірші. Але з віршами нічого не вийшло і я таку спробу покинув. В 1934-му році були введені правила перших екзаменів за сьомий клас і я їх здав і в тому ж році закінчив школу.
Моїм самим близьким і вірним другом в ті роки був Криворотько Терень, старший від мене на два роки. В тому ж сьомому класі ми з ним сиділи за одною партою. Але крім школи Терень не тільки учився, а ще й працював поштарем у нашому селі Крутий Берег. Йому за його працю нараховували колгоспні трудодні. За сутки — один трудодень, за місяць — тридцять (трудоднів). В кінці господарського року селянам нараховували хліб (в зерні). Якщо виходило по одному кілограму на трудодень то це було нормально. І декілька (10-15 коп.) грошей. Така оплата праці тоді була всюди в колгоспах. Так як Терень завжди носив газети з пошти, (що в Тишках), то я регулярно читав ті газети. Особливо дохідливі були — «Радянське село» і «Червона Лубенщина» а в них фейлетони і сатиричні вірші письменників Остапа Вишні і Віктора Безорудько, сількора Дядька-Баса, (він же був і редактор газети). Ще був Лівшиць, який писав під псевдонімом як Федір Атакін. Інколи публікував гарні за змістом вірші Микола Безручченко, а прозові статті досить таки змістовні — Олексій Шевченко (той самий, що приймав мене у піонери в п’ятому класі, в селі Березоточа.) В той час виходив додаток до районної газети «Штовхач». Це був сатиричний додаток якому гостро критикували окремих керівників і діячів різного рангу. Наша теперішня районна газета «Ленінська зоря» відновила давню традицію і ввела клуб сміху «Штовхач». Девізом «Штовхача» тридцятих роках було: «Підштовхувати», «Штовхонути» і «Виштовхнути». Молодіжні газети тоді ми також читали, але їх було мало. Журналів майже не було і їх в селі ніхто й не виписував.
І все таки мені хотілося стати учителем! Про це знали і мої учителі. Директор школи в селі Тишки, Савка Іванович, не так давно сам закінчив Велико-Сорочинський педагогічний технікум, мав глибокі знання всіх предметів (за середню школу), і він же порекомендував мені поступати в технікум в Великих Сорочинцях. Зібрав я потрібні документи, відіслав поштою і одержав виклик на екзамени. Вперше в житті я поїхав в тому році на залізниці потягом. На той час потягів ходило дуже мало, — через Лубни серед ночі, проходив лише один пасажирський потяг Київ — Харків. На ньому ж я поїхав з Лубен до Гогольово, а потім іще вісімнадцять кілометрів до села Великі Сорочинці. Всі знають, що в цьому селі народився М. В. Гоголь. За розмірами село Гогольово дуже велике, десь біля двох тисяч дворів. Педагогічний технікум, що находився в ньому, розміщався в спеціально побудованому приміщенні для учительської гімназії дореволюційних часів. В мій час тут навчалися студенти, з сільської молоді на протязі трьох років. Готували вчителів молодших класів. Наплив саме в той рік був до десяти чоловік на одне місце. Екзамени проводили майже з усіх предметів і письмові й усні. На моє щастя я їх усі витримав і був зарахований студентом першого курсу цього технікуму. Навчання як і скрізь розпочиналися першого вересня.
В Крутому Березі, в хаті моїх батьків, зібрали мені, що могли з одежі, з їжі, та й поїхав я на навчання. В Гогольово, зустрівся я і подружився потім з земляком із села Новаки, — Олійник Михайло, учився на другому курсі, а роками був мій ровесник. Хороший хлопець і хороший товариш. Я вже після війни хотів його розшукати, але дізнався, що нажаль він загинув у війну 1941— 1945 року. Побувавши на його малій Батьківщині, у йог селі Новаки, я переконався, що це дійсно так, коли побачив фотопортрет на стенді, серед учасників які загинули в Великій Вітчизняній війні.
Був у мене іще один земляк, із Окопу, навчався на третьому курсі Іван Чобітько, сирота. В Окопі жила його тітка. У поведінці Івана мені не все подобалося. Він трохи зазнавався. Вважав себе поетом. Де що писав, рифмував, але поезії в його римуванні не було і поетом він не міг бути. Окрім всього у нього не було тієї душевності, що була у Михайла Олійника із Новаків.
Педагогічний технікум в В. Сорочинцях був добре обладнаний наочними посібниками, і також в ньому була кабінетна система. Кожний кабінет мав досить обладнання. Викладачі були досить досвідчені і підготовлені. Одного із таких директора Кирсу Івана Яковича перевели на роботу директором Кременчуцького педагогічного інституту, а прислали нового директора Пацей… ( а як ім’я та по батькові забув). Викладачів пам’ятаю таких:
Маковецький Ф. М.
Сазонов М.М.
Редько М. М.
Лень Г. С.
Миколайчук,
Федченко,
Логввін,
Коваленко,
Семенець С.А.
Студенти технікуму жили в гуртожитках, а також проживали і на квартирах по селу. В моїй групі вчилося більше тридцяти студентів. Серед них мене обрали профоргом, а Маслівця М. —комсоргом. Найближчі мої друзі того часу: Фесенко Іван, і Скалацький Іван. Обидва місцеві з Великих Сороченців. Я одержував стипендію 25 крб. (це сама висока на першому курсі стипендія). Їдальня в технікумі була своя, але їжі все одно не хватало. Хліба давали 400 грам (тоді була карткова система). Жили впроголодь. І як би там не було я закінчив перший курс технікуму. Здав всі екзамени і заліки. І випросив довідку, про те що я закінчив навчання і поїхав на канікули в Крутий Берег. Та не попав я на канікули, так як на той час в Лубнах при педагогічному інституті відкрили «курси по підготовці до інституту». Приймали без екзаменів, але після закінчення курсів здавали екзамени по яких приймали до інституту. Так я став спочатку слухачем курсів (по підготовці) в інститут, а на перше вересня 1935 року став і студентом першого курсу Лубенського учительського інституту фізико математичного факультету. Наша група була п’ятою. Студенти за віком від 1905-го по 1919-й рік народження. Багато таких, що працювали в школах не маючи закінченої освіти. Були такі, що тільки закінчили школу. А частина таких, як і я — десь навчалися. По пам’яті я пригадую всіх своїх однокурсників.
1. Горбенко Іван Іванович
2. Тарасенко Петро Іванович
3. Моцак Андрій Іванович
4. Іващенко Іван Карпович
5. Юрченко Іван Маркович
6. Стадніченко Михайло
7. Лазаревич Микола
8. Гармаш Петро Якович
9. Носенко Петро
10. Яценко Іван
11. Хрипун Іван Антонович
12. Севостяненко Петро Денисович
13. Рибка Борис Кузьмич
14. Рудь Іван Павлович
15. Малиш Любов Іванівна
16. Недобір Ліда
17. Модло Ганна
18. Усенко Соня
19. Москаленко Варвара
20. Шкіль Олександр
21. Кузьменко Ганна
22. Кузьменко Пріська
23. Задорожна
24. Куліш Катерина Захаровна
25. Огризько Марія
26. Бибик
27. Мазур Іван
В інституті в Лубнах появились нові умови. Нові предмети. Нові викладачі. У тій групі де був я викладали предмети такі викладачі:
Мозок Василь Йосипович, (математичний аналіз). Високий, чорний, смуглявий, з карими очима. Закінчив Київський університет механіко математичний факультет. За віком йому було років за сорок. Певно навчався вже дорослим, а не молодим. Був грубий. Завжди говорив «минус» замісто «мінус», і «дивліться» замісто «дивіться». Екзамени ходили до нього здавати по декілька разів. Без жалю ганяв тих, хто хоч трішки на чому не будь спіткнувся. Більше за все доставалось дівчатам.
Глазмон Петро Давидович, — викладав аналітичну геометрію і вищу алгебру. Середнього зросту. Завжди підтягнутий. Красиво одітий У всьому акуратний. Говорив чистою українською мовою. Досить ввічливий. За це ми всі його з любов’ю називали абсолютний Петро.
Ількевич, — викладав фізику. Так ми і не вийшли з розділу «механіка твердого тіла», хоч в інших викладачів уже вивчали давно інші розділи. Він навчав по своїй університетській програмі. Потім його замінили іншим викладачем з прізвищем Костриця. Білявий, синьоокий, трохи говорив на ніс. Любив насміхатися і особливо мстив тим, хто йому не подобався. У мене з ним були нормальні відносини. Його негативних рис на собі я не відчував. Фізику завжди здавав з першого заходу.
Матвійчук, — старий педагог, методист. Викладав методику математики. Викладав уміло і користувався повагою.
Клімьонов, — викладав методику фізики. Молодий. Завжди було цікаво на його фізичних експериментах.
Був у нас викладач, Ткачук Борис Захарович. Старий роками і старий комуніст. Один час він викладав нам на другому курсі інтегральні числення. В його викладанні не було ніякого змісту, ні форми, — а тільки абстрактні балачки та не акуратні записи деяких формул. Навчитись чомусь у нього просто не було можливості.
Психологію, викладав Варченко. Доброї душі чоловік. До всіх ввічливий, лагідний, простий в стосунках. Його всі любили.
Педагогіку викладали Грабенко і Карачковський по окремих темах. Грабенко був з великим гонором, любив насміятися з замічених недоліків в кого не будь. Відносився зарозуміло
Карачковський, — був розумний, красномовний, серйозний і одночасно доброзичний.
Історію ВКП(б) викладав Єршов, який працював культпрацівником в райкомі партії. В нього завжди в кінці лекції був час на різні біжучі питання і розмови. Він багато говорив про те якими ми повинні бути. Застерігав щоб не зазнавалися, щоб були культурними і добрими. В ньому видно було партійного працівника ленінського типу.
Діалектичний і історичний матеріалізм викладав Литвиненко, не зовсім здоровий психікою, а це часто проявлялося і на взаємовідносинах із студентами.
Воєнним керівником був полковник Салін. Офіцер старої армії, стрункий, красивий, чіткий. Його поважали і боялися. Потім він був кудись переведений на іншу роботу, (а може на той світ). Після Саліна, прибув новий викладач Глєбов, якийсь переляканий. На воєнного мало похожий, хоч носив форму капітана. В нашій групі він викладав воєнну справу.
Лєщенко, — також капітан, учасник імперіалістичної війни. Великий гуморист і доброї душі людина.
Фізичну культуру викладали декілька чоловіків і була одна жінка, яка приїхала з Леніграда, — худа, тонка, і немов виснажена, але гімнастичні вправи і на снарядах робила досить чітко, легко без втоми.
Мови вивчали факультативно, в позаурочний час. Спочатку викладав професор Карбаненко, який приїхав із Харькова. Він викладав не те, що нам потрібно, а те, що він знав.
Мовознавство, походження і утворення слів і іншу премудрість, а нам треба було підучитись грамотному письму. Після енергійних домагань стали викладати мову українську і російську учителі середніх шкіл. Вони і дали нам необхідні і потрібні знання.
В 1936-му році, забрали як ворогів народу:
1. директора….(не розібрати яке слово)
2. …(не розібрати слово)
3. Ткачук Борис Захарович
4. … не розібрати слово
5. Варченко
Потім відпустили.
Матеріально в ці роки (з 1935 по 1937) життя було нормальним. Карткову систему на продукти харчування відмінили. Хліб в магазинах був без карток і в необмеженій кількості. Також були і інші продукти. На першому курсі нам видавали стипендію 87 крб., а на другому 97 крб. (на місяць). Цих грошей в той час вистачало, щоб нормально прохарчуватися, а жили ми всі в гуртожитках. Біда в тім, що треба було ще й одягтись. Ми за ці гроші, що одержували, де що купували з одягу, а харчуватися тоді доводилося із домашнього кошика. Дома ж не завжди було, що взяти в кошик, та і треба було іти до дому кожний вихідний.
А жили ми в той час в Лубнах весело. Ходили всією групою в кіно, на гастрольні постановки різних театрів, що приїздили до міста. Літом у Лубнах, працював парк відпочинку і там же був літній драматичний театр, де завжди була можливість щось подивитись цікаве. Так і пройшли роки навчання.
В 1937 році ми закінчили педагогічний інститут, в Лубнах і одержали тимчасові свідоцтва і направлення на роботу. Мені дали направлення в Київську область, а я зайшов у відділ освіти в Лубнах і залишився працювати вчителем в Лубенському районі.
Робота.
У відділі освіти, куди я зайшов в Лубнах наприкінці 1937 року, мене звів випадок з моїм колишнім вчителем і директором школи села Тишки, Савою Івановичем Андрущенком.
Привітавшись зі мною і радіючи, несподіваній зустрічі він запитав:
— Ти де працюєш?
Я відповідаю:
— Поки що ніде.
— Як ніде? Якщо ніде, то поїхали до мене в село Тишки, нам потрібен математик.
— Я згоден.
— А коли згоден, то йдемо до завідуючого РОНО і зараз же вирішимо питання офіційно.
Заходимо в кабінет. За столом людина середнього віку, худорлявий чоловік з привітним обличчям. Це і був завідувач РОНО Лещенко. Звертаючись до нього Сава Іванович говорить:
— Призначте цього хлопця вчителем математики в мою школу:
Лещенко відповідає:
— Із великим би задоволенням призначив, але ви запізнилися буквально на один день, так як вже вчора в вашу школу, призначений другий чоловік, а скасовувати це рішення я не маю права.
Того дня у завідувача РОНО, окрім нас з Андрущенком С. І., був іще й директор школи з села Вищий Булатець, Роман Максимович Булатецький. Дізнавшись, що я шукаю роботу, він попросив Лещенка, що б той призначив мене у Вище Булатецьку школу, вчителем фізики і математики. Я на те погодився і мені дали призначення на посаду вчителя фізики і математики.
Кінець серпня 1937 року
Це було в кінці серпня 1937 року.(с. Вищий Булатець. Школа. Робота. Враження. Життя. )
Село Вищий Булатець находиться від Лубен на відстані п’яти кілометрів. За залізницею, що на Осовцях переїзд на Оржицьку дорогу через Нижчий Булатець. А коли вийти на гору в напрямі північного заходу, то на відстані в півтора кілометрах розпочинається Вищий Булатець. Село степове. Дуже відмінне від скажімо Крутого Берега. Всі двори обкопані канавами, або де не де обгороджені дротом. (проволокою). Хати і інші будівлі криті соломою.
При вході з Північної сторони на місці старого сільського клубу стояв дерев’яний хрест на якому значився напис: «В селі Вищий Булатець проживає 1652 жителі».
На схід (від центра села) — кладовище і великий вигін, як тут називали поляна. На вигоні зерносховище побудовано за старих часів (1877 р.) в ньому зберігали зерно як страховий громадський фонд.
Школа у Вищому Булатці розміщена у двох будинках. (навіть у трьох!) Молодші класи (1-4) проводили зайняття в будинку де колись була церковно-приходська школа (що збудована в 1902 році). А старші класи в будинку, що розмістився за пів кілометра від церковно-приходської школи в спеціально збудованому (в 1903році) будинку на кошти земства і називалася земською школою. Біля цього будинку поряд був іще один із хати розкудлачених людей, і його всі називали «Гусарів будинок» або «Гусарева школа», по прізвищу бувшого господаря. Всього молодших класів чотири (1-4). А старших — два п’ятих, один — шостий, і один — сьомий. Не далеко від школи стояла висока і красива церква. Її було видно довкола здалеку — і на роз’їзд Стронський, і на Яблунівську дорогу, що йшла поза селом, і на Оржицьку дорогу. А навкруги був степ і в полі жодної деревини.
Учителі з якими я розпочав роботу в Вище Булатецькій школі були такі:
1. Булатецький Антон Матвійович, — директор школи і біолог.
2. Бирченко Павло Гнатович, — завуч і українська мова і література.
3. Булатецька Антонина Антонівна.
4. Бурдим Митрофан Максимович, — математик, брехун і кляузник.
5. Безугла Антонина Антонівна.
6. Бутченко Наталія Миколаївна.
7. Горбенко Петро Іванович
8. Косиченко Євгенія Костівна.
9. Оропай Олексій Миколайович.
Згодом трапилися зміни. Прислали нового директора школи Гречанівського Ларіона Панасовича, а Булатецький А. М. став завучем. Бирченко П. Г. перестав бути завучем і викладав тільки українську мову. В один із таких днів коли я був на уроці у шостому класі, а Бирченко П.Г. на уроці — в сьомому класі , до нашої школи під’їхали на бричці, два чоловіки в військовій формі, із НКВД, і забрали Бирченка П. Г. прямо із уроку і повезли в відділ НКВД, в Лубни. А потім об’явили, що він ворог народу. Після того дня він так і не повернувся в село і ніхто не знає де його поділи.
Ще пізніше залишив школу в селі Вищий Булатець вчитель математики Бурдим Митрофан Максимович, — кудись поїхав в другий район. А я залишився один як викладач математики і фізики на всі класи. Мене призначили класним керівником шостого класу, а він був зведений з двох класів. Учнів в ньому багато, по віку всі не одинакові, дисципліна погана, і ніхто з колег мені не позавидував. Прийшлось самому шукати підхід, методи і все інше, щоб зробити клас колективом хоч би в такій мірі, щоб кожний з учителем міг проводити нормально уроки. У мене було не погане здоров’я, пам’ять і після першого знайомства з класом я зміг запам’ятати половину, а то і більше учнів класу, особливо тих хто виділявся як порушник. На другий урок я міг називати не дивлячись у журнал багатьох учнів і викликав для відповідей і робив тактовні зауваження тим, хто не уважно слухав називаючи як старих знайомих по прізвищу і імені. Це в великій мірі вплинуло на моїх учнів і вони після того віднеслись до мене з повагою. А потім багато прийшлось працювати з класом, а також і з батьками і з окремими учителями. І все ж таки цей клас для мене уже і тепер коли пройшло більше півстоліття він найрідніший із усіх із тих багатьох інших, що пройшли за мою сорокарічну працю в школі. Дуже шкода, що не залишилось ні списків ні журналів шостого класу Вищебулатецької школи за 1937 -1938 навчальний рік. Шкода, а по пам’яті коли згадувати, то можливо кого і можу пропустить забувши. Давно і дуже давно це було. А таки пам’ять підказує їх імена і прізвища, і немов бачу їх і сьогодні, за чотирьох місцевими партами у шостому класі.
Волик Володимир Денисович
Волик Юхим
Волик Петро
Волик Федір
Кочерга Михайло Кирилович
Кочерга Петро Остапович
Волик Петро Ф.
Кузовков Михайло
Сірик Петро
Шкурат Андрій
Шило Василь
Халява Михайло Ов.
Мищенко Григорій Дмитрович?
Мищенко Олександр
Макаренко Іван
Письменний Михайло
Остапко Михайло
Кочерга Галина Гр.
Кочерга Антон
Кочерга Ганна
Ломака Ганна
Ломака Ганна Омелянівна
Кочерга Ганна Володимирівна?
Сало Євдокія
Мищенко Ганна Оксентіївна,
Баштова Параска,
Макаренко М.
Остапко Г. Ол.
Павліщенко Павло
Я згадав 29 (двадцять дев’ять), а було їх 45 (сорок п’ять), багатьох пам’ять не утримала.
(Продовження буде)