Не прийдеш ти знову до мене,
Та я вже про це не жалію,
Бо рана на серці пекельна
Згубила навік мою мрію.
Волала душа до нестями.
Я більше нікому не вірю.
Тужила ночами і днями.
(Таке притаманне лиш звіру.)
Страждати я більше не буду.
Життя, мовби повінь весною -
Збирає всі залежі бруду
І ген все змиває водою.
І в пам’яті тільки хороша
Залишиться згадка про тебе:
Згадаю, як тиха пороша
На голови падала з неба.
А ми, обійнявшись, стояли
До ранку під місячним сяйвом
І холоду не помічали -
Любов зігрівала, звичайно...