Якось редактор запропонував мені познайомитись з молодим поетом, який мешкав у пансіонаті для людей похилого віку. Потрапив він туди, бо не мав рідні, а самостійно жити не міг – мав інвалідність, був майже нерухомим після спортивної травми.
Пересилюючи в собі безліч суперечливих емоцій, я зважилась на це знайомство. Довелося подолати декілька постів з невмолимими черговими перш ніж потрапити на потрібний поверх і відповідний відсік з його палатою.
Разом з медсестрою ми зайшли у світле приміщення, де вздовж стіни було тільки одне ліжко. Його навіть не назвеш ліжком, воно більш схоже на пляжний тапчан, покладений на підлогу.
Розпластане довге тіло застигло на тапчані у незручній позі. Але саме таке розташування тулуба найбільш підходило для чорнявого чоловіка, який зустрів нас широкою привітною посмішкою.
- Я дуже чекав вас! Давайте знайомитись! Присядьте, будь ласка, на отой стілець, щоб мені було вас видно.
- Ви – Олег?
- Так. А це ви працюєте з моїми віршами?
- Працюю, але вони майже готові до друку, грамотні, виважені…
- Ви так вважаєте? І це щиро?
- А ось підтвердження – свіжий номер нашого вісника для людей з інвалідністю. Там ваші вірші.
- Оце й справді класна новина! Покладіть газету на підвіконня, я пізніше прогляну – мені допоможуть.
Його чорні очі випромінювали радість і якесь бентежне хвилювання – стріпувались повіки з довгими віями, зрадлива волога проступала назовні, виказуючи вразливу поетичну натуру.
Ми проговорили майже годину, але молодий чоловік ні на хвилину не зупинявся на власних проблемах, на обставинах, які змусили його опинитись на цьому дивакуватому ложі, яке називалось спецліжком для нерухомих хворих. Навпаки – він довірливо ділився планами на майбутнє.
- Іноді мені вдається порпатись в Інтернеті, у мене є такий собі планшетик, набираю тексти, прошу, щоб вам надсилали. Давайте будемо з вами частіше розмовляти по телефону, а матимете змогу – приїздіть, я буду дуже радий.
Більш-менш рухома частина його кисті дозволяла йому клацати по клавішах і він вважав це великим благом.
Отак і почалося наше спілкування, яке з роками переросло в необхідність, настільки зріднились наші душі у своєму сприйнятті навколишнього світу.
Він дуже любив небо. Часом самому собі здавався легкою хмаринкою на сліпучо-синьому безмежжі небесного океану. Линув, линув кудись вдалину, шукав простору і свободи…
Олег ніколи не згадував про своє минуле і не дозволяв розпитувати про нього. Жив сьогоденням. Тільки іноді у віршах тоненькою цівочкою просочувались теплі спогади про маму, про кохану дівчину по імені Лоліта, про маленьку донечку… З усім цим він попрощався назавжди. Натомість відкрив для себе вхід до нового буття, де він ні для кого не стане тягарем, а навпаки підтримуватиме слабих та немічних, боротиметься за їх права.
Боровся наполегливо і вперто. Його обурливо-викривальні кореспонденції часто публікувалися у незалежній газеті, відомій в області своєю неоднозначною позицією. Діставалось там і головному лікареві, і психіатру, і майже всьому персоналу пансіонату.
- Уявляєте! – ділився зі мною по телефону. – У нас психохроніків примушують мити підлогу, носити з поверху на поверх важкі речі… Де це написано, щоб хворих експлуатувати!
Час від часу за його сигналами виїздили представники соціальних служб, омбудсмена, народні депутати, правоохоронні органи. Розбиралися і виправляли становище. Але не надовго. Прикрі історії траплялися знову і знову, надто вже міцною виявлялась корупційна система, з якою не хотіли зв’язуватись навіть здорові люди.
До Олега приїздили волонтери, за його проханням влаштовували зустрічі з представниками міжнародних організацій із захисту прав людини.
Минав час і його, навіки прикутого до ліжка, стали побоюватись. Доглядальниці звертались до нього з особливою повагою, головлікар клопотався про виділення йому путівок до реабілітаційних центрів.
Самопочуття часом покращувалось і тоді з-під його пера з’являлись життєстверджуючі рядки:
«Знаходячись під опікою держави, перебуваючи в теплі і необхідному матеріальному достатку у той час, коли моя держава опинилась в небезпеці, я хочу відверто поділитись своїми роздумами про патріотизм.
Хочу сказати своє слово про його величність – рядового Бійця. Його гідність намагаються принизити, прагнуть зробити з нього якогось закомплексованого монстра. Причому це роблять, на жаль, не тільки представники антиукраїнської пропаганди.
А мені, коли я потрапляю в лікарню, де бачу поранених бійців АТО, дуже хочеться кожному потиснути руку і подякувати. Вони – нормальні люди. Тільки в очах у кожного ніби застигло почуття болю, вони пережили не одну смерть вірних друзів, бачили звірячу жорстокість ворожих найманців.
Асиметрія совісті, яка розділила країну на тих, хто готовий віддати себе за батьківщину і її свободу, і тих, хто, оберігаючи власне благополуччя, помахує здалека мускулистою рукою і наче співчуває та бажає скоріше здолати ворога, а насправді ховається за поняття приватності, відбувається легальними «відмазками».
Ці пани прикриваються щитом – інстинктом самозахисту. Вони не пішли до військкомату і не заявили про бажання стати до лав добровольців. Фізично підготовлені, у призивному віці, з певними знаннями медицини, техніки, вони з рекламних плакатів на фоні національного прапора закликають до боротьби і скорішої перемоги на фронті, тиснуть руку худому бійцеві у лікарняній палаті, співчуваючи і підбадьорюючи…
Мені дуже хочеться звернутися до них: гей, ви, панство з необмеженими фізичними можливостями, вдячні сини України, чому ви не йдете воювати? Чекаєте свого призову разом з людьми з інвалідністю?
Але ж Ірина Іванюш, легендарна медсестра, яка втратила на війні ноги, хіба не хотіла жити? За велінням серця вона кинулась у вогненне пекло, ніскільки не роздумуючи про власну безпеку. І таких справжніх героїв багато, на них треба тримати рівняння!
А у нас ще йде мова про ухильників від призову до війська, проти яких порушуються кримінальні справи…
У мене спитають: а сам ти, хлопче, як? Ти про себе розкажи! І розкажу. Як тільки зможу знаходитись у вертикальному положенні і самостійно рухатись на інвалідному візку, - одразу вирушу на найближчий блокпост і буду кожен день зі зброєю в руках нести бойове чергування. У школі здобув певні навички – автомат збирав і розбирав наосліп та й непогану спортивну підготовку маю.
Але поки що у своєму незавидному становищі допомагаю країні, вступаю в боротьбу з оточуючими мене негативними проявами. І прикро, дуже прикро за державу, яка прихистила мене… Повірте, в оцій круговій поруці брехні і безвідповідальності, зовсім непросто та й небезпечно. Але боротись буду всупереч погрозам і застереженням!»
Слухати його відверті зізнання доводилось часто. Тому на сторінках обласного вісника для людей з інвалідністю Олегові надавали слово в першу чергу. Він дуже чутливо сприймав усі події, всі новини і докладав зусиль для того, щоб осмислити їх для читацького загалу. Його підтримували, ним пишалися, чекали нових повідомлень, роздумів і особливо – віршів. Так, як він, не писав ніхто із наших читачів.
А він скромно признавався:
Я у цім житті лиш подорожній,
І прошкую з храму та до храму…
І для мене Бог у слові кожнім
Самоту дарує в ніч і зрання.
Світлий ангел досі не стрічався,
І камінням стелеться дорога.
Скільки раз в путі я розбивався -
Те не в силі винести і Богу.
Скільки я об ніжність обпікався!
Пригрівався теплими вітрами,
Болями своїми вік терзався,
Гірко умиваючись дощами.
По алеях темних мандрував я,
Крок за кроком ідучи в безсиллі,
Доля лиш камінням вистеляла
Шлях мій, далі мої сині…
Цих віршів чекали, їх зачитували на засіданнях клубу любителів поезії в об’єднанні людей з інвалідністю «Творчість», вони входили до збірника «Неопалима купина», виданого в обласному центрі.
Олег радів своїм здобуткам на поетичній ниві. Але в його плани входила й прозова творчість. Якось він намислив описати знайоме з далекого дитинства село Ямбург. Довго пояснював мені історичну цінність цієї колишньої німецької колонії, а зрештою видав «оповідання в стилі білого вірша»:
- Це навіть невідомий досі стиль, мій особистий, який наснився-навіявся. Ось почитайте, може, згодиться для друку в газеті.
З історії величного Ямбурга, колонії німецької
До берега Дніпра горнулась протестантська кірха - готичний храм із червоних кам'яних сердець посеред білих хат, з іконами у темряві вікон. Збудована з часів та з волі цариці Катерини. У згоді влаштувавши взаємини із простором і часом, вона в істотній простоті вписалась до ландшафту України та в течії двох виміряних історією століть. Кірха єднала душі прагнучих пізнання істини.
З святих джерел Євангелія (якби уявою таку подію створити в Польщі вельми гоноровій), то рівнозначно було б визнати себе приреченим до вогняної страти. До початку зими верби їй вклонялись листям рясним, а до Різдва сніги вкривали щільним шаром, неначе ковдрою коштовною.
Молитви й музика органу спонукали прихожан до смирення, у строгій пильності обряду очікуючи відповіді Всевишнього.
То були звезені слов'янам у навчання саксони давні.
Полишивши німецькі землі, вони родинами селились вздовж Дніпра, обабіч степової версти.
Возводячи побіля нього хати прості, козацький край звичаями своїми і обладунками життя, вони не дуже здивували. Лише смиренням в дусі (що волі українській непоборній не в протиріч було), та строгим доглядом у виконанні звичних справ своїх могли сягнути схвалення місцевих.
Отак й жили, колонією своєю - від Кодака старого,
аж до села Волоського за Мокрою Сурою,
Між степом чорним й синьою водою,
з роками ревнощі втрачаючи до
Невід’ємності спадкової чистоти своєї крові.
Та не знімеччились від того українці.
Німці, сприймаючи потрохи волю степову й співучу мову,
Позбавились в собі нордичного шляхеття,
Зм'якішавши душею в південнім кліматі.
Отак й жили, Невідворотності Всевишній щиро вдячні
Й кмітливості козацькій завдяки. Отак й жили...
Дійсно, ніби віночком вплітаються рядки за рядками, висловлюючи думки автора, його бачення історичних подій. Він надихався картинами побаченого в дитинстві, незабутого, не втраченого… Того, чим гордилися предки, про що переказували з покоління в покоління.
Твір виявився надто великим для газетного формату. Але йому засвітиться колись зелений вогник на шляхах літературної спільноти… Таким заспокійливим передбаченням довелось тоді відповісти Олегу.
Ми заспокоювали одне одного часто. Ось він згадав про маму під впливом спілкування зі мною. Я ж ненабагато молодша за неї.
- Послухайте, щойно стукнуло у серце, адже сьогодні, 31-го січня, народилась моя матуся:
Немов білявий ангел сніг
Повільно падав та розлого…
Білішим став весь білий світ
У день числа твого святого.
В сирітстві охололих зим
Сніг повертає мені пам'ять…
Я так тебе недолюбив!
Пробач мені, ласкава мамо!
Він умів дивувати і водночас захоплювати грою своєї фантазії. Як до нього приходили рядки про кохання – чуттєві, пристрасні, пекучі – він і сам не міг пояснити. А тільки краще за нього не сказав жоден із наших численних читачів, людей з інвалідністю, які зазвичай надсилали до редакції свої твори. Таку силу, таке відлуння почуттів відтворити на папері – то було справжнісіньким дивом!
Я кохав тебе так, як втрачають життя,
В прірву сну обирають падіння…
Як на злеті умить настає каяття,
Та серця розбивають на дні об каміння.
Я любив тебе так, як шумують дощі,
Омиваючи спеку липневу,
Як брехню підставляють мерщій,
Коли біль вивертає всі нерви…
- Ого! Та за вікном у мене – справжня осінь, - починав він свою чергову телефонну розмову. – А знаєте, як я її люблю! Ні, не за Пушкіним, у мене є своє відчуття. Якщо замислитись, як слід, то це – омріяне кохання, яке… не збулось. Розумієте, на нього молишся, благаєш, щоб воно розквітло, усі думки плекаєш про насолоду, втіху, неземне тремтіння… І раптом – брязь! Усе – на скельця розлетілось. Натомість – жовтий сум, печаль, пекучий трунок. У вас так буває? Я не насмішив?
Хмари низько так схилялись над землею
І спивали охололі роси…
Наші почуття згасали за межею,
Що її намалювала осінь.
Його дзвінки для мене вже стали звичними, мов мелодійний дзвінок будильника. Спочатку слухавка просила мене передзвонити, щоб розмова відбулася за мій рахунок, далі я чула голос Олега, який просив «одну секунду», щоб зручніше підлаштувати руку під телефон. І звучало впевнено і гордо:
- А знаєте, що мені спало на думку? У вас є час? Я заберу його небагато. Запишіть, якщо маєте змогу, я набирати на планшеті не встигаю.
Мені уявлявся на місці Олега якийсь успішний бізнесмен, який не всидить в офісному кріслі, його підганяють невідкладні справи, зустрічі, перемовини. Голос у нього з оксамитовим відтінком, ніскільки не хрипкий, а навпаки – мелодійний, не напружений, з чудовою дикцією. Його не доводилось перепитувати – слова ніби потрапляли у своє русло і пливли впевнено, з достатньою швидкістю. На цей раз прозвучала ось така сповідь:
Я доленьці своїй програв, що міг,
На сльози не лишив і грама,
А Бог мені як міг, так допоміг,
Сипнувши сіль у мої рани.
Мої борги дорожчі всіх
Банкнот приземного тяжіння.
Заклав я свій пекучий гріх,
Щоб запобігти зубожінню
Наш вік звільнився від полону грошей,
По латках я усіх вас пізнаю
Й на паперті, у день погожий,
Вам, ніби ангел, подаю.
Мій храм між хмарами завис.
Я засинаю між зірок в калюжі
І воскресаю головою вниз –
Шукаю вісь земну в натузі…
Він не чекав захоплених оплесків, хоча вірші того були варті. Його турбувало лише одне: не допустити безграмотності та прикрих помилок. Школа давно позаду, знання орфографії та морфології ще й тоді викликали нудьгу і байдужість. Олег надавав перевагу власному досвіду, набутому під час жадібного знайомства з творами класиків. Він дуже багато читав, здавалось не існувало таких письменників, які пройшли непоміченими. Зарубіжну літературу знав досконало, але, опинившись прикутим до ліжка в чотирьох стінах, вирішив всерйоз зайнятись англійською мовою.
Радо ділився зі мною, що читає в оригіналі Ернеста Хемінгуея «Кішка під дощем». Легко і просто! А значить, треба щось складніше. Може, є пропозиції? Я згадала про «Англійську – жартома», надіслала на його електронну адресу. Він так зрадів, так дякував!
Щодня вигадував щось для власного вдосконалення, його мозок прагнув руху і розвитку – всупереч нерухомому тілу. Дуже любив музику, в дитинстві закінчив музичну школу і отримав те, чого хотів – розуміння музичних творів, накопичення знань про композиторів, про відомих і маловідомих діячів музичного мистецтва. Саме музика часто надихала, сповнювала натхненням все його єство:
Осінь! Я для тебе уранці відкрию всі вікна!
Увіходь, залишайся зі мною до літа!
Золотими нитками додай мені світла,
Проливними дощами, поривчастим посвистом вітру.
Я для тебе накрию на стіл скатертину!
І вино я наллю на терпкому настої,
І прелюдію «Вічності» Баха – в сьогоднішню днину
Нам додасть мій сусід на старому гобої…
Наш активний дописувач не міг дочекатися наступного номера вісника. Його приносили безкоштовно, на адресу пансіонату і відразу ж доставляли в палату Олега. Перечитавши всі сторінки, він залишався втішеним, ділився враженнями, не ховав особистого задоволення тим, що його твори друкують, віддають на «загальні оглядини». Спостерігаючи за хмаркою за вікном (це було його улюблене заняття), він дарував саме їй свою втіху від того, що комусь у цьому світі ще потрібен!
Хмарино! Я відчуваю, що комусь потрібен!
Що хтось про мене думає в печалі…
Якщо у цім житті не стану здібним,
То в хмарці я знайду нові причали…
Йому ніколи не хотілось відкрито говорити про свій стан, про настрій, про нестерпний біль, який супроводжував його нескінченно довго. Зрештою знайшов вихід: треба написати Оду своєму болю. Так, саме Оду, возвеличити його, вигадати для нього якийсь особливий статус. Допустимо, що це буде доглядач, який завжди поруч. Отакий статус!
Виплаканий ти, зобижений…
У дзеркалі сонячних днів!
Біль мій, нестерпно-ніжний,
Став доглядачем ти моїм.
І під дахом я, сплю на ложі
Під опікою болю свого
Кашу їм із маленької ложечки,
Запиваю свій біль молоком.
Він на ніч мені казку читає,
Зранку горщик виносить надвір,
На прощання очима моргає,
Роздирає мене, наче звір!
У нас було чимало різних тем для обговорення. Щоразу знаходилось щось нове. Він цікавився погодою, моїми сімейними обставинами, успіхами дітей. Щойно один із моїх синів став майстром спорту міжнародного класу (про це стало відомо із фейсбуку), Олег одним із перших привітав мене, засипав запитаннями щодо місця проведення змагань, щодо виду спорту, в якому виступав син, щодо категорії… Одним словом, ми на цілий тиждень підійшли впритул до спорту і мій співрозмовник відкрив ще одну свою пристрасть. Він був затятим волейболістом.
В одному із міських журналів розмістив своє «Невелике одкровення»:
Волейбол. Ця гра дала мені осяяння – відкрила життя з його світлої, наповненої любов’ю сторони. Серед інших командних спортивних ігор волейбол відрізняється тим, що в ньому неможливо власними індивідуальними діями, як у футболі, наприклад, вирішити хід гри. Секундний контакт з м’ячем не дозволяє «відриватись від колективу» і визначає постійну командну взаємодію гравців, які з одного погляду розуміють одне одного.
А там, де є взаєморозуміння, неодмінно присутня любов. Не можна без неї зробити передачу партнеру, викласти м’яч «на тарілочці» так, щоб тому залишалось тільки результативно завершити атаку, навіть із заплющеними очима.
Волейбол – гра гармонійна, це визначається поєднанням фізичних та інтелектуальних якостей, необхідних гравцям. Недарма вважають, що в волейбол грають руками, а виграють головою. Правила цієї благородної гри не передбачають контакту гравців та єдиноборств, тут немає місця грубій силі. Саме це і робить її естетично приваблюючою і видовищною.
Таке Олегове «одкровення» додало його особистості ще більшого забарвлення. У ньому нуртувала кров спортсмена – невдержима, запальна, повна прагнення до перемоги. Він з любов’ю згадував Петровича, свого незабутнього авторитетного тренера в дитячо-юнацькій спортивній школі:
Невисокого зросту, худорлявий, міцної статури, він був надзвичайно скромною людиною. Під час змагань завжди тримався збоку. Пройшов велику «школу подвір’їв» післявоєнного покоління. Ця школа дала йому путівку у великий спорт… В хутряному крапчастому картузі, з чорним портфелем, він багато років приходив до «пацанів», щоб навчати їх чудовій грі, самовіддано даруючи їм всі свої знання і душевні сили…
Він залишився в моїй пам’яті на літньому парковому майданчику – засмаглий, легкий, майже літав у грі, високо піднімаючись над сіткою і різким ударом посилаючи м’яч до землі…
Біленькі хмарки пливли по голубому небі. Внизу, під кручами,поблискувала широка ріка і вітер грався листям високих тополь навколо майданчика. А ми, десятилітні «пацани», від захвату відкривши роти, годинами могли спостерігати за волейбольною грою, з жадібністю всотуючи в себе справжню естетику майстра-тренера…
Були у нас з Олегом і розмови на релігійні теми. В цьому плані він надавав перевагу вивченню першоджерел. Поринаючи в роздуми, він писав:
На початку дев’яностих, у своєму певною мірою зрілому віці, я, як і багато моїх однолітків, чиє дитинство і молодість проходили в епоху абсолютного атеїзму, спочатку інтуїтивно, а потім і цілком усвідомлено, відчув потяг до живого слова і став цікавитись усім, що мало відношення до християнства, до Святого письма і православ’я.
Серед потужного потоку духовної літератури, який хлинув на книжкові прилавки, я знайшов невелику книжечку небесного кольору – «Бесіди про Бога і Віру» отця Антонія Сурозького, митрополита руської православної церкви у Західній Європі. Мене дуже вразили глибокі роздуми щодо різних сторін духовного життя, викладені в ній доступно, ясно і з любов’ю.
Пригадуючи тяжкі роки еміграції під час Першої світової війни, отець Антоній повідомляє про те, що у чотирнадцять років познайомився із Євангелієм і… волейболом. Це знайомство цілком змінило його життя і залишило в душі тепле почуття любові.
Все, що у мене тоді було, - згадує він, - це Євангеліє і волейбол, гра, в яку ми, підлітки, грали на піску цілими днями під відкритим небом, забуваючи про все на світі, не згадуючи про бідність і лихоліття, які випали на нашу долю.
Я з подивом подумав, що Євангелія в моїй юності не було, але волейбол був для мене усім! Значить, не така вже й недосяжна особистість – отець Антоній…
В творчому доробку Олега чимало оповідань, нарисів, замальовок. Наші читачі з багатьма із них знайомі. Відгуки схвальні, люди заохочують автора творити і надалі – з добром, відкритим серцем і благородними намірами.
Все так би й було, якби раптове погіршення здоров’я не похитнуло нашого автора на його життєвому шляху. Він устиг продиктувати мені пророчі рядки за декілька днів до своєї смерті.
Олег відчув її холодне дихання і зрозумів, що вона не відступиться. Тому вибухнув їй у відповідь своєю канонадою:
Небо – мій лікар, зоря – медсестра…
Відрікаюсь тюремно-армійського
Злоязикого суддів пера
Над моєю останньою піснею…
Суть не в тім, що без міри горджусь
(До принижень я звик – безталанний!)
Але ж сил вже нема, не зіпнусь,
Щоб прийняти той вирок в стражданнях.
Надірвався всевишній рефлекс,
І вуста Бога молять, і руки,
Щоб послав свою кару з небес,
На бісівську троянду розпуки.
Біль терзає мене за гріхи,
Душу рве за вину нерозкаяну…
А я думав, що вийду сухим
Із ріки, де літа мої згаяні.
Задихаюсь, хоч спати пора,
Біль спалахує диском вогненним,
Промінцем ніжно вводить зоря
Білу хмарку мені внутрівенно…
Вірші Олега Головка – авторський переклад з російської.