Анi Ме 2 частина

Калева Татьяна
A ni me

У Драконів є почуття гумору. Але воно не схоже на наше.
Ян Словік «Трактат про Драконів»


- Назвіть ваші імена, - тихо, але владно вимовив чоловік, що сидів на чомусь схожому на трон.
   Трон стояв посередині просторого приміщення з низькою, проте, стелею, що ледь не тиснула на голови людей. У цій залі, крім трону та чоловіка, що на ньому тепер сидів, зіпершись ліктем на підлокіття, більше не було майже нічого. Підлога була викладена кольоровою мозаїкою, сам трон теж був прикрашений різьбленнями, на стінах , очевидно, охрою або якоюсь іншою рослинною фарбою були намальовані картини полювання чи битви. Там були зображені люди з мечами та списами.  Поруч з троном стояло кілька чоловіків, крім тих двох, що стояли обабіч від них, чоловіків було до десяти. Вони стояли мовчки й просто уважно роздивлялись чугайстра та арідника, що спокійно роглядалися навколо.
- То як ваші імена? І звідки ви прибули до нашого міста?
- Я- арідник. А мій супутник зветься чугайстер, - тихо , звикаючи до мови, сказав хлопець.
- Чому кажеш ти, а не старший воїн? – правитель проігнорував слова юнака, натомість, пильно вдивляючись в очі чугайстра, - я буду говорити зі старшим.
- Він не знає мови, - відповів той.
- То переведи йому моє питання.
  Правитель вказав на чугайстра.
  Проте, здавалось, що той зрозумів.
- Хоче говорити з тобою, бо каже, що ти старший.
  Арідник тепер повернув обличчя до свого супутника.
- А що хоче?
- Хоче знати наші імена і звідки ми прибули,- хлопець потиснув плечима.
- Я- чугайстер, - він широким жестом вказав на свої груди, - а цей юнак – мій супутник- арідник.
- Я так і сказав йому, - арідник підняв брову. Чугайстер у свою чергу потиснув плечима. – Такі в них звичаї. Просто роби, як вони кажуть, щоб їх не дратувати, бо ми не знаємо, що тут взагалі робитимемо далі.
  Арідник повернувся до правителя. Його наближені незворушно спостерігали за прибульцями.
   Він точно переказав те саме, що сказав до того, але на обличчі правителя не поворухнувся жоден мускул.
- Ви торгівці чи воїни?
- Питає: торгівці ми чи воїни, - звернувся він до чугайстра.
- Скажи : воїни, бо це поважні для них люди.
- А звідки ви прибули? – прозвучало наступне запитання.
- Звідки ми?
  Чугайстер на мить замислився, а потім сказав давню назву Міста, яку усі вже давно забули. Арідник відчув, як щось ворухнулось в його кібер-серці, але просто вимовив це слово.
  Правитель нічого на це сказав, але його наближені перезирнулись між собою, і було очевидно, що ніхто з них не чув раніше такої назви.
- Чи з миром ви прийшли, чи як посланці?
- Питає, чи ми мирні воїни, чи плануємо напасти на них? – арідник усміхався одним кутиком рота.
- Скажи, що ми прийшли з миром, - відповів чугайстер. – Ми просто подорожуємо, щоб побачити інші землі й країни, знайомимося з людьми та допомагаємо добрим людям.
- І нікого, крім вас, більше немає, - спитав правитель ще раз.
- Питає, чи немає ще воїнів.
  На це чугайстер похитав головою на знак того, що немає більше нікого.

- Що ж… - правитель, очевидно був цілком задоволений цими відповідями. Він доброзичливо розвів руками, ніби запрошуючи їх у гості. – Тоді запрошую вас бути гостями у моєму палаці. Я радий вітати славних воїнів у своєму місті. Вас проводять до обідньої зали, де на нас чекає щедрий стіл. Чим багаті, тим і раді.
На цьому, очевидно, аудієнцію було закінчено. Хлопець переклав запрошення чугайстрові, і той у відповідь поважно нахилив голову, вітаючи правителя та погоджуючись прийняти це запрошення.  Потім правитель владним жестом наказав двом воїнам, що до цього моменту супроводжували їх до палацу, відвести гостей. Чугайстрові та хлопцеві довелося знову йти назирці за супроводжуючими.

  Потрапивши до просторої кімнати, один з воїнів махнув рукою, запрошуючи чугайстра залишатись тут. натомість, хлопця запросили йти далі. Чугайстер став на дверях, перечікуючи, щоб дізнатись, куди ж його поведуть, і чи буде його кімната далеко від цієї. Але хлопця повели недалеко. Один з воїнів відчинив двері до сусідньої кімнати і запросив того увійти. Потім вони розвернулись та пішли геть.
  Коли ж воїни пішли, чугайстер спробував роздивитися навколо.
  Кімната була аж надто простора, проте обставлена досить аскетично. Тут було просторе ліжко, встелене гарними білими простирадлами та ковдрою з якоїсь золотої тканини, на станх були такі самі малюнки, що й у залі. На них було зображено полювання.  З іншого боку від дверей був зображений й сам хижак на якого йшло полювання. Чугайстер бачив такого на малюнку у книзі колись, коли ще стакери жили на Межі, а він приходив до них іноді. Звір був зображений розлюченим , він пнувся встати на задні лапи і взагалі справляв досить  реалістичне враження.

  Крім того, в кімнаті було кілька стільців та стіл, на якому був глек. Біля глека стояв кухоль, вирізьблений з дерева. в глеку була чиста холодна вода. Проте більше кімната ні про що сказати йому не могла. За вікном відкривався чудовий, але абсолютно незнайомий йому краєвид. Він побачив багато відкритого простору , а далі виблискувало те саме море, що вони відчули й раніше. Вдихнувши запах солі, до якого чугайстер, як лісовий мешканець, не був призвичаєний, він вирішив, що запах приємний, а море виглядає красивим та привабливим. Через кілька хвилин роздався стукіт у двері.
   На порозі стояв арідник. 
 


- Це прадавній храм. З наших туди ніхто не ходить, - Бо несхвально дивився на дзен-буддиста та хитав головою.
Чоловік теж уважно вдивлявся в глибину його очей. Там сходило полум*я пожежі. Палали села й міста, а ще він побачив тіні , наче від гігантських крил.
- Це храм, присвячений давньому культу священних Драконів…
  В очах Бо продовжував заходитись в пожежах світ, до дзен-буддиста навіть долинали звуки чи то плачу, чи то чийогось незмовчного болючого лементу. Але він наполіг:
- Що за давній культ?
- Це не просто пояснити, - Бо дивився незмигно, а міста там палали…- Але я спробую…Колись у цих землях панували священні великі Дракони. Люди завжди їм поклонялися та прагнули жити з ними у злагоді, боячись їм зашкодити або якось розгнівати.
- А храм?
- У храмі колись жили монахи та жерці. Вони підтримували вічне полум*я , присвячене Драконам.
- А дерево?
- Дерево? – очевидно було, що Бо зовсім не бажає говорити про жодне дерево, а тим більше про те конкретне дерево. Але дзен-буддист усім своїм виглядом прагнув показати, що без відповідей він не піде.
- А що з тим деревом?
- Адже воно живе, - дзен-буддист пильно вдивлявся з палаючий погляд Бо. Там більше не палали ні міста, ні села. І тіні великих крил він теж більше не бачив. натомість, Бо прикрив очі, але все одно дзен-буддист відчував, як його наче пропікає внутрішній погляд Бо. Той не зводив з нього очей, навіть щільно заплющених.
- Воно тобі щось сказало?
- Показало, скажімо так…
- Що ж, - Бо більше очей не відкривав,- вважай, що тобі повезло. Бо воно давно вже ні до кого не обзивалось. То що ти таке? Скажи мені, чужоземцю?
- Це ти мені скажи, - дзен-буддист не відводив погляду від заплющений очей Бо, хоча знав, що навіть відвівши, бачитиме його.
- Ти- Дракон?..
- Це питання чи відповідь?- дзен-буддист усміхнуся…
- Це відповідь…
- А жінка…Чорна жінка…
- Чорна жриця…Наречена Дракона…
- Наречена…
- Так.- Бо тепер вікрив очі, але вони вже були його звичайними старечими , трохи втомленими очима. Також трохи втомлено він подивився на дзен-буддиста.
- Наречена, яку ти шукав в усіх світах в усі часи…
- Де вона тепер?
- Її тут немає…Не в цьому житті…
- А Сі?
- Ні, - на цей раз Бо подивився на дзен-буддиста з подивом та трохи сумно. Від напруження на його чолі з*явилося три довгі зморшки, що перекреслили його обличчя, надавши йому вираз мудрості та пройденого часу. Проте, очевидно було, що Бо не обходив час. Якимось дивом Бо звик сам обходити час, маючи свої дивні , приховані у власному серці, цілі. Але те, що він мав йому сказати, далось Бо важко.
- Сі – принцеса з роду великих Драконів. Вона – твоя сестра…А ми – усі мешканці цього селища- її охороняємо. Щоб не приваблювати загальної уваги, вона живе скромно і навіть бідно. Поки що нам вдавалося зберігати таємницю.
  Він прийшов додому, поставив на вогонь мідний чайник з холодною джерельною водою, запалив вогонь та став чекати, доки буде готовий окроп. Він приготував каву та пару шматочків цукру. І сидів, чкаючи. До голови лізли різні думки. Тепер він знав. Що його життя зміниться назавжди. Бо після правди воно завжди змінювалось. Він знав, що сам він теж зміниться назавжди. Бо після правди змінюється розум і душа. Правда відчиняє двері в інші світи. Правда зачиняє двері в минуле. Перед правдою ми стаємо голі й босі, наче тільки но народились на цей світ, прийшли до нього дорослими зрілими немовлятами, і відкривши очі, побачивши вперше світ таким, який він є, починаємо жити спочатку. Починаємо давати назви предметам і вчити імена, починаємо забувати минуле життя, і народжуємо собі новий світ, чкий приходить разом з нами.
  Він почував себе чистим і новонародженим. Він дихав вільно й бачив тепер усіх людей, що жили в цьому селищі наче з висоти пташиного польоту. Він бачив їхнє життя таке просте зовні. Він міг заглянути в їхні душі, так, наче бачив картини, мальовані вишуканим митцем.  Він підійшов до давньої шафи, що залишилася у будинку від господині, що мешкала тут раніше. Відчинив дверцята.
  На полицях стояли стосики вишуканих порцелянових тарілочок, мисочок, полумисків, чашечок та чайничків, які згодились би для найвишуканішої аристократичної чайної церемонії. На інших поличках лежали сувої, розгорнувши які, він побачив тексти, писані ієрогліфами, очевидно, що це були старовинні рецепти, бо поруч із текстами були вишукані малюнки рослин та якихось  корінців. Він зазирнув у кілька з них , але, зрозумів,  що без знання мови  прочитати їх сам не зможе.
  На найнижчій полиці він побачив стосик круглого відполірованого водою чи часом каміння, яке було складено одне на одному у вигляді довершеної піраміди від найбільшого до найменшого. Він діставав камінці один за одним, доки не переніс усю піраміду на стіл, де вона , довершена й прекрасна, утворювала таку досконалу та гармонійно збалансовану форму, що сам він міг тільки подивуватись, що це взагалі можливо.
  Але відчувши за спиною чиюсь присутність, він озирнувся та побачив Сі.
   Принцеса Драконів стояла та усміхалась.

    Вона любила купатися вночі. Вилітала у вікно й неслася крізь густу  прохолодну , напоєну гіркими осінніми ароматами, темряву на річку або озеро. Там вона довго плюскотілась собі сама в темряві, пірнаючи, а потім, вискочивши з води та розправивши крила, піднімалася закручуючись у круті спіралі та потім пікірувала знову у самісіньку глибину, входила без сплеску у водну гладінь та надовго щезала, насолоджуючись рухом, швидкістю та прохолодою.  Потім кружила у воді, намотуючи одне за одним правильні кола, вода приємно обтікала її тіло, що набувало якоїсь дивної чи то риб*ячої, чи то русалочої подоби, потім вона знову вистрибувала з води. З її тіла струменіла цівками вода, сріблячись проти місяця. Вона пірнала , знову кружляючи під водою, поки не її серцебиття не набувало шаленої швидкості. Тоді вона виходила на берег і сівши , підібгавши під себе ноги, згадувала щось , приховане до цього у власному серці , починала фосфорично світитися, але цього вже сама не бачила. З її мокрого волосся спадали срібні краплі. А груди врешті заспокоювалися. Вона закривала очі та поринала у власні видіння.
   З тих видінь виходили тіні минулого. Когось вона знала в обличчя, а когось ніколи й не бачила.  Вони розповідали їй дивні історії. Вона завжди прислухалась до цього потойбічного шепоту. І коли зрозуміла, що вже давно перестала боятися, що давно перестала бути тією, що була в минулому, що стала іншою, відчуваючи дивовижне родство душ саме з тими, хто приходив звідти, і врешті зрозумівши, що загубила всіх у цьому реальному житті , у тому світі, який був таким, який є.
  І врешті місяць висріблив її волосся, бо воно стало білим , наче й не мало іншого кольору. І очі її, колись сіро-блакитні, стали прозорими , наче чиста джерельна вода.
  І одного разу, коли вона отак сиділа проти місяця, розмовляючи з прийдешніми душами, її світ перерізав різкий та гострий, мов хтось устромив кинджал в її спину, крик. Вона встигла обернутись та побачити перекошене жахом та злістю обличчя. З викривленого рота неслось тільки одне слово:
- Чааамааараааа!!!!

    Її було викрито. В наступну мить вона вже повернулась додому й знову стала собою реальною. Але крик і досі лунав у неї всередині.
 
  І коли прийшов ранок, вона вже знала, що відбуватиметься далі. Збираючись на роботу, вона чула тишу. На вулиці було порожньо, наче усі подалися врозтіч. І хтось крикнув їй в спину:
- Всі вже знають!
  Вона теж знала, що ці люди ненавиділи та боялися містичних істот. І якби справа в її випадку обмежилася лисицею та русалкою, то, можливо, все обійшлося  би. Але вони дізналися набагато більше про неї та її минуле. Вони дізналися, що вона блукає потойбіччям. Вони дізнались, що вона спілкується з прадавніми духами. Деякі з них були могутніми та жорстокими істотами. Вони дізналися, що вона перетворюється на дракона.
   Дракон був чорного кольору. Але іноді міг змінювати колір на білий або червоний.  Дракон міг змінювати навіть власну зовнішність. Іноді він був з лапами, а іноді - без них. У нього був довгий роздвоєний язик. А ще він умів видихати полум*я. Дракон не любив зайву увагу, тому часто маніпулював масками, створюючи власні проекції.
   Дракон був прадавній. А через те, що був самицею, то характер мав дуже мінливий. Він- тобто, вона- ненавиділа зайву увагу. Любила читати. Писала вірші. Любила дивитися серіали та слухати джаз. А ще вона була вегетаріанцем. Тобто драконом- вегетаріанцем. І це було найдивніше.
   Вона швидко перебігла до своєї роботи. Сховалася від цікавих очей. Хоча на роботі в неї цікавих було не менше, але до них вона вже звикла.
   Сама вона намагалася звикнути до того факту, що вона дракон. Це вийшло випадково, і повернути щось назад було неможливо. Тим більше, що містяни теж намагались до неї звикнути, і, хоча усе ще кричали : «чамара!», але в часом це слово втратило свій первинний сенс, навпаки, тепер деякі теж прагнули мімікрувати під якусь загадкову «чамару». І таких ставало все більше. Її це тішило.
   І вдень вона розмальовувала картини стародавніх митців. Ввечері щось читала або дивилась фільми. Вночі вона літала попід хмарами або купалась в прохолодних осінніх водоймах, гірких, наче полиновий настій. А вранці, відкривши очі, ставала собою. Тою, звичайною. І любила цей світ таким, який він є. У ньому не було драконів. Тільки вона.


- То що ми робитимемо?
 Арідник стояв посеред кімнати, роззираючись навсібіч. Його каптур прикривав обличчя, але з-під нього було видно тонку риску наче склеєного рота.
- Що робитимемо? Хто-зна…
  Чугайстер натомість все  обдивившись, скоріше принюхувався до морського повітря.
- Моя кімната нічим не відрізняється від цієї. Доволі по- спартанському, ти не знаходиш? – хлопець іронічно усміхнувся.
- По чому? – спитав той, обертаючись від вікна.
- Ну, спартанці…Давня Спарта. Місто воїнів.
- У цьому місті багато воїнів. Є кораблі. Я відчуваю їх смолистий аромат. Є ремісники. І селяни, які привозять свій крам на місцевий ярмарок. Люди тут переважно мирні. Вони люблять співати й танцювати.
- Це ти відчув за запахом?
- Так, - чугйастер кивнув. – За запахом можна багато чого зрозуміти про місція та людей, які у цих місцях живуть. Тут багато земних запахів: глина, зерно, вина, а ще метал. Вони його дуже поважають. Тут є мідь і бронза. Це багате місто.
- А що можеш сказати про правителя?
- Це дорослий зрілий чоловік. Досвідчений воїн, але мені здалося. Що незважаючи на велику кількість наближених та друзів, які його поважають ат готові піти за ним, він самотній і в нього розбите серце.
- Розбите серце…- чомусь саме ці слова відволікли хлопця від подій останніх кількох годин. Він згадав свою мету, і чарівне чорне обличчя з величезними загадковими очима знову встало перед його внутрішнім зором.
- Щодо розбитого серця ти правий, - відповів хлопець, - а що ми тут робитимемо.
- Це якісь витівки Аратти. Це її світ. Вона нам обов*язково кінець кінцем щось запропонує. Або сама з*явиться. Або надішле когось сюди. Або забере звідси нас. А до того моменту прийдеться дотримуватись нашої легенди. Тим більше, що наше положення воїнів дозволяє нам бути гостями у палаці та мати можливість трохи роздивитись та зачекати.
Проте, чекати їм прийшлось недовго. Спочатку вони побачили, як трохи зблід горизонт, а сонце почало схилятися до нього нижче. Вони зрозуміли, що наближається вечір. І через кілька хвилин у кімнату хтось постукав. Потім двері відчинилися . воїн, один з тих, що супроводжували їх до палацу, без жодного слова запросив їх за собою. Вони теж не сказавши нічого у відповідь, ступили за ним. Закриваючи за собою двері, чугайстер ще не знав, що в цю кімнату вони вже не повернуться.

   Сі усміхалась.
- То ти все знала від початку? – він спитав тільки це, бо інших слів у цей момент не знайшов.
- Знала…- обличчя її сяяло, але очі були непроникні, в них стояла ніч.
- Чому ж не призналася?
- А ти хіба повірив би? – вона тепер була спокійна і дивилась вільно так, наче була певна себе та власної над ним влади.
- Знаєш, що мені сказав Бо?
- Дуже добре, - кивнула вона, - ми чекали, доки ти сам все зрозумієш.
- Я йду у храм, - він кивнув на двері.
  Сам ще стояв біля шафи, роздивляючись Сі. Так і не скажеш, що принцеса з давнього роду. Звичайна дівчина. Звичайний одяг. Зустрінеш на вулиці- не помітиш, просто пройдеш повз. Хіба що очі її могли би видати, але жінки тут ходять, не піднімаючи очей на незнайомців.
- Я знаю ,- кивнула Сі, - це було зрозуміло теж від початку.
- Хочу відновити храм Драконів, - продовжив він.
- Не буду тебе відмовляти. Я тебе розумію, - Сі гордовито випнула підборіддя, - там вона. Ти почув її крізь простір і час. Дерево мовчало багато років. А тепер ожило.
- Прокинулось, - тепер усміхнувся він, - я би сказав, прокинулось… Від довгої сплячки.
- У кілька сот років, - продовжила вона, - я знаю легенди.
- А ми з одного роду, - тепер він знову відвернувся. Щоб не бачити її очей в цей момент.
- Не по крові, - вона усміхнулась вільніше. Навіть дещо лукаве промайнуло в її погляді. І раптом в його чорноті, наче срібні рибки у ріці, плеснуло щось бентежне й зовсім юне. – Твоя душа з роду Драконів. З роду древніх воїнів.
- Тому я й хочу піти в храм. І відновлю його.
- Мешканці селища тобі допоможуть. Цей храм за своїх кращих часів був дуже популярним, його навіть дуже любили. З далеких країв приходили, щоб поклонитися древнім Драконам. При храмі навіть школа була.
- А це все чиє? – врешті він показав на вміст шафи.
- Це все належало одній жінці, яка мешкала тут до тебе. Її вже немає, але речі залишились. Ніхто їх не торкався. Тобі віддали це помешкання, бо ти прийшов в наше село здалеку. Бо сразу упізнав тебе. А іншим знадобився певний час. Але коли усі зрозуміли, що ти Дракон, то ми просто чекали. Доки ти сам все згадаєш.
- Але ж не згадав…Дерево допомогло..
- Атож… чогось такого ми всі й чекали…З такими речами ніколи не знаєш, як усе повернеться.
- а що за каміння?
- Каміння для цілительства. Вона була відома знахарка. Людей лікувала. Травами. Чаями. А ще камінням. Знала потрібні точки та прикладала ці камені.
- Допомагало?
- Іноді, - Сі розсміялася, наче легких дзвіночків торкнувся подув вітерцю.
- Я заберу їх…
- Бери..- кивнула Сі, - тут у нас більше на цьому ніхто не знається. Але камені потрібно ще нагрівати або охолоджувати, залежить від чого лікуватимеш.
- Я спробую. А рецепти мені перекладеш?
- Звичайно, - вона знову стала собою, теплою і милою, такою, як він пізнав її за кілька ночей, - це найлегше, бо це моя робота. Мені постійно щось таке привозять. То для перекладів. То для того, щоб переписала. Коли ж йдеш?
- Прямо зараз почну збиратись, - він тепер відчував легкість на душі. Здавалося, що те страждання, що ховалося в його серці, яке він прагнув тамувати медитаціями, відступило. Натомість, він віднайшов в собі новий сенс. Наче одна з безлічі небесних доріг раптом простелилась через його серце, освітивши все його життя.


    Вона врешті заспокоїлась. Тепер вона знала, що все ілюзія в цьому світі. Навіть без рожевих окулярів. У цьому світі була тільки одна беззастережна істина. У цьому світі було тільки одне найсправжнісіньке явище. Дракони. Вони існували.
  Драконам було не просто в цьому світі, такому, який він є. Він, цей світ, був створений не для Драконів. Хоча вони якось прагнули до нього адаптуватись. Для цього їм приходилось ховатись. А прийти могли тільки до тих, хто зміг завоювати їхню довіру. Люди ж переважно були до них жорстокі. І дуже часто ображали.
  Вона не знала інших Драконів, тому спочатку думала, що залишилась сама на землі. Дракона ховала в собі , десь дуже глибоко, щоб ніхто з людей його не знайшов, не побачив. Хоча знала, що вони пильно придивляються до неї, слідкуючи за кожним кроком. Іноді, вона відчувала, її власні думки були настільки голосними, що люди могли їх почути і навіть чітко прочитати по невимовлених словах, про що вона думає. і тоді вона ховала Дракона ще глибше, у найдальші закапелки власної пам*яті, душі, приховуючи за хмарою випадкових думок чи мрій, фантазій чи саркастичних надбудов. Вона могла жити тільки знаючи, що Дракон там, всередині неї, живий і здоровий, що у нього є затишний куточок, що його люблять та бережуть. Вона могла жити тільки для нього. Іноді він відкривав їй свій запаморочливо прекрасний світ, у якому було багато дивовиж. Вона не змогла би описати це все звичайною мовою. Тому просто мовчала про все.
  І сама приховувала від себе, як сильно вона любить цього Дракона.
  Звідки він приходив до неї, не говорив. Вона ж теж ставала Драконом. І тепер їх було двоє. І вони могли бути щасливими у тому – справжньому – світі.
   Там був палац . і шафа з дивними живими ляльками. У тому світі вона ставала жінкою такою, якою ніколи не була у цьому світі. Та була певна себе та власної влади на цій землі. Та знала тільки свого чоловіка – Дракона. Там її серце оживало. Там її ніжність набувала якості дорогоцінного каміння, була чистою та досконалою, що здатна була накоплювати в собі енергію зірок, сонць, планет та самого Всесвіту. Ця енергія зріла в камені до певного моменту, а потім вбирала в себе її душу: тепло, пам*ять, почуття, її сміх і світло. Її темряву, якої він ніколи не боявся.
     Камінь виблискував на його пальці, оправлений у каблучку вишуканої роботи.
- Крізь безліч світів пройду з ним. І ніколи не загублю, - іноді говорив він. Вона усміхалась. Перетворювалась на крилатого білого Дракона, обплітала кільцями його тіло. Поринала в сон. Тоді, коли тут прокидалась та йшла займатися звичними справами.
  У цьому світі його не було. Не в цьому житті.


   Вони опинилися у просторій залі, набагато просторішій, ніж та, у яку їх привели на початку. Тут було дуже чисто, а керамічна підлога також складалася з мозаїки. С тупаючи цією мозаїкою, арідник відчував кожен її шматочок, кожну скалку. А шкірою відчував передвечірню прохолоду, що поступово сповнювала залу. Кімнатою було розставлено декілька чи то стільців, чи то дерев*яних лав, на яких напівлежачи, чи напівсидячи розмовляло, їло, пило досить вишукане товариство. Вони мимохіть поглядали на чугайстра та арідника, поки ті, лавіруючи між цими меблями та воїнами , рухалися до того гуртка, у якому бачили правителя. Той побачив їх та запросив жестом, махнувши рукою. Він усміхався. Поруч із правителем було вільне місце. І коли вони врешті підійшли ближче, то правитель запросив присісти на цей стілець чугайстра. на хлопця він навіть не глянув.
- То розкажіть мені про свій рідний край, - усміхнувшись, проказав він.
  Один із служників подав чугайстрові чашу, наповнену якимось нопоєм. Чугайстер скуштував і подивився на хлопця:
- Він хоче, щоб ти розказав про те місце, звідки ми приїхали, - арідник потиснув плечима і стримано усміхнувся.
- Що ж, розкажи йому, - так само лукаво усміхнувся в бороду й собі чугайстер.
- Розказати про зруйноване місто, про Межу, про Хащі та Патріка?
  Чугайстер усміхнувся ще щиріше:
- А чому й ні?
- Цей правитель доволі розумний та цікавий чоловік, - зауважив арідник, - він не просто так питає.
- Авжеж, - кивнув чугайстер, - ці давні правителі дуже розумні й хитромудрі. Він шукатиме союзників в нас, хоче знати, звідки ми, чи можна з нашим містом вести справи, чи можна торгувати, чи можна розраховувати на допомогу.
- Можна йому сказати, що наше місто знаходиться в паралельному світі, а ми самі опинились тут з волі могутньої чарівниці?
Хм..- чугайстер подивився на хлопця, і у його погляді явно читався певний сумнів, - не думаю, що це вдала ідея. Давай краще я…Скажи. Що наше місто доволі віддалене, а ми подорожуємо вже кілька років. Хочемо подивитися світ і потім розказати своїм співвітчизникам.  Скажи, що місто наше велике й багате, і в ньому живе багато людей: торгівців та прославлених воїнів. А наш правитель доволі незвичайний, - чугайстер знову усміхнувся.

  Коли ж хлопець переклав цю сентенцію, то , здавалося, що правитель втратив до них інтерес. Але наступної миті він знову повернувся до розмови.
- Яким богам поклоняються в вашому місті?
- Він питає про богів, - арідник, схоже, був трохи спантеличений.- що таке боги?
- Ти юний..і штучний, - відповів чугайстер, запалюючи люльку та випустивши пасмо диму, - скажи, що в нашому місті є храм великої богині. Вона дуже могутня. Їй усі поклоняються, всі слухають її пророкування. Вона ясновидиця, а ще вміє читати думки. Ніщо не може бути від неї приховане. Все, що у будь-якої людини на розумі, душі чи серці, вона бачить. А ще вона може виконувати бажання, але тільки корисні.
 Здавалось, що правитель навіть не слухав переклад, він зі смаком надкусив якийсь солодкий фрукт та ,явно насолоджуючись, прикрив очі. Але в якийсь момент він врешті очі відкрив та спитав:
- Що ти зараз сказав, чоловіче, - він уважно дивився на фрукт, але було очевидно,  що був здивований, - розум та серце…Душа…у нас не часто почуєш такі слова. Частіше я звик чути назви зброї та імена ворогів чи союзників. Ти маг чи цілитель?
  Тепер правитель повернувся до чугайстра та уважно й незмигно дивився тому прямо в очі. Арідник хотів було перевести, але той зупинив його:
- Я зрозумів, про що він питає, - чугйастер тепер теж дивився в очі правителю. – Скажи, що нашу богиню звуть Аратта. А місто наше теж дуже давнє. Я не цілитель, не маг, але про магів чув багато, та з жодним з них так і не прийшлося познайомитись.
  Тепер чугайстер знову усміхався, помітно розслабившись, а правитель, отримавши, мабуть , ту відповідь, яку й очікував, остаточно втратив інтерес до бесіди. Він повернувся до іншого кремезного й досвідченого воїна та вони заговорили про щось між собою.
- Про Аратту навіщо сказав, - спитав арідник, ховаючи обличчя під каптуром.
- Спочатку й хотів сказати видумане ім.*я, а потім подумав, що він міг чути про саму Аратту. Міг нам щось сказати про неї.
- А тепер що робитимемо? – спитав арідник.
- Про що вони говорять?
- Його молодший син нещодавно був в гостях у якогось іншого правителя, він вкрав його дружину та привіз її сюди. А тепер той правитель збирає військо, щоб напасти на місто. Цей воїн , старший син правителя. Вони обговорюють свої..е…перспективи…
- Готуються до нападу?
- Схоже на те…
  Здавалось, що сам хлопець теж втратив будь-який інтерес до розмови, що точилася навколо нього, його погляд ковзав стінами та зображеннями, що були там викладені за допомогою мозаїки. Це були ті ж зображення війни чи полювання. Але було ще дещо.
  Але чугайстер продовжував уважно стежити за розмовою правителя з його сином. Вони говорили спроквола, навіть мляво, здавалося, що це їх взагалі не обходить. Але це було оманливе враження.
- А тепер що? – спитав ще раз чугайстер…
  Але хлопець не встиг відповісти, або не почув запитання, бо його увагу захопило дещо інше. На одній зі стін він побачив мозаїку. Це було зображення жінки. Жриця або цариця, вона була зображена на повний зріст, у довгому прикрашеному одязі, розфарбованому яскравими фарбами. І одяг, і прикраси були схожі на ті, що вони вже бачили на інших мешканцях міста, але було дещо, що зацікавило хлопця. Ця жінка була чорна. Її обличчя , її обидві підняті руки, очевидно, у якомусь ритуальному жесті, були чорного кольору. А широко відкриті очі були сповнені якогось світла, що , здавалось, випромінювався аж у цю кімнату. В них він побачив зображення сузір*я, і тоді він зрозумів, що вже бачив цю жінку. Колись давно він бачив її в реальному житті. А потім вона являлася йому уві сні. Вона кликала його крізь усі ці роки, бо залишалась жити там, десь в його душі, якщо вона в нього була. Це була Астролябія.
- Ця жінка! – вирвалося в нього досить голосно, щоб правитель та його кремезний серйозний син із незворушним виразом обличчя підняли на нього обличчя.
- Що ти спитав, хлопче? – удруге за весь час подивився на нього правитель. До цього моменту він звертався тільки до чугайстра.
- Хто зображений на цьому малюнку? – спитав хлопець.
 Правитель повільно обернувся, опираючись на передпліччя, щоб вдалося роздивитись. Він вдивлявся в її обличчя кілька хвилин, наче вперше побачив, а потім знову повернувся до хлопця. Здавалось, що  в його очах з*явилося знову зацікавлення мандрівниками.
- Ти бачив вже колись подібні зображення? Може, в якихось інших землях?
- Так, я бачив ..е…її колись. Як її ім*я?
- Ім* я я тобі не скажу, але знаю, що це дуже давня богиня. Але культ цей привезли в наше місто з інших країв, звідкись з-за моря. Вона безстрашна мисливиця і воїтелька, а ще охороняє ліси й тварин. Колись був давній храм, присвячений цій богині. У ньому служили прекрасні діви. Незаймані жриці. У тому храмі завжди палало полум*я.
 


    Дзен-буддист любив прохолодні ранки. А цей, мабуть, був найособливіший за останні роки його життя. Після того, як він приїхав у цю країну, після того, як він пережив роки війни  й той табір смерті, він хотів усе забути. Навіть ті спогади, які раніше здавалися добрими і світлими. Але сьогодні пам*ять не повернула йому нічого з тих часів. Він просто кілька хвилин полежав з ще закритими очима, і йому здалося на мить, що це повітря нагадує йому чисту прозору ріку, хвилі якої нарешті принесли йому це солодке забуття і блаженство. Він думав лише про той храм. Він згадував лише той доторк і той образ, що виник у його голові. І знову хотів пережити цей момент єднання з тією, яку, знав, навіть не шукатиме тепер на землі.
  Але цей безцінний момент він теж не бажав втрачати. Він дихав вільно без болю. Він знав, що робитиме далі у цьому житті. Він знайшов те місце, яке чекало на нього насправді.
   І коли він врешті вирішив піднятися та зайнятися власним сніданком, то з подивом почув якесь тихе шарудіння за вікном. Він накинув на плечі довгу накидку, а потім вийшов у садок.
  Там ходили люди. Його сусіди, що жили зовсім поруч, а ще ті, хто жив на інших вулицях, і були серед них ті, яких він до цього й не бачив. Вони ходили його садком, збирали якісь речі. Потім він побачив біля воріт пару автомобілів, завантажених майже через край. При цьому рухалися усі дуже тихо, наче боячись його розбудити. Коли ж побачили, що він вийшов на подвіря*я, то деякі просто шанобливо вітали його, але ніхто не вимовив жодного слова.
  Нарешті серед інших він побачив Бо.
- Що це все означає, - просто спитав він.
- Сі прийшла до мене і передала твоє бажання служити в храмі Драконів, - Бо питливо дивився в очі дзен-буддиста.
- Так, - я сам хотів прийти до тебе та розказати,
- Ну, у нас тут новини швидко знаходять шлях. Іноді варто комусь лише подумати про щось,  а решта вже все знає й так. Сам розумієш, - Бо лукаво усміхнувся.
- Ясно, - кивнув дзен-буддист.
- А ти вже все вирішив, схоже, - Бо усміхався і, здавалося, був абсолютно задоволений.
 На мить у дзен-буддиста з*явилося враження, що Бо навіть радий позбавитись його таким легким способом.
- Я вирішив, бо відчуваю, що так буде правильно. Щось мене тягне до того дерева.
- Воно кличе тебе, - закивав головою Бо, мудро примруживши очі, - Воно й зрозуміло: ти справжній Дракон. Ти розумієш його мову…
- А ти радий позбавитись мене, старий буркотуне.
- Храм Драконів дуже давній. Якщо нам вдасться його відновити, то в наше село приїжджатиме багато туристів. Все завжди має певний сенс.
- А ти в усьму шукаєш користі, - він не образився.
- Ну, користь іноді сама нас шукає, бо все у світі взаємопов*язане. У храмі тепер вже почалися ремонтні роботи, бо передусім треба відновити дах. А потім підлогу. Хлопці відправились ще вдосвіта. Тому ,я  думаю, що ми все влаштуємо за декілька днів. Жінки ж там займуться садком та подвір*ям.
- Я думав все самому прийдеться робити, - він тепер вже стоячи посеред свого подівір*я , яким безшумно снували заклопотані сусіди, збираючи його нехитре начиння та завантажуючи ним ще один автомобіль, що взявся наче й нізвідки, з тарілкою у руках, яку йому хтось вручив. Над тарілкою вився смачний пар, і він просто, навіть не задумуючиь про те, що відбувається, вирішив прийняти усе таким, яким воно є. він зі смаком снідав локшиною, проста сільська їжа подобалась йому, тому він просто насолоджувався. Потім в його руках опинилась філіжанка з чаєм так само безшумно, таким самим чарівним способом. А після того, як від*їхала остання автівка, завантажена рештою його добра, він разом з Бо також втиснувшись у неї, відправились у храм. Він точно знав, що йому потрібно робити. Хоча цьому, здавалось , не вчився.
  Автівкою до храму вони добралися значно швидше, ніж він йшов туди пішки. Тим більше, що йому приходилося відшукувати стежку серед густих заростей. Тепер же ця стежка виявилась майже розчищеною. Її було добре видно серед лісової гущини. Бо незворушно підскакував на сидінні поруч.
- То коли вони почали працювати? – спитав дзен-буддист.
- Всі зраділи, що ти віднайшов храм. Нікому було цим займатись. А вчора ввечері приходить Сі та розповідає мені про вашу розмову. Я відразу ж і зібрав усіх ще вчора та ми вирішили, що можна почати роботи.
- Ще вчора ввечері? Чому же по мене не прийшли?
- Та ти нам не був потрібен. Тим більше, що ти був зайнятий рецептами та своїми планами.
  Дзен-буддист кивнув.
- То ти вважаєш, що справа хороша?
- Хороша, - кивнув Бо. – Ти правильно чиниш. У кожного свій шлях. Твій тут закінчився. Земний. Почався інший. Зовсім інший. А жреців у нас дуже поважають. Ти будеш дуже поважною особою. Звикай до цього.
- Мені не звикати, - кивнув дзен-буддист. Бо уважно глянув на нього і замовк.

   Коли служниці внесли чай, рухаючись безшумно та майже непомітно, вона прийняла тацю з рук та відпустила дівчат помахом руки. Там , за її спиною , Дракон відпочивав після денних своїх справ. Вона обернулась до нього ї обличчя її освітила усмішка. Він сидів біля столика з вишуканим чайним сервізом, у нього було трохи втомлене, але розслаблене обличчя.
- Мені потрібно буде поїхати до столиці, - просто сказав їй. І вона знала, що може лише спитати, коли це буде. Але він сказав сам:
- Підготуй усе за два дні.
  Вона кивнула.
  Потім вона налила гарячого чаю в вишукану старовинну філіжанку. Кімнатою рознісся ніжний тонкий аромат. Над чашкою піднялися пасемця білої пари.
\- Що ти бачиш? – задав він питання, - Подивись уважно.
  Над поверхнею, зіткані з крапель білої невагомої пари, злились тонкі силуети чоловіка та жінки. Вони ніби кружляли у якомусь завороженому танку. А потім , злившись у поцілунку, повільно розтанули в сутінках. Він усміхнувся.
- Що ти ще бачиш? Подивись уважно, - знову попросив він.
- Я більше нічого не бачу, - відповіла вона.  Потім , розтоплена ніжністю, обплівшись навколо його тіла, вона повільно перетворювалась на саму ніч, ніби мала здатність вдихати її в себе усю без залишку. Він роздивлявся її дрібні зморшки біля очей, усміхався та гладив довершену прекрасну спину долонею, ніби знімаючи якийсь тягар з її плечей. Вона повільно перетворювалась на Дракона, відчуваючи, як подовжуються її кінцівки, міцнішає й шкарубшає тіло, вкриваючись лускою, як збільшуються щелепи, випинаються зуби з іклами, як повільно пробиваються величезні перетинчасті крила десь на спині, а потім вона врешті відчула у власному роті роздвоєний язик. Але він так само усміхався,я к і раніше, навіть знаючи, що вона Дракон, навіть знаючи, що це останнє життя, у якому вони разом, перед тисячею інших, у яких вони проживуть для чогось іншого, навряд чи для щастя. Але це їх не лякало.
  Ранок наповнив їх тишею і спокоєм. Він спав. Вона ж знову ставала собою. Але зворотнього процесу він вже не бачив. Заспокоєний й утихомирений, він бачив свої сни. Вона їх теж бачила, коли хотіла дивитись. Вона вийшла з кімнати та , ступивши кілька кроків ще темним коридором, врешті вийшла на терасу, а потім  змахнувши крилами, піднявшись у повітря, злетіла невисоко, а лей летіла недалеко: на те саме озеро, де вперше вони й зустрілись тоді.
  Вона знову ставала собою. Тепер вже не Драконом. Відкривала очі у справжній свій реальний світ. Там за вікном прокидалось місто. Спочатку вона вдихала темряву. Небо блідло поступово. А потім вистигало, наче чашка чорної кави. Зірки танули, наче їх ніколи й не було. Вони тонули в океанському безмежжі космосу. Вони не мали власного світла, вони просто переставали існувати без свого єдиного світила – Сонця, занурюючись у безмовну глибину без будь-яких ознак простору й часу.
   Вона відчувала їх там, їх рух, їх німоту, їх вагу й нитки гравітації, якими вони були зачеплені за сам Всесвіт. Наче крапелини у гігантській мережі невидимої павутини, зітканої з живої енергії.
  Отак і їх планета була величезною крапелиною, зітканою з атомів та світла, з води та повітря.
  Вона так і відчувала себе частиною природи завжди. Частиною чогось великого й величного, що знаходиться у постійному повільному, але незворушному русі, що його не можна було спинити, бо у нього була своя мета, і йому, цьому світові, такому, який він є, взагалі було не до неї. І ще одне вона зрозуміла: або ти прагнеш рухатися разом з цим світом, або через твій супротив, через те тертя, яке виникатиме, якщо спробувати рухатися в іншому напрямку, тебе просто зітруть, тебе просто швиргоне у якийсь вир або потік, а потім розмаже та змішає з космічним пилом. А світ, такий, який він є, просто забуде про тебе, нібито тебе й не було. Тому вона обрала мудрість, прощення та прийняття.


  Правитель уважно дивився тепер на арідника, але стілець так і не запропонував, очевидно, вважаючи його занадто молодим, щоб дозволити йому почуватися на рівних.
- То ти цікавишся цим давнім культом?
  Його очі випромінювали мудрість та лукавство. Здавалось, що правитель був розумніший, ніж це було потрібно для управління містом, що він був дуже цікавий до усього, що не було його частиною.
- Культом? Не знаю…- арідник потис плечима. – Я не дуже розуміюся на культах. Але це зображення мене чимось вразило.
- Насправді це була дуже могутня та поважна богиня. Їй поклонялися у багатьох землях.
- А тепер що з нею сталося?
- Хто-зна, - лукаво примружився правитель. – Ми тепер шануємо Аполона. Чи ти чув про такого? Моя дочка – жриця в його храмі. Це великий бог, він допомагає нам і дає нам знання та життєву силу.
- Аполон?
- Щось чув про цього бога?
  Арідник згадав підземелля Патріка, його безкінечні галереї, заставлені грецькою та римською , європейською та східною скульптурою. Звичайно, він згадав осяйні білі мармурові статуї, що зображували цього давнього бога. Але разом з тим він збагнув, у яку епоху закинула їх Аратта, і як їм звідси вибратися, він поки що не уявляв. Проте, чугайстер, здавалось, взагалі не переймався такими речами. Він вже ласував чимось смачним із золотої таці, а в іншій руці у нього була золота чаша, у яку служниця щось підливала частіше, ніж іншим гостям. Арідник повернувся до правителя.
- Я бачив його зображення, - відповів він. – Це великий бог, я чув про нього.
  Правитель кивнув головою та , здавалось, знову на мить втратив інтерес до співрозмовника.
- Я , якщо чесно, богам не дуже довіряю. Як на мене, краще добрий меч і щире золото, ніж ефемерний бог, якого ми навіть побачити не можемо.
- Хм…Як на мене, ви трохи обігнали свій час, - лукаво усміхнувся чугайстер.
- А ви , здається, щось про це знаєте, - так само лукаво відповів правитель.
- Можливо, щось чули, - чугйастер випустив пасмо диму з рота, воно закрило співрозмовника. А коли дим розсіявся, то виявилось, що правитель уважно роздивляється люльку.
- Що це ви робите, хотів би я знати, - серйозно спитав він.
- Палю, - так само серйозно відповів чугайстер. – Це тютюн, його привозять з-за моря. Кажуть, відганяє злих духів.
  Правитель примружився та сказав:
- Я чув багато історій про інші землі. Коли до нас приїздять іноземці, я завжди запрошую у палац, щоб поговорити.. Мені цікаво знати про інші країни і народи, про іх заняття та культуру, про їх молитви та богів, про їжу та одяг. Але я ніколи ще не чув про такі трубки.
- Це люлька. Я покажу потім.
- А ще мені цікаво знати про військове мистецтво. В мене теж війна на носі. Тут така історія трапилась, що тепер не приходиться в цьому сумніватись. Мій молодший син – його тут немає – вкрав дружину мого сусіда. А він великий і шанований цар. Я чув, що він вже збирає флот. За ним прийдуть усі сусідні царі. І я підозрюю, що нам прийдеться непереливки.
- Чому ж ви так налаштовані? – уважно спитав чугайстер.
  На це правитель тільки усміхнувся, махнувши рукою.
  Ця трапеза так  і продовжувалась6 тихо точилися розмови, іноді у якомусь гурті спалахував сміх, як вогонь серед осіннього листя, служниці розносили в золотих та бронзових кув шинах вино, розбавлене водою, розносили таці з їжею та фруктами. І чугайстрові здалося. Що ці тихі бесіди та ця ніжна струнна музика, м*які вигини танцівниць заколисують його. Арідник взагалі , здавалося. Занурився у власні думки чи почуття. Правитель все говорив з сином,але тепер чугайстрові стало зрозуміло, що насправді чоловік цей дуже не простий. Навіщо Аратті знадобилось показати їм це місце?
  Він підняв голову на арідника. Той кивнув головою на зображення жриці на стіні.
- Ось що вона хотіла нам показати, - тихо проказав хлопець.
- Ти заради неї йшов до Аратти?
- Авжеж, - спокійно сказав.
 Чугайстер замислився, знову випустив дим. А потім закрив очі. Здавалось, що він занурився у щось подібне до медитативного стану.
- А можна побачити цей храм? У якому служили культові цієї богині чи жриці? – раптово спитав арідник, напряму звернувшись до правителя. Але той так само раптово встав та , проминувши повз наближених, вийшов із зали, змахнувши полами накидки. За ним вийшов його старший син , а також ще кілька чоловіків.
 Вони теж вийшли через кілька хвилин.
  У місті було тихо. Над ним спадала ніч, прохолодна та спокійна. Десь дихало море. Його лагідний подих відчувався на відстані від нього. Вони вибрали дорогу першу ліпшу та ступили нею кілька кроків. Раптово почули за собою притишені кроки, ніби листя шаруділо кам*яними плитами. Озирнувшись, арідник побачив силует чоловіка крізь морок, а потім почув його дихання та серцебиття.
- За нами йде той воїн, що супроводжував нас сьогодні, - тихо сказав він і зупинився.
- Я вже почув його, - кивнув чугайстер, - йому доручили скрізь нас супроводжувати.
- Переживають, що ми шпигуни?
- Мабуть. А, можливо, це просто данина ввічливості. Хоча скоріше за все вірним є саме перший варіант.
  Зачекавши трохи, вони дійсно побачили цього чоловіка. Він вийшов з-за рогу будівлі та встав перед ними.
- Я супроводжуватиму вас, - просто сказав він. І арідник , і чугайстер потисли плечима.
- Тоді відведи нас до моря.
- До моря, - здавалося, що воїн був здивований. Але це враження виникло лише на мить. Він незворушно ступив вперед, наші мандрівники відправились за ним. Ступаючи містом, вони бачили, як воно, тихо накрите ковдрою ночі, спить, занурившись у свої незвідані сни. Арідник уважно роздивлявся навколо: будинки були переважно кам*яні, наче складені з окремих брил, покладених одна на одну. Він такого раніше не бачив, і це його здивувало. На певній відстані від землі у цих будинках були вікна без скла, очевидно, що ця цивілізація скла ще не знала. Тому на вікнах були або щось на зразок заслонок , сплетених з тонкого галузяччя, або взагалі зовсім нічого. В деяких будівлях ще догоряли олійні лампи з живим вогнем, що, мабуть, повинно було освітлювати ці кімнати. Але світла цього було настільки мало, що воно ледь пробивалося з кімнати на вулицю. З деяких вікон чути було тихі розмови, в деяких співали, в деяких було чутно притишений сміх. Іноді повз них вулицею проходило кілька солдатів, які, очевидно, несли якусь нічну варту. Вони проходили вулицю за вулицею, і арідник врешті помітив, що місто має форму кола, а вони, прагнучи вибратися з нього на морське узбережжя, змушені рухатися по спіралі, минаючи вулицю за вулицею. Врешті, вони усе ж таки вийшли на відкритий простір без запахів міста, їжі та тварин, на них пахнуло гіркувато-солоним запахом і безмежжям.
  Тут було багато простору. А над їхніми головами простерлося глибочезне небо, у якому виблискувало безліч зірок. Чугайстер завмер , принюхуючись до нових запахів, що для нього були сповнені певного значення. Він ходив берегом, крокуючи то туди, то сюди, наче щось шукав, а потім довго ходив, роздивляючись зірки, наче прагнучи визначити, де північ,а де південь, захід чи схід.
   Арідник весь цей час уважно спостерігав за ним, навіть не намагаючись збагнути, що відбувається. А потім він побачив невелику будівлю, що стояла зовсім окремо від інших будинків мешканців міста. Очевидно, що це був храм, хоча й будівля дійсно не вражала з першого погляду. Одноповерховий храм з фронтоном, підтримуваним лише кількома колонами з піщаника, проте був він збудований надійно, та завдяки гарним пропорціям та симетрії вигідно виглядав на тлі зіркового неба.
   І поки чугайстер витанцьовував на березі свій дивний ритуальний танок, що складався з декількох повторюваних кроків, хлопець, закутавшись у накидку та сховавши обличчя під каптур, відправився до храму. Вояк, постоявши кілька хвилин, рушив услід арідникові, залишивши чугайстра сам-на-сам зі своїми дивними дослідами.
   

   Коли ж він залишився сам у храмі під вечір наступного дня, то озирнувся навколо себе. Храм вже майже не нагадував те приречене занедбане місце, в яке кілька десятків років ніхто не навідувався. 
   У храмі горіло веселе полум*я прямо у спеціально складеному комині, що було розташоване посередині просторої зали. Крім того, у залі з*явилися просторі столи-олтарі, зі статуетками бодхісатв, очевидно, ці речі зберігалися у родинах мешканців селища, а тепер їх було повернено на місце, або просто подаровано храму, він вже й не питав. Він побачив, що на стінах розвішані гарні гаптовані килими та гобелени, що зображували сцени з життя відомих вчителів та Будди. Потім він побачив шафи, в яких зберігалися сувої старовинних текстів, мову яких він поки що не розумів, але мав намір вивчити протягом наступних місяців. Дах вже був майже повністю відновлений, єдине, через що переживав сам дзен-буддист, так це через те, що може піти дощ та залити залу водою. Проте, до сезону дощів в них убв час, щоб завершити почату роботу.
  Його особисте приміщення було розташоване у внутрішньому дворі, і для того, щоб туди потрапити, потрібно було вийти з зали, перейти через садок, і там можна було знайти невеликий будиночок лише на кілька кімнаток. У ньому було все необхідне для того, щоб він міг почувати себе затишно: меблі були скромними, але зручними та комфортними. Крім того, у нього з*явилося різне кухонне начиння для приготування їжі, хоча раніше він обходився лише найнеобхіднішим, не особливо потерпаючи від нестачі якихось предметів. Але тепер він з подивом помітив, що крім звичайного посуду, у ньому є декілька предметів, що явно за своєю якістю та вишуканістю належали до предметів розкоші. Він усміхнувся, бо насправді у тому минулому житті якраз звик саме до таких речей. Проте, ця думка відразу ж покинула його свідомість, і він більше ніколи не повертався до цього. У кімнатах було наведено лад, на підлозі простелені теплі килими. Крім того, він був щиро здивований, побачивши у одній з кімнат європейське ліжко замість традиційної постелі. На ліжку були європейська білизна та ковдра. Він вирішив спитати в Бо, звідки це узялося в їхньому селищі, проте через кілька хвилин забув і про це.
   Він вийшов в сад, помітивши і тут певну пророблену роботу, бо садок був вичищений,  він навіть побачив стежки, викладені з каменю, посередині садка журчав невеликий фонтан, кілька дерев*яних лав було розставлено периметром цього затишного простору, у якому - він відчував – губилося відчуття часу. І дерево, його дерево, було на місці. Воно шелестіло листям, ніби говорило до нього. Але йому більше не потрібно було торкатися, бо він чув його й так постійно. Але тепер, коли на храм спустилась ніч, ніби її хтось видихнув разом з самої своєї душі, він присів на одну з цих лав. Через кілька хвилин його очі призвичаїлися до темряви. Лампу запалювати не схотів, тому просто сидів, відчуваючи, як його дихання зливається з диханням дерева та самого лісу, що підступав своєю громадою щільно до храму, що здавалось, ніби поруч дихає величезна жива істота. І в наступний момент він відчув, що ця істота була живою та розумною, вона обережно підкрадалась, щоб зрозуміти, що він таке, що так несподівано вторгся в її володіння, порушивши її звичне існування. А ще через кілька хвилин він почув усі стишені звуки: тигра, що скрадався, слідкуючи за своєю жертвою, дерева, що велично качалися в ночі, як птахи ворушились у своїх гніздах, прикриваючи пташенят, як шурхотять у траві дрібні гризуни, як плюс котить риба, скидаючись у лісовому озері, що було тут зовсім поруч. Він почув в цьому певний ритм, наче билося серце цієї величезної істоти.
  А потім почув її стишену мову. Це були не слова, а щось інше. Це було щось, що він не міг так відразу збагнути, але відчував: якщо ліс з ним спілкувався, то раніше чи пізніше він навчиться розуміти цю мову. Він прикрив очі й заснув.
   

  Храм був відкритий, бо виявилося, що ні стін, ні дверей у ньому не було. Був фронтон, прикрашений візерунками та плетінням, підтримуваний колонами. Сам же храм був сповнений нічної солоної зірковості, такої, що буває ось така беззахисна, відкрита в усі сторони,  посередині зали, просторої, наче увесь світ та увесь всесвіт і був цим храмом, було розташоване велике вогнище, у якому палахкотіло багаття. Він побачив статую, відлиту з цільної шмати золота, що світилася теплим світлом, сповненим тої самої безлюдної самотної зірковості та комічності. Бог стов, спокійний і сповнений почуття власної величі, але такий далекий від усіх земних пристрастей і скорбот, що його золотий погляд здавався живим, трохи зверхнім, але усе ж таки таким людським, близьким і водночас далеким. Більше у храмі нічого й не було: ні інших предметів культу цього бога, ні жертвоприношень. Хлопець стояв серед храму, вдивляючись у золотий погляд. У ньому віддзеркалювався увесь всесвіт, що тепер так близько підступив і встав в нього за спиною. Він не схотів обернутись, хоча щось кликало його це зробити. Але захоплений зненацька цим дивовижним єднанням з цим навдивовижу живим та розумний світом, який тепер, затаївши подих, чекав від нього якоїсь дії. А він не знав, що йому зробити, бо відчув себе раптово лише крапелиною в цьому безмежному космічному просторі і часі. Тепер він знав, що він теж пройде. Його людська природа колись досягне крапки своєї незворотності, а його кібернетична природа просто розпадеться на елементи матерії, з якої вона складається. Бо саме це відбулося з усім й цьому світі: з людьми, з природою, і навіть з богами.
  Якийсь шерех врешті вивів його з забуття. Він обернувся і побачив перед собою обличчя дівчини. Вона стояла просто перед ним, спокійно дивлячись прямо йому в очі. Він побачив, що вони були карі, а волосся густе важке і темне, розсипане по плечам, зміїлося майже до пояса. Тоді він , навіть не відриваючи своїх очей від чорних крапок її зінниць, побачив білосніжний її одяг і тонкий золотий обруч, що підтримував цей одяг під грудьми, м*якими складками він огортав її тіло і спадав, наче води , до самої кам*яної підлоги.
- Ти жриця, мабуть, - здогадався арідник.
- Атож, - відповіла вона, навіть майже губами не ворухнувши.
- Якому ж богові ти служиш?
- А ти, мабуть, чужоземець? – далі спитала вона.
- Я не звідси, ти права, - хлопець усміхнувся.
  Він відчув, як крізь неї просіюється срібне зіркове світло, наповняючи її саму сяйвом, від якого можна було осліпнути.
- Це Аполон, - просто відповіла вона, - бог,  якому я служу.
- Аполон, - просто відповів арідник. Він знав це ім.*я.  і час , і простір були тепер відкриті для них. Вони стояли навпроти одне одного.
- Як же ти йому служиш? – усміхнувся арідник.
- Я підтримую це вогнище.
- І все? Так просто?
- Так. Просто.
- Що ж буде, якщо вогнище згасне?
- Воно не згасне, - усміхнулась тепер і вона, - це не просте вогнище.
- Воно чарівне?
- Так, можна сказати, що тут є трохи чарів,- вона знову усміхнулась.
- Магія?
- Трохи магії…
- Ти кидаєш у нього дрова, щоб воно продовжувало горіти? – знову спитав він, вже знаючи відповідь.
- Ні, - вона тепер засміялась. А звук її сміху улетів кудись у цю космічну зіркову темряву, і там, десь там в висоті він – хлопець відчував- він так і бринітиме вічно, доки хтось там його не почує – Люди приносять сюди свій відчай і скорботу, свій біль і хвороби, свої скарги та печаль. Тому він і горить.
 І на мить йому здалося, що увесь світ обертається тільки навколо них двох. Він захотів взяти цю дівчину за руки, та долонями відчути її долоні, їх м*якість та тепло, життєдайні токи, що відходять від них, він відчував це навіть так, просто стоячи навпроти неї. Подумки він вже , простягнувши до неї руки, тримав ці невеликі вузенькі долоньки в своїх, і готовий був простояти так цілі віки , крізь які так і просіювалося це космічне зіркове світло. Він відчував пучки її пальців та м*які пружні бугорки на її долонях. Наче там на них був цілий світ з горами й ріками, океанами та небесами. Він міг би на них заснути і бачити найпрекрасніші сни. Він міг би стати воїном чи цілителем, мандрівником, що відкриватиме нові землі, він міг би стати тим, хто втішає та заспокоює, він міг би стати правителем чи жрецем.  Вона засміялася і щоки її помітно зарум*янилися.
- Так, - кивнула вона.
  Але в наступний момент вони разом почули кроки, стишені, але тверді. Це був чугайстер.
- Хлопче, я бачу ти часу не витрачаєш даремно, - чугайсте нахилив перед жрицею голову. – Це дочка місцевого правителя. І жриця цього храму.
- Аратта? – врешті з надією спитав арідник. Ця відповідь сама собою приходила на розум.
- Ні, - вона похитала головою.
- Ні, - також відповів чугайстер.
- Ні, - повторив хлопець.

   Він уважно оглянув кожного коня, навантаженого речами. Все було складено до ладу, дуже акуратно. Все було готове до походу. А до столиці їм належало рухатися вздовж ріки, а потім перейти через гори. Вона встала поруч.
- Ти впевнена?
- Так.
  У світлі ранку, що народжувався , його обличчя, вкрите роками навикання тої сили, що він випромінював, впевненість його рук, губ, коли він вимовляв ніжні слова чи накази, стало виразнішим. Його рельєф , тепер окреслений золотим промінням і трохи відтінений сірим, тепер набув рис зрілої мужності. І це викликало в неї одночасно ніжність та повагу.
- Може, ти залишишся? Перехід буде важкий.
- Ні, я поїду з тобою. Я вже приготувала свого коня. Того, що ти мені подарував.
- І як він тобі?
- Він сильний і витривалий. Думаю, ми впораємося.
 Він усміхнувся.

   Коли ж за поворотом дороги залишився їх палац та домашні, що вийшли їх проводжати, вона зрозуміла, що сюди вони більше ніколи не повернуться. Їй не стало сумно, бо вона знала, що їх чекає. Він теж знав. Обернувшись на неї, він з задоволенням помітив, як впевнено вона тримається на коні. Вони вирушили на світанку. Увесь путь, що вони проробили пролягав повз широку сріблясту ріку. Іноді крізь зарості вона проблискувала, наче якийсь сріблястий сліпучий міраж. Але вона знала, що ріка там є. він спокійно тримався в сідлі, вона бачила лише його спину з прикріпленим мечем. Крім того, їх супроводжувало кілька озброєних людей.
  А потім вони зупинились на якомусь постоялому дворі, дуже затишному. Господарі зустріли їх дуже радо. Для них були приготовані кімнати. Служниці принесли смачну вечерю чай був ароматний у вишуканих порцелянових чашечках.
- Ми більше не повернемося. Я їду на свою страту, - він сидів напроти неї з тендітною чашечкою у руках. Дивися на неї спокійно, не відводячи своїх очей.
- Цього ніяк не можна уникнути? – просто спитала вона.
Мовчання завжди говорить більше, ніж слова. Вона кивнула головою.
  І перед сном, заплющуючи очі, вона знала, що завтра вони продовжать свій шлях.
 А ранок видався такий прохолодний і гострий, наче хтось встромив ніж в її серце і знову й знову його встромляв. Вона ковтнула цього повітря на повні груди. І не захлинулась. Бо знала, що робитиме далі. Вона це представляла настільки чітко, що подумки приготувала й відточила кожен рух до такої виточеної досконалості, що сама усміхнулась.


      Його життя потекло,як спокійна ріка, під поверхнею якої приховані бездонні прірви. Дно цієї ріки було всіяне усіма днями його життя та усіма тими, хто колись їх заповняв. Вони жили, як раніше, він бачив їх з відстані років та багатьох кілометрів. Вони так само усміхалися, так само говорили між собою, так само.  Він згадував їх, як раніше, але тепер біль відступив, натомість прийшло заспокоєння. Хотілось відпустити їх теж, але вони все одно приходили. Він чув їхні голоси приглушені, ніби під товщею води, але вони так само кричали й волали, але тепер йому не хотілось відповідати.
  Храм захопив його. Цілими днями він щось у ньому доводив до ладу. І роботи цієї вистачало на те, щоб відточувати подумки власну душу.
  Люди з поселення так само приходили до нього, як раніше, допомагали. Храм потроху ставав привабливим. І через місяць вже до нього прийшли двоє чоловіків. Вони встали на порозі. Одягнені були в традиційний монаший одяг. Трохи обтріпані з дороги, бо очевидно,прийшли пішки, вони запитально подивились на нього. Він кивнув головою. Тоді обидва чоловіки- один був старший, інший зовсім юний хлопець, - залишивши взуття за порогом, увійшли в храм. вони просто мовчки залишились з ним, кожної миті знаходячи собі якусь роботу, не докучаючи йому. Хлопець готував сніданок, обід та вечерю на трьох. Старший чоловік розвів, розчистивши чималу ділянку, засадив його городиною, вставав кожного ранку та носив воду цебрами, поливаючи свої грядки.
  Між ними стало прийнято не говорити ні про що.
   Сам же він так само, як раніше, потурбувавшись про прибирання в головній залі храму, відновивши жертовні приношення біля статуеток богів та будд, сідав під деревом на ослоні, який зробили для нього мешканці селища. Він прислухався кожної миті до шепоту дерева. Але воно поки що мочало. Він, проте про це не турбувався, бо знав, що воно натомість уважно слухає його. Своїм гіллям, ніби щупальцями, ловило його думки, слова, образи, спогади, обличчя, що спливали в його пам*яті. Простягаючи ці гнучкі живі антени до неба, воно вловлювало високі хвилі, якими сповнене було і небо, і ліс, і він сам – відчував це занадто добре. Але само поки мовчало.
  Потім прийшов старий. Він був сивий та одягнений як монах, проте мав меч , прикріплений до спини. Усі троє вони кивнули йому головою. І він теж мовчки лишився . старий переважно цілі дні сидів у головній залі храму та читав мантри. Ніхто йому не заважав. А хлопець став готувати на одну порцію більше, ніж зазвичай.
   Потім дзен-будддист мовчки став будувати нові приміщення для прийдешніх. Так само мовчки прийшло кілька чоловік та жінок з селища та стали їм допомагати. Через місяць прийдешні переселились в невеликі , проте зручні кімнати. Кімната в кожного була своя, а також вийшло ще кілька вільних кімнат для тих, хто прийде колись.
    Тепер наступала осінь. Листя на деревах скручувались у сухеньки сувої, він прагнув щось на них прочитати. Але там нічого не було для нього.
  Сі в храм ніколи не приходила, а він ніколи не прагнув повернутися до селища. Іноді він знову роздивлявся сувої, написані незрозумілою мовою. А іноді , діставши з полиці піраміду із досконало підібраних камінці, він викладав їх на різні точки ні тілі, відчуваючи потоки енергії, вився розуміти ці потоки, вчився відчувати долонями тепло та енергетичні вібрації. Старий колись побачив його заняття та , підійшовши, просто мочки сів поруч. Він взяв камінець до рук та просто довго тримав так. Проводи долонями над кожним. Потім кивнув головою. З тих пір вони зі старим стали разом розбирати складні манускрипти зі старовинними рецептами.
   Осінь була така прохолодна й прозора, що здавалося, різала шкіру облич. А одного разу він вийшов на подвір*я храму. Там сиділа тигриця з малим тигреням. Тигреня гралося біля її лап. Сама ж тигриця була поранена, очевидно втрапивши в пастку. Спочатку він завмер. Але наступної миті, побачивши перебиту лапу, покликав старшого монаха. Той же просто усміхнувся. Сказав, що потурбується про неї. Після того, як її вилікували тигриця стала приходити кожного ранку, поки не залишилась постійно. Вона знайшла собі затишний куток і сиділа там годинами, світячи своїми зеленавими очима.
   На городі доспіли якісь пізні овочі.
  Остаточно заспокоївшись, він просто сідав під деревом та чекав, доки вона обізветься до нього.
   А вона мовчала. Дерево ловило в тенета гілок осінні дощі, мжичку, ранкові тумани та вранішню гостро-сріблясту паморозь. Листя з нього повільно облітало, лягаючи йому під ноги золотавою теплою купою. Він згрібав їх та підпалював. І тоді двір наповнювався сіро-сизим димом, що виїдав очі. Вони сльозились. Але на душі ставало спокійніше. Він вчився приймати те, що приходить. Він не питав імен в тих, хто приходить. Він був радий їм. Але чекав, коли вона обізветься до нього.
  А вона мовчала. З неба падав і дощ, і саме небо теж іноді падало на нього, особливо вночі, коли він осягав незворотність власного життя. Гострі сріблясті зорі наче пронизували його наскрізь, наче приколюючи до землі. Він відчував себе розпростертим, таким безсилим, наче вже не мав би змоги піднятись. Але наступної миті усе ж таки він робив один рух за іншим та йшов займатися справами.
   А потім він почув дивний мелодійний звук, наче співав струмок. Він знайшов у садку чарівний невеликий фонтан з бамбуку, який змайстрував старший чоловік. Він довго сидів перед ним, спострегігаючи з якою циклічністю ці бамбукові рури перекидали водяні струмочки, а потім знову наповнювались. Це чарівне видовище просто заворожувало, гіпнотизувало його. Він з трудом вже міг відірватись від споглядання.
    Прикладав долоні до шершавої поверхні дерева, прислухався, але більше так нічого й не почув.

 
   Чугайстер уважно обдивився храм. Він був мешканцем лісу, і цей відкритий простір, це небесне чорне безмежжя народжувало в ньому відчуття єдності з природою. Хоча він і так був частиною природи. Він слухав відкритий простір так, наче ніколи не чув жодного звуку раніше.
  Його стали наповнювати далекі голоси. Вони гукали щось різними мовами, а луна, відбиваючи їх стократно від усіх поверхонь кожної космічної пилинки, народжувала дивовижну пісню, повторювану кільканадцять разів так, що в його голові також звучали голоси, наче це теж був храм, наповнений кимось, хто прийшов до його душі на розмову.
   Розмова була сумна, бо усе з ним хтось прощався, хтось його постійно кликав, хтось його постійно проклинав, хтось не міг його простити, хтось прагнув його смерті, а хтось прагнув почути, як остаточно розіб*ється його серце.
   Голоси, сповнені то люті, то відчаю, то сліз, то ненависті, то тепла й кохання, то гіпнотично заколисували його, наче до сну, то прагнули пробудити до життя. Він так і стояв, прислухаючись до цієї мелодії, а потім повернувся до арідника. Хлопець усміхався, бо таку мелодію він чув постійно.
- Да, друже, я  постійно це чую, - просто сказав він.
Жриця теж усміхнулась, але потім розвернулася та пішла у якесь інше приміщення.
- Як ти з цим живеш?
- Це не просто, - кивнув хлопець, - але вони завжди тепер звучатимуть. Ти тепер чутимеш їх завжди все своє життя. Іноді будеш прислухатися до них, а іноді будеш іх забувати. Але вони супроводжуватимуть тебе завжди. Ти можеш говорити з ними, а можеш не говорити, але вони говоритимуть з тобою.
- Я їх добре чую, але що це за голоси?
- Це голоси тих, хто нас ненавидить, або кохає. Але вони тепер настільки далеко, що це розриває серце навпіл.
 Жриця знову вийшла звідкись, принесла їм дві чаші з водою. Сказавши, що це вода зі священного джерела, присвяченого богу Аполону, вона наказала їм випити трохи, а потім відпустила.
   Вони повернулись на морський берег і довго стояли під яскравими зорями, вдивляючись у їх прохолоду.
- То що ми тут робимо, - спитав врешті хлопець
- Хто –зна, - знизав плечима чугайстер. – Це якісь витівки Аратти. А ти дуже поспішаєш?
- Я хотів знайти декого, - відповів він.
- Всі ми когось шукаємо,- чугайстер витягнув з кишені свою люльку та запаливши її, затягнувся та випустив у небо кільце сіруватого диму.

   Вона втомилась, сидячи на коні, який повільно переступав високими стрункими ногами. Але дорога вже йшла гірським серпантином. Вони переходили під чарівними водоспадами і дивились на дивовижні райдужні марева, що коливались над білими бурунами. Водоспади ревіли, наче дракони, вили й гули, наче волали когось проковтнути, саму її душу. Їх прохолоду та силу можна було різати, немов ножем та їсти, з ними можна було говорити, але вона мовчала. Він теж мовчав і не дивився в її бік. Знав щось своє, але говорити не хотів.
- Ти зовсім пішла в інший світ, - говорила вона собі , прокидаючись під ранок, годині о п*ятій. Довго вдивлялась в сутінки, думаючи, що там щось чекає на її пробудження. Сама чекала, але сутінки були порожні, сповнені прохолоди та тиші. Десь там у цій тиші вона вловлювала звук водоспадів, віддалений, наче доносився з інших земель, вона, проте, знала, що ці водоспади і та дорога , а Дракон – її чоловік – існують теж в інших краях. Її уява була схожа на яскравий фільм, який знімав невідомий режисер. Вона ж сама реальна споглядала цей фільм, немов звичайний глядач, що сидить у порожній залі кінотеатру.
  А життя йшло, як йому належиться. І осінь вже закінчилась. Тепер зі спокійного онімілого неба падав сніг. Білий, пухнастий він покривав пізні хризантеми, що під його вагою схилялись до землі. Але це було дивовижно. Жовті, сині, білі та брунатні, вони досі трималися, незважаючи на те, що уся природа поринула в зимовий сон. Хризантеми ж були найстійкіші до першого зимового холоду, і вкриті білими пухнастими шапочками, були схожі на живих звірят, що сховалися під ковдрочки. Але пізніше сніг розтанув і на пелюстках залишись тільки прохолодні крапелини, сповнені дивовижного спокою. Вони навчились віддзеркалювати світ такий, як він є, про який їй вдавалось забути, коли вона уходила до Дракона.
  Світ такий, який він є, ставав веселішим і теплішим перед Новим Роком та Різдвом. І хоча до них було ще кілька тижнів, здавалося, що все потроху починає отряхатися та чепуритися до свят. Вона теж навчилась бачити теплоту у навколишньому прохолодному зимовому світі. Коли ж йшла додому з роботи, чи просто прогулювалась містом, то на душі світлішало, бо нарешті вона відчувала, що світ може бути веселим і привітним, теплим та затишним, і крізь вікна, крізь стіни вона відчувала його спокій та доброту.
    Світ, такий, як він є, поступово ставав приємним. Він був тепер відкритий і теплий, як улюблена чашка гарячого чаю. Він ставав тепер м*яким і затишним, як улюблений фотель. Він тепер просто ставав таким, яким вона його ніколи не бачила раніше. Вона упізнавала знайомі місця, але тепер вони були сповнені для неї якогось особливого сенсу, наче з цими місцями були пов*язані в неї на йпрекрасніші спогади. Сказати, що це була ностальгія, звичайна доросла ностальгія за тим, що вже не можна було повернути: за днями, сповненими надій та щасливих ілюзій, сміху та сонячних зайчиків. Вона переживала це з вдячністю, знаючи, що почуття можуть змінюватися. А от світ, він завжди залишався той самий. Такий, який він є. тільки ми його вчимося сприймати по різному.
- Може, не повертатись більше туди,до нього? – іноді думала вона, бо все одно вона все видумала, намалювала його собі, той примарний світ, того Дракона та ту іншу себе. А цей світ не такий вже й холодний. Є  у ньому щось таке, за що ти готовий всіх простити і в усіх просити прощення.
   Проте, вона знала, що їй тепер потрібно туди повернутись, щоб супроводжувати його до самого кінця.
   

     Вони повернулись у палац правителя, коли небо вже потемніло та стало глибоким і великим. Воїн, що їх супроводжував тримався стійко, хоча , мабуть, хотів відпочити. В головній залі палахкотіло багаття, там сиділо і стало кілька чоловік, але самого правителя там не було. Вони також, знайшовши собі місце серед цих людей, сіли на якихось ослінчиках та стали прислухатися.
   Чоловіки говорили про війну і врожай. Вони пили вино і їли якісь страви, які ні арідник , ні чугайстер ніколи й не бачили.
   Хлопець, накинувши каптур на очі, дивився на зображення тієї чи то богині, чи то жриці. Вона була незворушна, але обличчя її виражало таку ніжну прихильність до того, хто влучив хвилинку подивитись на неї прихильно, що в нього з*явилося відчуття, що вона жива. Її очі повертались за ним, куди б він не відійшов, супроводжували, наче бажали щось сказати.
- Ти знайшов її? – спитав чугайстер.
- Так, - відповів той, - але не зовсім ту, що хотів. Я знайшов її зовсім іншою.
  І десь всередині власної свідомості він побачив ту іншу, жрицю з храму на морському узбережжі, храму, сповненому небесного безмежжя та зіркової прохолоди. Та зовсім юна дівчина, проте вже доросла посвячена богові, жінка, яка ніколи не знатиме чоловіка, вразила його своєю силою. А ця була схожа на ту, що він шукав, але натомість знайшов поки що зовсім іншу.
- Не думай про неї, - сказав чугайстер, - вона не належатиме чоловікові. Ніколи.
- Я не думав про це, - відповів він, - але я прийшов у Хащі, сподіваючись віднайти іншу.
- Я пам*ятаю її,- кивнув чугайстер. – Вона була хороша дівчина. Ще зовсім дитя. Її друзі -  сталкери- оберігали її. А потім її друїди взяли до себе, бо твій Патрік шукав.
- І?
- І там тієї дитини не стало, знаєш, - кивнув чугайстер.
 Хлопець продовжував вдивлятися в зображення жриці-богині. Вона підняла руки чи то в захисному, чи то в благословляючому жесті. І дивилась спокійно й уважно.
- Я не вбив її, - просто відповів хлопець. – Вона десь в мені ще жива, я відчуваю.
- Я не бачив тоді, бо все навколо вирувало. А ти прийшов та зупинив.
- Бо не проявлених ти все одно не зібрав би, а вир той лиха накоїв. Місто зруйнував. А Патрік все одно його відбудував. Тільки вже без людей, знаєш. Там таке в нього.
- Розкажи, - чугайстер випустив кільце диму зі своєї люльки, чоловіки у залі зацікавлено подивилися, але промовчали. Очевидно, вони вважали їх або за чарівників, або за магів.
- Вона прийшла, але насправді її там не було.
- Бо насправді вона була на острові у друїдів. а от інша прийшла насправді. Ти її пам*ятаєш? Біла мисливиця. Альбіноска. Вона з*явилась в останній момент. Бо прийшла за мною. Хотіла мене вбити за це місто.
- Не було її.
- Скажеш, - чугайстер з подивом подивився на арідника. – Була біла мисливиця. Знаменита. В Хащах усі її знали. Бо вона нас і полювала. Особливо тих, хто в місто ходив.
- Я її забув.
- А вона ж за тією пішла. Вона теж десь там в тобі. Згайдай її. Вона би мене вбила. А ти її просто забрав.
- Я її геть забув. Я, можливо, її не бачив навіть.
- Невже тільки ту бачив? А її насправді не було. Зовсім не було. Розумієш?
- Я досі її в собі відчуваю, - просто відповів той. – І я її витягну звідси.
  Чугайстер усміхнувся.
- Їй там важко, я це теж відчуваю, - хлопець вперше підняв на нього очі. Вони зблиснули з-під каптура так гостро, сповнені болю й гніву.
- Думаєш, Аратта зможе її звідти випустити?
- Я думав, зможе.


   Він тепер був вільний від болю і від власних сподівань. Все, що він пригадував, тепер відступало, ніби давній сон. І коли прийшла Сі, він вже знав більше, ніж тоді, коли вони бачилися востаннє.
  Вона стояла на порозі. Була гарно зачесана, у гарній сукні, вагітна, усміхалась світло та радісно. Він здивовано підняв очі, подивився та теж усміхнувся:
- Ти пішки прийшла?
- Так, - кивнула вона. – Насправді, не дуже далеко.
- Ти вийшла заміж? – врешті спитав він.
- Вийшла, - відповіла вона.
- Я його знаю?
- Ні, це чоловік з міста. І  тепер я живу з ним. А сюди приїхала, бо потрібно було владнати деякі справи. Подумала , чи не побачитись з давнім другом. Все таки нас пов*язують гарні спогади.
- Гарні спогади, - ніби луною відгукнувся він.
- Але я до тебе за іншою справою. Кажуть, що ти тепер камінням лікуєш. Я би хотіла, щоб ти мене вилікував.
   Він просто кивнув головою. І вона пішла за ним.

   Вони втрапили у простору кімнату. Тут не було нічого, крім циновок, що встеляли підлогу. На циновках було розстелене ліжко. А більше нічого й не було. Він запросив її зайняти це місце, а сам вийшов з кімнати. А повернувся вже , тримаючи в руках акуратно складену пірамідку з досконало обкатаних камінців. І коли він її побачив, то вона сама здалася йому дитиною. Йому захотілось просто обійняти її, поклавши на коліна її голову, та просто пестити та заколихувати, немов замовляючи її біль чи гнів. Але він обережно зняв її сукню та, акуратно склавши, поклав поруч на циновку. Ніжно вклав її на ліжко. І кілька секунд просто роздивлявся її тіло, яке навіть погано пам*ятав, бо тоді , мабуть, не думав сам про те, що між ними відбувалося. Але тепер він ніби побачив її вперше. І десь на глибині його душі ворухнулось щось схоже на жаль, але він відвів очі, і взявши перший камінець, акуратно нагрів його долонями та поклав їй трохи вище сонячного сплетіння. Вона зітхнула і закрила очі.
   Наступний камінець він поклав трохи нижче сонячного сплетіння. А решту на певні точки на її тілі. Вона мовчала. Але він її все одно почув.
- Та мова, що ти не прочитав, тепер ти знаєш її? – спитала вона.
- Ні, - подумки сказав. – Але я знаю, що там написано. 
- Це від неї?
- Думаю, що так. Десь вона є і присилає мені свої знаки.
- Знаки?
- Так, - він знову промовчав, а вона почула.
- Те жовте осіннє листя і золоті рибки, що стрибали на підлозі. І той сувій, написаний незрозумілою мовою.
- А дерево?
- Мовчить. Але я її все одно чую.
  Він повільно, відточеним рухом, викладав на її тілі камінчик за камінчиком, доки усі вони не опинилися на найважливіших точках. Вона заплющила очі і, здавалось, поринула у неміцний сон, бо її повіки час від часу тріпотіли, а він просто сидів поруч, вдивляючись в її обличчя. Тоді, коли вони бачились востаннє, було літо, воно ще шуміло й гриміло, щебетало та цвірінькало, лопотіло дощами та таємниче шурхотіло ночами. Але зараз бцла майже зима. Було зимно. Було вже поночі. І він знав, що її чоловік скоро по неї приїде. Вона лежала перед ним беззахисна, але спокійна. Тут було щедро натоплено, так, їй не могло бути холодно. Через кілька хвилин він зняв з її тіла перший камінець. Потім повільно, такими самими відточеними рухами, обережно притримуючи рукави власного кімоно, він знімав їх один за одним, доки вона не лишилась наче новонароджена. Потім він просто вийшов.
   У внутрішньому дворі він побачив чоловіка середнього зросту. У нього була поважна статура. Він гордовито тримав голову, руки ж тримав зчепленими за спиною. Він просто кивнув, і , не чекаючи відповіді, зайшов в храм.


  Коли ж наступив ранок,вони відчули, як сколихнулося місто, наче від сну. Десь там усе гуло,бігали стривожені люди, лементували жінки, скрипіли колеса теліг, запряжених волами. Все знаходилося у русі.
  Чугайстер і арідник,не знаючи сну, були проте бадьорими , та дивилися на усю метушню спокійно, хоча ще не могли зрозуміти її суті. Коли ж вийшли з палацу, опинились на площі, з я кої напередодні їх було забрано, вони дійсно опинилися у справжнісінькому стривоженому вирі людей. Торгівці та ремісники заколочували вікна та двері, деякі вантажили майно на якісь брички, деякі просто стояли, як і наші герої, спостерігаючи за іншими.
- Що трапилось? – спитав хлопець , мабуть, в самого себе, бо серед цього гамору його ніхто й не почув би. Лементували кури та гуси, так само скрипіли брички, вирушаючи незрозуміло куди, сперечались жінки, за кілька кроків від них пройшов воїнський загін у напрямку до узбережжя.
- Я думаю, що на місто напали. Все таки…
  Чугайстер мудро пожував губою та витяг з кишені незмінну люльку.
- Напали…Усе ж таки…
- Да, - чугайстер люльку вже запалив та так і стояв, випускаючи дим з рота.
- То що робитимемо?
- Ходімо на узбережжя. Думаю, усе найцікавіше відбувається зараз там.

  І коли вони вже встали над цим морем, засліплені його вранішнім осяйним блиском, закривши руками очі, стояли кілька хвилин, звикаючи до його неосяжності, безкрайності та осяйності, вони зрозуміли, наскільки великий цей світ, що йому ні кінця, ні краю , насправді, немає.
  Чугайстер глибоко вдихнув його тепла й солі, видихнув усю сіль знову, а тоді відкрив очі і побачив…
   Сотня кораблів вкрила затоку. Вони були величні та прекрасні навіть з такої відстані. Піднявши крила вітрил, вони наче ширяли над поверхнею води, наче були вони птахами з якихось незвіданих земель.
- Це греки, - раптово сказав хлопець, - я знаю цю історію. Це місто буде зруйноване.

  Кораблі продовжували незворотньо наближатися до берега та до власної вічної перемоги. Перемоги, що стане прокляттям. Перемоги, що стане їм славою. Перемоги, що деяким дарує безсмертя, а деяким- смерть.
 Але їх там вже не було.
 Вони відкрили очі посеред Хащів. 

 Рослини ворушились, наче живі, простягаючи до них своє гілляччя, покручене, всіяне дрібними зеленими листочками. Арідник розсміявся, а чугайстер, шукав у траві свою люльку, яку загубив від несподіванки.
- Ви варті одне одного, - почувся низький хриплуватий голос.
Повновида жінка, одягнена у білий полотняний одяг, стояла навпроти них так само прямо посеред Хащів. Вона була боса, волосся ховала під білу хустину, що щільно обмотана навколо голови, створювала щось на кшталт величавого тюрбана. Обличчя мала доросле з великими чорними очима, у середині який спалахували зловіщі вогники або відблиск сталевих клинків. Руки просто розташовані вздовж тулуба, здавалося нічого й не робили, але хлопець та чугайстер відчули на своєму тілі якісь силові чи то пута, чи то просто вона тримала їх на відстані, побоюючись нападу, хоча нападати вони й не збирались.
- Я сам прийшов до тебе, - озвався хлопець. Йому не було боляче, але чама думка про те, що ця жінка може тримати їх так якийсь час сповнював його люттю.
- Я знаю. Знаю навіть , для чого,- її низький голос,, здавалось, взагалі був позбавлений емоцій і почуттів. – Хіба ти не знайшов її?
- Знайшов? Хіба лише спогад про неї, - сказав хлопець. – Я йшов до тебе, начувшись про те, що ти могутня чарівниця, що можеш повернути людину з іншого світу.
- З іншого світу? Про що це він? – жінка на мить здивувалась.
- З..мене…
- Поясни, хлопче, що ти маєш на увазі, - знову низьким голосом спитала жінка.
- Та дівчина, яку я хочу повернути, досі в мені самому. Так вийшло, що я її …поглинув.
- І ще одну..- почув він поруч за плечем голос чугайстра.
- Так, - кивнув арідник. – двох дівчат. Вони досі в мені, я відчуваю їх.
- Повернути? – тепер голос жінки був сповнений прихованого гніву, але хлопець відчув його, як власний.
  В наступний момент він відчув, наче його свідомість роздвоюється. Він відчув, наче чиєсь ментальне тіло повільно, але впевнено увійшло у його власну ментальну сутність. Через мить у голові почало відбуватися щось незрозуміле, наче хтось хазяйновито перегортав його спогади, думки, ментальні структури, які він створював для реалізації власних задач , чи для задоволення. Він відчув, наче щось чуже й велике ворушиться у його голові, влаштовуючись там, стрибаючи, вовтузячись, невдоволено воркотячи, наче це був якийсь пухнастий звір, а потім він, скрутившись у клубок, здавалось, нарешті влігся. Жінка весь цей час не зводила очей з хлопця.
- Ти влізла у мою свідомість?
- Влізла ? у твою свідомість? Хлопче, у тебе немає власної свідомості. Бо наша свідомість - це частина дечого більшого. Думати, що ти маєш індивідуальну свідомість, значить відчужуватись від самої природи, від богів, від предків.
  Вона продовжувала хазяйнувати в його мозку. Було трохи неприємно, але він терпів.
- Ти? Її кохаєш? – врешті почув він шепіт у власній голові.
- Так, - подумки відповів він.
- Молодець, - жінка заплющила очі. – Ти сильний. Але ти закохався не в ту дівчину, бо вона прагне повернутись не заради тебе.
- Кажуть, що його вже немає. А я є…
- Ти самовпевнений, хлопчисько, - гнів у його голові не вщухав, але це був не його гнів. Врешті він відчув, як десь у підкірці зароджується потужний смерч, закрив очі,- вона дуже могутня жінка. Вона кохала дуже могутнього чоловіка. Що ти хочеш їй дати?
- Може, щось маю, що ти знаєш про мене?
- Згадав свого батечка – Патріка? – на цей раз жінка розсміялась.
- Батечка?
- Атож, того, хто тебе створив у своєму підземному місті. Думаєш, що ми нічого не знаємо?
- А що поганого у підземному місті?
На цей раз вона не відповіла.

  Смерч наростав усередині його мозку. Він відчував, як ворушаться нейрони, прагнучи втримати цю нездоланну силу, він відчув, як напружуються м*язи черепа, прагнучи не вивільнити цю потужну силу. Його щелепи зводило, а в голові народжувався смерч голосів, психодрама, імені якої він не зміг би назвати. Хтось його кликав його справжнім ім.*ям, якого ніхто не знав, а сам він давно забув.
- Ти мертвий, хлопче, ти чуєш? Тебе вже давно немає. Ми закопали тебе, а ти знову піднявся. Ти ніколи не зможеш бути щасливим. Вона ніколи не покохає тебе. Для неї ти мертвий, хлопче. Ми всі вже мертві, хлопче. Повернись до нас. «Іди звідси», - це навпаки, хлопче, «Іди сюди», це означало «іди сюди».
  Він відчайдушно стиснув руками скроні, але , здавалось, що голоси від цього тільки стали сильніші.
 Він краєм ока побачив чугайстра, той даленішав, так, наче відступав кудись убік, щоб більше не повернутись.
  «А це правильно», - майнула думка, бо в чугайстра взагалі своє життя, він не повинен був тут бути. Хоча той перший смерч, через який було зруйноване місто, влаштував саме він. Але тепер для нього це вже не мало значення. Мабуть, він теж прагнув щось виправити, але зрозумів, що це марна справа. Виправити нічого не можна, бо закон карми набуває ефекту метелика. Ти або приймаєш речі такими, які вони є, або відгрібатимеш вже до несхочу.
  Потужна психодрама тривала, наче якийсь дурний сон.  Голоси лютішали, їх ставало усе більше.
- Це тобі за все: за чоловіків, зі жінок, зі дітей! Ти чуєш? Вони усі загинули через тебе. Усе наше місто загинуло через тебе.
- Але я ж хотів тільки допомогти. Я зупинив той смерч.
- Але вони усі все одно загинули. Ти пам*ятаєш їхні крики і зойки про допомогу?
- Вона була могутня жінка, вона кохала могутнього чоловіка. А тепер вона мертва. Він теж мертвий. Чому ти вирішив, що вона покохає тебе?
- Ти вбив її? Ти вбив її?
- Вона жива!!!
- Випусти мене!!! – пронизливий шепіт, гострий, ніби стилет, що вгвинчується у свідомість,  той, через який він не зміг жити, спати, їсти…
- Випусти мене!!! Я не можу сама вийти! Випусти мене!!!
  Він тримав смерч у собі, усе ще тримав. Він бився зсередини, він напинав його м*язи та шкіру, прагнучи вибратися на волю, прагнучи набути форми і змісту вибуху.
- Ти мертвий, хлопче! Ми всі давно мертві!
- Вона ніколи тебе не кохатиме!
- А мене ти пам*Ятаєш? – це був не шепіт, а глузливий регіт. Щось у ньому затанцювало, завирувало, накручуючи кола безумства.
- Відьма в тобі померла! В тобі померла відьма , вона вже смердить!  Хіба ти не відчуваєш!
- В тобі мертві чоловіки, жінки і діти! Вони всі мертві! Ти носиш їх з собою. Тягаєш їх в собі! Випусти мене!!!
- Ти повинен померти, щоб вони всі ожили!
- Вона ніколи не покохає тебе!
- Вона могутня…могутня…могутня жінка, а ти мертвий, хлопче, ти мертвий. Вона ніколи не покохає тебе!
- Випусти відьму!! Вона сама не вийде!! Вона не може!!!
- Випусти мене!!!
- Ти вбив її коханця! А він був могутній …могутній…могутній чоловік…Потужний чоловік…
- Вона ніколи не покохає тебе!
- Випусти мене!!! Випусти!!!
 Кола безумства замикались на цій точці і все починалося спочатку. Він відчував, як смерч напинає його мозок, ходить ходуном в його голові, але ще тримав, хоча сил залишалось не багато. Він ледь дихав, відчуваючи, як дорогоцінне дихання зі свистом виривається з його рота, його легені були вже сповнені смерчу і болю. Безумство колами вже ходило в серці, вирувало у жилах, напинаючи шкіру на руках та ногах, жбурляло його нирками, печінкою, шлунком, вивергало усе органічне, що він колись спожив.
- Ви-пус-ти м-е-н-е!!! – він звик до цього голосу. Він вже знав, що вона безумна там, була закрита так багато років у цілковитій темряві, й, він це розумів, бо не балував її новими враженнями.
- Вона ніколи не покохає тебе! Вона кохала іншого. Ти вбив її коханця! А  він був потужний чоловік!
- Потужний…дуже могутній чоловік! Вона не простить тебе! Відьми не прощають! Запам*Ятай це.

   І тоді смерч вийшов з нього. Він сам опинився оком цього смерчу, який вирував навколо, вигинаючи дерева з вузлуватим галузяччам , зі страшним ревом він ширився Хащами. Потім він побачив перекошене чи то стурбоване, чи то зболене обличчя чугайстра. Старий дивився на нього співчутливо, але , здавалося, що усім своїм виразом він наказував його триматися до останнього.
  І тоді він відчув, наче з нього хтось вийшов, спочатку один , а потім другий. Щільні енергетичні ментальні тіла, що були частиною його поля, вийшли. Одну швиргонуло об землю, що він побачив, як вона перекошена й зламана від болю, лежала, стогнучи, на землі, тримаючи себе за живіт. Це була Астролябія. Він не бачив її обличчя, не міг дотягнутися, бо був наче зв*язаний якимись ментальними путами, не міг поворушити ні рукою, ні ногою.
  А наступна, наче біла блискавка, вилетіла з нього, люта й худюща, вона тримала в руках світлоносну живу кулю. Спочатку він не збагнув, що відбулося. Але смерч посилювався, а разом з тим він відчув страшенну діру у власних грудях. І смерч спокійно пролітав його власним серцем, холодячи його зсередини.
- Це…моє серце…
- Да, телепню, Куб Ки – це твоє серце, - біла розреготалась.
- Хто ти така?
- Я –Лакі, аміго, згадай мене, - біла з розкуйовдженим волоссям була схожа на білооку фурію.
- Ти – мисливиця?
- Так, арідниче, я мисливиця. Я постійно була в тобі разом з нею.
- Астролябія…Що з нею?
- Що? З нею? Потурбуйся лишень про себе, - вона стояла прямо посеред ураганного виру, але , здавалось. Що той не завдає їй жодних незручностей, тільки біле волосся , наче холодне полум*я , тріпотіло навколо голови, а білі очі дивились незмигно та жорстоко. Вона тримала в руках Куб Ки.
- Навіщо він тобі? Патрік спеціально сховав його, щоб ніхто не знайшов. Це унікальний артефакт, Лакі. Віддай моє серце.
- Не віддам, - вона знову розреготалась.
- Через нього ти можеш впустити не проявлених істот зі світу Нави, хіба не розумієш?
- Знаю, - мисливиця знову розлютилась. – Чи знаєш ти сам, що ти випустив у наш світ? Через тебе загинуло місто!
 Він відчував біль в серці. Біль був сильний, але він не зважав, бо дивився тільки на обох жінок, переводячи погляд з Астролябії на Лакі.
  Одна була сильна й сповнена гніву. Інша, здавалось, конала, бо не могла навіть прийти до тями.
- Ти не отримаєш його вже. За все, що зробив людям: чоловікам, жінкам і дітям. А я просто виконую свою роботу.
У наступний момент він побачив, як чугйастер висмикнув Лакі з кола смерчу, а потім вони обидва просто щезли з поля його зору. Після цього смерч, здавалось, почав ущухати. Через кілька хвилин він потужного урагану нічого не залишилось. Взагалі. Так, ніби його ніколи й не було. Але залишилась діра в серці. Або на тому місцІ, де воно колись було. Залишилась Астролябія, яка продовжувала корчитися від болю на землі. Нікого більше не було: ні Аратти, ні Лакі, ні чугайстра, ні міста бронзової доби. Усе, здавалось, пішло в небуття. Крім них двох.
 
 
   Ніч була тиха й спокійна. А під ранок випав сніг. Він щільною білою ковдрою вкрив світ, і той принишк, наче заснув міцний сном, найміцнішим перед ранком, найсолодшим та найздоровішим.
   В купальні було натоплено. І пахло деревом і гарячою водою, розігрітим камінням та травами. Вода вихлюпувалася з діжі, у якій вода сиділа, занурена по шию. Мокре волосся відтягувало голову, одна зі служниць його обережно розправляла та розчісувала дерев*яним гребінцем. Через кілька хвилин вона встала, служниці подали великий шмат білої надушеної тканини, у яку допомогли їй завернутися.
   Вона ще який час вистигала, грілася біля багаття, потім служниця зробила їй масаж та накинула м*яку домашню сорочку, а зверху тепле кімоно. Вона вийшла з купальні, коли небо вже блідло, а зорі стали ледь видимими на його тлі. Постояла , вдихаючи м*якого розрідженого повітря. Потім ступила крок дерев*яними настилами. Проходячи повз кімнату чоловіка, побачила дві тіні за столиком. Вони щось писали. Значить, знову працював усю ніч.
  Зайшла  в кімнату, знаючи, що вже не буде спати. Наказала готувати чай.
  А коли було все готове, послала служницю за чоловіком.
  І коли він вже сидів біля столика, тримаючи у міцних долонях воїна тендітну порцелянову чашку,, вона таємно милувалася ним, його незворушністю, зрілістю, його обличчям.ю наче вирізаним з темного дорогоцінного дерева, наче обличчя якого прадавнього ідола, якому могла тільки поклонятися і приносити жертви.
  Відіслала служниць і прислужувала сама, доливаючи ароматного чаю. Мовчала, чекала, доки він заговорить.
- Тебе щось турбує, мала?- врешті самими губами озвався він.
- Турбує, - вона кивнула. – За моїми підрахунками, ми вже давно повинні були бути в столиці. А ми ще в дорозі. Щось трапилось? Ми відхились через якісь справи?
- Ні, мала, ми не відхилились ні на йоту від свого шляху. Ми прибули вчасно. Прямо в столицю.
  Вона не розуміючи глянула на нього з-під вій.
- Мала, нас давно вже немає, - у наступний момент він розсміявся тихо, але сумно. – Нас давно вже немає, мала.
  Вона почала щось розуміти. Ця дорога, що здавалось їй, просто затягнулась і не закінчувалась, що здавалось, що вони кружляють на одному місці, їй здавалось, що з ними відбувається одне  й те саме.
- Тобто, ми вже були в столиці? – спитала вона.
- Не просто були, мала. Ми й зараз там. Вірніше, наші тіла там лишились. Ми прибули в столицю ще кілька днів тому. Мене стратили, мала. А ти пішла сама, як захотіла, за мною. Я просто не хотів, щоб ти це пережила, тому й зробив так, що ми тепер їхатимемо цією дорогою вічно. Вдвох.
  Вона заплющила очі.
- Що ж, в мене немає бажання сумніватися в тобі. Ми можемо вернутись додому?
- Можемо, мала, тепер ми можемо все,- він знову розсміявся.
  І тоді вона, дивлячись на нього, теж розсміялася. Вони сміялися обидва так голосно, як хотіли, і так довго, як хотіли, не боячись нікого розбудити на постоялому дворі, бо знали, що їх вже ніхто ніколи не почує.
   Вона сміялась крізь сльози. Вночі справді випав сніг у її реальному світі, такому, як він є. вона також, як і там, стояла, дивлячись у зоряне небо, яке світлішало перед ранком, але бачила тільки потоки солоної ріки, під якими цей світ, омитий чистий та напрочуд прозорий, висяював, наче коштовний діамант. Він був прекрасний, цей світ.
    А сьогодні був її сорок третій день народження. В її руках була невелика коробочка- це був подарунок від близької людини. Вона повільно відкрила, хоча робити це на вулиці було не дуже зручно. На дні коробочки лежали чудові рожеві окуляри.
    Дракони завжди повертаються, якщо є сенс.

   І навіть коли пройшло кілька років, він усе ще чекав, дока воно заговорить з ним. Але воно мовчало.
  Храм ставав усе гарнішим. Він пестовав його, наче це було його дитя. Він навіть бачив його в снах. Храм був живим, він дихав і шепотів. Він таємниче скрипів ночами, взимку вкривався снігом, весною все навколо нього цвіло й цвірінчало, влітку дозрівала городина, восени вони робили запаси на зиму, варили варення та закручували усіляки смаколики. Монахів ставало усе більше.
  Сі не приходила. А Бо приходив. Але кожного разу, коли він з*являлвся в черговий раз, він бачив обличчя дзенського монаха, радісне усміхнене обличчя людини, що врешті знайшла єдине місце, де його душа заспокоїлась.
- Вона мовчить? – питав Бо.
- Так, - кивав дзен-буддист.
  Одного разу під час обіду він відмовився віж їжі, натомість сказав, що не голодний, бо вже поїв. Монахи промовчали. Так було прийнято. Це повторювалось день за днем., поки один не пішов у селище за Бо.
  Коли прийшов Бо, то знайшов дзен-буддиста у медитації, в позі лотоса. Чекав кілька десятків хвилин, доки той відчує його присутність, але, здавалось, що той просто не хотів говорити. Проте, Бо теж був упертий та не уходив.
- Що трапилось? – врешті спитав він, коли побачив, як дзенг-буддист повільно змахнув віями, відкриваючи очі.
- Про що ти?
- Про харчування, - Бо питливо вдивлявся в його обличчя.
- Все нормально. Сьогодні десятий день з трьох тисяч.
   Бо опустив очі долу, дзен-буддист вже не побачив сліз, бо той сховав їх відразу.
- Ти впевнений, що хочеш цього?
- А чого мені ще хотіти?


   Коли він спустився у підземне місто , несучи на руках конаючу Астролябію, він ледь тримався на ногах. Серце нило, наче було зламане. А Астролябія усю дорогу мовчала, стогнучи та дрижала усім тілом. Дівчина була така слабка, що арідникові здавалося, що вона не витримає шляху, адже йому прийшлося усю дорогу від Хащів до підземного міста тягти її на собі.
  А тепер він відчував, як безліч нано-роботів увіходять у його мозок. Гарешті почув дзижчання Патріка:
- Хлопче, що вони зробили з тобою? Де Куб Ки? І навіщо ти притяг сюди людину?
- Агов, я ледь тримаюся на ногах, може, зачекаєш із запитаннями?
- Із запитаннями?

  Патрік почекав, доки хлопець не втрапить на найнижчий рівень, де знаходилась капсула відновлення. Там він обережно вклав Астролябію та натиснув кілька кнопок.
- Може, потурбуєшся спочатку про себе? Твоє серце ледь справляється з навантаженням, ти ледь дихаєш.
- Та дівчина Лакі – мисливиця забрала Куб Ки.
- Так я і знав, що тебе не можна відпускати, - Патрік був дійсно стурбований. – Мені не шкода артефакту, хоча він унікальний. Але ти без нього будеш жити, як звичайна людина. Ти чуєш? Як звичайна людина, хлопче. Тобі тепер буде холодно, боляче, ти будеш відчувати голод, спрагу, будеш хворіти, як вона. А вона, що з нею?
  Дівчина в капсулі, здавалось, помирає. Її посіріле обличчя, здавалося втрачало ознаки життя.  Через кілька хвилин її почало вивертати. Вона блювала, її шкіра вкрилася потом, а труки та ноги так тремтіли, що здавалось , що тремтить уся капсула.
- Від неї смердить трупами та сіркою, сечею та екскрементами. Вона у дуже поганому стані. Ти все ще хочеш кохати її?
- Все. Ще, – видихнув хлопець.



Кінець
Грудень 2020