В моєму житті тато зіграв, ні, скоріше грає, стержневу роль. Я не можу в'явити кращого за нього. Здається, я пам'ятаю кожну мить, проведену поряд із ним. Мої руки відчувають його м'які густі чорні кучері, коли він ніс мене на плечах. Долоні зповзали і тато ласково говорив, щоб я підняла, бо я закриваю йому очі. Вони відчувають, як ховалися від морозу в його великих теплих руках... Як же затишно було! Як же безпечно! Я знала, що коли тато поряд, то зі мною нічого не може поганого трапитись, а ще буде цікаво та безліч пригод. І як же я пишалася! Здавалося, що весь світ мені має заздрити! Я дивилася на нього з вогниками в очах....
Ввечорі ми вчили разом уроки. Він обов'язково приносив свіжозроблений вручну моркв'яно-яблучний сік. Стомлена, я засинала не в своїй кімнаті. Але просиналася зранку в своєму ліжку, обережно закутана в тепле одіяло. Я знала, як туди потрапила.
Тато ніколи не дозволяв ходити самій пізно, завжди біг зустрічати, о котрій годині я б не поверталася додому.
А ще він любив співати! Як же він чудово співав! Різні українські пісні. Бархатистий голос закохував в себе, провадив кудись далеко-далеко в степи та гаї, бо в ньому відчувалася воля, сила, любов та щирість.
Життя було нелегке. Проте, я не можу згадати, щоб мій тато впадав у відчай чи бодай когось звинувачував у складнощах. Ніхто не чув з його вуст жодне погане слово в бік іншої людини. Він завжди робив те, що від нього залежало. Не шкодував себе, віддавав все до останньої копійки, до останньої краплі поту. І я пам'ятаю той болячий момент, коли пішла зустрічати свого тата з дороги. Мені кажуть: "Он він!", а я відповідаю: "Ні, цей білий, а мій тато чорнявий!" Але коли підійшла, то побачила, що так, це він. Життя рано перефарбувало його чорне, як смоль, волосся....
Я могла би годинами розповідати про найдорожчу людину. Проте все, що я кажу, здається таким мізерним і нікчемним. Ніколи жодних слів не буде достатньо...
Неочікувана хвороба торкнулася того, хто здавався для мене нерухомою твердинею. Сидячи біля ліжка і, як в дитинстві, тримаючи рідну руку, я ковтала камінь, що застряг у горлі. Сердце розривалося від того, що я не можу віддати своє життя. Що, ось переді мною гасне останній вогник, а я нічого не можу зробити. І тоді я чітко зрозуміла, що наше життя, воно не наше (бо своїм ми могли би поділитись), а лише дароване нам на дуже короткий час. Я тоді багато чого наговорила Богу. Ой, як багато! Та я знаю, що Він не злився. Бо аби я могла боротися з самим пеклом, то, не задумуючись, боролася.
Очі! Очі, котрі завжди несли впевненість, підтримку та надію. Тепер вони на мене дивилися якось по-дитячому. Ці очі шукали в мені надії! А я не могла її дати.
Мене захлиснув відчай. Відчай через безсилля проти смерті.
"Я хочу померти, як вірний християнин!"
Чи може бути щось більш болюче, ніж останнє благословення? Я не чула слів, голова паморочилась, серце завмирало.
Останній подих... І не стало частини мене...Більшої частини мене...
Вмирав тихо, страху не було. Хоча було страшенне бажання жити! Я не зустрічала ніколи більш життєлюбної людини, ніж він.
"Не плач, ви пересумуєте, життя візьме своє."
Не взяло! Воно іде... Мимо.... Не зачіпаючи.
Якось, в один із тих нелегких днів, я запитала його про найщасливіші моменти життя і про що він жалкує.
І тато відповів: "Найщасливіші хвилини - коли покохав вашу маму, коли ми одружилися, коли ви з Оленкою народилися, коли зробили перший крок.... А шкодую, що багато працював і вам мало часу приділяв".
Мало часу? Він? Нам? Як можна було більше? Він жив нами! Я не пам'ятаю, щоб він підвищив голос, або вдарив. Це не припустимо було для його величезної любові! Я не пам'ятаю, щоб він не знайшов часу чи дав зрозуміти, що заважаємо.
Тато вчив нас жити, вчив радіти кожній миті, вчив розпізнавати квіти та дерева, вчив впізнавати пташок по співу та розрізняти зірки, вчив вдихати життя повними легенями...
Так, тато навчив нас жити.... І тато навчив нас помирати.... Спокійно, тихо, впевнено, довіряючись Небесному Батькові.
І це найбільший скарб, котрий ніхто не зможе відібрати!