Отелло, неепiческая трагедiя
ОТЕЛЛО
Неепіческая трагедія у чотирох діях.
Дійові особи
Отелло Сергій Лумумбович, - кремезний жлоб середнього віку, цікавий результат наукових дослідів допитливого мозамбікського студента ДНУ над макіївською статевою волонтеркою. Пика в нього схожа на сільський чугунок для печі, макітра поголена налисо. Колишній повелитель чотирох ларьків, який волею обставин був покликан творити Історію окремих районів. Про себе стверджує, що був польовим віце-адміралом добровольчої бронекосмічної ескадри лугандол’єрів. Напевно бреше, проте у деяких подіях засвітивсь.
Дездемона Йосипівна Шмаль, - дружина Отелло, єдина та улюблена дочка місцевого депутата від народної партїї «Бидло – вперед!». Повногруда пишна білявка, ніжна, мрійлива й вразлива. Полюбляє журнали про кохання, музику Вівальді та гондони зі смаком полуниці.
Яго Стасік, - невеликий на зріст, проте жирний лисуватий жлоб з масними хитрими оченятами, права рука віце-адмірала, перший заступник з питань експропріацій та контрибуцій. Розумна, хитра, жадібна та підступна падлюка.
Касіо Толік, - Ополченський прапорщик, ветеран, герой та романтична особистість. Молодий привабливий жлоб без правого ока та лівого вуха. Також не має язика, якого втратив у розвідоперації і з того часу тільки сичить та мукає. Напівприхований гомосексуаліст. По ночах голосно дрочить на Дездемону, уявляючи її вусатим парубком .
Задриго Едічка, - дуже молодий гарненький місцевий жлобок, син колишнього голови колгоспу. Чисто вдягнений, охайний, поетичний, освічений тунеядець-ідеаліст з лівими поглядами. Платонічно закоханий у Дездемону. Товаришує з Касіо, яким захоплюється і якому допомагає в спілкуванні у якості перекладача-редактора з сичання на велікамагучий.
Платон Пилипович, - філософ. В нього мудре обличчя та м’яка вдача. Завжди у чисто випраній вишиваній туніці та в’єтнамках. Має небезпечну звичку, побачивши перший-ліпший натовп, видертись на щось високе і верзти зарозумілу маячню, за що зазвичай отримує глядацьких п...здюлів. Полюбляє марочний портвейн.
Діоген Тарасович, - філософ-маргінал, кудлатий, з гострими очима завзятого суперечника. Вдягається у смердюче лахміття, мешкає у сміттєвому контейнері. Віддає перевагу буряковому самогону.
Шурік, - ефіопська абізяна з породи макак, подарунок Отеллу від вдячного населення окремих районів. Вдягнен у засмальцьований фрак, штанів не має. У профіль схожий на сусідське «Нашевсё».
Коля Гастелло і Андрюша Чикатилло, - представники піонерської організації з братньої країни. У молодшого Гастелло велика голова, вкрита мозолями, гулями та шишками. На перший погляд здається, що він дебіл, але ж не треба робити передчасні висновки. Старший Чикатилло – інтелігентного вигляду очкарик. Він охайний, привітний та енергійний. На вигляд йому років під сорок.
Чоловік у чорному сюртуку, - патологічний анатом «загадочной русской души». Юдофоб, алкоголік, ігроман, богоіскатель, великий письменник, чорносотенець та епілептик, - простіше кажучи, багатогранна та різноманітно обдарована особистість.
Охоронець Паша, покоївка Люда, - дрібне сміття.
Дія 1.
Спекотний липневий день. Приморська вулиця провінціального містечка, пилюка, високі паркани, з-за яких випирають яблуні, груші, сливи, абрикоси, банани, дуріани та інша смачна південна флора. По обидва боки вулиці трапляються залізні ворота з лебедями, «Жигулі» сьомої моделі, пункти прийому склотари та інші ознаки сталої цивілізації. Вулицею неспішно йдуть Платон Пилипович та Діоген Тарасович і ведуть розумні бесіди. В руці у Діогена Тарасовича ліхтарик, яким він час від часу б’є себе по сраці.
Платон Пилипович: От дивіться, Діоген Тарасович, у моїй концепції евдемонізму людина отримує безсмертну душу по народженню, а потім робить якусь х...йню, завдяки чому ця душа замість перебування у вищих сферах вимушена вести принизливе існування у смердючому та недосконалому людському тілі, переселяючись ситуативно в ще більш огидну оболонку… Так?
Діоген Тарасович: Х...й його знає, Платон Пилипович, то ж ви самі щось вигадали, звідки ж мені знати.
Платон Пилипович: От вам би лише посперечатись, Діоген Тарасович. А самі вдень з ліхтариком, як, вибачайте, придурок. От ніяк не можете без виїбонів.
Діоген Тарасович: Перепрошую, Платон Пилипович, ви мене дивуєте. Розвели теревені про людину, а хто це? Що воно таке - людина, га? Де вона? Покажіть або вже не пи...діть. Сам шукаю, бачте? – Діоген Тарасович розмахує ліхтариком та вигукує «Люди-ина! Де ти? Агов!»
Платон Пилипович зупиняється та чухає у бороді: Ну, припустимо, я людина.
Діоген Тарасович тицяє ліхтариком в очі Платону Пилиповичу: Не факт. Може, ви – якийсь виняток, жарт богів, помилка природи. Треба спочатку узагальнити поняття, інакше бо все – піздьож.
Платон Пилипович довго мовчить, потім питає: А навіщо ж ви тоді кричите – людина, людина?
Діоген Тарасович, посміхаючись: А от хто озветься, той визначено самовпевнений мудак і довбойоб.
Платон Пилипович: А хто не озветься?
Діоген Тарасович: Той глухонімий довбойоб.
Платон Пилипович: Це треба обміркувати.
Діоген Тарасович: Ото ж. – Розмахує ліхтариком «Людина, агов! Де ж ти?»
Б’є себе ліхтарем по сраці: Йобані батарейки…
Платон Пилипович: Діоген Тарасович, а що скажете стосовно он того? - вказує на шикарну віллу на пагорбі. До вілли притулена здоровенна веранда з білого мармуру, з коринфськими колонами та античним портиком. Перед верандою – накрита плівкою величезна купа чогось. На веранді на карачках в оточенні пляшок пива сидять двоє. Ще один, невеличкий, чухається у кутку.
Діоген Тарасович: І шо? Звичайна бидляча еклектика та кіч, - антаблемент коринфський, а пілястри доричні. Гидко дивитись. Я б нахуй все спалив.
Платон Пилипович: Діоген Тарасович, я про тих, хто на веранді. От вони люди, як вважаєте?
Діоген Тарасович: То підараси. Я їх знаю. Воїни свєта, блять. Нещодавно туточки оселились, а набздіти кругом вже встигли - ого… Щоправда, у того, що пика, як чугунок, жінка є. Така собі… ну коротше, торік я б на неї подрочив.
Платон Пилипович: А чому торік?
Діоген Тарасович: Зараз немає часу на дурниці.
Платон Пилипович, приклавши долоню до лоба козирком, придивляється.: А от той маленький волохатий, він, мабуть син того… афродона?
Діоген Тарасович: То абізяна. Кажуть, прийомний син, дитя війни. Кажуть, подарунок від вдячно визволенного населення. А, може, брешуть. Мені взагалі похуй це, Платон Пилипович. Жерти хочеться, шо пи...дець.
Платон Пилипович: Так вони люди, як гадаєте, Діоген Тарасович?
Діоген Тарасович, впевнено та авторитетно: Вони підараси.
Платон Пилипович: Це треба обміркувати… Взагалі, що є людина? Двоноге… Розумне… Без хвоста, без рогів…
Діоген Тарасович: Он курка біжить.
Платон Пилипович: До чого це ви?
Діоген Тарасович: Двоноге і без рогів, еге ж? От вона яка, ваша людина.
Платон Пилипович, глибоко замислившись, додає: -…і без пір’я. До речі, а куди це ми йдемо, шановний Діоген Тарасович?
Діоген Тарасович, із щирим подивом: Так на ринок, куди ж ще? До речі, у вас драхми є, шановний Платон Пилипович?
Платон Пилипович мацає кишені туніки: Щось було… Ви вважаєте міський ринок ідеальним місцем задоволення натуральних потреб, Діоген Тарасович? Чи можливо, що…
Діоген Тарасович, ховаючи ліхтарик за пазуху: Та похуй, Платон Пилипович, йдемо вже.
Філософи прискорюють крок і згодом зникають за рогом вулиці.
Дія 2.
Здоровенна вілла, оточена гаражами, басейнами, спортивними качалками, гостьовми флігелями та усім таким, чого вимагає статус. Перед фасадом височить накритий плівкою цілий терикон з квадроциклів, газонокосилок, плазмових телевізорів, імпортних унітазів та всього того, що вже нема куди запхати. До вілли прилаштована широченна веранда, її підлога, товсті коринфськи колони, карнизи та інше – з білого мармуру. На колонах – кондіціонери та камери спостереження, під колонами – кадки з фікусами, пальмами та іншою престижною екзотикою. Посередені на карачках сидять Отелло та Яго. Вони вдягнені тільки у розтягнуті треники «Адідас» та шльопанці. Жирна спина Яго та його обвислі груди розмальовані куполами, колоколами, сталіними, бл...дями, драконами та лозунгами. Чим розмальована спина Отелло, не розібрати тому, що білих чорнил не знайшлось.
Підлога навкруги густо вкрита бичками, семками, пакетами від чипсів, банановим лушпинням, німецькими БДСМ-журналами, пляшками від пива «Балтика» та іншими симптомами вдалого життя. У кутку веранди чухається прив’язаний ланцюжком до батареї Шурік. З мармурових глибин вілли приємно ллється «Радіо шансон».
Яго: Вот так, мой адмирал, мы здесь в заслуженных удобствах сидим, а пацаны роптать уже готовы…
Отелло, розсіянно дивлячись перед собою: Шо, блять..?
Яго: Я говорил им истины простые, мол, героизм не требует награды, что родина навечно благодарна своим спасителям без страха и упрека…
Отелло, не виходячи з свого трансу: Ну?..
Яго: Я убеждал, как мог, красноречивей Цицерона я был, но эти долбоебы и слушать не хотят речей разумных.
Отелло: Ну?..
Яго: О, эти неразумные созданья желают как всегда развратных девок, и свежей анаши, портвейна, водки, и денег, и подобного другого, всего того, что хочется плебеям. В противном случае грозятся сделать кипиш и нас послать, я извиняюсь, нахуй, и дальше жить без светлых идеалов, без совести и без патриотизма.
Отелло, розсіяно: Та дай им денег, шо ебешь мне мОзги ты, блять, такою незначительной х...йнею…
Яго оглядається та обережно покашлює: Мой адмирал, с деньгами все непросто…
Отелло раптово прокидається: Не пойнял, Стасик. Шо ты про деньги щас такое пиз...анул, или же мне все это показалось?
Яго, відсуваючись та ховаючи очі: Мой адмирал, текущие расходы… Кредиты, ипотеки и зарплаты… Я сам, к примеру, чуть не голодаю.
Отелло зпідлоба дивиться на Яго: Я вижу твой е...альник истощенный… Кароче, Стасик, ты крутись, как хочешь, но шоб в войсках порядок был железный. Шоб было тихо-ша, ну а иначе, я натяну тебя очком на глобус, ты понял, блять, е...Аное мудило?
Яго втягує голову у жирні плечі: Мой адмирал!.. Брат по оружию, герой и образец достоинств!.. Меня ты знаешь, я готов в огонь и в воду вслед за тобой… А помнишь схватки боевые, и говорят еще, какие? Недаром помнит вся…
Отелло, суворо та вагомо: Кароче, Стасик, ты меня, блять, пойнял? Шоб, блять, в последний раз такое слышал.
Яго киває та плаче від вдячності: Сергей Лумумбович, да я на все готов… Братан, брателло мой!.. - Яго лізе цілувати Отеллу руки, але той його відштовхує: «Та ну тя на...уй, не люблю такого».
Яго, вбачивши, що Отелло відвернувся, нишком спльовує та витира губи.
Отелло, роздумливо: А шо, блять, Стасик, с новым гумконвоем? С весны ни нала нам, ни жрачки, - ни х...я. Шо за дела и хто за то в ответе, не ты ль, блять, жиробас, голодный вечно?
Яго, зітхаючи, розводить руками: Сергей Лумумбыч, что могу поделать? Пишу, звоню, прошу, но все напрасно. Но ведь того же не могло случиться, чтоб благодетели о нас совсем забыли?
Промовивши це, Яго зкоса дивиться на Отелло. Отелло похмуро дивиться на купу матцінностей перед верандою: Вот так оно, - когда им припечет, пи...дуйте гордо в бой кровавый, святой, е...аться в рот, и правый , а коль не сдох, потом хоть ишаком ебись, хоть собирай бутылки, уж ты не нужен нах...й никому. Неблагодарных этих пидо… - Отелло, схаменувшись, замовкає.
Очі Яго спалахують, він, ховаючи радісну посмішку, підлабузимцьки підказує: -расов? Хотел сказать ты в смысле «пидорасов»?
Отелло, обережно і підозріло: Какие пидорасы, Стасик? Ты, блять, о ком ваще сичас?
Яго, розчаровано: Послышалось наверно мне, брателло… Забудем сей пустяк. Братан, такое дело, - есть тайна страшная, что душу разрывает, спать не дает совсем и даже коксом мне мук душевных не унять никак.
Отелло відкорковує пляшку «Балтики», відсьорбує та плюється: Эй, Людка, блять!
Яго, обережно: Мой адмирал, я в сильном затрудненьи. Но далее скрывать не смею также.
Отелло, презирливо посміхаючись: По твоєму е...альнику я вижу, что ты, мой друг, мечтаешь что-то спиз...ить. Или уже, блять, спиз...ил, Стасик, га? Смотри в глаза, гандон, и правду говори.
Яго, глибоко зітхаючи: Казни меня, мой брат, или помилуй, но выслушай тогда уж все и сразу. Твоя супруга, цезарь мой, вне подозрений, но…
Отелло: Шо, блять, «но»?
Яго, наче через силу: Но факты, адмирал, увы, упрямы.
Отелло, вже стривожено: Эй, Стасик, ты на что там намекаешь? Ты е...анулся, падло, или чё?
Яго, з награваним відчаєм: Да если б ошибался я, мой друг…
Отелло підіймається у розпачі. Яго підхоплюється теж.
Отелло: Да за пи...деж такой тебя, блять, перед строем я лично завалю. Ты охуел уже совсем, мудило, что ли?
Яго наче у відчаї намагається порвати на собі тєльник, та тільки шкрябає волосню на грудях: Мой адмирал, своим глазам привык я верить! И СМСку я такого содержанья увидел… разумеется случайно, от той, который ты отдал всего себя… - Яго ридає, проте, не зовсім натурально.
Отелло довго мовчить і тільки зловісно сопе. Нахиляється, підбирає пляшку, відсьорбує та плюється: Людка, блять!!! Пиво неси, сука переёбанная, де тебя х...и носят! Уволю нах...й, хуна рваная!
Яго: Брателло, да не рви себе ты сердце, поверь мне, брат, оно того не стоит.
Отелло грізно сопе, наливаючись кровью: Ты, блять, жене советы давай, блять, Стасик, ты колись, ну кто он, блять?
Яго, похнюпившись: Я сам был удивлен, мой адмирал, нелепым выбором прекрасной Дездемоны. Ведь он – урод, пускай и был героем. Да, это Касио, мой адмирал, тот самый, который притворялся верным другом. Я сам все видел, в том готов поклясться своею кровью под любой присягой.
Отелло, здивовано: Не может того быть, ведь эта квазимода - пидор. Он на меня дрочил когда-то неприкрыто, да за геройство ратное простил тогда его… Не верю я, какая-то ху...ня.
Яго: Вот не ху...ня, Лумумбович, а правда. И негодяй умело притворялся все эти годы тем, что гомосек он гнойный, а сам давно задумывал измену и в спину благодетеля ножом ударить подло все это время молча он мечтал.
На веранді з’являється Люда, цицьката молода шатенка з пишними бедрами, вдягнена на манер вокзальної буфетниці. Крутячи задом, вона несе чималий ящик «Балтики» та чипсів: Сергей Лумумбович, я страшно извиняюсь, в «Сильпо» опять в кредит не отпускали, так мудозвонам этим пацаватым такое рассказала я , что тут же…
Отелло, втомлено опускаючись на корти: Спасибо, Люся, ты иди уж, блять…
Отелло відкорковує пляшку і довго п’є з горла. Отдувається, гучно ригає. – Ты, Стасик, не пи...ди по сторонам пока что , а с ними, блять, уж разберусь я сам.
Сонце заходить за пухнасту хмару, і на веранду опускається легка зеленувата тінь. У полуденній тиші чутно тільки ковтання та булкотіння. Шурік у кутку з натхненно-відстороненим виразом обличчя сере на підлогу. Фалди свого кургузого фрака він інтелігентно притримує на манер дами, що робить реверанс.
Дія 3.
Сонце вже дещо схилилось і античну веранду навкісь прорізають золоті та рожеві промені. Пляшки, бички та журнали охайно відсунуті у бік. Посередені встановлений стіл-розкладачка на кшталт тих, з яких дрібні фопівці торгують на автобусних зупинках усіляким лайном. Кругом стола розставлені антикварні стільці та крісла. У кріслі ампір сидить Сергій Лумумбович Отелло і меланхолічно курить гаванську сигару, вироблену у Абхазії. Він вигляда засмученим і постарілим. У кріслі рококо сидить Стасік Яго і робить вигляд, що курить «Собраніє». Вигляд у нього трохи напружений. На обох окрім треників ще майки та малинові смокінги, причому, на смокінгу Отелло золоті еполети та низка якихось чудернацьких орденів. На стільці маркетрі та на ослоні черновицької меблевої фабрики ніхто не сидить. З нетрів вілли ностальгічно лунають радянські пісні.
На столі – пляшки армянського коньяку з ПМР, ананаси з Гомеля, бички у томаті, манго, бєляши та інші гідні ситуації делікатеси.
Шурік у своєму кутку меланхолійно жує фікус, хоча вочевідь, це заняття йому не дуже подобається.
Отелло, невдоволеним голосом: Скажи, блять, Стасик, долго еще ждать нам этих пиз...оватых делегатов? Тут и без них разборок до х...я.
Яго, заспокійливо: Мой адмирал, осмелюсь я напомнить о положеньи в мире очень сложном, о происках врагов, и о коварстве тех, кого мы в свое время не добили в порыве доброты и гуманизма, о трудностях прискорбно-объективных, коснувшихся друзей, сколь щедрых, столь и благородных… Уж такова судьба людей великих, - умом и сердцем своего народа сурово-справедливым быть и мудрым, и принимать посланцев иноземных, и по понятьям порешать вопросы…
Отелло: Ну ладно, блять, сидим тут до пяти, а после пусть хоть в рот они е...утся.
Тягнуться хвилини. По краю стакана-гранчака ліниво повзає велика зелена муха. Нарешті муха падає всередину і, в’яло дригаючись, тоне у кон’яку. Отелло спостерігає за нею із співчуттям та душевним смутком. Нудьгуючий Шурік у кутку ліпить з гівна коників та з художнім смаком розставляє їх на батареї. З глибини анфілад душевно співає Юрій Антонов.
Нарешті з’являється охоронець Паша, - затягнутий у ремені, портупеї та розгрузки сільський жлобок, гордий відповідальною посадою, курносий та губатий: Так можна, га, товарищ адмирал?
Отелло, скривившись, дає дозвіл, і на веранді з’являються посланці дружньої держави - Коля Гастелло та Андрюша Чикатілло. На обох піонерські галстуки, білі сорочки та короткі штанці. У Андрюші в руках букет алих пластмасових гвоздик, червоний прапорець та розкішна велика книга у червоних палятурках з золотим написом «Бессмертная бригада». Книга зі смаком перев’язана георгієвською стрічкою. У Колі в руках розписні хохломські ложки, на животі висіть піонерський барабан.
Андрюша, гучно та урочисто: Пионеры братской страны приветствуют легендарного героя!
Коля: Ги-и-и…
Отелло і Яго поважно підіймаються та завмирають. Андрюша перекладає подарунки у ліву руку, приймає положення «струнко» і віддає піонерський салют. Коля також салютує і щосили пиз...ячить ложками у барабан. Паша на дверях стоїть струнко і викочує груди. Андрюша привітно махає червоним прапорцем. Шурік у кутку кидає бавитись гівном і, закинувши фрачні фалди собі на плечі, гонорово демонструє свою революційного кольору сраку.
Здогадливий Яго бере ініціативу на себе: Мы рады принимать друзей, что помнят нас в нелегкие минуты…
Між тим Андрюша урочистим кроком наближається до Отелло і вручає йому красиву книгу і гвоздики. Коля радісно пиз...ячить ложками по барабану. Андрюша з парадним виразом інтелігентного обличчя тричі цілує Отелло взасос, причому останнього разу вхитряється грайливо куснути Отелло за вухо.
Отелло, нарешті відчепившись від Андрюші: Ну, здравствуйте, блять, дети.
Андрюша по-воєнному: Здравия желаем, товарищ вице-адмирал!
Коля: Ги-и-ии!
Андрюша: Расширенным решением отряда и опытных товарищей постарше мы обязались взять над вами шефство и помогать, конечно, бескорыстно в делах, в труде, в житейских затрудненьях… - під час палкої промови Андрюша з цікавістью оглядається навкруги, потім фіксується на німецьких журналах.
Отелло, нахилившись до Яго, впівголоса: Блять, Стасик, я чего подумал, - вот хитрый ход - взять, в книжку напиз...ячить бабла промеж страниц… И если в евро все, да в пятихатках свежих, нормально так выходит, до х...я.
Яго, в удаваному захваті: Мой адмирал, конечно, несомненно! А мы готовы были сомневаться… эх! Вот это опыт, это класс работы!.. Но проследить нам нужно, чтоб лишних глаз... И книгу эту только вам листать доверено в тиши, в уединеньи, под охраной.
Андрюша скінчив промову й завмер, поклавши спраглий погляд на позаторішній номер «German bondage magazines». Барабанщик Коля зачаровано витріщився на Шуріка, який, заохочений увагою, скаче, перекидається через голову та кидається гівном. Рот Колі відкритий, і з куточка губ тече слина. Раптом Коля простягає руку з ложкою у бік Шуріка: Лє-енін…
Андрюша квапливо смикає Колю за рукав: Нет, нет, мой друг, слегка ты обознался. – він робить крок вперед і дзвінко промовляє: Ну что, товарищи, наш дружеский визит мы завершаем маленьким концертом! Гастелло Коля из четвертого отряда покажет сценку «Подвиг», что ж, попросим!
Андрюша поплескав у долоні, потім зняв з шиї Колі мотузку з барабаном, натягнув на його шишковату голову пілотку з червоною зіркою і зкомандував: Коля, подвиг!
Коля насуропився, розкинув руки, зігнув ноги в колінах, загудів, зажужжав и спершу повільно, а згодом все швидше почав кружляти по веранді.
Отелло, зтиха до Яго: Скажи, блять, Стасик, это еще долго? Остоебенил мне уж этот цирк.
Яго, пошепки: Стараются ребята… Пусть закончат, тогда уж их проводят на автобус.
Коля, закладаючи віражі, бігає по веранді: Ж-ж-жжж!.. З-з-ззз!..
Паша стоїть, вирячившись на небачане дійство, збуджений Шурік скрегоче та кружляє біля батареї. Отелло, охопивши свою круглу, бриту чорну голову, з приреченим виглядом мовчки спостерігає.
Дзижчання Колі набирає обертів, Коля присідає, розкинувши руки, розганяється та зі скаженим виєм на повній швидкості лупить головою коринфську колону.
Веранда здригається. Зі стелі сиплеться пилюка та якась труха. По мармуру колони пробіга чорна тріщина аж до карнизу. Шурік намагається сховатись за батарею.
Отелло, сумно-філософськи: Пиз...ец всему, как жить мне в этом мире, где все кругом такие долбо...бы...
Коля зтягує з голови залишки пілотки: Ж-ж-жжж… Тр-т-ти-ти-ти… Чууф-ф-ф… - Змішана із слино кров стікає з його щасливого їбальника і абстрактними візерунками ляпає на сорочку. Андрюша дружньо притискає до себе пораненого товарища та ніжно злизує кров з його голови: Коля хороший, Коля у нас герой…
Коля: Ги-и-ии…
Спритний Яго швиденько нагрібає зі столу дві жмені цукерок «Раковая шейка» і пхає їх в кишені піонерам, причому Коля Гастелло заходиться жадібно жерти їх разом з фантиками. Яго тисне піонерам руки, дякує і дає знак Паші випроводити дорогих гостей нах...й. Потім повертається за стіл. Деякий час вони з Отелло мовчки дивляться на перев’язану стрічкою книгу.
Нарешті Отелло каже: Ну что, блять, Стасик, где там наш красавец? Пора нам разобраться с этой шнягой.
Яго, зітхаючи: Да, адмирал мой… Паша, запускай!
Входять Толік Касіо та його вірний друг Едічка Задриго. Ветеран Толік має незвичайно мужню та героїчну харизму. Він увесь у латаному та штопаному камуфляжі, погляд його лівого ока холодний та твердий, як криця, праве око відсутнє і заклеєне поштовим скотчем з перманентним написом «fragile»; в дірку, що на місці його лівого вуха, запхнута стара, але чисто випрана ганчірка. Навпроти, Едічка, його друг та перекладач, молоденький, чистенький та тендітний, у білих лосинах, «гавайці», із зачіскою «елвис», схожий на пасивного гомосека, яким на загальний подив він не є.
Толік хвацько ляскає каблуками, бере «під козирок» і каже: М-м-мм! Ы-ы-хх!
Едічка, сором’язливо червоніючи, перекладає: Здравия желаю, товарищ гвардии вице-адмирал! – І від себе, шанобливо: Здравствуйте, Сергей Лумумбович.
Яго, крізь зуби, но так, щоб почув Отелло: Вот пидорас какой двуличный ты, Толян. А мы к тебе, мудиле, как к родному…
Отелло грюкає кулаком по столу: Мабилу дать сюда и, блять, бегом!
Касіо, не розуміючи сутності справи: М-м-уу, гу-ууу…
Едічка, розгублено: Он говорит, мобилы не имеет…
Яго, висуваючись вперед: Ты что мычишь там перед адмиралом?! Крысеныш мерзкий, расскажи конкретно, тебе пришло «Люблю, целую, Дезя»? Ну, негодяй, карманы - наизнанку!
Касіо, все глибше занурюючись у стан когнітивниго дисонансу, скрегоче, мукає, маха руками, потім починає робити «стаханівськи рухи» і крутити дулі.
Яго, з задоволенням: Все ясно, в отрицалово уходит! И это знак – виновен без вопросов!
Отелло, важко підіймаючись і неквапливо знімаючи смокінг: Ну, все, Толян, пиз...ец тебе, сученок, я истину познаю, ты не бзди…
Тим часом назовні коїться щось незвичайне, - якось неприродно швидко потемніло, зловісні і важкі сіро-жовтуваті сутінки навалились на місто, стало моторошно і тривожно. Горобці, лелеки, кури та свині завбачливо поховались хто де. Замовкли собаки. Жаби у басейні тимчасово припинили розмножуватись та залізли під надувний матрас. Мухи повилізали з вигрібних ям та зграями полетіли геть. Хробаки позакопувались на півтора метри і навіть мандавошки покоївки Люди зачаїлись у поганому передчутті.
А на античній веранді Сергія Лумумбовича Отелло драма здійснює сходження до свого апогею. Герой-інвалід-ветеран Толік Касіо, лежачи ниць на підлозі, щось незрозуміло мичить. Сергій Лумумбович Отелло, розхристаний та спітнілий, оскаженіло реве та пиз...ить Толіка ослоном чернівецької фабрики. Послужливий Яго тримає про всяк випадок у руках резервний стілець маркетрі і водночас робить вигляд, що пиз...ить Толіка ногами у шльопках. Сумлінний служака Паша пиз...ить Толіка гумовим дрючком. Блідий і переляканий Едічка закляк стовпом, плаче та обссикається. Шурік у кутку, охоплений колективним ентузіазмом, пиз...ить нефартовий фікус. На пекельний шум прибігає Люда і, побачивши, що всі пиз...ять Касіо, з переможним криком «А кто е...аться не хотел, ага!» заходиться й собі гамселити Толіка лабутенами. З анфіладних глибин Філіп Кіркоров, пристрасно: « И, срывая якоря-а, вдаль летит душа моя-а-ааа!..»
Раптом всі завмирають, навіть Філіп та Шурік. Наче народжена морською піною Афродіта на веранді з’являється Дездемона Йосипівна у звабливому майже прозорому пен’юарі із здебільшо білого гіпюру. Дірчаста тканина художньо обтягує її потужні груди і сідниці. Мармизою вона схожа на ще не пошарпану життям співачку Сенчину, яка хто за навіщо зробила кокетливий козячий вираз. Дездемона граціозно позіхає та живописно потягується. Якщо абстрагуватись від присутніх, Дездемона Йосипівна складала б з колонами і пілястрами напрочуд непоганий гарнітур.
Наче самі богині краси і доброти в одній особі зазирнули сюди з Олімпу, щоб через мить жахнутися тому, що побачать.
Паша зніяковіло опускає дрючок, Люда знизує плечима і відвертається, Едічка гостро соромиться обісцяних лосин. Несправедливо відпизжений Толік Касіо вже не мукає, проте нескорено і мужньо пердить. Відчуваючий себе винуватим Шурік намагається прилаштувати до фікуса відірване листя.
Дездемона до Отелло, грайливо: Мой зайчик шоколадный, а вот что мне приснилось, но разве что на ушко тебе я расскажу… - Тут до неї досягає, що діється дещо не зовсім буденне, і вона примхливо надуває губки: Ну, заяц, что за гембель ты устроил, ну хоть сегодня, пупсик, отдохнул бы от этих скучных государственных забот.
Отелло, тяжко дихаючи, саркастично посміхається: Соскучилась по е...арю , шалава? Что ж, блять, смотри, как яйца буду рвать сейчас ему секатором садовым. Любуйся, дорогая, но недолго, я вслед за этим и тебя, сучару, в порыве гнева замочу к х..ям.
Дездемона стривожена. Вона не розуміє, що трапилось, не знає, що казати. В її не обтяженій зайвим мотлохом голові починає паморочитись.
Назовні здіймається вітер, десь брязкає розбита шибка і перші краплі дощу стукають по металочерепиці даху.
Отелло, з гіркотою: Вот так, снегурочка, а мама говорила, что девки белые – все хищницы и ****и, а я как поц не верил, блять, и думал, что все на свете женщины, как мама, добры, честны, соблазнам не подвласты… Как был я прост, как ох...ительно доверчив и видел то лишь, что хотелось видеть… Когда в сражениях отчаянно-кровавых я пиз...ил беззаветно унитазы, айфоны, бумеры, планшеты дорогие, гимнастов золотых, икру и шубы, о ком я думал, блять, не о тебе ли? А сколько пацанов в неравных схватках безвременно легли в скотомогильник, и только ради правды и свободы, во имя жизни, сытой и счастливой, пусть не для всех, сперва для командиров? Но ты, неблагодарное созданье, не ценишь ни любовь к себе, ни жертвы… О, как мне больно, блять, как жжет в груди, как мерзко, как будто наебнул я тормозухи, а не вина тосканского… и как теперь мне жить?.. – І Отелло кінематографічно роздирає на собі майку.
Яго, себе під ніс: Вот ни х...я се круто шеф задвинул, право слово… И не пора ль уж мне съебаться по-английски?
Отелло, повільно наближаючись до Дездемони: Пусть мне не жить, моя неверная голубка, но прежде я тебя похороню. Нет, сталь клинка не стану я поганить нечистой кровью, нет, иначе тебя я замочу… молись, ****юга!
Отелло розминає м’язисті руки і примірюється, як воно краще задушити підступну дружину. Всі застигли, тільки Толік Касіо зтиха шкварчить та плазує по підлозі.
Дездемона нарешті второпала, що це може бути справді ****ець та швиденько прикидає, як і куди впасти, удавши непритомність.
Зненацька на веранді матеріалізується ще один персонаж. Це старий кудлатий чоловік у архаїчному одязі. У нього зплутана борода і просвітлено-фанатичні очі богоіскателя. За очкур в нього запхнуті зв’язки церковних свічок, у руках він стискає мя’сницьку сокиру. Присутні з подивом дивляться на цю недоречну постать.
Надворі вже бушує злива, тріщать та стогнуть яблуні і груши, товсті струмені води збивають листя і аж гудуть, а широкі калюжи, що розлились подвір’ям, наче киплять.
Неочікуваний гість просувається у центр композиції «завмри», підходить до кожного, також і до Шурика і заглядає в очі. Тепер видно, що на його спині крейдою криво написано «самъ ты идіотъ» і в додаток схематично намальован жіночий статевий орган.
Прийдешній, до Отелло: Да, вижу я теперь, мой брат по духу, что хоть лицом ты черен, как сапог, но истинно славянскою душою тебя Христос-Спаситель одарил… Возьми же ты сей меч простонародный и сделай то, к чему призванье свыше слышишь, имеешь право над дрожащей тварью свой суд вершить, а после мы с тобою молитву вознесем и будем каяться в грехах своих и плакать, и тем спасемся. Бог милостив, раскаявшийся грешник ему стократ дороже праведников сотни. Мы, русские, уж это точно знаем! – з цими словами гість намагається вкласти в руки Отелло сокиру.
Отелло, притискаючи розтрощений ослон до грудей, похитується та зацьковано оглядається. Його кругла пика, нещодавно ще чорна, мужня та брутальна, зараз нагадує зеленуватий корж з коров’ячого гівна, що полежав під дощем. Він виснажений та спустошений: Пиз...ец мне, блять, я точно е...анулся. Что происходит, кто все эти поцы? Эй, Стасик, Паша, Дезя, где вы, где? Е...усь я в рот, рассудок помутился несчастный мой, я окружен врагами, что зла желают мне…
Тим часом Дездемона збагнула, що чоловік її душити поки що не буде і його гормональна криза перейшла у депресивну стадію. Вона обережно пересувається у бік на безпечну відстань, бере у руки розкішну книгу і промовляє ніжно-звабливим голосом: Мой котик шоколадный, это мне? Какая прелесть, зайчик, цём-цём-цём! Конечно про любовь она? Сегодня ты мне ее читай на сон грядущий, лошадке своей белой, нюм-нюм-нюм.
Сліпучий спалах і різкий удар грому. Страшна блискавка б‘є ту купу телевізорів та унітазів надворі. З купи аж дим іде.
Від несподіванки Дездемона упускає книгу з рук. Велика важка книга повільно і довго, як у кіно падає, падає, падає на підлогу.
Жахливий вибух. Полум’я і дим. Темрява.
Смерть.
Дія 4.
На місто сходить вечір. Гроза вщухла, і останні кудлато-сірі хмари поволі сповзають на схід, за тьмяніючий обрій. Втомлене неспокійним днем сонце, рожевіючи, з полегшенням згасає. Духота відступила, повітря стало легке, свіже, просочене запахами битої зелені і квітів, і нагадує цілющий напій
Приморська вулиця. Одвічний пил під ногами перетворився на липку грязюку, усюди калюжи, збиті дощем абрикоси та сливи, зламані гілки. На місці вілли з верандою – глибоке урвище, з якого ще потроху йде чи то пар, чи то дим. Перед кованим парканом і далі по вулиці скрізь валяються мармурові шматки та елементи, розірвані пляшки, клапті штанів, гудзики, мобільники, ноги, вуха та фрагменти чийогось ліверу. Цвірінькає запізніла садова пташка, десь у далечині співають про Галю молоденьку. Маленьки кажани вже розпочали полювання на комарів і безшумно ширяють над кронами дерев. Неподалік байдуже погавкує собака.
Притулишись до паркана, дрижить та жалібно схлипує згорблений чоловік у пошматованному чорному сюртуку. В дрижачій руці він тримає зв’язку поламаних жовтих свічок. Чоловік починає щось гарячково шепотіти у брудну бороду, потім підійма очі догори, до неба і плаче.
Вздовж паркана повільно кульгає Шурік у своєму засмальцьованому фраці. На ланцюжці, прив’язаному до його ноги, волочиться чималий шматок чугунної батареї.
Чоловік зі свічками, побачивши Шуріка із риданням падає навколішки: О, брат несчастный мой, ты каторжник, и что же, и сам я был таким, я знаю все… Неси же крест заслуженный смиренно и кайся истово, и верно так к Спасителю придешь… Я вижу, что ты русский, значит, свят и Господу приятен и угоден, - скажи мне свое имя, сделай милость! Сегодня ночью же затеплю я лампаду и вознесу молитву за тебя…
Чоловік, спіймавши Шуріка за ланцюжок, намагається притянути його до себе і обійняти. Шурик мовчки пручається.
З-за рогу вулиці з’являються двоє. Це Платон Пилипович і Діоген Тарасович. Вони неспішно крокують, інколи трохи похитуючись та підтримуючи один одного, і ведуть розумні бесіди. Біла туніка Платона Пилиповича подрана на спині, його ліве око трохи запухло. Лахміття Діогена Тарасовича не має ознак змін, як і його обличчя, проте рукою він тримає за шию неохайно ощипану, анорексично-синюшну курку.
Платон Пилипович, обходячи калюжу: Діоген Тарасович, сподіваюсь, ви не заперечуватиме, що сьогодні все було інакше? Навіть носа не розбили. Чи не свідчить цей факт про те, що розсудливість та жага знань потроху прокладають собі шлях до простого люду? Так, дехто намагався аргументувати свої дурнуваті стверждення діями, проте, зовсім не так фанатично, а більшість слухала мовчки.
Діоген Тарасович, дещо ухильно: Спека та задуха вдень страшенні були…
Платон Пилипович: Перепрошую, шановний, мимоволі складається враження, що ви начебто навмисно намагаєтесь звести на нівець плоди моїх щирих спроб донести світло широким масам, чи шо, я вже не знаю. От для чого цей нігілізм? А самі тим часом поцупили у фінікійської Параски цього відразливого птаха. І навіть не соромитесь вдіяного.
Босий Діоген Тарасович калюжами не переймається і поважно відповідає: Перепрошую, Платон Пилипович, щось багато запитань одночасно. По-друге, курку не спиз...ив, а взяв на обмежений час задля уявного експеримента з об’єктивним взірцем. Я її потім поверну… можливо колись. Маю такий намір. Але, по-перше, це не птах.
Платон Пилипович: А що ж воно таке?
Діоген Тарасович зупиняється і з задоволенною посмішкою урочисто підіймає ощипану курку: Людина, Платоне Пилиповичу! Двоноге без шерсті і без пір'я, людина по Платону!
Платон Пилипович спочатку хоче образитись, та згадує, що він філософ, а не аби хто, і каже: Та хіба ж воно розумне, шановний Діоген Тарасович? Не дарма ж кажуть «Дурна, як курка».
Діоген Тарасович: Порявняно з ким? От вона розумніша за, припустимо, вошу?
Платон Пилипович, невпевнено: Мабуть, що так.
Діоген Тарасович: Так ото ж.
Платон Пилипович, чухаючи у бороді: Це треба обміркувати…
Філософи прямують далі. Незабаром їх очам відкривається незвичайне видовище. Зправа за кованим парканом на високому пагорбі, там де нещодавно стояла розкішна вілла з верандою, тепер дещо, нагадуюче відому діораму «Героическая оборона Севастополя», звідки ще точиться їдкий сморід. Вулиця вщент закидана різноманітним архітектурно-побутовим сміттям включно з органічними запчастинами.
Платон Пилипович, завмираючи та тверезіючи, промовляє ошелешено: От такої… Що це, Діоген Тарасович?
Діоген Тарасович: Підораси. Я ж казав. - Він нахиляється, щоб підібрати пропалену ззаду та роздерту зпереду майку: От гарну річ зіпсували довбойоби, тьху… Хоча, прилаштувати отуточки клапоть рядна, і ще так нічогісінько буде.
Платон Пилипович: Невже всі таки підораси?
Діоген Тарасович: Хіба що окрім абізяни. Про абізяну нічого не знаю.
Платон Пилипович занепокоєнно оглядаєьтся: Може, хто ще вцілів, може, негайно рятувати потрібно?
Діоген Тарасович, розсудливо: І кого, і навіщо? Не кажучи вже про те, що мені усілякий там альтруізм, вибачаюсь, аж до самої сраки.
Платон Пилипович, помовчавши: А все ж цікаво, що там трапилось?
Діоген Тарасович, філософськи: Напевно вже щось трапилось, не буває того, щоб зовсім нічого не траплялось, справа в тому, що саме будемо вважати феноменом трапляння. - і додав: - Одначе, дідусь Зевс в’їбав як слід, напевно мене почув, бо змішувати ордери – то несмак, за це вбивати треба.
Платон Пилипович, скептично: Ще скажіть, це на Олімпі почули ваші побажання вранці, еге ж…
Діоген Тарасович, хмикає: Сказав би, та ті дрібні підараси богам і в х...й не вперлись, я вважаю. От стане Атропа перейматись долею свинячих глистів?
Платон Пилипович: Цікаве питання… Це треба обміркувати. – Та зараз же хапає Діогена Тарасовича за руку: Он, он, дивіться! Це ще хто?
У сутінках під парканом вовтузяться двоє, а хто і чому, незрозуміло.
Діоген Тарасович, задоволено: Це підараси. Самі бачите, їбуться серед білого дня, як дрозофіли.
Платон Пилиповив: Ну, взагалі-то вже вечір…
Філософи обережно наближаються до них. Шуріку нарешті вдається видратися з ціпких рук «брата», він відбігає убік и агресивно сичить. Чоловік у сюртуку, тяжко дихаючи, так і стоіть раком у грязюці. Він дивиться знизу на Платона Пилиповича і Діогена Тарасовича, в його диких очах – темний вогонь віри, надії та любові.
Чоловік у сюртуку: Не вижу на телах у вас крестов я… Вы – варвары, а, может, иудеи? Кто вы, и как живее вы во тьме невежества и в мерзости неверья? Христа вы не познали, это значит, что нет у вас ни совести, ни чести, ребенка вы убьете за слезинку, копейку вы у падшей отберете…
Діоген Тарасович: Абізяну я знаю, то та сама. А от цього упиз...ня – ні.
Платон Пилипович: А що він таке сказав і якою це мовою, Діоген Тарасович?
Діоген Тарасович: Та х...йню якусь. А от мова… здається, що кацапська.
Платон Пилипович зітхає: От жаль, що не людською, а то було б цікаво…
Чоловік у сюртуку: Подите прочь! Мне, русскому, противно, мерзко видеть самодовольство сытых инородцев… Прочь, нехристи! – Після цих слів чоловік як сліпий починає совати руками по землі, наче у пошуках сірників чи окулярів, потім, стоячи як і раніше раком, заходиться глитати свічки і кашляти.
Платон Пилипович: Загадкові істоти, дивовижні звичаї… Діоген Тарасович, що думаєте?
Діоген Тарасович: А що ж тут думати? Кацапи.
Платон Пилипович: Я тут, Діоген Тарасович, обмірковую велику концепцію Байдужо-дурнуватого Всесвіта. От дивіться: Всесвіт породжує сонце, землю, воду, дерева, нас з вами, пташок, собак, слонів, вино, вареники і таке інше корисне. Та водночас він дає життя пацюкам, тарганам, вошам, глистам, гівну та хворобам. Так?
Діоген Тарасович з огидою та жалем дивиться на чоловіка у сюртуку: Не стану сперечатись…
Платон Пилипович: Тобто якби у Всесвіта були розум і сумління, він не створював би чогось на зразок гівна... чи от цього смердючого.
Діоген Тарасович: Гівно теж буває корисним, от городину піддобрювати.
Платон Пилипович: А вам аби упоперек, шановний Діоген Тарасович. А від тарганів теж знайдеться користь? Ото ж. Рушаймо, бо ще інфекцію якусь почепимо.
Діоген Тарасович хапає Шуріка і знімає з його ноги ланцюг. Шурік розгублено розглядає свою відтепер вільну кінцівку.
На прощання Платон Пилипович відчуває бажання плюнути чоловіку у сюртуку на голову, але стримується. Діоген Тарасович відчуває потяг запиз...ячити чоловіка у сюртуку куркою по голові, але теж стримується і обмежується підсрачником.
Філософи йдуть далі і продовжують, як і завджи, свої розумні бесіди. Голоси їх поступово віддаляються, тихішають, та й сонце вже зовсім заховалось за далекими пласкими горами, і вже делікатно засвітились на сході перші сором’язливі ще зірочки.
- От скажіть мені, шановний Діоген Тарасович, ви й сьогодні ночува-тиме на вашому смітнику?
- А нехай вас це не обходить, шановний Платон Пилипович, мені воля дорожча за комфорт. От я ж не цікавлюсь, яким способом ви серете, сидячи, чи навкарачки.
- Воно сьогодні буде мокро та вогко, Діоген Тарасович. Ще ревматизм підхопите.
- І що ви пропонуєте, шановний?
- Нумо до мене, я вам за клунєю суху діжку поставлю. І вино в мене добре.
- Та вже сподіваюсь, не та кінська сеча, що нам на ринку наливали по дві драхми за амфору… А що, Платон Пилипович, як така справа, може тоді вже й засмажемо цю синю нелюдину, бо назавтра вже геть засмердиться.
- Це треба обміркувати…
- Та хулі там міркувати, повечеряємо, як люди і все…
- Неодмінно часник…
- А нумо заспіваймо?..
- Та незручно якось, ще люди почують…
- Тю на вас, шановний, де ви бачите людей? А хоча б і були, та нубійский х...й їм всім у сраки. Ой, цвіте те-ерен!..
Голоси замовкають. Чутно лише, як десь нижче, за пагорбом з колишньою віллою і сплячими сусідніми садибами, за вже чорними тополями та кіпарисами, сонно дихає невидиме звідси море.
Шурік, нарешті усвідомивши волю, лізе на паркан.
Чоловік у сюртуку, плачучи: Душевный друг, и ты меня покинешь?..
Шурік на паркані приймає позу декламатора і, скрипучим голоском, з московським акцентом:
«Кто жил и мыслил, тот не может,
в душе не презирать людей.»
Понял, гандон штопанный? – він влучно плює на голову чоловіка у сюртуку, перестрибує на грушу, далі - на вишню і назавжди зникає у чорній гущині бананів та яблунь.
Безкінечно байдужий Всесвіт, оксамитово-чорний, з холодними діамантовими розсипами зірок, охопив увесь небосхил.
Ніч. Мир. Тиша та Спокій.
ЗАВІСА.